Застава та порука як способи забезпечення виконання зобов’язань: наукові погляди та проблемні аспекти праворозуміння

Актуальність теми статті обумовлена викликами, що постали перед національною юридичною наукою у зв'язку з обранням Україною вектора щодо набуття статусу повноправного члена Європейського Союзу. Ці виклики спонукають науковців вивчати досвід європейських країн, вдало поєднуючи його з національним надбанням у галузі права. І хоча застава та порука корінням сягають у часи Римської імперії, будучи одним із засадничих способів забезпечення виконання зобов'язання, проте на тлі розвитку слов'янських країн вони набувають особливих, притаманних саме їм характерних рис. Не заперечуючи універсальність римського приватного права, яке знайшло своє продовження в правових системах романо-германської правової сім'ї, спробуємо розібратися, яким чином вчення про заставу та поруку було рецепійоване до законодавства України.

Інститут забезпечення виконання зобов'язань лише на перший погляд здається дослідженим досконало. Будучи одним із засадничих інститутів римського приватного права, він набув широкого поширення у багатьох країнах світу, зокрема і на слов'янських теренах. Сучасні реалії сьогодення (зокрема ступінь неплатоспроможності населення, вкрай несприятлива економічна ситуація в країні тощо) спонукають до пошуку зручних і дієвих способів забезпечення виконання фінансових зобов'язань. Збільшення ризику невиконання взятих на себе особами зобов'язань призводить до зростання практичного значення зазначеного інституту в цивільному обороті.

Метою статті є встановлення правового значення та визначення порядку забезпечення виконання зобов'язання, на прикладі двох найпоширеніших способів виконання зобов'язань: застави та поруки, а також з'ясування місця застави та поруки в системі способів виконання зобов'язань.

Завданням, яке ставить перед собою автор статті, є окреслення основних доктринальних підходів до визначеної проблематики крізь призму історії розвитку вчення в його парадигмі, вивчення теорії та практики застосування поруки та застави в провідних європейських країнах, а також розгляд і встановлення основних тенденцій та шляхів, якими йде національна судова практика, та виявлення неоднозначності у правозастосуванні.

Об'єктом дослідження є правовідносини, що виникають у зв'язку із застосуванням поруки та застави як способів забезпечення виконання зобов'язань у контексті їхнього виникнення та розвитку.

Предметом дослідження є порука та застава як складні правові категорії в цивільному праві України, а також їхні правові природа та значення і концептуальні підходи до їхнього вивчення.

Методологічну основу дослідження становлять такі методи наукового пізнання: загально- науковий діалектичний метод, наукові методи історичного та порівняльно-правового аналізу, а також метод системно-структурного аналізу. застава правовий поруки

Ключові слова: застава, порука, майновий поручитель, договір застави, договір поруки, правовідносини, виконання зобов'язання, треті особи.

A PLEDGE AND A SURETYSHIP AS THE SECURING AN OBLIGATION MEASURES: SCIENTIFIC VIEWS AND PROBLEMS OF LEGAL THINKING

The actuality of the article's topic is specified by challenges, emerged before national law science after Ukraine had made a choice to become a full member of the European Union. These challenges encourages scientists to learn the European countries experience, mixing it with the national legal heritage. Meanwhile pledge and suretyship have their roots in times of the Roman Empire making them one of the basic c to secure an obligation, they obtain their own specific characteristics caused by the Slavonic countries development. Without denying universality of the roman private law, which continued in legal systems of the Roman-Germanic family of law, we'll try to discover how the teaching of pledge and suretyship have been adopted by the Ukrainian legislation.

The institute for securing fulfillment of obligations only at first glance seems thoroughly investigated. Being one of the founding institutes of the Roman private law, it has become widespread in many countries around the world, including in the Slavic territories. The current realities of the present (in particular, the degree

Постановка проблеми. Інститут забезпечення виконання зобов'язань лише на перший погляд здається дослідженим досконало. Будучи одним із засадничих інститутів римського приватного права, цей інститут набув широкого поширення у багатьох країнах світу, зокрема і на слов'янських теренах. Сучасні реалії сьогодення (зокрема ступінь неплатоспроможності населення, вкрай несприятлива економічна ситуація в країні тощо) спонукають до пошуку зручних і дієвих способів забезпечення виконання фінансових зобов'язань. Збільшення ризику невиконання взятих на себе особами зобов'язань призводить до зростання практичного значення поруки та застави як забезпечувальних засобів у цивільному обороті. Практика новоствореного Верховного Суду іде шляхом вироблення єдиної позиції щодо вирішення справ у відповідних правовідносинах. Особливого значення у сьогоднішніх реаліях набуває іпотека як вид застави. Іпотечні відносини так само потрапили до кола уваги суддів Великої Палати Верховного Суду.

Інститут застави існує в національному законодавстві вже не одне сторіччя. Проте саме зараз він переживає своєрідне відродження. Адже в радянські часи, у період існування планової економіки, про розвиток інституту застави не могло бути й мови. Сьогодні, незважаючи на наявність негативних оцінок чинного законодавства про заставу, вона є найефективнішим способом забезпечення виконання зобов'язань [1, с. 3-4].

Аналіз правової природи застави повинен ґрунтуватися на цілій низці нормативно-правових актів України, що регулюють цю сферу відносин. Безумовно, базовим законодавчим актом є Цивільний кодекс України [2], оскільки інститут забезпечення виконання зобов'язань має цивільно-правовий характер. Заставі присвячено параграф 6 глави 49 цього кодифікованого акта. Однак досліджувати зазначене питання слід у комплексному поєднанні з нормами спеціальних законів "Про заставу" [3], "Про іпотеку" [4], "Про задоволення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" [5] тощо та цілої низки підзаконних нормативно-правових актів.

У радянський період нашої держави порука не розвивалася з огляду на плановий характер економіки. Однак на сучасному етапі розвитку, із набуттям Україною незалежності та обранням шляху отримання повноправного членства в Європейському Союзі, а також зміною характеру економіки із планової на ринкову реалії життя змінилися. Нові підходи до розуміння правової природи поруки також закріпив Цивільний кодекс України [2], що набрав чинності у 2004 році.

Актуальність теми. Виходячи з вищесказаного, актуальність теми цієї статті не викликає заперечень, адже розвиток національного законодавства щодо поруки та застави як способів забезпечення виконання зобов'язань повинен спиратись як на ґрунтовне дослідження зарубіжного позитивного права, так і досягнення наукової думки.

Таким чином, метою статті є визначення ролі та місця застави та поруки як способів забезпечення виконання зобов'язань, а також огляд судової практики із зазначеного питання.

Виклад основного матеріалу дослідження. Згідно зі ст. 572 ЦК України [2] та ст. 1 Закону України "Про заставу" [3] "В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави)". Н.В. Дроздова, аналізуючи зазначене визначення, звертає увагу на низку важливих моментів, що випливають із вищенаведено- го. По-перше, укладення договору застави є правом кредитора, а не його обов'язком, яке полягає в тому, що кредитор вправі взагалі не застосовувати заставу як вид забезпечення зобов'язання боржника або застосовувати заставу поряд з іншими способами забезпечення. По-друге, в окремих випадках закон не надає кредитору права вибору оформляти чи не оформляти заставу, оскільки згідно з його імперативним приписом кредитор зобов'язаний у передбачених законом випадках укладати договір застави. По-третє, питання задоволення вимог кредитора за рахунок застави переважно перед іншими кредиторами повинні враховувати особливості, встановлені законом. Йдеться про набуття пріоритету щодо застави тим кредитором, який зареєстрував обтяження на заставлене майно у відповідному державному реєстрі- (ч. 4 ст. 588 ЦК України) [6, с. 105-107].

На думку О.С. Кізлової, заставу можна класифікувати за нижченаведеними критеріями: за підставами виникнення застави - договірна застава, нормативна застава, застава на підставі судового рішення; за правом володіння закладеним майном - заклад та іпотека; за предметом застави - застава рухомого майна (заклад, застава цінних паперів, застава товарів в обігу та переробці, застава майнових прав, іпотека рухомого майна), застава нерухомого майна (іпотека). Безумовно, зазначені критерії не є єдино можливими для видової класифікації застави, проте, як зауважує дослідниця, у зв'язку з відсутністю єдиного критерію для класифікації, вони найбільш повно визначають істотні властивості застави [7, с. 29].

Застава як забезпечувальний спосіб забезпечення зобов'язань має такі характерні особливості:

- виступає як спосіб забезпечення зобов'язання, у разі порушення або невиконання якого кредитор наділений правом за рахунок майна застави відшкодувати свої збитки;

- виникає в силу договору, закону або рішення суду, має похідний характер;

- дає можливість заставодержателю першочергового задоволення основної вимоги за рахунок заставленого майна перед іншими кредиторами цього боржника;

- забезпечує наявність і збереження заставного майна на той момент, коли боржнику треба буде розраховуватися з кредитором;

- забезпечує вимоги заставодержателя щодо відшкодування збитків, завданих порушенням основного зобов'язання чи умов договору застави;

- предмет застави, властивості якого не суперечать чинному законодавству, заставодавець визначає самостійно.

Таким чином, як підкреслює О.С. Кізлова, можливо вважати заставу, а також інші способи забезпечення у сукупності самостійним правовим інститутом. При цьому застава має загальні риси з іншими способами забезпечення виконання зобов'язань [8, с. 252-256].

Окремою проблемою, що була і залишається, є неоднакове застосування судами різних юрисдикцій одних і тих самих норм права. Це призводить до виникнення неоднакової судової практики. Задля уникнення зазначеного Верховний Суд України періодично узагальнював судову практику і надавав судам нижчих інстанцій роз'яснення щодо застосування тих чи інших норм права. Такі узагальнення, зокрема щодо іпотеки як застави нерухомого майна, є надзвичайно цікавими. Тут розглянуто порядок передачі в іпотеку майна, визначеного як предмет іпотеки; визначено особливості укладення договору іпотеки; на прикладі судових рішень проаналізовано порядок і підводне каміння звернення стягнення на предмет іпотеки тощо [9]. Право застави не тільки забезпечує виконання основного зобов'язання, а й визначає можливі способи здійснення іпотеко- держателем захисту його прав та інтересів в основному зобов'язанні. У судовій практиці питання з приводу можливості задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) виявилися чи не найскладнішими. Зокрема, аналіз позовних заяв свідчить про те, що при зверненні до суду з позовом кредитори обмежуються лише вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки/застави без вимоги стягнути відповідну суму заборгованості. Вирішуючи спори цієї категорії, суду принципово необхідно встановити факт невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання; лише за цієї умови суд й має право звернути стягнення на предмет іпотеки/застави [10].

Сьогодні вже повною мірою розпочав роботу новостворений Верховний Суд. Із впровадженням у нових редакціях процесуальних кодексів із 15 грудня 2017 року термінів "типова справа" та "зразкова справа" фактично можна говорити про такі рішення? як про судові прецеденти і певною мірою запровадження прецедентного права. Саме тому цікаво було б спостерігати, яким чином новостворена інституція розглядатиме, до прикладу, справи про звернення стягнення на предмет іпотеки; чи підтримає позицію Верховного Суду України з цього питання або виробить власну. На нашу думку, чітко й логічно обґрунтовані судові рішення Верховного Суду дадуть змогу уникнути відкриття провадження у подібних справах і розвантажать судову систему України.

Цивільний кодекс [2] у ст. 553 установив, що "ра договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі". Інакше кажучи, поручитель несе відповідальність у тому ж обсязі, що й основний боржник, якщо в договорі поруки прямо не зазначено про інше. І ось власне із цього визначення постає одна з проблем: законодавець говорить про укладення договору між поручителем і кредитором. Боржник участі в укладенні договору не бере, тож його волю не враховано. Із цього приводу в наукових колах тривають дискусії: а чи потрібно враховувати згоду боржника? Науковці обстоюють позицію, що така згода не потрібна [11, с. 95], а в судовій практиці зазначена підстава могла призвести до визнання договорів поруки недійсними [12].

Як бачимо, навіть у розумінні визначення цього цивільно-правового інституту серед науковців немає одностайності. О.В. Михаль- нюк пропонує згрупувати підходи до розуміння поруки таким чином: 1) порука - це додаткова умова про виконання зобов'язання; 2) це грошова відповідальність; 3) це будь-яка відповідальність: у вигляді здійснення за боржника його дій (майнового чи особистого характеру) або у вигляді винагороди кредитора за порушення його права; 4) це договір;

4) це і договір, і відповідальність [13, с. 5960].

З.П. Мельник зазначає, що договір поруки є консесуальним та одностороннім, як і інші способи забезпечення виконання зобов'язань, він створює додаткове (акцесорне) зобов'язання щодо основного, за яким дається порука [14, с. 89].

Також науковець наголошує, що зобов'язання поручителя за договором поруки є строковим. Строк дії може передбачатися в договорі (договірний строк), а якщо договірної умови немає, то такий строк визначається ч. 4 ст. 559 ЦК України (законний строк). За своєю правовою природою як законний, так і договірний строки є припиняючими (преклюзивними) [14, с. 91].

І знову виникає колізійний момент: якщо порука діє до повного виконання основного зобов'язання, тоді вона стає фактично безстроковою, що суперечить її правовій природі. Відповідно до ч. 1 ст. 251 та ч. 1 ст. 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, і визначається він роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а не посиланням на подію, яка має настати. Вказівкою на подію, яка має неминуче настати, визначається термін - певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення- (ч. 2 ст. 251, ч. 2 ст. 252 ЦК України [2]).

Таким чином, умова договору поруки про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором не може вважатися встановленим сторонами договору поруки строком припинення поруки.

За таких обставин порука на підставі ч. 4 ст. 559 ЦК України припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2012 року у справі № 6-68цс 11 [15].

Не можемо не погодитися із зазначеною правовою позицією, оскільки хоча в Цивільному кодексі України і чітко визначено поняття "строк" і "термін", проте, на превеликий жаль, не всі їх чітко розрізняють. Наведене призводить до виникнення колізій, різночитань, що, у свою чергу, спричиняє неоднакове застосування норм права і, як наслідок, прийняття рішень, які потім має переглядати та скасовувати Верховний Суд.

Ще одним проблемним аспектом, який хотілося б розглянути, є визначення співвідношення поняття поруки та майнової по- руки, обсягу відповідальності поручителів. Досліджуючи окреслене питання, І.А. Бо- буйок твердить, що поручитель і майновий поручитель істотно відрізняються за обсягом своїх прав та обов'язків у відповідних правовідносинах. Так, якщо те, чим відповідає поручитель, у ЦК України не встановлюється, тобто він відповідатиме всім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення, то майновий поручитель відповідає предметом застави - конкретно визначеною річчю або майновим правом. Звичайно, що стосовно обсягу відповідальності поручителя не слід зваблюватися, бо відповідати всім майном ще не значить повністю погасити заборгованість, адже цього майна може або не вистачити, або ж взагалі не існувати. Тому поруку і відносять до особистих способів забезпечення зобов'язань, на відміну від застави, яка є майновим способом такого забезпечення [16, с. 170].

Для забезпечення виконання зобов'язань боржника з поручителем може укладатися не тільки договір поруки, а й договір іпотеки. У такому випадку йдеться про майнову поруку. Згідно зі ст. 11 Закону України "Про заставу" [3], ст. ст. 1, 11 Закону України "Про іпотеку" [4] майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до ст. 546 ЦК України [2] застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку, не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки. У зв'язку з цим, як зауважує І.А. Бобуйок, на боржника та майнового поручителя не може покладатися солідарна відповідальність. Наведене повинно враховуватися під час вирішення спорів відповідної категорії, що має, у свою чергу, сприяти формуванню єдиної судової практики [16, с. 171].

Не можемо оминути увагою той факт, що на сьогодні єдине найбільш повне дослідження про поруку як засіб забезпечення виконання зобов'язання було підготовлено

О.В. Михальнюк. Менше з тим на практиці судді стикаються із новими проблемними аспектами, які потребують вирішення та звернення на них наукової уваги. Верховний Суд України також не залишився осторонь проблеми і здійснив Аналіз застосування судами законодавства, яке регулює поруку як вид забезпечення виконання зобов'язання [17].

Висновки