Правовий статус суддів львівського апеляційного суду (1919-1939 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правовий статус суддів львівського апеляційного суду (1919-1939 рр.)

аспірант кафедри історії держави, права та політико-правових учень

юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

У статті проаналізовано правовий статус суддів Львівського апеляційного суду (1919-1939 рр.). Здобуття польською державою незалежності в листопаді 1918 р. стало вирішальною умовою для встановлення і розвитку польського судоустрою та судочинства. Зазначено, що функціонування інституту судівництва в Польщі безпосередньо залежало від юридичних традицій, суспільних змін, рівня правової культури і впливу законодавства країн, які свого часу були учасниками поділів Речі Посполитої. Відновлена Польська держава з перших днів свого існування розпочала діяльність, спрямовану на формування органів судової влади, на її території деякий час залишилися чинними іноземні джерела права (австрійські, німецькі і російські).У міжвоєнний час в Польській державі на суддю покладали особливу місію, адже він виступав виразником суспільної справедливості. У своїй діяльності судді зобов'язувалися діяти згідно з чинним законодавством. Проаналізовано місце апеляційних та окружних судів у судовій системі Другої Речі Посполитої та розкрито характерні риси правового статусу суддів Львівського апеляційного суду.

Наголошено, що з часу ухвалення Конституції 1921 р. і прийняття Закону про судоустрій у грудні 1928 р. судді користувалися широкими гарантіями незалежності у своїй роботі. Однією з таких гарантій був суддівський імунітет, який передбачав, що суддю не можна було притягнути до відповідальності без відповідного рішення суду. Однак у міжвоєнній Польщі питання суддівської незалежності було доволі дискутивним. У своїй діяльності судді зобов'язувалися діяти згідно з чинним законодавством. Однак, зважаючи на затягування питання ухвалення нового процесуального законодавства, судді були змушені лавірувати в умовах застарілих і деколи непрактичних юридичних норм. Принцип суддівської незалежності був одним із найважливіших серед принципів про неусунення судді з займаної посади, підставою безстороннього виміру справедливості. З початком Другої світової війни у вересні 1939 р. доля багатьох суддів виявилася трагічною - вони стали жертвами репресій спочатку радянського, а згодом нацистського окупаційного режиму.

Ключові слова: суддя, правовий статус, Львівський апеляційний суд, Друга Річ Посполита.

Legal status of the judges of court of appeal of Lviv (1919-1939)

The article analyzes the legal status of judges of court of appeal of Lviv (1919-1939). The acquisition of independence of the Polish state in November 1918 was a decisive condition for the establishment and development of the Polish judicial system and legal proceedings. It is noted that the functioning of the institution of judiciary in Poland directly depended on legal traditions, social changes, the level of legal culture and the influence of the legislation of the countries that at one time participated in the division of the Second Commonwealth of Poland. The restored Polish state from the very first days of its existence has begun activities aimed at the formation of judicial authorities, for some time foreign sources of law (Austrian, German, and Russian) remained in force in its territory. During the interwar period in the Polish state a special mission was assigned to a judge, because he was the spokesman for social justice. In their activity judges were obliged to act in accordance with the current legislation. Place of appellate and district courts in the judicial system of the Second Commonwealth of Poland is analyzed and the features of the legal status of judges of the Lviv Court of Appeal are revealed.

It was emphasized that since the adoption of the Constitution of 1921 and the adoption of the Law on the Judiciary in December 1928, judges enjoyed broad guarantees of independence in their work. One of these guarantees was judicial immunity, which provided that a judge could not be held liable without a corresponding court decision. However, in interwar Poland, the issue of judicial independence has been debated repeatedly. In their activity judges were obliged to act in accordance with the current legislation. However, in light of the delay in adopting a new procedural law, judges were forced to maneuver in an outdated and sometimes impractical legal framework. The principle of judicial independence was one of the most important, along with the principles of non-removal of a judge from office, the basis for an impartial measure of justice. With the onset of the Second World War in September 1939, the fate of many judges proved to be tragic - they were the victims of repression initially of the Soviet, and subsequently Nazi occupation regime.

Key words: judge, legal status, Court of appeal of Lviv, Second Commonwealth of Poland.

Постановка проблеми

У сучасних умовах розвитку в Україні правової держави одним із вагомих завдань є забезпечення кожній людині права на швидкий і справедливий розгляд спірних справ незалежним та неупередженим судом. Для виконання цього завдання необхідно удосконалити судову систему, відновити довіру суспільства до судової влади. Важливим, як видається, є чітке законодавче визначення правового статусу суддів під час здійснення правосуддя. У сучасних умовах реформування судової системи значний інтерес викликає історико-правовий аналіз правового статусу суддів Львівського апеляційного суду (1918-- 1939 рр.).

Важливе місце у судовій системі Другої Речі Посполитої займали апеляційні та окружні суди, які були організовані та діяли, зокрема, і у Західній Україні. У судовій системі Другої Речі Посполитої важливу роль відігравав львівський апеляційний суд, який було утворено на базі Львівського вищого крайового суду 14 травня 1919 р. Правовою основою його утворення було спільне розпорядження міністра внутрішніх справ та міністра справедливості № 47866 від 14 травня 1919 р. Сфера його юрисдикції розповсюджувалася на такі окружні суди: Бережанський окружний суд охоплював своєю діяльністю Бережанський, Підгаєцький, Рогатинський і частину Бібрського і Перемишлянського повітів (гродські суди - в Більшівцях, Бережанах, Бурштині, Ходорві, Козові, Підгайцях, Перемишлянах і Рогатині); Чорт- ківський окружний суд охоплював Борщівський, Бучацький, Чортківський, Копичинський і Заліщиць- кий повіти (гродські суди - в Борщові, Будзанові, Чорткові, Золочеві, Товстому і Заліщиках); Коломийський окружний суд поширював свою діяльність на Городенківський, Коломийський, Косівський і Сня- тинський повіти (гродські суди - в Городенці, Яблуневі, Коломиї, Кутах, Косові, Обертині, Снятині, Заболотові); Львівський окружний суд діяв на території Сокальського, Рава-Руського, Жовківського, Любачівського, Городоцького, Львівського повітів, міста львова і частини Бібрського повіту (гродські суди - в Белзі, Бібрці); Станіславський окружний суд розповсюджував свою компетенцію на Калуський, Надвірнянський, Станіславський повіти (гродські суди - в Богородичанах, Делятині, Галичі, Калуші, Станіславі, тисмениці); Стрийський окружний суд охоплював тернопільський, теребовлянський, Сокальський, Збаразький повіти (гродські суди - в Микулинцях, Новому Селі, Підволочиську, Тернополі, теребовлі, Збаражі); Золочівський окружний суд діяв на території Бродівського, Каменецького, Радехівського, Золочівського, Зборівського і Пере- мишлянського повітів (гродські суди - в Бродах, Буську, Глинянах, Лопатині, Олеську, Підкамені, Радехові, Зборові, Залізцях, Золочеві).

Стан дослідження. Деякі питання щодо правового статусу суддів другої Речі Посполитої вивчали такі українські вчені, як І. Гловацький [1], І. Лучаківська [2], В. Старосольський [3] та інші.

Метою статті є - розкриття характерних рис правового статусу суддів Львівського апеляційного суду (1919-1939 рр.).

Виклад основного матеріалу

Від кандидатів на вищу суддівську посаду, зокрема від суддів апеляційного суду, вимагалася наявність відповідного стажу роботи. На підставі Закону від 13 листопада 1920 р. і розпорядження Міністерства юстиції від 5 серпня 1920 р. до стажу зараховувалася робота в судах Австро-Угорщини. При Апеляційному суді у Львові з 10 грудня 1920 р. діяла спеціальна верифікаційна комісія, яка визначала такий стаж у претендентів на судові посади в окружні й гродські суди [4, с. 1].

Для судді апеляційного суду вимагалося не менше шести років роботи у суді або прокуратурі чи дев'ять років праці в адвокатурі [5, с. 28]. Для порівняння - претендент на посаду судді окружного суду мав пропрацювати у суді нижчого рівня або прокуратурі не менше трьох років чи чотири роки в адвокатурі. Натомість для претендентів на суддівську посаду до Найвищого суду вимагався стаж не менше дев'яти років у суді або прокуратурі чи тринадцять років в адвокатурі [6, с. 85]. Для президентів і віце-президентів вимагався більший стаж, ніж для звичайних суддів. Зокрема, для президентів і віце-президентів окружних судів, а також віце-президентів апеляційних судів, стаж повинен був складати не менше шести років роботи у суді або прокуратурі чи дев'ять років в адвокатурі. Ознайомлення з архівними матеріалами Апеляційного суду у Львові дає підстави твердити, що його судді мали значно більший стаж, ніж від них вимагався [7, с. 90-92].

Функціонування інституту судівництва в Польщі безпосередньо залежало від юридичних традицій, суспільних змін, рівня правової культури і впливу законодавства країн, які свого часу були учасниками поділів Речі Посполитої. У міжвоєнний час в Польській державі на суддю покладали особливу місію, адже він виступав виразником суспільної справедливості [8, с. 51]. У своїй діяльності судді зобов'язувалися діяти згідно з чинним законодавством. однак, зважаючи на затягування питання ухвалення нового процесуального законодавства, судді були змушені лавірувати в умовах застарілих і деколи непрактичних юридичних норм. Заступник прокурора Апеляційного суду у Варшаві Казі- мєж Флєшинський з цього приводу зауважував: «Суддя... не є бездушним манекеном або автоматом до видання присудів. він не може відгородитися від пливучої довкола нього хвилі життя, що наперекір приписам перестарілих не раз законів підноситься аж так високо, що досягає його. совісті. Він мусить не раз заповнювати прогалину, що утворилася між життям, а мертвою буквою закону мусить іноді обте- сувати канти не допасованого до умов сучасного життя перестарілого закону» [9, с. 27].

З часу ухвалення Конституції 1921 р. і прийняття закону про судоустрій у грудні 1928 р. судді користувалися широкими гарантіями незалежності у своїй роботі. Принцип суддівської незалежності був одним із найважливіших, поряд із принципами про неусунення судді із займаної посади, підставою безстороннього виміру справедливості [10, с. 73; 74]. Завдяки гарантованій незалежності, суддя міг демонструвати свою нейтральність й об'єктивність у вирішенні справи. Усунути суддю із займаної посади можна було тільки в разі виявлення волі самого судді, виходу на пенсію (у 70 років, тоді як судді Найвищого суду йшли на пенсію у віці 75-ти років) [11, с. 62-65] або за станом здоров'я, смерті судді, в разі дисциплінарних порушень, внаслідок зміни судоустрою (наприклад, укрупнення судів). Звернемо увагу на той факт, що за австрійським правом, як і німецьким, суддя призначався на все його життя.

При Апеляційному суді у львові діяла спеціальна Дисциплінарна комісія, яка займалася справами про звинувачення суддів, нотаріусів, судових і тюремнихслужбовців у зловживаннях владою, службовим становищем, порушенні судового статуту і судової дисципліни, неправильному винесенні вироків, халатному ставленні до роботи і своїх обов'язків, хабарництві, аморальній поведінці, підробці документів. Найчастіше дисциплінарну відповідальність судді несли за порушення службових обов'язків і зловживання посадою [12, с. 111]. Як приклад, можемо назвати справу судді окружного суду Дрогобича Володимира Кобрина, яка розглядалася в Апеляційному суді Львова (суть справи - порушення процедури судочинства) [13, с. 71-75].

Певний час на територіях, що колись належали Австрії, використовувався дисциплінарний Закон від 21 травня 1868 р. Дисциплінарним судом для судів Найвищого суду, апеляційних судів, для президентів і віце-президентів окружних судів був найвищий суд, який засідав у кількості п'яти осіб. Для решти суддів дисциплінарним виступав Апеляційний суд у львові, який розглядав такі справи також у кількості п'яти осіб. У разі доведення службового недбальства судді могли виголосити догану. Якщо ж суддя вчинив серйозніше правопорушення, то до нього могли застосувати одне з трьох видів покарань: 1) переведення на інше, рівноцінне місце праці (без відшкодування коштів за переїзд); 2) усунення від займаної посади з одночасним позбавленням пенсійного забезпечення (або суд міг позбавити пенсійного забезпечення частково). Прикладом усунення із суддівської посади і скорочення пенсії на 20% може слугувати справа середини 1930-х років судді з Бережан Януша Михальського [14, с. 405]; 3) усунення з посади з втратою статусу і права просити про його повернення [15, с. 102]. Відмова звільнити суддю могла мати місце у випадках, коли стосовно судді була відкрита дисциплінарна або кримінальна справа; коли він не завершив розгляд розпочатих справ. Відставка з посади судді апеляційного суду означала зречення від усіх службових привілеїв.

З часу уніфікації судоустрою, підхід до розгляду дисциплінарних справ змінився, оскільки передбачався розгляд у двох інстанціях. У справах проти суддів окружних і гродських судів у першій інстанції справи розглядав Апеляційний суд у кількості трьох суддів; в другій інстанції - вищий дисциплінарний суд у складі трьох суддів найвищого суду. Проти суддів Апеляційного суду і суддів найвищого суду в першій інстанції справи розглядав вищий дисциплінарний суд у складі трьох суддів Найвищого суду; в другій інстанції - той самий суд, але в складі п'яти суддів [16, с. 102].

Дисциплінарний суд львівського апеляційного округу спочатку складався з шести суддів, серед яких два заступники головуючого, пізніше - з 4 березня 1929 р. - з дев'яти суддів, у тому числі трьох заступників головуючого, яким виступав президент Апеляційного суду. Нове роз'яснення окремих аспектів у провадженні дисциплінарних справ з'явилося у 1937 р. у формі комунікату Міністерства юстиції Польщі. Воно стосувалося дисциплінарних справ судових перекладачів, використання свідків у процесі, і, нарешті, робити у випадку втечі особи, стосовно якої ведеться дисциплінарне провадження [17, с. 87-88].

Суддівський імунітет передбачав, що суддю не можна було притягнути до відповідальності без відповідного рішення суду [18, с. 76]. Однак у міжвоєнній Польщі питання суддівської незалежності неодноразово дискутувалося. Противники суддівської незалежності акцентували увагу на тому, що 1) «суддівська незалежність» залежить від сумління судді як людини; 2) судді отримують заробітну плату від держави, а відтак не можуть бути повністю незалежними [19, с. 79]. Після 1928 р. міністр юстиції і президент держави отримали право упродовж року з часу ухвалення Закону про судоустрій переміщати і переводити на пенсію суддів апеляційних судів (Найвищого суду упродовж трьох місяців, гродських судів - упродовж двох років). На переконання дослідника Івана Гловацького, за допомогою цієї правової норми польська влада отримала можливість позбуватися неугодних для неї суддів-українців [20, с. 62].

Новела від 4 березня 1929 р. усувала можливість переміщення суддів Найвищого суду й апеляційних суддів без їхньої на те згоди в інше місце, однак це відбулося, коли влада вже зуміла усунути неугодних суддів [21, с. 43]. Однак вже за декілька років, згідно з розпорядженням президента Польщі від 23 серпня 1932 р., Міністр юстиції набув права переводити суддів без їхньої згоди до іншого рівнозначного суду або звільняти на пенсію у двомісячний термін (із 27 серпня до 31 жовтня 1932 р.) [22, с. 661]. зокрема, президентів і віце-президентів апеляційних судів можна було без їхньої згоди переводити у подібні суди або суди вищі за статусом [23, с. 78].

Таким чином, принцип суддівської незалежності виявився остаточно підваженим. Розпорядження президента 1932 р. значно обмежило суддівську незалежність, а Міністр юстиції натомість отримав більші права щодо призначення і звільнення суддів Найвищого суду. Водночас відбулося нівелювання ролі загальних зборів суддів. Жертвами нововведень стали передусім судді-українці й неугодні для польської влади судді [24, с. 298]. В. Старосоль- ський щодо принципу неусуваності судді відзначав: «Згідно з цим принципом не можна суддю без його бажання ані усунути з посади, ані його перевести на іншу посаду. Одне й інше може статися тільки на основі судового рішення, на випадок, коли суддя провинився в своїм урядуванні. Порівнюючи з усуненням або переведенням на іншу посаду шляхом наказу адміністраційної влади, вимагане тут судове рішення дає судді більшу запоруку, що воно не буде своєвільним. А власне, воно має цю вищість над адміністраційним рішенням...» [25, с. 142].

Суддям апеляційних судів передбачалося винагородження за працю - заробітна плата. Це питання врегульовував Закон від 13 липня 1920 р., який поділяв усіх суддів на чотири категорії, належність до яких визначала розмір платні. До І категорії належали судді повітових судів; до ІІ - окружних; до ІІІ - апеляційних; до IV - Найвищого суду. Крім основного окладу, існувало три види доплат: звичайні надбавки, доплати за керівництво і доплати за виконання спеціальних функцій. Звичайні надбавки залежали як від сімейного статусу судді, так і від місцевості, в якій він працював. Відштовхуючись від сімейного статусу, суддів поділяли на чотири групи: 1) самотні; 2) ті, що утримували двох членів родини; 3) утримували до чотирьох членів родини;

4) утримували більше чотирьох осіб. Природно, доплата для першої групи суддів була нижчою, ніж для другої, другої - нижча, ніж для третьої, і третьої - нижча, ніж для четвертої. Доплати за керівництво і виконання спеціальних функцій коливалися від 300 до 5 100 польських марок, залежно від суду [26, с. 96].

Варто зазначити, що зарплата суддів залежала від інфляції, яка була звичним явищем для польської економіки. Це, зокрема, враховував Закон від 5 грудня 1923 р., який впровадив, крім поділу на групи, поділи на щаблі всередині груп із заданими коефіцієнтами. У черговий раз питання про зарплати було переглянуте 28 жовтня 1933 р., що стало наслідком економічної кризи в країні. Серед нововведень можна згадати впровадження так званого «локального і регуляційного додатків» [27, с. 782]. Надбавки суддям щоразу визначалися окремим розпорядженням Президента Апеляційного суду у Львові (включно з термінами виплат) [28, с. 6-8]. Чергова новелізація процедури виплат заробітних плат і корегування їхнього розміру відбулося у 1935 р., фактично зробивши суддів залежними від доброї волі виконавчої влади держави [29, с. 43].

згідно з повоєнними приписами судді, які йшли на пенсію, отримували одноразову виплату; у разі смерті судді, його рідним теж здійснювалася виплата. Так само судді мали право на відпустку, але її тривалість була різною. так, повітові і окружні судді могли розрахувати на відпустку на 4 тижні, а судді апеляційних судів - на 6 тижнів [30, с. 10, 11]. На період 15 липня - 25 серпня припадали судові вакації (/егіі sqdowy). Вони існували для судів і до 1918 р. і регулювалися австрійським законодавством, зокрема, інструкцією для судів від 1897 р. У результаті нове- лізації у 1929 р. термін відпустки було поставлено у залежність від стажу роботи судді [31, с. 96]. У разі хвороби або виникнення іншої причини, яка заважала виконувати службові обов'язки, суддя зобов'язувався повідомити про це президента суду. Самі ж обов'язки суддів звичайних судів випливали з чинного законодавства, зокрема Закону про судоустрій [32, с. 1, 2].

Апеляційний суд у львові виступав апеляційною інстанцією у справах, що розглядали окружні суди. Як перша інстанція він розглядав особливо важливі політичні питання. До таких питань належали процеси проти комуністів, членів ОУН, учасників різноманітних мітингів, захоплення селянами поміщицьких маєтків, пошкодження телеграфних ліній, зловживання службовим становищем, підробку документів, цінних паперів і грошей, образу релігійної гідності, вбивства (все це буде предметом розгляду у наступному розділі дослідження). Інколи політичні питання трактувалися як дисциплінарні. Наприклад, 22 січня 1937 р. Апеляційний суд у львові розпочав розгляд справи українських адвокатів І. Кульчицького та В. Гамали, яких звинувачували у поширенні неправдивих відомостей за кордоном з метою нашкодити Польській державі (попередньо їх судив окружний суд у тернополі і адвокатів виправдав) [33, с. 127].

У разі виникнення спору між окремими судами щодо визначення територіальної підсудності тієї чи іншої справи, Апеляційний суд у Львові розглядав цей спір і визначав, який суд має розглядати конкретну справу. Зазвичай, такі суперечки виникали щодо судових процесів над пресою [34, с. 123]. У 1929 р. в Польщі діяло 16 судів преси у всіх апеляційних округах (для порівняння, у Німеччині таких судів було суттєво більше). Суд у справах преси у Львові знаходився на вул. Стефана Баторія, 24 [35, с. 16] (тобто на тій самій вулиці, що й Апеляційний суд).

На початку 1930-х років відбулися зміни в організації судівництва у сфері преси. Каденція суддів у пресових судах зросла з 2 до 3-х років, а призначати їх повинен був не особисто Міністр юстиції, а президент конкретного апеляційного округу [36, с. 127]. Нерідко процеси над пресою перетворювалися на процеси з політичним підтекстом й суперечили засадничим положенням про свободу слова. Наприклад, згідно з рішенням львівського окружного суду було вилучено номер української газети «Діло» за 21 вересня 1932 р., у якій порівнювалося становище суддів-українців за австрійських і польських часів. Автор, зокрема, наголошував на зменшенні числа суддів-українців в апеляційних судах [37, с. 298]. Правове регулювання діяльності судів щодо захисту порушень в сфері преси було впроваджене 24 жовтня 1934 р. президентом Польщі [38, с. 134].

З початком другої світової війни у вересні 1939 р. Апеляційний суд у Львові припинив свою діяльність. Доля багатьох суддів виявилася трагічною - вони стали жертвами репресій спочатку радянського, а згодом нацистського окупаційного режиму. Радянська судова система передбачала дещо інший підхід, передбачаючи існування так званих народних судів, окружних судів і Верховного суду республіки.

Висновки

Отже, порядок формування Львівського апеляційного суду, створеного 1919 р. у Львові, визначався законодавством Польської держави. Усіх суддів, а також президента Львівського апеляційного суду, призначав президент держави за попереднім поданням міністра юстиції. Щоб посісти посаду судді претенденти повинні були володіти юридичною освітою, відповідними знаннями і стажем роботи. Попри значний відсоток українського населення у Львові і Галичині загалом, українці фактично були усунуті від роботи в Апеляційному суді.

Апеляційний суд у Львові був апеляційною інстанцією для окружних судів, а також здійснював судове управління на території свого округу, розглядав дисциплінарні справи суддів підзвітного округу, виступав із юридичними роз'ясненнями складних у суперечливих питань тощо. компетенція Апеляційного суду у Львові в адміністративному відношенні поширювалася на три воєводства Східної Галичини - Львівське, Тернопільське і Станіславів- ське, роблячи цей апеляційний округ одним із найбільших у тогочасній Польській державі.список

Використані джерела

1. Гловацький І. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.). Львів : Тріада Плюс, 2003. с. 346

2. Лучаківська І. Розвиток судової системи у Польщі 1929-1939 рр. Україна : культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2008. Вип. 17. с. 297-305.

3. Старосольський В. Держава і політичне право. Частина друга. Подєбради : Накладом Української Господарської Академії, 1924. с. 472.

4. Центральний історичний архів України у м. Львові, ф. 151 (Апеляційний суд у Львові), оп. 1а, спр. 197 (Протокол засідання провірочної комісії про зарахування стажу служби в колишніх австрійських закладах співробітникам окружного суду в Коломиї, 1920 р., с. 1.

5. Czerwinski A. Ustrцj sqdцw powszechnych wedle rozporzqdzenia Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 6-go lutego 1928 r. - Lwow: Nakt. Zrzeszenia S^dziцw i Prokuratorцw R. P. we Lwowie, 1928. - S. 28.

6. Materniak-Pawtowska M. Zawцd s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. - 2011. - Tom LXIII. - Zeszyt 1. - S. 85.

7. ЦДІА України у м. Львові, ф. 205, оп. 1а, спр. 2488 (Листування з головою Львівського апеляційного суду і прокуратурою Львівського апеляційного округу про призначення на роботу судових асесорів, 1933-1934 рр.), с. 90-92.

8. Ksi^ga Pamiqtkowa ku uczczeniu pi^cdziesi^cioletniego jubileuszu pracy s^dziowskiej Prezesa Lwowskiego Sqdu Apelacyjnego Adolfa Czerwinskiego. Lwow, 1926. S. 51.

9. Ганкевич Л. Чи усунути суди присяжних? Життя і право.1932. Ч. 1. с. 24-29.

10. Materniak-Pawtowska M. Zawod s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. 2011. Tom LXIII. Zeszyt 1. S. 73-74.

11. ЦДІА України у м. Львові, ф. 205, оп. 1, спр. 2404 (Обіжники і розпорядження Міністерства юстиції і голови Апеляційного суду та листування з прокурорами окружних судів про порядок призначення пенсії службовцям судів, 19281938 рр.), с. 62-65.

12. Czasopismo s^dziowskie. Organ oddziat Lwowskiego zrzeszenia s^dziцw i prokuratorцw Rzpltej Polskiej. Maj-czerwiec 1931. S. 111.

13. ЦДІА України у м. Львові, ф. 205, оп. 1, спр. 2114 (Рішення дисциплінарної комісії при Апеляційному суді з м. Дрогобича Володимира Кобрина, обвинуваченого в порушенні судочинства, 1919-1920 рр.), с. 71-75.

14. Lech Krzyzanowski, S^dziowie II Rzeczypospolitej. Okr^gi apelacyjne: krakowski i katowicki, Katowice 2011, S. 515.

15. Materniak-Pawtowska M. Zawцd s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. 2011. Tom LXIII. Zeszyt 1. S. 102.

16. Materniak-Pawtowska M. Zawцd s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. 2011. Tom LXIII. Zeszyt 1. S. 63-110.

17. Dziennik Urz^dowy Ministerstwa Sprawiedliwosci, 1937 r., Nr 7, poz. 87-88.

18. Materniak-Pawtowska M. Zawцd s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. 2011. Tom LXIII. Zeszyt 1. S. 63-110.

19. Materniak-Pawtowska M. Zawцd s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. 2011. Tom LXIII. Zeszyt 1. S. 63-110.

20. Гловацький І. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.). Львів : Тріада Плюс, 2003. с. 346.

21. Dziennik Urz^dowy Ministerstwa Sprawiedliwosci, 1930 r., Nr 5, poz. 43.

22. Dziennik Urz^dowy Ministerstwa Sprawiedliwosci, 1932 r., Nr 73, poz. 661.

23. Materniak-Pawtowska M. Zawцd s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. 2011. Tom LXIII. Zeszyt 1. S. 78.

24. Лучаківська І. Розвиток судової системи у Польщі 1929-1939 рр. / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2008. Вип. 17. с. 297-305.

25. Старосольський В. Держава і політичне право. Частина друга. Подєбради : Накладом Української Господарської Академії, 1924. с. 472.

26. Materniak-Pawtowska M. Zawцd s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. 2011. Tom LXIII. Zeszyt 1. S. 96.

27. Dziennik Urz^dowy Ministerstwa Sprawiedliwosci, 1933 r., Nr 102, S. 782.

28. Центральний державний історичний архів України, у м. Львові (далі - ЦДІА України у м. Львові), ф. 205, оп. 1, спр. 2295 (Розпорядження голови Апеляційного суду про призначення додаткової платні, 1922-1934 рр.), с. 6-8.

29. Dziennik Urz^dowy Ministerstwa Sprawiedliwosci, 1930 r., Nr 5, poz. 43.

30. ЦДІА України у м. Львові, ф. 205, оп. 1, спр. 2350 (Положення про розподіл обов'язків серед працівників Президії апеляційного суду та графік відпусток на 1925 р.), с. 10-11.

31. Materniak-Pawtowska M. Zawцd s^dziego w Polsce w latach 1918-1939 / Czasopismo prawno-historyczne. - 2011. - Tom LXIII. - Zeszyt 1. - S. 96.

32. ЦДІА України у м. Львові, ф. 205, оп. 1, спр. 2350 (Положення про розподіл обов'язків серед працівників Президії апеляційного суду та графік відпусток на 1925 р.), с. 1-2.

33. Гловацький І. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.). Львів : Тріада Плюс, 2003. с. 346.

34. Szynal G. Polskie sqdownictwo pracy w okresie mi^dzywojennym / Roczniki Administracji i Prawa. 2016. nr XVI(2). S. 121-130.

35. Lwцw. Przewodnik orijentacyjny z planem i 8 ilustracjami. Lwцw : Naktadem gminy krцl. stot. miasta Lwowa, 1930. S. 16.

36. Szynal G. Polskie sqdownictwo pracy w okresie mi^dzywojennym / Roczniki Administracji i Prawa. 2016. nr XVI(2). S. 121-130.

37. Лучаківська І. Розвиток судової системи у Польщі 1929-1939 рр. / Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2008. Вип. 17. с. 297-305.

38. Lech Krzyzanowski, S^dziowie II Rzeczypospolitej. Okr^gi apelacyjne: krakowski i katowicki, Katowice 2011, S. 515.

Размещено на Allbest.ru