Особливості формування трудового законодавства: історично-правовий аспект

Мета статті - проаналізувати основні етапи еволюції соціального становища людини в сфері праці, розглянути особливості нормативно-правового регулювання трудових прав особи в ХХ-ХХІ ст.ст.

Початкову роль в еволюції соціально-правового становища людини у сфері праці посідає первісне суспільство. Особливість полягає в тому, що для колективної організації праці на первісному етапі життя людства була необхідність колективних зусиль для організації життя, адже сама людина була неспроможна здобути собі засоби для існування.

Слід визнати, що в первісному суспільстві на першому місці була не праця як самоцінність - провідна основа існування людини, а принцип родової та міжродової солідарності, принцип права кожного на існування та природного обов'язку кожного сприяти існуванню членів племені, роду.

При цьому, було байдуже сильний інший член племені, роду чи слабкий, спритний він чи ні, беручкий до праці чи навпаки, здорова молода він людина, чи особа у віці, виснажена боротьбою за життя.

Саме в цьому проявлялася колективна сутність праці первісних людей [1, с. 942]. Але вдосконалення засобів виробництва зробили можливою індивідуальну працю, і як наслідок, це призвело до виникнення рабства, де вся фізична робота виконувалась рабами, а вільні люди вважали фізичну працю тим заняттям, що принижує людину.

На початку основою рабовласницького права було неписане звичаєве право, пізніше звичаї набули письмового відображення. Пригнічене становище безпосереднього виробника матеріальних благ (раба) проявлялося в тому, що перебуваючи в статусі речі рабовласника - його знаряддя праці, раби отримували лише мінімум, якого навіть не вистачало для відновлення робочої сили. трудовий право законодавство робітничий

Як писав, вивчаючи особливості переходу від первісного ладу до феодального в Західній Європі, С.Д. Сказкін, серед рабовласників діяло правило: якщо раби хворіли, їм не давали стільки ж їжі скільки здоровим, їх значно дешевше було замінити.

В римському праві власнику майна належало право користування та зловживання цим майном (jus utendi et abutendi) [2, с. 57]. М.Г. Александров, аналізуючи особливості правового регулювання суспільно-трудових відносин, які існували під час рабовласницького ладу, писав, що в системі рабовласницького права не було галузі, яка спеціально б регулювала рабовласницькі суспільно-трудові відносини.

Тому рабовласницьке право, закріплюючи власність рабовласників на рабів, регулюючи способи набуття і передавання прав на раба, тим самим закріплювало рабовласницьку експлуатацію праці [3, с. 14].

У Цивільному кодексі Наполеона, прийнятому у Франції у 1804 році, в статтях 1780-1781, де йдеться про найом роботи та послуг записано, що можна приймати на себе обов'язки надавати свої послуги лише на певний строк чи для виконання визначеної роботи. У випадку виникнення спору, твердження господаря мають перевагу щодо розміру винагороди, про виплату винагороди за минулий рік та про платежі, здійснені у поточному році [4, с. 48]. Як підкреслює В.І. Прокопенко, з моменту проголошення свободи праці трудові відносини складалися без порушення інтересів буржуазії, оскільки залишившись без засобів виробництва працівник змушений був погоджуватися на запропоновані йому умови. При цьому формально «права і обов'язки» визначалися угодою сторін, тому державу трудові відносини не цікавили [5, с. 9].

Варто наголосити, що бурхливий розвиток промисловості супроводжувався негативним явищем використання наддешевої дитячої та жіночої праці на шкідливих та важких роботах, у нічний час тощо.

Слід відмітити, що вказана ситуація залишалася практично неврегульованою протягом першої третини ХІХ ст. і лише в 1833 році в Англії було прийнято Закон, спрямований на полегшення дитячої праці, зокрема цим Законом встановлювався 8-ми годинний робочий день для дітей віком з 9-ти до 13-ти років та 12- годинний для підлітків 13-18-ти років, з обов'язковими перервами для їжі тривалістю півгодини та із забороною нічної праці для дітей.

На підставі даного Закону створювався новий контрольний орган - фабрична інспекція, яка зобов'язана була слідкувати за виконанням вимог закону щодо праці дітей. Фабричні інспектори мали право в будь-який час дня та ночі відвідувати фабрики та притягати підприємців, що порушують закон, до відповідальності.

Законом 1844 року визначалися правила праці жінок, встановлювався 12-ти годинний робочий день, із перервами для прийому їжі та заборонялася робота в нічний час. У 1847 році на законодавчому рівні було знижено тривалість робочого дня для робітників всіх категорій до 10 годин, а для дітей до 13-ти років до 6,5 годин.

Слід звернути увагу, що в інших країнах фабричне законодавство розвивалось не так стрімко як в Англії, що було зумовлено, як зазначалось вище, активністю робітників.

При цьому, норми фабричних законів залишалися безрезультатними, їх виконання повністю залежало від волі підприємців, тому що тривалий час не створювалися фабричні інспекції і дотримання трудових прав у процесі праці не контролювалося.

Наприклад, фабричні інспекції були засновані в Німеччині у 1878 році, в Австрії у 1882 році, у Франції у 70-х роках, у Швейцарії в 1878 році. У ст. 27 Фабричного закону, прийнятого в 1878 році в Німеччині було записано, що фабрикант не вправі тримати на фабриці дітей чи підлітків молодших 16 років строком довше 7-ми днів, якщо окружний лікар не надав свідоцтва (встановленої форми) про придатність його до роботи на фабриці. У свідоцтві має бути зазначено, що лікар на підставі наданої метрики чи інших доказів, переконався в досягненні дитиною вказаного у свідоцтві віку, що він особисто обстежив цю особу і вважає її здатною працювати щоденно протягом узаконеного часу на вказаній у свідоцтві фабриці [6, с. 934-935].

Насамперед, саме в Росії однією з початкових спроб врегулювати трудові відносини стало Положення від 24 травня 1835 року «Про відносини між господарями фабричних закладів і робітничими людьми, що поступають до них за наймом». Згідно «Положення» фабриканти зобов'язувалися письмово оформляти умови найму, робітники не мали права піти раніше обумовленого договором строку і вимагати підвищення заробітної плати, власник підприємства мав право звільнити робітника, попередивши його про це за 2 тижні. До 60-х рр. ХІХ ст. цей закон був поширений на основні центри текстильної промисловості та інші галузі виробництва.

Як реакція на робітничий рух у 1845 році в «Положення про покарання» вперше увійшли статті про заходи боротьби з робітничим спротивом. 7 серпня 1845 року був виданий закон, що забороняв нічну роботу дітей до 12 років, але застосування він не отримав, бо був відсутній контроль за його дотриманням.

Законами від 01 червня 1882 року та 03 червня 1885 року заборонялася праця на шкідливих виробництвах праця малолітніх, які не досягли 15-ти років. Для підлітків віком до 17-ти років, а також жінок заборонялася нічна праця на деяких виробництвах.

Проте положення, що стосувалося заборони нічної праці підлітків та жінок відносилося до тимчасових правил і мало діяти з дослідною метою протягом трьох років, а далі переглядатися [7, с. 12-37]. Тому ми бачимо, що вище згадані заходи не призвели до бажаних результатів правового регулювання трудових відносин господарів промислових фабрик та робітників.

Важливим етапом систематизації фабричного законодавства став Статут про промислову працю, прийнятий в 1913 році. Даний документ слід розглядати як певну спробу впорядкування фабричного законодавства, яке регулювало трудові відносини в промисловості.

В Статуті визначалися права фабричної інспекції, передбачався порядок надання винагороди потерпілим від нещасних випадків на виробництві та членам їх сімей, у разі смерті робітника.

Якщо робітник втратив працездатність строком на три дні внаслідок тілесного ушкодження спричиненого у зв'язку з виробництвом, йому зберігалася половина заробітку з дня нещасного випадку по день відновлення працездатності. У випадку постійної втрати працездатності призначалася допомога у розмірі двох третин річного заробітку, якщо робітник помер, то вказана допомога надавалася членам його сім'ї [8, с. 413-439].

Вагомим етапом розвитку трудового законодавства стало прийняття в 1918 році Кодексу законів про працю РСФСР. Згідно цього Кодексу для всіх громадян встановлювалася трудова повинність. Трудова повинність не поширювалася лише на осіб, які не досягли 16- річного віку; осіб, старших 50-ти років; осіб, які назавжди втратили працездатність внаслідок травми чи хвороби.

Тимчасово від трудової повинності звільнялися: особи, які внаслідок хвороби чи виробничої травми тимчасово втратили працездатність на строк необхідний для відновлення здоров'я; вагітні жінки на строк за вісім тижнів до пологів та вісім тижнів після пологів. Учні всіх шкіл виконували трудову повинність у школах.

Реалізація права на працю забезпечувалася відділами розподілу робочої сили, професійними спілками. Праця застосовувалася у формах: організованого співробітництва; надання індивідуальних особистих послуг; виконання окремої, визначеної роботи. Умови праці в державних установах регулювалися тарифними положеннями, які затверджувалися Народним комісаріатом праці [9].

Все це підготувало грунт до прийняття нових кодифікаційних актів про працю радянських республік, зокрема Кодексу законів про працю УРСР 10.12.1971 р., який складався з XVIII розділів та 265-ти статей.

Перша редакція кодексу, не дивлячись на багаточисленні зміни та доповнення, не відповідала новим реаліям, в ній були відсутні норми, які б регламентували правомірність натуральної оплати, відповідальності за затримку заробітної плати, не регламентувалися питання ненормованого робочого дня, не регулювалися питання трудових відносин з роботодавцем - фізичною особою, не враховувалась можливість існування кількох профспілок на підприємстві, не врегульовувався статус трудового колективу тощо [10, с. 7-528]. Разом з тим, у трудових відносинах того часу не лише зберігається активне втручання колективу в приватність особи, а й навіть спостерігається посилення цієї пресингової активності. Що фактично відображено в Положенні про товариські суди Української РСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23 березня 1977 року [11].

Проте, новітні світові реалії впливали на зміну соціально-економічних відносин, з подальшим розвитком яких не узгоджувалася стагнація ринку праці. Логічним наслідком кризи суспільного розвитку став розпад Радянського Союзу і виникнення нових незалежних держав, зокрема - України, саме тоді, в 90-х роках ХХ століття розпочинався складний довготривалий подекуди болісний процес побудови новітньої європейської демократичної держави, де людина не лише проголошується найвищою соціальною цінністю держави, а й головне - себе так відчуватиме [12, с. 67].

Висновки