Правові положення Верховного Суду як основа застосування судового прецеденту в кримінальних провадженнях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові положення Верховного Суду як основа застосування судового прецеденту в кримінальних провадженнях

В.І. Завидняк,

к.ю.н., доцент,

Університет ДФС України

У статті досліджуються питання місця прецедентного права в системі кримінального процесуального права України. Розглядається роль правових позицій Верховного Суду, а також їхній вплив на єдність судової практики. Досліджуються механізми ухвалення рішень, які в подальшому можуть трактуватися як основа застосування на практиці прецедентного права. Розглядаються питання про тісний і прямий зв'язок судового прецеденту із законом, якому відводиться пріоритетна роль у межах романо-германського права.

Ключові слова: правова позиція, суд, судова влада, джерело, право.

В. И. Завидняк. Правовые положения Верховного Суда как основа применения судового прецедентав уголовном производстве

В статье исследуются вопросы места прецедентного права в системе уголовного процессуального права Украины. Рассматривается роль правовых позиций Верховного Суда, а также их влияние на единство судебной практики. Исследуются механизмы принятия решений, которые в дальнейшем могут трактоваться как основа применения на практике прецедентного права. Рассматриваются вопросы о тесной и прямойсвязисудебногопрецедента с законом, которомуотводится приоритетная роль в рамках романо-германского права.

Ключевые слова: правовая позиция, суд, судебная власть, источник, право.

V. I. Zavidnyk. Legal provisions of the supreme court, as the basis of the application of the judicial preddate in criminal proceedings

The article examines the issues of the place of case law in the system of criminal procedural law of Ukraine. The role of the Supreme Court's legal positions as well as their influence on the unity of judicial practice is considered. The mechanisms of decision-making that can be interpreted as the basis for the application of case-law in practice are explored. The issue of the close and direct connection of the judicial precedent with the law, which is given a priority role within the framework of Romano-German law, is considered.

The experience of developed democratic countries, and not only the Anglo-American group, is analyzed. The place of precedent and jurisprudence in the Ukrainian legal system is investigated and determined. The positions of lawyers and the application by Ukrainian courts ofjudgments of the European Court of Human Rights are considered. The place and role of the judicial precedent in the legal systems of a number of western countries is analyzed. On the basis of this attention attention is paid to the problem of understanding ofjudicial rule-making in Ukraine and the prospect of introducing a judicial precedent into the domestic legal system.

The main tasks of the Supreme Court are examined, in relation to the establishment of judicial precedents on matters of importance for the entire legal system, as well as for the management of all jurisdiction. The procedural rules, which establish binding decisions of the Supreme Court for all courts of the relevant specialization and instances (Article 458 CCP, Articles 360-7 of the Civil Procedure Code, Articles 111-28 of the Civil Code of Ukraine, Article 244-2 of the CAC), are analyzed in the current procedural law. . The most substantiated legal positions of the Supreme Court, elaborated in its decisions, when making decisions, are analyzed, prospects of legislative recognition of such decisions of the Supreme Court are analyzed by sources of procedural criminal law. The conclusion is drawn that such resolutions are already the actual source of criminal procedural law.

Key words: legal position, court, judiciary, source, law.

Мета статті

Дослідити питання місця прецедентного права в системі кримінального процесуального права України. Розглянути роль правових позицій Верховного Суду, а також їхній вплив на єдність судової практики.

Постановка проблеми. Однією з тенденцій розвитку системи джерел права України «є проникнення прецедентних засад у вітчизняну правову систему, що має важливе значення, оскільки суперечить вітчизняній правовій доктрині, згідно з якою судові органи влади не можуть мати правотворчих повноважень» [2, c. 311].

30 вересня 2016 року набрали чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (стосовно судової реформи)» та Закон України «Про судоустрій та статус суддів» (в новій редакції). Ці законодавчі акти покликані комплексно реформувати судову систему в Україні. Принциповою зміною в цих законодавчих актах є перехід до трьохрівневої судової системи (суди першої, апеляційної та касаційної інстанції), шляхом ліквідації Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів. Замість них було створено єдиний Верховний Суд.

Крім того, зазначені зміни в новій редакції Конституції України передбачають відведення особливої ролі Верховного Суду, яка полягає у забезпеченні єдності судової практики, а це означає, що фактично запроваджується судовий прецедент як джерело права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Висловлюючи свою думку з цього приводу, Н. Пархоменко стверджував, що «на сучасному етапі надання суду правотворчих повноважень і визнання судового прецеденту джерелом права може розбалансувати систему розподілу влад, що не буде відповідати основним засадам правової, демократичної держави та суперечитиме існуючій сталій практиці державотворення і правотворення, хоча в майбутньому існує можливість входження судового прецеденту до системи джерел права України» [2, с. 315].

Ця позиція заслуговує на увагу, однак варто зазначити, що такі висновки мають досить суперечливий характер, тому що «юридична сила закону не може ґрунтуватися тільки на авторитеті органу державної влади, на це має бути конституційне уповноваження; офіційне опублікування також не є визначальною ознакою джерела права; здійснювати аналіз нормативно-правових актів на відповідність Конституції України - це повноваження не Верховного Суду України, а Конституційного Суду України» [2, с. 317].

прецедентне право кримінальний верховний суд

Виклад основного матеріалу дослідження

На нашу думку, основним завданням внесення змін до законодавства України є імплементація вищезгаданих положень у новій редакції Конституції України. Таким чином, пропонується законодавчо забезпечити роль Верховного Суду як органу, що забезпечує єдність судової практики та офіційне визнання судового прецеденту як джерела права під час вирішення спірних моментів, які виникають як на досудовому розслідуванні, так і під час розгляду кримінальних проваджень за сутністю в суді. Тим самим запровадження таких механізмів значно пришвидшить розслідування кримінального провадження та ухвалення кінцевого рішення про винуватість чи невинуватість особи під час судового розгляду у судах першої інстанції і дозволить значно швидше усувати неточності під час розгляду справ в апеляційних судах, а також впровадження такої процедури касаційного розгляду справ, щодо якого не будуть порушуватися розумні строки.

Продовжуючи нашу думку, відмітимо, що фактично ратифікувавши Конвенцію 1950 року «Про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї» [3], Україна підтвердила, що на законодавчому рівні повністю визнає юрисдикцію Європейського суду і обов'язковими його рішення (це стосуються тлумачення і застосування Конвенції), які пов'язані із захистом прав людини без укладання будь-яких спеціальних угод. А це і є пряме використання прецеденту в судових провадженнях, які розглядаються на території України.

Звичайно, для того щоб прецедент був закріплений на офіційному законодавчому рівні, необхідно передбачити внесення змін до Кримінального процесуального кодексу та інших нормативних документів, які регламентують порядок досудового розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень.

Прикладом внесення таких змін та доповнень може бути стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ГУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в якій передбачено, що «суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду (стаття 1 закону «практика Суду - практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини») як джерело права» [6]. Тобто під час застосування практики Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини нашим суддям необхідно використовувати та застосовувати не тільки рішення, які надходили та виносилися стосовно України, а і рішення або ухвали, постановлені щодо інших країн. Такий висновок випливає з проведеного нами аналізу Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у якому відсутні положення про заборону застосовування рішень або ухвал Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини, постановлених щодо інших країн.

Засвідчуючи про основні зміни до законодавства України, які можуть бути характерними для будь-якої галузі права (у нашому випадку - це застосування процесуальних норм у кримінальному провадженні на будь-якій стадії кримінального процесу), необхідно закріпити та запровадити застосування судового прецеденту в самому Кримінальному процесуальному кодексі України.

Фактично упродовж як мінімум 10-ти років судове рішення в Україні має роль судового прецеденту. Висновки, зазначені у постановах Верховного Суду, юридично є обов'язковими для застосування всіма судами під час розгляду аналогічних справ, а також усіма суб'єктами владних повноважень, які у своїй діяльності застосовують нормативний акт, який містить відповідну норму права. Це закріплено у статті 13 Закону України від 02.06.2016 № 1402-УШ «Про судоустрій і статус суддів». Аналогічні положення були прописані і в попередніх законах, які втратили чинність з ухваленням нового закону.

Це свідчить про те, що значний вплив на судову практику мають рішення судів касаційної інстанції минулих років. Враховуючи той факт, що новостворений Кримінальний касаційний суд може відступити від раніше висловлених ними висновків щодо застосування норми права і для уникнення подвійної практики, в новому законі передбачено, що з цього питання повинна висловити свою позицію в ухваленій постанові Велика Палата Верховного Суду, рішення якої є обов'язковими для застосування всіма судами. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанції зобов'язані в обов'язковому порядку враховувати позиції, викладені в постановах Верховного Суду.

Крім того, вважаємо, що постанови Верховного Суду повинні забезпечити не тільки однакове застосування судами норм права, але і забезпечити усунення прогалин у кримінальному процесуальному законодавстві. Провівши аналіз судової практики, необхідно зазначити, що постанови Пленуму Верховного Суду України минулих років, а також постанови та роз'яснення вищих судових інстанцій, які були актуальними в різні періоди, усували прогалини в законодавстві, у тому числі кримінальному процесуальному. Також ними усувалася наявність двояких формулювань змісту норм Кримінального процесуального кодексу України та інших нормативних документів, які регламентують процесуальний порядок на всіх стадіях кримінального провадження.

Таким чином, «висновки, які містяться в постановах Верховного Суду, фактично доповнюють та тлумачать відсутній зміст правового регулювання у нормах, покликаних регламентувати процесуальний порядок здійснення процесуальних дій у кримінальному провадженні - від відомчої інструкції до конституційного закону України, не будучи при цьому джерелом права (принаймні офіційно визнаними джерелами права)» [8, с. 57-58].

Реалізовуючи теорію конвергенції, відповідно до якої правові системи, такі як романо-германська та англосаксонська, поступово зближуються, тим самим відбувається збільшення ролі судового прецеденту в Україні та поступово відбувається закріплення його на законодавчому рівні. Теж саме відбувається і у країнах, які є батьківщиною судового прецеденту, таких як Великобританія та США, де все більшу роль відіграє засноване на нормах закону статутне право.

Погоджуємося з думкою про те, що «вироблені судовою практикою правові положення, викладені в постановах Верховного Суду як у джерелах права, можуть міститись у таких двох групах постанов:

1) створення прецеденту тлумаченням норм права шляхом різних видів конкретизації;

2) усунення прогалин у таких галузях права, де допускається використання аналогії права або аналогії закону» [2, с. 316].

На нашу думку, в Україні необхідно формалізувати правила застосування судового прецеденту під час застосування норм, які не регламентовані в кримінальному процесуальному законодавстві України, і використовувати їх на рівні з нормами, які закріплені в нормативних документах. Тобто прецедентні норми, які закріплені в позиціях Великої Палати Верховного Суду, повинні бути обов'язковими для судів усіх рівнів під час розгляду справ з аналогічними обставинами. На сьогодні такі позиції для суддів мають переважно рекомендаційний характер, хоча законом передбачена їхня обов'язковість. Крім того, рішення Кримінального касаційного суду також повинні мати обов'язкове прецедентне значення для всіх судів цієї спеціалізації, якщо воно не суперечить правовій позиції Великої Палати Верховного Суду.

Нами пропонується також надавати силу прецеденту рішенням апеляційних судів та слідчих судів, які виносяться на стадії досудового розслідування та є остаточними і не підлягають оскарженню, але за такими рішеннями є висловлена позиція у постанові Верховного Суду.

Таким чином, цілком імовірно, що після запровадження таких змін до законодавства України буде забезпечуватися єдність застосування законодавства судами першої інстанції, що значно зменшить та розвантажить суд Кримінальної касаційної інстанції. А це, в свою чергу, дозволить змістити його функцію з перевірки правильності застосування норм матеріального та процесуального права на забезпечення єдності судової практики.

До недавнього часу процес становлення судового прецеденту в Україні взагалі був нівельований унаслідок ухвалення у липні 2010 року Закону України № 2453 «Про судоустрій та статус суддів». Верховний Суд України практично втратив законодавчі засоби та повноваження, які б дозволили ефективно забезпечити однакове застосування норм права судами України. Пленум Верховного Суду України «був позбавлений права надавати судам роз'яснення з питань правозастосування на основі узагальнення судової практики» [5, с. 36]. Тобто законом 2010 року був створений дисбаланс під час розподілу функцій забезпечення єдності судової практики між вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України. Основними процесуальними засобами забезпечення єдності судової практики того часу були, зокрема, «правові позиції, викладені в постановах касаційних судів, а тому надання відповідних функцій Верховному Суду України залишалося першочерговим завданням судової реформи, яка розпочалася у 2016 році» [7, с. 5].

На сьогодні судова практика формується на рівні Кримінального касаційного суду, а в разі відступлення від раніше ухвалених позицій, зазначених у постановах касаційних інстанцій минулих років, справа направляється на перегляд до Великої Палати Верховного Суду.

Сьогодні в частині 1 статті 36 Закону України від 02.06.2016 № 1402-УШ «Про судоустрій та статус суддів» зазначається, що «Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом» [4].

Крім того, у статті 31 закону передбачено можливість утворення та функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності та Вищого антикорупційного суду як судів першої інстанції з розгляду окремих категорій справ. До їхніх повноважень віднесено узагальнення судової практики та інформаційно-аналітичне забезпечення суддів з метою підвищення якості судочинства [4].

На нашу думку, запровадження прецеденту в кримінальному процесі також значно спростить процедуру закриття кримінальних проваджень та спростить процедуру розгляду аналогічних справ у суді.

Як показує практика (дослідження з анкетування), встановлення та перевірка фактичних обставин у кримінальному провадженні, які є доказами, потребує досить значного ресурсу та процесуального часу, пов'язаного з дотриманням розумних строків. При цьому часто виникають ситуації, коли обвинувачений або його представник свідчить про те, що в його діях відсутній склад злочину, обґрунтовуючи це тим, що факти, на які вказує сторона обвинувачення, не підтверджуються жодними процесуальними діями, які були проведені на досудовому слідстві, а також тим, що сторона обвинувачення, проводячи процесуальні дії, грубо порушувала як норми матеріального, так і процесуального права, що в своїй сукупності призвело до фальшування результатів дослідження.

У світовій практиці досить ефективно використовується процедура «summaIyjudgment». Сутність такої процедури полягає у тому, що суд має право закрити провадження у справі, якщо ним буде встановлено, що навіть за умови, що сторона обвинувачення доведе всі факти й обставини, на які вона посилається, а також що всі ці факти будуть дослідженні з дотриманням певних процедур, з дотриманням процесуального права, все одно сторона обвинувачення програє у зв'язку з порушенням нею норм матеріального права. У такому випадку суд обов'язково вирішує питання про можливість закриття провадження до того, як перейде до дослідження фактичних обставин у справі та перевірки доказів, які підтверджують такі фактичні обставини. Таким чином, судова справа, у якій заздалегідь вбачаються обставини порушення матеріального або процесуального права, буде закрита на ранній стадії судового розгляду.

Як приклад, можемо запропонувати універсальну подію: в обвинувальному акті відсутні ознаки складу кримінального правопорушення, але певні факти, на які посилається сторона обвинувачення, були підтверджені доказами і справу направили до суду. На практиці це виглядає так, якщо особі пред'явлено обвинувачення у хуліганстві, яке проявилося у публічному спаленні портрета будь-кого з вищого керівництва держави України, воно має бути негайно закрите ще на стадії попереднього судового розгляду, тому що навіть за умови повного підтвердження всіх фактичних обставин справи шляхом проведення різноманітних гласних слідчих розшукових або процесуальних дій така дія особи не буде містити складу кримінального правопорушення за статтею «Хуліганство».

Звичайно, після закриття провадження у таких справах через відсутність складу злочину сторони кримінального провадження можуть оскаржити ухвалене рішення суду в апеляційному та касаційному порядку і у випадку, якщо суди вищестоящих інстанцій погодяться з висновками, викладеними у рішенні суду першої інстанції, справа вважатиметься прецедентною. І під час розгляду аналогічних справ суд першої та апеляційної інстанції вже матиме позицію вищестоящого суду щодо правильного тлумачення закону і може не сконцентрувати в подальшому увагу на встановлені фактичних обставинах справи.

Таким чином, значна кількість аналогічних проваджень може бути вирішена практично без проведення процедури судового розгляду, що значно зменшить навантаження на суддів.

Що стосується закриття справ на етапі досудового розслідування, хочемо відмітити той факт, що прикладом застосування судового прецеденту може бути можливість закриття кримінальних проваджень, які розслідуються за фактом вчинення кримінального правопорушення. Таке право виникає після закінчення граничних строків під час розслідування злочинів (ч. 1 ст. 219 КПК України): 12 місяців - злочини невеликої або середньої тяжкості та 18 місяців - тяжкі або особливо тяжкі злочини, якщо особі(ам) не повідомлено про підозру [1]. І саме тут часто виникають суперечки між стороною обвинувачення та стороною захисту.

У Кримінальному процесуальному кодексі України відсутня можливість процесуально зупинити досудове розслідування в кримінальному провадженні до моменту повідомлення особі про підозру.

У цьому випадку виникла ситуація, коли процесуальна норма, яка зазначена в ч. 1 ст. 219 КПК України повністю суперечить та нівелює матеріальну норму, яка викладена в ст. 49 Кримінально кодексу України (Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності), за якою строк давності притягнення до кримінальної відповідальності становить 15 років.

Висновки з цього дослідження

З огляду на відсутність законодавчого урегулювання цього питання, а також можливості створення простої схеми для уникнення кримінальної відповідальності необхідно створювати правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду. Такі правові позиції, по суті, усувають прогалин у кримінальному процесуальному законодавстві України і є підставою застосування судового прецеденту судами нижчої ланки під час ухвалення рішень.

Виходячи з цього можна стверджувати, що судовий прецедент - це правовий акт судової гілки влади, у якому відображаються суддівські пояснення, чому саме таким чином вирішена справа. Тобто судом формулюється правова позиція, яка є обов'язковою для суддів, які ухвалюють рішення в аналогічних справах. Тобто такі правові позиції набувають обов'язкового прецедентного характеру.

Список використаних джерел

1. Кримінальний процесуальний кодекс України : від 13 квітня 2012 року № 4651-УІ, зі змін. і доповн. // База даних «Законодавство України» [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17

2. Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології : монографія / Н. М. Пархоменко. - К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2017. - 336 с.

3. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції : Закон України : від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР // Офіційний вісник України. - 1997. - № 29. - Ст. 11.

4. Про судоустрій і статус суддів : Закон України : від 2 червня 2016 року № 1402-VIII // Відомості Верховної Ради України. - 2016. - № 31. - Ст. 545.

5. Редька А. І. Судові функції Верховного Суду України: дискусійні питання / А. І. Редька, С. А. Солоткий // Вісник Верховного Суду України. - 2015. - № 11. - С. 35-43.

6. Терлюк І. Я. Історія українського права від найдавніших часів до XVIII століття : навчальний посібник з історії держави і права України / І. Я. Терлюк. - Львів, 2003. - 156 с.

7. У Верховному Суді України обговорили механізми забезпечення єдності судової практики // Вісник Верховного Суду України. - 2014. - № 8. - С. 2-6.

8. Харитонова Л. І. Судова практика як джерело права соціального забезпечення / Л. І. Харитонова // Актуальні проблеми держави і права. - 2017. - Вип. 37. - С. 55-60.

References

1. KryminalnyiprotsesualnyikodeksUkrainy : vid 13 kvitnia 2012 roku № 4651-VI, zizmin. i dopovn. // Bazadanykh «ZakonodavstvoUkrainy» [Elektronnyiresurs]. - Rezhymdostupu : http://zakon2 .rada. gov.ua/laws/show/4651-17

2. Parkhomenko N. M. Dzherelaprava: problemyteoriitametodolohii : monohrafiia/

N. M. Parkhomenko. - K. : TOV «Vydavnytstvo «Iurydychnadumka», 2017. - 336 s.

3. ProratyfikatsiiuKonventsiiprozakhystpravliudyny i osnovopolozhnykhsvobod 1950 roku, Pershohoprotokolutaprotokoliv № 2, 4, 7 ta 11 doKonventsii : ZakonUkrainy : vid 17 lypnia 1997 roku № 475/97-VR // OfitsiinyivisnykUkrainy. - 1997. - № 29. - St. 11.

4. Prosudoustrii i statussuddiv : ZakonUkrainy : vid 2 chervnia 2016 roku № 1402-VIII // VidomostiVerkhovnoiRadyUkrainy. - 2016. - № 31. - St. 545.

5. Redka A. I. SudovifunktsiiVerkhovnohoSuduUkrainy: dyskusiinipytannia/ A. I. Redka, S. A. Solotkyi// VisnykVerkhovnohoSuduUkrainy. - 2015. - № 11. - S. 35-43.

6. Terliuk I. Ya. Istoriiaukrainskohopravavidnaidavnishykhchasivdo XVIII stolittia : navchalnyiposibnyk z istoriiderzhavy i pravaUkrainy/ I. Ya. Terliuk. - Lviv, 2003. - 156 s.

7. U Verkhovnomu Sudi Ukrainy obhovoryly mekhanizmy zabezpechenniayednostisudovoipraktyky// VisnykVerkhovnohoSuduUkrainy. - 2014. - № 8. - S. 2-6.

8. Kharytonova L. I. Sudovapraktykayakdzherelopravasotsialnohozabezpechennia / L. I. Kharytonova// Aktualniproblemyderzhavy i prava. - 2017. - Vyp. 37. - S. 55-60.

Размещено на Allbest.ru