Про формування правового статусу військового капелана в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Про формування правового статусу військового капелана в Україні

Ващук М.М., аспірант кафедра державно-правових дисциплін юридичного факультету ВНЗ « Університет економіки та права «КРОК»

У статті висвітлюється сучасний стан українського законодавства щодо визначення правового статусу та діяльності військових капеланів, а також перспективи його розвитку. Проаналізовано низку вітчизняних нормативно-правових актів і запропоновано перспективні кроки для удосконалення визначення компетенцій і завдань військових капеланів.

Ключові слова: правовий статус, правове становище, збройні сили, церква, військовий капелан, інститут капеланства, душпастирська опіка військовослужбовців.

Vashchuk V. V.

ON THE FORMATION OF THE LEGAL STATUS OF THE MILITARY CHAPLAIN IN UKRAINE.

The article covers the current state of Ukrainian legislation regarding the definition of the legal status and activity of military chaplains, as well as the prospects for its development. A number of domestic normative legal acts are analyzed and promising steps are proposed to improve the definition of competences and tasks of military chaplains.

Keywords: legal status, legal status, armed forces, church, military chaplain, institute of chaplaincy, pastoral care of servicemen.

Постановка наукової проблеми

правовий статус військовий капелан

Безсумнівно, дієвість правового регулювання будь-якої системи суспільних відносин залежить від чіткості, прозорості, об'єктивної зумовленості потребами суспільного розвитку правових норм. Повною мірою цей висновок стосується і сфери регулювання діяльності капеланської служби в Україні.

Інститут військового капеланства належить до важливих стандартів діяльності військових у більшості країн Європейського Союзу та США і має розглядатися військовим командуванням України у контексті задекларованих євроатлантичних принципів.

Проте, вітчизняне законодавство, за допомогою якого здійснюється регулювання правового статусу військового капелана в нашій державі, є підстави вважати недосконалим. Чинні нормативно-правові акти не позбавлені колізій, помилок юридичної техніки, а також невідповідності положень наших правових норм до міжнародно-правових актів, що ратифіковані парламентом України. Особливо гостро ця проблема постала саме зараз - в умовах збройної російської агресії на Сході України, що суттєво пришвидшило запровадження інституту капеланства у всіх військових формуваннях нашої держави.

Відтак, ситуація, що склалася, об'єктивізує потребу в ретельному аналізі сучасного стану розвитку вітчизняного законодавства, яким регулюється правий статусу військового капелана та у визначенні шляхів його вдосконалення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання проблеми. Відносинами держави та церкви традиційно цікавилися чимало дослідників. Так, упродовж років незалежності України проблемам взаємодії держави та релігійних організацій у вітчизняній науковій думці присвячені праці В. Андрущенка, Ю. Бабінова, І. Бальжик, Н. Брегеди, О. Коваля, Колодного, М. Михайличенка, В. Пічі, Ф. Рудича, Ю. Тодики та інших. Питання співпраці українських релігійних та військових інституцій досліджували В. Баладинський, В. Бугаєнко, О. Боднар, Бондаренко, М. Васін, Л. Веремейчик, В. Дібров, В. Єленський, А. Зачепа, С. Здіорук, Ю. Кальниш, П. Костюк, Р. Коханчук, С. Лисенко, В. Марущенко, О. Мельник, А. Радченко, Ю. Решетніков, С. Сьомін, С. Ярмуся та інші. Проблеми визначення правового статусу військового капелана в Україні тією чи іншою мірою торкалися такі вчені, як Д. Бурлаченко, Е. Дробко, Ю. Кривенко, Р. Сергєєв та інші.

Однак, через швидкоплинність суспільних та інших змін виникає потреба оновленого і поглибленого дослідження багатьох правових питань капеланства в лавах військових формувань України, зокрема уточнення правового статусу військового капелана.

Метою цієї статті є висвітлення проблем формування правового статусу капелана на сучасному етапі розвитку законодавства України і пропозиція шляхів його удосконалення.

Виклад основного матеріалу

Поняття „статус” є багатоаспектним. З метою правильного розуміння змісту поняття, яке використовується одночасно декількома науками, необхідно усвідомити етимологію цього терміну.

Звертаючись до лінгвістичного аналізу терміна „статус”, знаходимо таке його тлумачення: слово „статус” означає стан, становище (книжн.). Своєю чергою під поняттям „становище” розуміється як місце, роль кого-небудь в суспільному житті, в колективі, в сім'ї. За допомогою цього поняття здійснюється опис багатьох наукових категорії, що засвідчує його важливість у науковому інтерпретуванні буття [10].

Науки суспільного циклу послуговуються терміном „статус” виключно для опису характеристик суб'єктів, залучених у досліджуваному явищі. З позиції соціології досліджуваний термін розглядається як „стан особистості у системі суспільних відносин”. Соціологи підкреслюють, що статус „являє собою чинник, який досить часто зумовлює характер взаємооцінювання і особистісного бачення людьми один одного як на рівні внутрішньогрупової, так і на рівні міжгрупової взаємодії” буття [9].

У правовій науці термін „статус” використовується для характеристики різноманітних правових категорій. При цьому, необхідно відзначити, що правовий статус є різновидом соціального статусу, а, отже, йому притаманні всі істотні його характеристики:

а)дослідження статусу відбувається через призму особистості - його носіями можуть бути виключно суб'єкти суспільних відносин [5];

б)опис статусу у системі суспільних відносин відбувається за допомогою розкриття його сутності через взаємосприйняття суб'єктами їх прав і обов'язків [1].

У найзагальнішому вигляді розуміння правового статусу найчастіше зводиться до становища суб'єкта в юридичних зв'язках, у контексті встановлених державою правил поводження відносно інших суб'єктів - учасників цих зв'язків.

Правовий статус являє собою самостійний елемент правової системи, як „специфічний феномен”, який разом з іншими її елементами утворює ореол функціонування правової системи.

Категорія „правового статусу”, як зазначає О. Гумін, слугує для позначення законодавчо закріпленої сукупності ознак суб'єктів права, якими визначається положення розглянутих суб'єктів відносно один одного в юридичних зв'язках та правовідносинах, які існують у певній державі [2].

Таким чином, під правовим статусом особистості розуміють:

юридично закріплене становище особистості у певному суспільстві;

цілісний комплекс прав та обов'язків особистості;

сукупність прав і обов'язків, які закріплюються державою на законодавчому рівні в конституціях та інших нормативно-правових актах;

правове становище особи, що позначає її фактичний стан у відносинах з суспільством або державою, тощо.

До дискусійних питань теорії права можна віднести недостатню чіткість у розмежуванні понять „правовий статус” і „правове становище”.

Вважаємо, що під правовим становищем необхідно розуміти зумовлений соціально-культурним підґрунтям життєдіяльності у суспільстві різновид суспільного становища, який є способом юридичного буття об'єктів, суб'єктів, або ж суспільних відносин у певному просторі та у певний момент часу, а також у закріпленому законом порядку. Головною ж відмінністю правового становища від правового статусу є те, що носіями першого можуть бути не лише суб'єкти права (саме це властиво для правового статусу), але й об'єкти права, процеси та відносини в суспільстві. Спільною ознакою є те, що обидві ці категорії характеризують правове становище особистості (або організації) в суспільстві, при цьому відображаючи комплекс її правових можливостей та правових зв'язків.

З початком часу незалежності України найпершим документом, яким було визначено запровадження спеціальних заходів, спрямованих на реалізацію релігійних потреб військовослужбовців, стала Директива Міністерства оборони України „Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України” №Д-25 від 21 квітня 2006 року [2]. Прийняттям цього документа було покладено початок системної діяльності у сфері співпраці українських релігійних та військових інституцій. А через два роки між Міністерством оборони України та уповноваженими представниками релігійними організаціями і церков було укладено „Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України” (далі - Меморандум), відповідно до якого головна мета запровадження інституту військового капеланства та започаткування системи душпастирської опіки в лавах Збройних силах України полягає в забезпеченні конституційного права кожної людини на свободу совісті та свободу віросповідання, об'єднання зусиль Війська і Церкви у цілеспрямованому формуванні та підтримці здорового психологічного клімату у колективах військовослужбовців та їхніх родинах, посиленні військово-патріотичного виховання, формуванні засад моральності та духовності, багатства внутрішнього світу захисника Вітчизни та створенні позитивної мотивації української молоді до військової служби.

При Міністерстві оборони України у 2009 р. було створено на той час єдиний в державі репрезентативний міжконфесійний консультативно-дорадчий орган - Раду у справах душпастирської опіки [6], що діє на громадських засадах та користується вагомим авторитетом у розв'язанні питань виконання вимог вітчизняного законодавства щодо свободи совісті та віросповідання у Збройних Силах України. До складу Ради входять представники таких провідних релігійних інституцій, як Українська православна церква, Українська православна церква Київського Патріархату, Українська греко-католицька церква, єпископат Римо-католицької церкви в Україні, Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів, Українська автокефальна православна церква та Духовне управління мусульман України.

Важливим практичним результатом діяльності Ради є сформований загальний реєстр (список) священнослужителів, які сьогодні провадять душпастирське служіння серед військовослужбовців, а також представлений проект Концепції душпастирської опіки у Збройних Силах України (далі - Концепція), покликаної вдосконалити існуючий організаційно-правовий механізм задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України, розробити науково-методологічні та методичні засади цієї діяльності. Зокрема у цьому документі під душпастирською опікою військовослужбовців розуміється різновид пастирського служіння конфесії, мета якого полягає в духовній опіці та задоволенні релігійних потреб працівників Збройних Сил України та військовослужбовців, які, з огляду на специфіку військової служби зазнають обмеження у віросповіданні та мають потребу духовної опіки. Концепція була затверджена Наказом Міністра оборони України № 220 від 22.04.2011 р. (далі - Наказ) [8], проте створення самого інституту військового капеланства передбачалося тільки у майбутньому.

Відповідно до Наказу „військовий капелан (душпастир, священнослужитель) є особою, яка уповноважена своєю конфесією виконувати душпастирську опіку військовослужбовців цієї конфесії, й тих, хто прийде до нього добровільно. У Наказі визначено також перелік прав та обов'язків військового капелана. Зокрема, військовий капелан має право: у відповідному місці та у визначений час відправляти богослужіння й інші релігійні обряди та служби; перебувати на території військового підрозділу (частини) чи в іншому місці для здійснення душпастирської опіки у встановленому порядку; користуватися приміщенням та майном, призначеними для потреб душпастирської опіки; займатися організацією святкування релігійних свят у військовому підрозділі (частині); брати участь в облаштовуванні спеціальних місць для проведення релігійних обрядів; звертатися до вищого командування зі скаргами з приводу порушення конституційного права військовослужбовців на свободу совісті та віросповідання; давати рекомендації та поради командирам у релігійних питаннях тощо.

У процесі своєї діяльності військовий капелан повинен дотримуватися положень Конституції України та законів України, приписів церковного права та етичних норм військового капелана; не примушувати нікого з військовослужбовців до участі в релігійних церемоніях (обрядах); толерантно ставитися до представників інших релігійних конфесій та до вибору тих військовослужбовців, які не сповідують жодної релігії; утримуватися від дій чи заяв, що можуть спровокувати ворожнечу, неприязнь, релігійну нетерпимість серед військовослужбовців; додержуватися військового розпорядку, узгоджувати час для проведення заходів душпастирської опіки; відповідно до чинного законодавства України додержуватися норм режиму збереження державної таємниці; дотримуватися правопорядку та законодавства України у процесі проведення душпастирської опіки; додержуватися встановлених правил щодо спільного використання місць для служіння та культового майна.

За свої дії військові капелани підзвітні перед Уповноваженим за душпастирську опіку військовослужбовців і водночас перебувають в ієрархічній підлеглості регіональному керівництву своєї конфесії. Їхня діяльність координується з командуванням військових підрозділів (частин), з якими узгоджуються, зокрема, душпастирські заходи - з розпорядком дня та планом бойової підготовки підрозділу; організація проведення релігійних заходів; облаштування місць для культових богослужінь та служіння; поширення релігійної літератури та іншої друкованої продукції серед військовослужбовців.

Наступні кроки у створенні інституту капеланства в нашій державі пов'язані з початком проведення АТО на Сході України та широкомасштабної інформаційної війни в яку втягнуто населення України. У цих умовах стало зрозуміло, що важливим елементом підтримання боєздатності військ і передумовою успішного виконання бойових завдань є формування та підтримання належного морально-психологічного стану та високого морального духу військових формувань України.

У зв'язку з цим Кабінет Міністрів України своїм Розпорядженням від 02.07.2014 № 677-р ініціював розроблення положень про капеланську службу у Національній гвардії, Збройних Силах та Державній прикордонній службі.

Завершальним етапом у створенні інституту капеланства в Україні стало підписання Міністром оборони України Наказу від 27.01.2015 № 40 „Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України” (далі - Положення). На законодавчому рівні було визначено сутність поняття „капелан” та його правовий статус, структуру капеланської служби. Визнання вищезгаданого Кодексу військового священика є обов'язковою умовою, якій повинна відповідати особа, яка виявляє бажання стати капеланом. Юридично це оформлюється одночасним підписанням Кодексу та трудового договору при влаштуванні на посаду капелана.

Важливо акцентувати увагу на таких частинах Положення:

Капелан не є комбатантом, тобто не має права бійця. Згідно п. 4.12. військовому капелану заборонено мати зброю та брати участь у бойових діях. Порушення цього пункту є одночасно порушенням норм міжнародного гуманітарного приватного права і відповідно п. 5.5. веде до усунення від обов'язків.

Варто зауважити, що у міжнародному гуманітарному праві існують одиничні випадки, коли капеланові дозволяється мати та застосовувати зброю. Як слушно вважають Т. Калениченко та Р. Коханчук, саме „військове командування повинно дбати про те, щоб капелан був під озброєною охороною” [3, с. 12]. У країнах, де функціонує інститут капеланства, це завдання, зазвичай, покладається на помічника капелана. Досить часто у світовій практиці капелани є офіцерами, проте тільки у таких країнах, як Чехія та Великобританія, капелани в якості штатної зброї мають пістолети [3].

Відповідно до п.4.2. основним напрямком роботи є задоволення релігійних потреб військовослужбовців, релігійно-освітня робота. Інакше кажучи, релігійним організаціям забороняється використовувати військових капеланів для власних цілей, зокрема переманювати послідовників інших релігій (конфесій) у свою віру.

У багатьох пунктах йде мова про повагу до представників різних конфесій, а також про їх рівність. Вирішенню міжконфесійних спорів присвячено цілий розділ. Це дає змогу зробити висновок, що Україна залишається світською державою, не визнаючи жодну релігію(конфесію) державною і створює капеланську службу лише для задоволення особистих духовних потреб військовослужбовців. Цей момент є досить важливим, адже неправильне розуміння цілей і завдань служби військового духовенства призводить до вироблення в населення негативного ставлення до капеланів.

На сьогоднішній день в українському парламенті вже зареєстровано декілька законопроектів про військове капеланство, проте, як наголосив секретар Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України отець Любомир Яворський, „державі потрібен єдиний документ, який би передбачав цілісну програму капеланського служіння; під час розробки нового документа обов'язково має бути врахований досвід капеланського служіння в інших країнах світу” [4].

Наразі не існує однозначної думки про те, якою має бути модель військового капелана. Так, представники деяких релігійних конфесій вважають, він повинен бути військовим (солдатом, прапорщиком чи офіцером), у той же час військові висловлюють думку про те, що це має бути тільки цивільна особа. Можливий, також, проміжний варіант - коли капелан має не офіцерське звання, а „капеланське” (не полковник, а „капелан 1-го рангу”, підполковник - „капелан 2-го рангу”, майор - „капелан 3-го рангу”), або ж, військові звання їм присвоюються при мобілізації, коли вони є резервістами. У Швейцарії, наприклад, усі військові капелани (від батальйонного до головного армійського капелана) мають тільки одне звання - „капітан”. У цьому питанні більшість країн зрештою обирає змішаний підхід. На службі в армії зазвичай перебувають капелани-військовослужбовці, які забезпечують основну потребу в духовній опіці особового складу, та цивільні капелани - в якості допоміжних, які укладають трудовий договір на певних умовах та на визначений термін.

З цього приводу секретар Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України отець Любомир Яворський зауважує, що, з одного боку, закон не повинен забороняти священнослужителеві бути військовослужбовцем, проте загалом військовий капелан має тлумачитись як цивільна особа, але його статус має бути прирівняний до статусу військовослужбовця [4]. Капелан має підпорядковуватися своєму єпископові, а при розв'язанні питань військової дисципліни - командиру військової частини (підрозділу).

Ухвалення відповідного закону про військове капеланство є дуже актуальним сьогодні, адже з 2017 року військове капеланство функціонує в Україні на офіційному рівні, започатковано посади військового капелана у лавах Національної Гвардії та Збройних Сил України.

Висновки

Висновки дослідження й перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. На підставі вищевикладеного, робимо висновок про те, що правовий статус військового капелана безпосередньо визначається характером покладених на нього функціональних обов'язків.

Зміст його правового статусу має вдосконалюватися не тільки через законодавче закріплення загальновизнаних, природних прав і свобод як невід'ємної частини правового статусу капелана, а й шляхом розроблення дієвого механізму забезпечення їхньої реалізації.

Відтак, правовий статус військового капелана включає комплекс прав, свобод, обов'язків, гарантій, обмежень, відповідальності військового капелана, встановлених законодавством, приписами канонічного права та гарантованих державою. Особливість його правового статусу зумовлюється специфікою та змістом повноважень військового капелана, а саме здійсненням душпастирської опіки військовослужбовців та релігійною діяльністю з повноваженнями дорадчого характеру. Інакше кажучи, особливість правового статусу військового капелана полягає в організаційно-дорадчому характері його повноважень. Його правовий статус ґрунтується на кваліфікаційному та професійному рівні капелана, а саме на належному обсязі знань та практичному досвіді, а також здатності успішно реалізовувати службові обов'язки, від чого залежить якість здійснення самої душпастирської опіки військовослужбовців.

Отже, прийняття закону України „Про військове капеланство”, в якому буде чітко визначено правовий статус капелана, надасть можливість сформулювати підстави набуття та обмеження прав, свобод і обов'язків військового капелана у процесі виконання службових повноважень.

Література

1. Бондаренко Н.О. Конституційно-правовий статус особи: теоретико-практичні засади / Н.О. Бондаренко // Форум права. - 2016. - № 4. - С. 3540.

2. Гумін О.М. Адміністративно-правовий статус особи: поняття та структура / О.М. Гумін, Є.В. Пряхін // Наше право. - 2014. - № 5. - С. 3237.

3. Калениченко Т. Бути поруч. Основи військового капеланства для військових і волонтерів / Т. Калениченко, Р. Коханчук. - К.: Київське Богоявленське Ставропігійне Братство, 2016. - 43 с.

4. Капеланство в Україні. Як держава й церква забезпечують право на свободу совісті наших військовослужбовців(URL: http://catholicnews.org.ua/kapelanstvo-v-ukrayini- yak-derzhava-y-cerkva-zabezpechuyut-pravo-na- svobodu-sovisti-nashih).

5. Надьон В.В. Особливості прав та обов'язків, які виникають з правового статусу особи / В.В. Надьон // Вісник господарського судочинства. - 2015. - № 4. - С. 84-89.

6. Положення про Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України: затверджене наказом Міністра оборони України № 115 від 17.03.2009 р.

7. Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України: затверджено Директивою Міністерства оборони України № Д-25 від 21.04.2006 р. (URL: http://www. Irs. In. Ua).

8. Про затвердження Концепції душпастирської опіки у Збройних Силах України: наказ Міністра оборони України № 220 від 22.04.2011 р. (URL: http://www. Irs. In. Ua).

9. Словник термінів та понять загальної соціології / Департамент гуманіт. Політики М-ва оборони України, Н.-д. центр гуманіт. Пробл. Збройних Сил України ; авт.-уклад.: Слюсаренко П. М. та ін. - К.: „Золоті Ворота”, 2010. - 99 с.

10. Тлумачний словник української мови. 20 000 слів і словосполучень / Уклад. Н. Кусайкіна, Ю. Цибульник. - Оновл. Вид. - Х.: Книжковий Клуб „Клуб Сімейного Дозвілля”, 2013. - 606 с.

Размещено на Allbest.ru