Світовий досвід стратегічного державного планування освітнього розвитку

Виклад основного матеріалу

Стратегічне планування освітнього розвитку здійснюється у розвинених країнах фактично з початку становлення так званого постіндустріального суспільства, основними рисами якого стала увага до людського капіталу, інновацій, нових технологій, систем комунікації. У США цей феномен дослідники чітко фіксують з 1980-х років. На початковій стадії освітнє стратегічне планування мало винятково адаптивний характер, ґрунтувалося на екстраполяційних методиках і мало своєю метою узгодження розвитку освітніх систем та закладів з інноваційними потребами навколишнього соціального середовища. Проте вже протягом наступних 20 років у сферу освітнього стратегічного планування прийшли інноваційні технології корпоративного управління [18], менеджменту якості [15], а також ефективні галузеві системи компетентнісних показників [14] та концептуальних засад формування освітніх стратегій [17].

Для України у процесі децентралізації корисним є досвід стратегічного планування в США, пов'язаний з діяльністю регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На рівні кожного штату розробляється дуже детальний стратегічний план розвитку освіти з чітким формулюванням цілей та механізмів їх досягнення. Серед базових стратегічних цілей - доступність освіти, формування компетентностей випускників, забезпечення наступності та неперервності освіти, формування і підтримка механізмів соціального партнерства в освітній сфері, поєднання освітньої та науково-дослідної діяльності тощо. Цілі стратегічного планування є чітко верифікованими і містять показники для оцінки ефективності управління стратегічним розвитком освітньої діяльності. Важливо, що стратегічне планування включає в себе політику кредитування навчання, систему взаємодії влади та освітніх закладів, інструментарій владного управління процесом створення інфраструктури та технологічного базису освітньої діяльності. Для вітчизняної практики дуже цікавою є технологія зведеної освітньої стратегії регіонального рівня, у межах якої увесь процес стратегічного управління освітою групується навколо кількох магістральних цілей (якість освіти, ефективність, лідерство) з відповідною розробкою показників-індикаторів їх досягнення.

Муніципальні плани в США також є достатньо стратегічно цільними, конкретними і з чітким визначенням цілей, засобів їх досягнення і вимірними індексами успішності досягнення цілей. Останні концентруються навколо вирішальних для розвитку муніципальної освіти напрямах: управління освітнім процесом, підтримка суб'єктів освіти, кількісні і якісні параметри освітнього процесу, розвиток ресурсної основи освітньої діяльності та її технічно-інфраструктурного забезпечення, взаємодія в освіті та формування системи неперервної освіти, соціальне партнерство в освітній сфері з виходом на вирішення проблем взаємодії ринку освітніх послуг та ринку праці. Подібна конкретика відзначає і стратегічні плани розвитку освітніх закладів, проте з більшою орієнтацією на розвиток персоналу, індивідуалізацію освітньої діяльності, маркетингово-іміджеві стратегії та досягнення лідерства за рахунок розкриття нових організаційних можливостей.

Для вітчизняної практики стратегічного планування освітнього розвитку в умовах децентралізації доцільно використати американський досвід стратегічного галузевого менеджменту узгодження стратегічних планів освітнього розвитку усіх рівнів на основі єдиної системи ціле покладання та показників-індикаторів (матеріально-фінансова та техно- логічно-інфраструктурна основа; області знання та дисципліни, технологічні інновації, нормативно- правова основа освітнього процесу, взаємодія освіти та економіки, особистісна орієнтація, включаючи після освітній супровід випускників; соціополітичний контекст тощо).

У Європі стратегічне планування освітнього розвитку виокремилося у один з пріоритетних напрямів управлінської діяльності на рубежі ХХ-ХХІ століть. Ініціаторами стали об'єднання європейських вищих навчальних закладів і звернення до даного управлінського механізму стало одним з напрямів підготовки і здійснення Болонського процесу [19]. Сьогодні практично всі розвинені європейські країни використовують стратегічне планування для управління розвитком національних освітніх систем та формування єдиного європейського освітнього простору.

Великобританія започаткувала цей процес у 2000 році з розробкою спеціального керівництва зі стратегічного планування в освіті [11]. На сьогодні вже розроблено чимало конкретних управлінських технологій у цій царині з розробкою узагальнених стратегій, інтегрованих стратегій за напрямами діяльності, планами управління різними освітніми проектами та напрямами тощо. На організаційному рівні широко використовується стратегічне планування на основі узагальнених вимірних показників- індикаторів та використання методології BSC. Франція відзначається, з одного боку, централізованим стратегічним управлінням в освіті, а з іншого - упровадженням ефективних систем регіонального індикативного планування і розробкою збалансованої системи показників освітнього розвитку [13]. Для нашої країни дуже цікавим є досвід загальнодержавного стратегічного планування розвитку освіти Франції, а також практика стратегічного планування на рівні шкіл [16]. Ефективна модель стратегічного планування освітнього розвитку на основі збалансованої системи показників може бути запозичена з управлінської практики Швейцарії. У Німеччині успішно використовується стратегічне планування, у якому фінансування освітніх закладів здійснюється на основі показників успішності досягнення стратегічних цілей. Це формує конкурентне середовище, сприятливе для активізації діяльності з удосконалення процесу виробництва освітніх послуг. Як і в Англії, заслуговує уваги досвід розробки стратегічних планів розвитку освітніх закладів Німеччини на основі індикаторів і структури BSC. Стратегічне управління системою освіти Фінляндії здійснюється у межах загального процесу інтернаціоналізації, тому цей досвід є корисним для України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору. Також останнім часом фінська система освіти привертає увагу інноваціями та успішним здійсненням освітніх проектів, що опираються на чітке структурування процесу стратегічного планування у єдності інформаційної системи, механізму стратегічного планування, організаційної системи та інструментарію впровадження, а також системи зовнішнього та внутрішнього моніторингу [19].

Сьогодні стратегічне планування освітнього розвитку є загальносвітовою тенденцією і успішний досвід у цій царині є у багатьох країнах за межами Європи. Добре зарекомендувала себе практика стратегічного управління освітою в Австралії на основі побудови карти стратегії в BSC з акцентуванням особистісного виміру освітнього процесу, потенціалу щодо використання ресурсів та інтегративної здатності щодо соціокультурного середовища. У деяких країнах стратегічне планування має глобальний характер - наприклад, у Малайзії освітня стратегія розроблена до 2057 р. і опирається на діяльність спеціальних проектних команд. У багатьох азійських країнах діють жорсткі державні плани стратегічного розвитку освіти, на основі яких розробляються численні інноваційні проекти та програми, що орієнтуються на поєднання засад менеджменту якості та цінностей людського розвитку. Все ширше застосовується сценарне планування стратегічного розвитку освітньої галузі з використанням вимірних показників на основі декомпозиції за рівнями єдиної стратегії галузевого розвитку [2, с. 96- 97].

Найбільш ефективна технологія стратегічного планування, побудована на основі узагальнення зарубіжного досвіду, на сьогодні виглядить наступним чином. Здійснюється аналіз здатностей ресурсів, можливостей, кореневих компетенцій освітніх суб'єктів і визначається цілепокладальна основа сценарного проектування. На основі співставлення внутрішніх цілей і ресурсів та визначення особливостей зовнішнього середовища у межах аналізу SWOT чи PEST визначається соціально орієнтована освітня стратегія та програма дій щодо її реалізації. З використанням портфельних технологій та інструментарію галузевого аналізу здійснюється конкретизація освітньої стратегії, і на цій основі - розробка стратегічної карти як поетапний процес дій суб'єктів управління щодо досягнення стратегічних цілей. Розроблена стратегічна карта стає вихідною основою для визначення сукупності цільових індикаторів, які групуються і систематизуються у вигляді стратегічного плану. Вказаний план адаптується для управління процесом реалізації у вигляді процедури декомпозиції, результатом чого стає сукупність конкретних проектів, програм та короткострокових планів.

Чеснотою даної технології є спрямованість на верифікації цілей стратегії у вигляді конкретних емпірично зафіксованих та вимірних індикаторів, якими можуть керуватися управлінці на всіх рівнях у процесі розробки перспективних програм і проектів галузевого розвитку, формування механізмів та акумуляції ресурсів для їх реалізації, контролю виконання планів та моніторингу. Така технологія сприяє зростанню керованості об'єкта управління та прозорості прийняття стратегічних рішень. Не останню роль у контексті переорієнтації на зовнішні показники ефективності освіти відіграє і поява можливості усіх зацікавлених суб'єктів оцінити ресурси розвитку освітньої системи чи установи.

У цілому слід констатувати, і це важливо для розуміння значущості стратегічного планування розвитку вітчизняної освіти, що ефективний розвиток практично всіх національних освітніх систем здійснюється на основі детально розроблених стратегій, які мають чіткі та вимірні цільові показники і ресурси та інструментарій їх досягнення.

Слід звернути увагу на актуалізацію в розвинених країнах проблеми стратегічного планування не лише розвитку систем освіти різного рівня та вищих навчальних закладів, а й загальноосвітніх установ. Це є відображенням низки нових чинників розвитку сучасних шкіл, пов'язаних зі зростанням ролі наукового планування для забезпечення конкурентоспроможності освітнього закладу; потребами реагувати на динамічні трансформації освітнього середовища і самого освітнього простору; ускладненням процесу управління освітніми установами та необхідністю розвитку інтегрованих зв'язків у системі освіти; появою нових форм освітньої діяльності та нових організаційних форм освітніх установ з новими засадами управління; зростанням організаційної та фінансоваої самостійності освітніх установ і відповідно відповідальності за результати освітнього процесу.

У стратегічному плануванні діяльності загальноосвітніх закладів застосовуються численні стратегії організаційного управління, які засвідчили свою ефективність на корпоративному рівні, особливо на поприщі забезпечення якості управління з використанням інноваційних інформаційних технологій. Одна з найбільш поширених - BPM- система, яка використовується у багатьох розвинених країнах для управління великими школами. стратегічний державний управління освіта україна

Найбільш поширеними у сучасних загальноосвітніх закладах за рубежем програми, що дозволяють здійснювати бюджетно-фінансове планування, від якого залежить якість та ресурсна забезпеченість стратегічного управління освітньою діяльністю. Для бюджетного планування широко використовується система Hyperion з додатками бізнес-інтелекту, прогнозні програми Oracle Hyperion Strategic Finance та Oracle Hyperion Financial Management. У якості ефективного засобу стратегічного планування зарекомендували себе управлінська модель Balanced Scorecard та інформаційна система Oracle Hyperion Performance Scorecard. Саме на їх основі здійснюється узгодження цілей освітньої установи зі стратегічними цілями розвитку освіти національного та регіонального рівня та моніторинг успішності розвитку освітнього закладу; ефективний розподіл управлінських функцій на організаційному рівні з оптимальним рівнем делегування повноважень та корекції процесу прийняття і реалізації управлінських рішень; системне представлення управлінського процесу в освітньому закладі. На жаль, у вітчизняних школах вони не використовуються.

На сьогодні однією з найбільш вживаних у практиці стратегічного планування розвитку загальноосвітніх закладів у розвинених країнах є модель школобазованого менеджменту (SBM -- School-Based Management), місцевого менеджменту або самоменеджменту (найбільш відомі розробники моделі - Д. Мерфі, Б. Келдвелл, Д. Маєрс). Вона вважається стратегічною технологією подолання бюрократизму та демократизації усієї системи організаційного управління в освітньому закладі, оскільки SBM забезпечує домінування найнижчого операційного рівня у якості основного центру прийняття управлінських рішень, при цьому стимулюючи максимізацію процесів громадського управління школою.

Модель SBM лежить в основі сучасних освітніх реформ на Заході, забезпечуючи радикальне зростання ролі шкільного рівня управління. Вона стимулює процеси децентралізації управління в освітній галузі, переносить процес вирішення проблем стратегічного розвитку на рівень освітнього закладу, надаючи шкільному колективу та громадськості основних повноважень щодо використання ресурсів, кадрової політики, самостійного вибору навчальних планів і матеріалів тощо. Результатом є формування так званого “організаційного інтелекту” школи, що формується на основі унікальних місії, організаційної культури, сумісних дій педагогів, учнів та громадськості.

Школа повністю інтегрується в управління на рівні територіальної громади, навіть структури управління освітою на місцевому рівні. Тут цікавим для наших територіальних громад є досвід США, де на рівні громади школами керує освітній офіс (освітнє бюро), що управляється виборними шкільними радами, які призначають і його керівника - суперінтенданта. Основні управлінські повноваження знаходяться у виборних шкільних рад, які є самостійними складовими місцевого самоврядування і визначають стратегію освітнього розвитку на рівні громади, делегуючи управлінські функції суперінтендантові у царині забезпечення ресурсами кожного освітнього закладу. Для цього освітній офіс структурує свою діяльність за напрямами: бізнес, персонал, навчання, технічне забезпечення [10, с.222]. Увага концентрується на функціях забезпечення діяльності освітніх закладів, у той час як стратегічні рішення щодо власного розвитку приймаються на рівні самої школи.

Децентралізація стосується і фінансування шкіл, яке прив'язується до кількості учнів, при цьому школа вільно розпоряджається своїми ресурсами, які можуть направлятися на вирішення стратегічних цілей розвитку освітнього закладу у межах цільових проектів, що реально контролюються громадськістю. У межах моделі SBM керівних школи виконує переважно роль конструктора та координатора системи шкільного самоуправління в умовах якнайширшого залучення усіх суб'єктів освітньої діяльності до прийняття та реалізації управлінських рішень. Створюються також передумови для автономії та реалізації власного управлінського потенціалу кожного педагога, оскільки саме за конкретним вчителем закріплено право самостійно обирати шлях реалізації державних освітніх стандартів. У цілому дана модель, на нашу думку, є найбільш оптимальною для використання вітчизняними школами у процесі створення самостійних територіальних громад.

Слід також вказати на повсюдне використання в стратегічному плануванні на Заході моделі CAF (Common Assessment Framework), яка відіграє роль механізму загального управління якістю (TQM), об'єднуючи кілька управлінських моделей, зокрема, модель досконалості Європейського фонду управління якістю (EFQM). Використання моделі CAF дає розуміння цілісності процесу стратегічного розвитку освітнього закладу і забезпечує системний підхід до стратегічного планування, виходячи з пріоритетності якісних показників освітньої діяльності. У межах даної моделі розроблено інструментарій комплексної оцінки стратегії розвитку освітнього закладу за дев'ятьма критеріями; систему оцінювання динаміки розвитку з орієнтацією на найкращій результат; механізми чіткої орієнтації стратегії розвитку на визначені цілі та удосконалення стратегічного планування без виходу за межі установлених цілей; способи забезпечення взаємозв'язку різних напрямів стратегічного розвитку освітнього закладу з оптимальним розподілом ресурсів; технології моніторингу процесу розвитку з поєднанням механізмів об'єктивного вимірювання та суб'єктивних оцінок [1, с.20].

Використання моделі CAF є достатньо простим на інструментальному рівні, проте воно забезпечує суттєве зростання якості стратегічного управління та планування у вітчизняній системі освіти з орієнтацією на стандарти європейського освітнього простору. Крім того, саме вказана модель вважається найбільш дієвим механізмом упровадження на будь-якому рівні стратегічного планування у систему державного управління освітою, з її допомогою доцільно здійснювати стратегізацію діяльності органів державного управління галуззю у контексті глобальної переорієнтації діяльності органів державної влади на якісні показники розвитку.

Разом зі змінами інструментально-технологічного характеру слід звернутися і до проблеми структурно-функціональної оптимізації. Одним з напрямів удосконалення стратегічного планування в освітній галузі є реформування державних та муніципальних структур, що здійснюють галузеве управління. «В даний час в багатьох розвинених країнах світу в міністерствах освіти функціонують управління та відділи, які займаються визначенням того, якою буде якість освіти після десяти років, які потенційні проблеми можуть виникнути перед системою освіти, а також які заходи слід вжити для їх запобігання» [9, с. 277].

Ці структури суттєво відрізняються від традиційних, що здійснюють оперативне планування в освіті. Якщо останні зайняті плануванням повсякденної освітньої діяльності з метою досягнення максимального використання наявного потенціалу галузі та керування поточними справами на основі бюрократичних методів управління, опори на минулий досвід та низькими ризиками прийнятих рішень, то структури стратегічного планування орієнтовані на досягнення узагальнених цілей, планування оптимальних варіантів дій щодо інноваційного розвитку, розкриття перспективних можливостей на основі використання ініціативних, адаптивних форм управління і пошуку нових методів в умовах високих ризиків. Для визначення напрямів вітчизняних освітніх реформ доцільно використати досвід розвинених країн щодо формування та діяльності управлінських структур, що здійснюють стратегічне планування розвитку освіти.

У центральному органі управління освітою (департаменті освіти) США стратегічне планування є прерогативою спеціального Управління планування, оцінки та освітньої політики, яке включає у себе Бюджетне управління й Управління освітньої політики та аналізу програм. Саме в останньому управлінні здійснюється стратегічне планування освітньої діяльності за різними напрямами, що здійснюється насамперед у відділі програм і аналітичних досліджень й групі політики та технічного аналізу [4]. У плані стратегічного планування управління забезпечує загальне інформування стосовно тих чи інших проблем стратегічного розвитку галузі з використанням консультацій та експертних оцінок провідних фахівців; описовий та концептуальний аналіз освітніх проблем з виходом на розробку інструментально-технічної документації щодо їх вирішення; розробку та узгодження напрямів короткострокових рішень і стратегічної політики розвитку галузі; системний аналіз освітніх концептуальних та нормативних документів (програм, законодавчих проектів, концепцій та проектів); узагальнені дослідження освітньої практики та формування на цій основі пропозицій щодо освітніх програм та проектів; розробка моделей та прогностичних сценаріїв розвитку освітньої галузі з наданням експертних оцінок стосовно вірогідності тих чи інших тенденцій розвитку; аналіз ефективності освітньої діяльності та впливу на цю діяльність тих чи інших нормативно-правових документів.

У міністерстві освіти Німеччини стратегічне планування є одним з пріоритетних напрямів діяльності. Воно здійснюється Головним управлінням з питань стратегії та політики (одним із семи у міністерстві) зусиллями Управління інноваційних стратегій та Управління з питань освітньої і дослідницької політики, які всього включають 14 відділів. У межах даного структурного підрозділу здійснюється консультування стосовно усіх аспектів роботи міністерства і визначення шляхів вирішення найбільш загальних освітніх проблем. У центрі уваги знаходяться проблеми створення інноваційної моделі розвитку освіти у контексті потреб та тенденцій формування суспільства знання, організація взаємодії між центром та регіонами при вирішенні освітніх проблем, формування інформаційних баз даних розвитку галузі, упровадження хай-тек стратегій, розробка концептуальних засад реалізації інноваційної державної політики в освітній сфері, упровадження механізмів переорієнтації освітнього процесу на особистість і відповідно стимулювання саморозвитку кожного освітнього суб'єкта. Здійснюються також розробка конкретних інноваційних програм та інструментарію інноваційної трансформації освітньої галузі, обґрунтування стратегічних прогнозів освітнього розвитку, налагоджування співпраці науковців у освітній царині; аналітичні дослідження глобального освітнього простору та національних освітніх систем. Особливу роль у розробці стратегічних планів розвитку освіти відіграють відділи стратегії, розробки перспектив майбутнього суспільства, заснованого на знаннях та цифровий трансформації освіти, науки і досліджень [8]

З-поміж інших європейських держав зв'язок між успіхами в освітній діяльності та упровадженням стратегічного галузевого планування найбільш очевидно проявляється в Фінляндії, де в його основі лежать принципи децентралізації. Міністерство освіти і культури Фінляндії зосереджує свою діяльність на розробці і реалізації стратегії освіти країни, забезпечує тісну взаємодію ринку освітніх послуг та праці, у той час як оперативне управління освітою здійснюється на місцях. В основі розвитку національної системи освіти лежить «Стратегія Міністерства освіти» 2015 року, у якій не тільки визначені основні цілі галузевого розвитку та інструментарій їх досягнення, а й виокремлені реальні та потенційні ризики успішній реалізації стратегічних цілей і відповідно механізми їх подолання. У 4 з 5 головних управлінь міністерства функціонують відділи, які здійснюють стратегічне планування та управління, основна робота зосереджена у відділах стратегічного управління та освітньої політики, а також у групі стратегічного управління [5].

За межами Європи також багато країн намагаються вирішити свої проблеми за рахунок стратегічного планування розвитку освіти і формування відповідних управлінських структур у системі державного керування галуззю. Один з лідерів успішного використання механізмів стратегічного планування - Сінгапур, де радикальні успішні реформи здійснені саме завдяки ефективній освітній стратегії та упровадження процесу стратегічного планування. Відповідно у національному міністерстві освіти важливу роль відіграють підрозділи, що здійснюють стратегічне планування та управління галуззю. Одне з чотирьох головних управлінь - освітньої політики - повністю орієнтовано на вирішення стратегічних проблем. У його межах існують спеціалізовані структурні підрозділи, такі як Управління планування й розвитку майбутніх талантів, відділи освітньої політики й корпоративного планування. За рахунок їх діяльності розроблена ефективна стратегія освітнього розвитку та механізми координації усіх зацікавлених сторін у процесі здійснення реформування галузі. Як результат - система освіти цієї країни займає одне з найвищих місць за показниками і темпами розвитку у світі [12, р. 13, 17].

Сьогодні цим же шляхом іде один із сусідів Сінгапуру - Малайзія. У її Міністерстві освіти провідну роль відіграє Управління планування освіти і досліджень, яке здійснює розробку освітньої стратегії, включаючи і її інформаційно-технологічну складову; обґрунтування шляхів взаємодії системи освіти та суспільства на державному та регіональному рівнях; супровід та моніторинг процесу реалізації освітніх інноваційних проектів; наукове обґрунтування освітніх проектів у контексті використання міжнародного досвіду, адаптованого до місцевих умов; формування інформаційних банків даних з використанням інформаційно-програмних систем EMIS, SMEP, GIS і MASA; прогнозування стратегічного розвитку освіти і на цій основі координація інноваційної діяльності освітніх суб'єктів; підготовка, експертиза концептуальних та нормативних документів в освітній сфері стратегічного характеру [7].

На пострадянському освітньому просторі спостерігається та ж тенденція - формування спеціалізованих структур державного стратегічного управління та планування. У Міністерстві освіти Росії, наприклад, також функціонує Департамент стратегії, аналізу і прогнозування, який розробляє і реалізує державну стратегію розвитку освіти, науки та інноваційної діяльності; координує та організовує процес стратегічного планування в освіті; готує плани діяльності на міністерському рівні; здійснює організацію прогностичної, моніторингової та статистично-інформаційної діяльності в освітній галузі; організовує співпрацю на стратегічному рівні центральних та регіональних органів управління освітою; планує і здійснює заходи стосовно освіт- ньо-науково-виробничого партнерства та зростання конкурентоспроможності національної системи освіти і окремих освітніх закладів; організовує участь освітньої галузі у реалізації інноваційної стратегії розвитку на корпоративному рівні [6].

Висновки та напрями подальших досліджень

В цілому світовий досвід показує, що успішне управління освітою сьогодні можливе лише на основі глибоко продуманої стратегії. Світова практика показує, що ефективна освітня стратегія лежить в основі функціонування практичних механізмів державного управління національними освітніми системами. А це вимагає створення спеціалізованих структур для ефективного використання стратегічного планування, особливо в процесі здійснення освітніх реформ. Як правило, у системах освіти, що успішно розвиваються, саме такі структури займають провідні місця у системі галузевого управління. Незважаючи на наявний світовий досвід стосовно ефективності стратегічного планування в освіті, вітчизняне Міністерство освіти не має структурних підрозділів, що спеціалізовано здійснюють даний вид діяльності. Можливо, саме це є причиною стратегічної невизначеності освітянських реформ в Україні та невдач у їх здійсненні. У міністерстві є практика розробки стратегічних планів і заходів, але вони готуються окремо усіма управліннями, які потім узагальнюються, а пропоновані для складання стратегічного плану заходи науково необґрунтовані, базуються не на дослідженнях, а лише на думках фахівців. Звичайно, як вказують дослідники, «сліпо переносити досвід стратегічного планування зарубіжних країн неможливо і не потрібно, але створення нової якісної системи стратегічного планування неможливо без вивчення історичного досвіду і методів і технологій, що застосовуються в освітніх установах інших країн» [3, с. 25]. Але використання уже апробованих у світовій практиці методологій і технологій управління дозволяє суттєво підвищити ефективність освітянських реформ, і їх адаптація до вітчизняних умов є основним напрямом подальших досліджень.

Список літератури

1. Бондаренко Е.А. Стратегия развития муниципальных образований на современном этапе / Е.А. Бондаренко // Международный журнал гуманитарных и естественных наук. - 2016. - Т. 1.- №1. - С. 18-21.

2. Ищук Т.Л. Зарубежный опыт стратегического планирования в системе высшего образования / Т.Л. Ищук. - Сибирская финансовая школа. - 2009. - №3 (74). - С. 93-99.

3. Левинская Н.А. Зарубежный опыт стратегического планирования в сфере образования / Н.А. Левинская // Развитие современного образования: теория, методика и практика. - 2016. - №2 (8). - С. 23-25.

4. Офіційний веб-сайт Департаменту освіти США

5. Офіційний веб-сайт Міністерства освіти і культури Фінляндії

6. Офіційний веб-сайт Міністерства освіти і науки Російської Федерації, сторінка Департаменту стратегії, аналізу і прогнозування

7. Офіційний веб-сайт Міністерства освіти Малайзії, сторінка Управління планування освіти і досліджень

8. Офіційний веб-сайт Федерального міністерства освіти і досліджень Німеччини

9. Сафаров О.А. Пути повышения эффективности системы образования через стратегическое планирование / О.А. Сафаров // Бюллетень науки и практики. - 2017. - №11. - С. 276-288

10. Семенець-Орлова І.А. Сучасні тенденції управління актуальними освітніми змінами на прикладі зарубіжного досвіду / І.А. Семенець-Орлова // Університетські наукові записки. - 2014. - №1 (49). С. 219-226.

11. A Guide for Heads of Institutions, Senior Managers and Members of Governing Bodies. - HEFCE, 2000. - 120 p.

12. Barber Michael, Mourshed Mona. McKinsey report, How the world's bestperforming schools come out on top / Michael Barber, Mona Mourshed. - 2007, p. 13,17).

13. Chevaillier Thierry. Higher Education and Markets in France / Thierry Chevaillier // Markets in Higer Education Rhetoric or Reality? - Springer Netherlands, 2004; Boston: Brill, 2004. - Р.311-326.

14. Hamel G. Strategic Intent / G. Hamel, C.K. Prahald // Harvard Bussiness Review. - 1989. May - June. - Р. 63-76.

15. Hoffman A.M. Total Quality Management: Implication for Higher Education / A.M. Hoffman, D.J. Julius. - Maryville Missouri: Preston Publishing, 1995. 330 p.

16. L'adaptation de renseignement la Croissance.

17. Leslie D.W. Wise Moves in Hard Times: Creating and Managing Resilient Colleges and Universities / D.W. Leslie, E.K. Fretwell. - San Francisco: Jossey- Bass, 1996. - 228 p.

18. Mintzberg H. Patterns in Strategy Formation / H. Mintzberg // Management Science. - 1978. - №24. Р. 934-948.

19. Taylor J.S., Amaral Al., Machado M. de L. Strategic Planning in U.S. Higher Education: Can it Succeed in Europe / J.S. Taylor, Al. Amaral, M. de L. Machado // Planning for Higher Education. - 2007. - №35 (2). - Р. 5-17.

Размещено на allbest.ru