Судове врегулювання поземельних відносин у Правобережній Україні (1797–1840 рр.)

Апеляція на рішення суду першої інстанції подавалася до повітового апеляційного межового суду. Якщо площа спірних угідь становила менше 1 уволоки, то рішення було остаточним. Справа в апеляційному порядку розглядалася наступним чином: після обов'язкової пропозиції про примирення перед судом відкривалися два варіанти дій: у самому присутствії справа перевірялася на відповідність земельним планам і, якщо виникали запитання, на місце відряджався один із членів суду разом із коморником, а якщо порушень не виявляли, то рішення оголошувалося негайно. За другим варіантом суд відряджав (коштом обох сторін) трьох суддів (обраних за жеребом) на місце, котрі й ухвалювали остаточний присуд. Щоб сторони не затягували розмежування, справа повинна була розглядатися негайно, нові докази не приймалися, проведення повторного слідства за - боронялося Там же. - С.380--382.. Дотримуючись принципу невтручання в партикулярні земельні справи, верховна влада в 1815 р. відхилила прохання поміщиків про присутність при розгляді справ ґубернського й повітових стряпчих Там же. -- №25958. -- С.300.. Рішення повітового межового апеляційного суду до створення ґубернської межової установи в 1818 р. були остаточними Там же. -- Т.35 (1818). -- №27593. -- С.646..

Хоча процедури й було детально прописано, але практичні наслідки виявилися дещо іншими. Розмежування ставало успішним, якщо цього прагнули обидві сторони. Передбачене покарання для тієї, котра затягувала розгляд, практично не застосовувалося через корпоративну етику. Фактично верховна влада після укладення реґулюючого законодавства не втручалася у приватне розмежування, що призводило до затягування процесів. Ілюстрацією можуть слугувати дії Брацлавського межового апеляційного суду в 1840 р., коли він розглядав три справи: дві розпочалися 1835 р., третя - 1833 р. Держархів Вінницької обл. -- Ф.515. -- Оп.1. -- Спр.6. -- Арк.1, 4, 7 зв.; Спр.5. -- Арк.7 зв.; Спр.4. -- Арк.13 зв. -- 14.

Значно важливішим для верховної влади було розмежування казенних маєтків. Держава дозволила польським землевласникам самостійно вирішувати свої земельні суперечки, але їхні бажання збільшити свої угіддя за рахунок казенної власності, цілком прогнозовано, наштовхувалися на протидію. Якщо взяти до уваги склад межового суду, то бажаючі «округлити» володіння зустрічали розуміння та підтримку суддів. Тому, згідно з «Положенням» від 1810 р., було запроваджено окрему процедуру для розмежування дворянських маєтків із казенними (старостин - ськими, едукаційними, духовними). Головною їх відмінністю стала участь у розмежуванні членів ґубернського правління, казенної палати та стряпчого казенних справ ПСЗРИ. -- Собр.1. -- Т.31 (1810--1811). -- №24370. -- С.382.. Окрім, власне, казенних земель чиновники залучалися до розмежування маєтків, які були пожалувані приватним власникам. Відсутність представників адміністрації ставала підставою для перегляду справ Там же. -- Т.35 (1818). -- №27333. -- С.190, 195..

Скоріше за все, зловживань було багато, адже 21 березня 1823 р. довелося призупинити дії межових судів «західних ґуберній» із розгляду казенних справ. Міністерство фінансів уважало, що суди першої інстанції розглядали справи без участі чиновників. Це призводило до втрати казенної власності, адже рішення ухвалювалися на основі пояснень власників, а суди виконували їх за допомогою своїх комісарів та землемірів, а не через земську поліцію. Тому верховна влада зупиняла всі вироки межових судів по казенних справах, які ще не набули чинності. По тих, котрі набули законної дії й за якими держава втрачала власність, накладалася заборона на продаж та заставу і справа надходила на ревізію до ґубернського межового суду Там же. - Т.38 (1822-1823). - №29372. - С.854-855.. Через два роки було уточнено, що рішення ґубернського суду вступає в дію, якщо від казни нічого не відсуджується, а у протилежному випадку справа йде на ревізію до Сенату Там же. - Т.40 (1825). - №30228. - С.67-68.. Як і у випадку з приватним розмежуванням, дехто з поміщиків удався до затягування справ. Із 1804 р. тривала, наприклад, справа про розмежування в Ольгопільському повіті, яку не було завершено навіть на 1822 р. Держархів Хмельницької обл. - Ф.134. - Оп.1. - Спр.35. - Арк.41 зв. - 42. Особливістю межових справ стало небажання сторін процесу бути учасниками суду через відсутність письмових документів на користування спірними угіддями. Ситуація ускладнювалася, коли розмежовувалися казенні маєтки та/або пожалувані, які вимагали присутності чиновників. Зразком такої справи стало розмежування маєтку в Літинському повіті, розпочате ще в 1818 р. й не закінчене станом на 1834 р. Учасники процесу то не прибували, то повідомляли про хворобу, то просили про відстрочку, а власник Думенківського староства зазначав, що при передачі маєтку від казни не отримав ніяких документів Держархів Вінницької обл. - Ф.489. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.291-302 зв..Польське повстання 1830-1831 рр. означало докорінний поворот у політиці російської влади у Правобережній Україні. За іменним указом від 30 жовтня 1831 р. всі присутственні місця та посадові особи отримували загальноросійські назви згідно з нормативним актом від 1775 р. ПСЗРИ. - Собрание 2. - Т.6 (1831): Ч.2. - Санкт-Петербург, 1832. - №4894. - С.159-160., про що повідомлялося всім адміністративним та судовим установам реґіону ЦДІАК України. - Ф.484. - Оп.2. - Спр.261. - Арк.617.. 11 жовтня 1832 р. було оголошено про ліквідацію посад підкоморіїв, коморників, возних та хорунжих, а їх обов'язки покладалися на повітові суди ПСЗРИ. - Собр.2. - Т.7 (1832). - Санкт-Петербург, 1833. - №5068. - С.8..

Що ж до межової системи судочинства, то верховна влада готувалася до її скасування. У січні 1838 р. з ґубернського межового суду до повітових установ надійшов указ із вимогою зібрати дані про повністю обмежовані та частково або необ - межовані поміщицькі маєтки Держархів Хмельницької обл. - Ф.594. - Оп.1. - Спр.3. - Арк.7 зв. - 8.. Діяльність межових судів у «західних ґуберніях» було припинено 24 червня 1840 р. ПСЗРИ. - Собр.2. - Т.15 (1840). - Санкт-Петербург, 1841. - №13591. - С.443-445. у зв'язку зі скасуванням Литовського статуту та сеймових конституцій і поширенням російських цивільних законів. Справи ґубернського суду передавалися до цивільної палати. Усім членам суду й канцеляристам видавалися атестати про службу, а формулярні списки надсилалися до ґубернського правління. Припинявся розгляд справ, усі документи передавалися до повітових судів Держархів Вінницької обл. - Ф.515. - Оп.1. - Спр.6. - Арк.8 зв. - 9 зв., 11-11 зв..

Отже верховна влада відмовлялася від уреґулювання земельних відносин на Правобережжі України за річпосполитською традицією. Свого часу Павло І заради підтримки з боку знаті прикордонних ґуберній відновив суди, закони й залишив польську мову у судочинстві. Важливим елементом для такої лояльності було встановлення прав власності та меж землеволодіння/землекористування місцевої шляхти. Збереження колишньої системи вреґулювання земельних відносин стало складовою політики компромісу між верховною владою й польською елітою. Відновлення мережі підкоморських судів за збереження Литовського статуту, сеймових конституцій переконувало шляхту в тому, що російська влада рахується з нею та покладає на неї унормування поземельних справ на місцях. Тому підкоморські суди очолювали заможні шляхтичі, які й були власниками земельних угідь.

Держава, хоч і була зацікавлена у формуванні ефективного кадрового складу у судовій системі реґіону, проте не довіряла повноту судової влади польській знаті. Повітова судова ланка підпорядковувалася ґубернському суду, на кадровий склад якого мали вплив державні посадовці. У межових суперечках між приватними власниками держава взяла на себе роль арбітра, намагаючись не допускати до відвертих зловживань: усі справи надходили на ревізію до ґубернського суду та, за умови дотримання формальної сторони, затверджувалися або надсилалися до Сенату. Держава прагнула, аби збереження казенної власності було пріоритетним в їхній діяльності. Будь-які спроби вирішити підкоморськими судами справи у своїх корпоративних інтересах за рахунок казни наштовхувалися на опір адміністрації. Деякі процеси тривали роками, іноді десятиліттями, адже заможніші землевласники воліли затягувати розгляд справи. На неефективність судочинства впливали перевантаженість установ, брак кадрів.

Олександр І продовжив політику співробітництва з місцевою елітою та в деяких ґуберніях запровадив межову судову систему, зокрема в Подільській. Повітові межові суди за принципами своєї роботи нагадували скасовані підкоморські, які було збережено у сусідніх Волинській і Київській ґуберніях. Основна відмінність полягала в розширеному складі та структурі межових судів, що давало можливість прискорити роботи з розмежування поміщицьких і казенних маєтків. Фактично верховна влада дозволила місцевому дворянству самостійно проводити розмежування поміщицьких володінь, але зберегла за собою контроль над розмежуванням казенної власності. Запропонувавши чітку форму судового процесу з системою покарань, вона сподівалася пришвидшити розмежування. Проте це було можливе лише у випадку згоди всіх сторін. Конфлікти між ними при розмежуванні з'ясовував Подільський ґубернський апеляційний нормальний суд. І підкоморська, і межова судова мережа базувалися на річпосполитському законодавстві й тому після Листопадового повстання були ліквідовані. Проте вони виконали свою функцію на перехідному етапі утвердження імперської влади на Правобережжі України, примиривши місцеву шляхту цього історичного реґіону з російським пануванням.

Література

1. Bardakh, Yu., Lesnodorskij, B., Pietrchak, M. (1980). istorija gosudarstva iprava Polshi. Moskva. [in Russian].

2. Barmak, M. (2016). Transformatsii v systemi sudoustroiu na Pravoberezhnii Ukraini naprykintsi XVIII st. Naukovi za - pysky Ternopilskoho natsionalnoho pedahohichnoho universytetu im. Volodymyra Hnatiuka: Seriia «istoriia», 2, 4-8. Ternopil. [in Ukrainian].

3. Barmak, M. (2010). Rosiiski sudovi ustanovy v systemi upravlinnia ukrainskykh zemel Pravoberezhnoi Ukrainy naprykintsi XVIII - v pershii polovyni XIX st. Naukovi zapysky Ternopilskoho natsionalnoho pedahohichnoho universytetu im. Volodymyra Hnatiuka: Seriia «istoriia», 2, 19-25. Ternopil. [in Ukrainian].

4. Borysevych, S. (2007). Zakonodavche rehuliuvannia pozemelnykh vidnosyn u Pravoberezhnii Ukraini (1793-1886 rrj. Kyiv. [in Ukrainian].

5. Ilin, O. (2016). Zminy v sudoustroi na ukrainskykh zemliakh u skladi Rosiiskoi imperii u 1796-1801 rr. Visnyk Kharkivskoho natsionalnoho universytetu vnutrishnikh sprav, 2, 23-28. Kharkiv. [in Ukrainian].

6. Nimchuk, V., Yakovenko, N. (1991). Peredmova. Knyha Kyivskoho pidkomorskoho sudu (1584-1644), 5-56. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Padokh, Ya. (1994). Gruntove sudochynstvo na Livoberezhnii Ukraini u druhii polovyni XVII-XVIII st. Lviv. [in Ukrainian].

8. Pisarkova, L. (2007). Gosudarstvennoe upravlenie Rossii s kontsa XVii do kontsa XViii v.: Evolutsija burokraticheskoj sistemy. Moskva. [in Russian].

9. Reznik, O. (2009). Sklad ta kompetentsiia pidkomorskykh sudiv za Statutom Velykoho kniazivstva Lytovskoho 1566 r. Aktualniproblemy derzhavy iprava, 49, 127-132. Odesa. [in Ukrainian].

10. Voronchuk, I. (2003). Voznyi. Entsyklopediia istorii Ukrainy, 1: A-V, 601-602. Kyiv. [in Ukrainian].

11. Voronchuk, I. (2011). Pidkomorskyi sud. Entsyklopediia istorii Ukrainy, 8: Pa-Pryk, 236-237. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Voronina, V. (2008). Zakonodavchi initsiatyvy Pavla I u sferi sudochynstva. Ukrainskyi istorychnyi zbirnyk, 11, 80-91. Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru