Правова культура в інформаційному суспільстві: до проблеми осмислення інформаційно-правової культури

І.М. Шопіної «Інформаційна культура в Україні: правовий вимір» [1]. Водночас із важливих для юриспруденції позицій інших соціальних наук активно досліджувалася інформаційна культура, зокрема в контексті соціальної комунікації (О.В. Прудникова), професійної культури (Л. Куземко, Я. Галета, С.В. Богачов, О.І. Павлова), розвитку особистості в інформаційному суспільстві (Ф.П. Власенко, В.Ю. Степанов), захисту суспільної моралі та управлінської діяльності (А.М. Новицький, Н.Б. Новицька), інформаційної безпеки особи (О.О. Золотар, О.Б. Червякова).

Виклад основного матеріалу. Безперечно, правова культура є необхідною умовою розвитку громадянського суспільства та розбудови правової держави. Високий рівень правової культури суспільства, відображення в ній адекватних шляхів задоволення суспільних організаційних потреб є запорукою дієвості правових механізмів, ефективності правового регулювання та підвищення соціальної ролі права. У реальному житті правова культура виявляється передусім у специфічному стилі соціальної організації, комунікації і поведінки людей, який ґрунтуються на повазі до права, усвідомленні й визнанні правових цінності та ідеалів.

Дослідження її з позицій правових наук необхідне передусім через те, що правова культура - це фундамент правової системи, правового порядку, верховенства права, реалізації прав і свобод людини. «Розчиняючись» в усіх компонентах правової системи - нормах і принципах права, правовідносинах, системі правових актів та принципах їхнього створення, юридичній діяльності тощо, правова культура водночас своєрідним чином поєднує їх у собі, вона є певним віддзеркаленням правової дійсності.

Маючи безліч позицій щодо правової культури, сучасна правова наука не надає її однозначного трактування. Як феномен правова культура осмислюється у багатьох напрямах, зокрема в:

1) антропологічному - як сукупність усіх благ, створених людиною в процесі еволюції правової організації суспільного життя;

2) аксіологічному - як система правових цінностей, що відображають передові досягнення минулого і сьогодення у правовій сфері;

3) соціологічному - як компонент суспільного життя, зумовлений процесами духовного розвитку людини;

4) філософському - як універсальне явище суспільного життя, що характеризується певним історичним рівнем розвитку суспільства, його творчих сил та здібностей;

5) структурно-функціональному - як система елементів правової дійсності з виділенням статичних і динамічних властивостей правової культури.

Усі згадані напрями мають свою пізнавальну цінність та, розкриваючи унікальні властивості правової культури, доповнюють загальну наукову картину щодо неї.

Проте в культурологічному аспекті правовій культурі притаманні й найбільш загальні для всіх видів культури риси, що дозволяють визначати її як умову, спосіб і результат правової діяльності людини й суспільства, в процесі якої відбувається розвиток людського потенціалу як на загальносуспільному, так і на індивідуальному рівнях.

Зважаючи на це, не вдаючись до дискусії щодо тих чи інших дефініції правової культури, пропонується у найбільш загальному ракурсі розуміти правову культуру як якісний стан правового життя всього суспільства та окремих індивідів, який є втіленням системи правових цінностей, набутих у процесі правового прогресу [2, с. 256].

Цілком очевидно, що будь яка зміна парадигми життя суспільства неодмінно пов'язана з переходом до нового культурного етапу, а спричинені соціальними перетвореннями зміни в юриспруденції - з перетвореннями у правовій культурі. Водночас сама правова культура та її розвиток є визначальним чинником будь-яких правових змін в суспільстві. При цьому концепція правової культури та її суспільної ролі залишається сталою настільки, наскільки сталими є уявлення про право як таке, а основні нагальні зміни мають передусім змістовий характер, поповнюючи правову культуру новаціями, відповідними часу.

Наразі одним із ключових факторів еволюції суспільства є інформатизація. Домінування інформаційного напряму соціального прогресу вивело можливості людської комунікації поза межі окремих місць проживання, регіонів, держав, континентів, надавши їм планетарного масштабу.

Це дало поштовх іншій тенденції суспільного розвитку - глобалізації, яка активізувала процеси інтеграції й уніфікації суспільного життя, зокрема культурного і правового. Тенденції інформатизації та глобалізації взаємно посилюють одна одну, разом спричиняючи колосальні достатньо динамічні соціокультурні, економічні, політичні і правові зміни, закладаючи концептуальний фундамент нової постіндустріальної епохи існування людської цивілізації - глобального інформаційного суспільства. Із підписанням у 2000 р. Окінавської хартії інформаційне суспільство вважається таким, що «дає змогу людям ширше використовувати свій потенціал та реалізовувати свої намагання» шляхом рівного й вільного обміну інформацією та знаннями. Водночас підписан- ти Хартії бачать свої завдання не тільки в стимулюванні переходу до інформаційного суспільства, а й «у повній реалізації його економічних, соціальних і культурних переваг» [3].

Таким чином глибока інформатизація людського життя зумовила виникнення нового культурного феномену - інформаційної культури, який швидко привернув увагу дослідників - представників різних, зокрема правових наук.

Так, варто погодитися з філософською позицією О.В. Прудниковою, що не слід обмежувати сферу інформаційної культури тільки комп'ютеризацією чи електронними технологіями. «Насправді ця сфера є набагато ширшою і включає процеси наукової діяльності, освіти, управління природними і соціальними процесами, сферу побуту, дозвілля тощо» [4, с. 50]. Отже і сфера права, зокрема правова культура, як усе інше в сучасному соціумі перебувають під впливом культури інформаційної.

У правовому вимірі сучасні вчені інтерпретують інформаційну культуру як «інтегральну цілісність, що включає світоглядні, ціннісні, когнітивні, комунікативні та інструментальні компоненти життєдіяльності 1 людини, соціальних груп та держави, які в сукупності, спрямовані на формування інформаційного суспільства, виступають орієнтиром розвитку інформаційного законодавства і знаходять свій прояв в інформаційній діяльності» [1, с. 139]. Але в історичному ракурсі розвиток інформаційної культури став насамперед основою і чинником переорієнтації свідомості людини на нові фундаментальні соціальні цінності - свободу доступу всіх людей до інформації і знань, не залежно від країни, національності, економічного і соціального положення. Ці цінності поступово знайшли своє відображення в міжнародному праві та, саме з правовим визнанням «свободи інформації» Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у 1948 році [5], розвиток глобального інформаційного суспільства і, відповідно, усього його культурного потенціалу, отримав свій перший загальновизнаний правовий базис.

Безумовно, процеси правового розвитку полягають не тільки в юридичному оформленні інформаційних змін у суспільстві, а й сама інформатизація як домінуюча тенденція впливає на розвиток уявлень про право в цілому. В інформаційну добу свобода наукового праворозуміння орієнтує на сприйняття і осмислення права в нових аспектах - як інформації, як засобу і результату комунікативної діяльності людей. Відповідним чином ці знання будуть втілюватися в розумінні всіх компонентів правової дійсності, зокрема правової культури, а також в отриманні завдяки інформаційному прогресу нових форм і засобів правової взаємодії, які теж стають своєрідним сучасним елементом правової культури.

До доктринальних (ідеологічних) новел у праві можна віднести формування концептів права на інформацію, інформаційних прав людини, правопорушень в інформаційній сфері (інформаційних деліктів) та відповідальності за такі порушення, інформаційної безпеки, інформаційного суверенітету тощо, і загалом інформаційного права зі своєрідним місцем в системи права. Вони наразі активно розвиваються, нерідко у боротьбі майже протилежних позицій, сформованих поєднанням наукових підходів і реалій сьогодення. Наприклад, ідея захисту персональних даних почала свою еволюцію від потреби ледь не абсолютного захисту, при якому обробка персональних даних можлива тільки за згодою особи. Але сьогодні, в умовах тотального охоплення людства соціальними мережами, починає висловлюватися думка про необхідність відмови від захисту персональних даних, як такого що не відповідає потребам часу і стримує розвиток соціальних комунікацій.

З іншого боку, інформаційні технології, зокрема глобальні телекомунікаційні мережі, стали основним каналом поширення і отримання різноманітної правової інформації не тільки в межах держави, а й на міжнародному рівні. Особливо це стосується правових текстів, змістом яких є правові норми. Швидкість і легкість ознайомлення з ними незрівнянно зросли із впровадженням Інтернету, який надав можливості без обмежень у часі й просторі поширювати і отримувати найсвіжішу офіційну правову інформацію.

Із переведенням правового документообігу в електронну форму виникають нові методи й засоби пошуку необхідної правової інформації, що кардинально відрізняються від традиційного користування бібліотеками друкованих видань. Зокрема, спеціальні правові інформаційно-пошукові системи дають змогу застосовувати одночасно до всього масиву правових документів різноманітні, раніше неможливі принципи швидкого пошуку: контекстний (за ключовими словами), за датою, суб'єктами, видами документів тощо.

Звичайно, такі технологічні новації, будучи елементом інформаційної культури, поповнюють пізнавальні засоби у праві. Однак ними вплив на правосвідомість і правову культуру не обмежується.

За допомогою сучасних інформаційних технологій встановлюється й новий формат здійснення правової комунікації і правової діяльності в цілому, проявами якого є:

- розширення можливостей спілкування правників у межах своєї професійної групи та спільного вирішення правових проблем;

- нові засоби безпосередньої взаємодії через Інтернет, зокрема державно-владних суб'єктів і громадяни;

- нові форми надання державою адміністративних послуг («електронні адміністративні послуги»);

- спрощення доступу до результатів різноманітної державної реєстраційної та облікової діяльності (електронні бази рішень, електронні реєстри і кадастри та ін.);

- освітні інноваційні технології, що використовуються і в системі правової освіти тощо.

У такий спосіб інформатизація поглиблює демократизацію суспільства, посилює активність та впливовість інститутів громадянського суспільства, сприяє транспарентності державної влади і місцевого самоврядування, що безперечно позитивно впливає на правову систему і є здобутком правової культури нашого часу.

Проте інформатизація і глобалізація несуть світовому суспільству не тільки позитивні зміни, а й низку нових загроз, зокрема правового характеру, подолання яких є одним із пріоритетів на шляху подальшого розвитку.

По-перше, виникають нові деформації свідомості. Уявний «електронний світ» негативно впливає передусім на молодь, свідомість якої перебуває на стадії формування, зменшуючи потреби і здатності людини в реальних соціальних контактах. Це викликає проблеми соціалізації та негативно позначається на правовій активності.

По-друге, темпи розвитку інформаційних відносин значно перевищують темпи правового розвитку, що зумовлює певне відставання наявних правових механізмів від реальних соціальних потреб у правовому впорядкуванні інформаційної сфери.

По-третє, інформаційні технології стали новим простором і знаряддям для вчинення різноманітних правопорушень, як звичних, так і нових. Швидкість, анонімність, латентність (прихо- ваність), транскордонність таких правопорушень вимагають суттєвого удосконалення судової і правоохоронної систем, а також запровадження додаткових напрямів спеціальної підготовки і перепідготовки представників юридичної професії.

По-четверте, розмиваються соціокультурні межі суспільств різних держав. Відбувається правова інтеграція, вироблення універсальних правових форм і процедур, глобальних важелів управління. Загрозою в цьому разі є надмірна уніфікація правового життя світового суспільства, яка може спричинити втрату ідентичності національних правових систем та їхнього культурного розмаїття.

Наведене свідчить про те, що інформаційну і правову культуру в інформаційному суспільстві необхідно розглядати як взаємозалежні явища. Очевидно, що з еволюцією інформаційного суспільства вплив здобутків його культури на правову культуру зростатиме, посилюючи актуальність вивчення цього правовою наукою.

Таким чином, у сучасних умовах прогресу світової цивілізації, можна вести дискусію про новий культурний феномен - компонент культури, або ж навіть вид культури, що утворюється завдяки еволюційному симбіозу інформаційної і правової культури та має унікальні, притаманні лише йому властивості - інформаційно-правову культуру.

Як і будь-яка культура, інформаційно - правова культура є багатоаспектною. Зважаючи на соціальну значущість і всепроникливість інформаційних процесів, вона не може належати до якоїсь окремої сфери суспільного життя. Її варто розглядати і як специфічний самостійний прояв культури, і як складову правової та інформаційної культури.

Виходячи із прийнятої в цій статті концепції правової культури, в правовому вимірі інформаційно-правова культура відображатиме якісний стані правової організації інформаційного суспільства та окремих його членів, що досягається втіленням у реальному житті інтегрованої системи правових та інформаційних цінностей, набутих у процесі світового прогресу.

Усвідомленню суті інформаційно-правової культури сприятиме аналіз усього спектру її проявів серед різних складових (видів) сучасної культури, зокрема:

- інформаційної культури у сфері права;

- правової культури в інформаційній сфері;

- культури інформаційних правовідносин;

- культури задоволення інформаційних потреб;

- культури інформаційної діяльності;

- культури поширення і пошуку інформації;

- культури інформаційних ресурсів;

- «мережевої» культура.

В особистісному вимірі інформаційно-правова культура виявляється в усвідомленні й особливій повазі до інформаційних прав і свобод людини, навичках використання сучасних інформаційних технологій для пошуку правової інформації й отримання правових знань, здійсненні інформаційної діяльності на фундаментальних засадах права, навіть за відсутності відповідних правових норм.

Маркерами (критеріями) інформаційно-правової культури суспільства можуть бути, наприклад:

- гарантованість інформаційних прав та свобод людини;

- відповідність системи правових норм інформаційним потребам суспільства (розвиненість галузі інформаційного права);

- упорядкованість і систематизованість нормативно-правової інформації;

- забезпеченість вільного доступу через Інтер- нет до інформаційно-правових ресурсів;

- фахова підготовленість правників щодо вирішення правових проблем інформаційної діяльності;

- розвиток інформаційно-правової науки (інформаційного права, правової інформології, правової інформатики, інформаційної деліктології тощо);

- рівень інформаційної злочинності;

- стан законності і правопорядку в інформаційній сфері.

Висновки. Таким чином, інформаційно-правова культура стала невід'ємним компонентом, здобутком культури сучасного інформаційно розвинутого суспільства і, водночас, базисом його подальшого правового розвитку.

Зважаючи на системні культурологічні зв'язки інформаційно-правової культури, визначення її місця в загальній системі культури суспільства значно ускладнюється. Проте як компонент правової дійсності, утворений взаємодією інформатизації і права, вона представляється певною проекцією культури інформаційної на культуру правову. Чим більшого значення набуватиме інформаційна сфера життя суспільства і чим більше її охоплюватиме правове регулювання, тим сильнішим буде взаємовплив інформаційної і правової культури та зростатиме роль інформаційно- правової культури в процесах правового розвитку.

Наразі осмислення інформаційно-правової культури, визначення шляхів підвищення її рівня як на суспільному, так і на особистісно- му рівні, вбачається необхідною умовою удосконалення різноманітних правових механізмів та стратегічного прогнозування перетворень у правовій сфері.