Обмежувальні заходи у кримінальному праві України: правова природа та сутність

Restrictive measures in the criminal law of ukraine: legal nature and essence

The article is devoted to the research of the legal nature of restrictive measures, their features, the bases and purpose of application. Attention is drawn to the delineation of restrictive measures from other measures of state coercion that apply to a person who has committed domestic violence. The duties that can be assigned to a person in the application of restrictive measures are analyzed.

Key words: restrictive measures, domestic violence, restriction, prohibition, abuser.

Постановка проблеми. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 р. [1] Загальна частина Кримінального кодексу України (далі - ККУ) доповнена розділом XIII-1 «Обмежувальні заходи» та відповідною статтею 91-1, що регламентує вжиття таких заходів щодо осіб, які вчинили домашнє насильство (ці положення набули чинності 11 січня 2019 р.) [2]. Запровадження інституту обмежувальних заходів відповідає, зокрема, вимогам ст. 53 вказаної Конвенції, згідно з якою належні обмежувальні або захисні заходи мають бути доступними для невідкладного захисту та без покладення неналежного фінансового або адміністративного тягаря на жертву; виданими на певний період або до їхньої зміни чи зняття; за необхідності виданими на основі ex parte, що має негайну дію; доступними незалежно від іншого правового провадження або додатково до нього; дозволеними бути представленими в подальшому правовому провадженні [3].

Стан дослідження. Розробленню та вирішенню проблем вжиття заходів державного примусу, які не є покараннями, присвячені праці багатьох вчених, таких як Ю.В. Баулін, В.М. Бурдін, І.М. Горбачова, М.М. Книга, В.В. Лень, А.А. Музика, Л.М. Палюх, Є.В. Фесенко, С.Л. Шаренко, О.В. Юношев,

С.С. Яценко, А.М. Ященко. Однак науково-теоретичні дослідження обмежувальних заходів, зокрема щодо кримінального права, з огляду на новизну зазначеного інституту майже відсутні. До таких досліджень можна віднести працю Д.Є. Крикливця, в якій розглядаються проблеми та перспективи вжиття обмежувальних заходів відповідно до ККУ [4].

Мета статті. Отже, існує необхідність здійснення подальшого ґрунтовного теоретичного розроблення інституту обмежувальних заходів у кримінально-правовому аспекті, зокрема щодо правової природи та сутності цих заходів, підстав та мети застосування, аналізу їх видів Зазначене є метою статті.

Виклад основного матеріалу. Будь-які правові обмеження, як справедливо зазначає А.В. Басов, є певними юридичними та фактичними наслідками у вигляді несприятливих умов для здійснення правових інтересів відповідних суб'єктів (фізичних та юридичних осіб), права та свободи яких обмежуються, за одночасного задоволення «правових інтересів» суб'єкта владних повноважень, що запровадив ці обмеження, або інтересів третьої сторони, що зацікавлена у запровадженні таких обмежень [5, с. 30-31]. Отже, можна сказати, що обмежувальні заходи є спеціальною формою державного впливу на особу, яка вчинила злочин, пов'язаний з домашнім насильством, і полягають у покладанні судом на винного певних обов'язків задля захисту потерпілого. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 7 грудня 2017 р. під домашнім насильством розуміється діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь [6].

За правовою природою обмежувальні заходи відмінні від покарання, адже вони хоча й обумовлені вчиненням злочину, проте не виступають формою реалізації кримінальної відповідальності. Виходячи із зазначеного, можемо виокремити ознаки цих заходів:

1) вони є заходами державного примусу, які обмежують права та свободи особи, зокрема право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, право на спілкування;

2) суд вживає їх щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину, пов'язаного з домашнім насильством, яка досягла 18-річного віку;

3) вони спрямовані на захист прав та інтересів потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством;

4) вони застосовуються в межах визначеного законом строку.

Щодо підстав вжиття обмежувальних заходів, то можна виділити такі:

1) вчинення особою злочину, пов'язаного з домашнім насильством, а також або засудження винного до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (тобто за винятком покарань у вигляді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі), або звільнення винного від кримінальної відповідальності; або звільнення винного від покарання;

2) досягнення винним 18-річного віку (щодо дитини-кривдника, тобто особи, яка не досягла повноліття та вчинила домашнє насильство у будь-якій формі, вжиття обмежувальних заходів, передбачених ст. 91-1 ККУ, не відбувається.

Вжиття обмежувальних заходів є правом, а не обов'язком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 91-1 вжиття таких заходів відбувається «в інтересах потерпілого», тобто для забезпечення його безпеки. Порядок їх вжиття визначається Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПКУ). При цьому обмежувальні заходи слід відмежовувати від передбачених кримінальним процесуальним законом запобіжних заходів, зокрема тих, що визначені

ч. 6 ст. 194 КПКУ, які отримали аналогічну назву, а саме обмежувальні заходи. Так, в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, суд може вжити щодо особи, яка підозрюється у вчиненні такого кримінального правопорушення, один або декілька обмежувальних заходів. Перелік передбачених КПКУ обмежувальних заходів майже ідентичний зазначеному у ст. 91-1 ККУ, за винятком направлення для проходження лікування від алкогольної, наркотичної або іншої залежності, а також від хворіб, що становлять небезпеку для оточуючих. Такі обов'язки покладаються на особу на строк не більше двох місяців з можливістю його подальшого продовження [7].

Обмежувальні заходи також слід відрізняти від обмежувального припису стосовно кривдника, застосування якого регламентується Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Відповідно до п. 7 ст. 1 цього Закону обмежувальний припис визначається як встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи [6]. Порядок видачі судом обмежувального припису визначається Цивільним процесуальним кодексом України. На відміну від обмежувальних заходів, обмежувальний припис застосовується, згідно із Законом, не тільки до повнолітніх осіб, але й до дітей-кривдників на строк від одного до шести місяців.

Як зазначено у ч. 1 ст. 91-1 ККУ, судом може бути вжито один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені відповідні обов'язки. Розглянемо їх детальніше.

1) Заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства. Під час вирішення питання про покладення цього обов'язку пріоритет повинна мати безпека постраждалої особи. Методичні рекомендації щодо запобігання та протидії насильству від 18 травня 2018 р. вказують на те, що така заборона поширюється на місце спільного проживання (перебування) постраждалої особи та винного незалежно від їхніх майнових прав на відповідне житлове приміщення [8]. Цивільний кодекс України (далі - ЦКУ) визначає місце проживання фізичної особи як житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦКУ). Під житлом розуміється житловий будинок, квартира або інші жилі приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (ст. 379 ЦК) [9].

Якщо винний відмовляється добровільно залишити місце проживання (перебування) постраждалої особи, працівники правоохоронних органів можуть у встановленому законом порядку вжити заходів примусу для його (винного) виселення з житлового приміщення [8]. Крім того, таку особу можна притягти до кримінальної відповідальності за невиконання обмежувальних заходів на підставі ст. 390-1 цього Кодексу «Невиконання обмежувальних заходів, обмежувальних приписів або непроходження програми для кривдників». Якщо домашнє насильство було вчинене стосовно недієздатної особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена, її опікуном або піклувальником, а подальше проживання такої особи з винним становить загрозу її життю та здоров'ю, органи опіки та піклування можуть влаштувати постраждалу особу до закладу соціального захисту. При цьому перед судом порушується питання про звільнення винного в установленому законодавством порядку від повноважень опікуна або піклувальника [8].

2) Обмеження спілкування з дитиною, коли домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності. У ст. 9 Конвенції про права дитини 1989 р. звертається увага на необхідність забезпечення того, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до закону, що таке розлучення необхідне в інтересах дитини (наприклад, за жорстокого поводження батьків з дитиною) [10]. Обмеження спілкування у зазначених випадках може полягати у повній забороні спілкування з дитиною або у встановленні певних вимог щодо такого спілкування, зокрема визначення часу й місця спілкування, необхідність присутності інших осіб під час здійснення такого спілкування.

За неможливості проживання дитини зі своїми батьками іншими законними представниками у зв'язку зі вчиненням домашнього насильства стосовно цієї дитини або за її участі служби у справах дітей влаштовують дитину в центр соціально-психологічної реабілітації дітей, притулок для дітей, інші установи для дітей, в яких створені належні умови для проживання, виховання, навчання та реабілітації дитини відповідно до її потреб [8].

3) Заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв'язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин. Законодавством не визначено конкретних меж такої відстані. Зазвичай у справах про вжиття обмежувальних заходів (приписів) судами встановлюється заборона наближення до певних місць на відстань ближче 100 метрів, рідше - 50 метрів [11; 12]. Перелік таких місць, наближення до яких може бути заборонено відповідній особі, не є вичерпним. Це може бути місце проживання як самої потерпілої особи, так і її родичів, місце роботи, місце навчання дитини тощо.

4) Заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв'язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб. Поняттям «листування» охоплюється кореспонденція, яка передається поштовим зв'язком (листи, телеграми, бандеролі, інші письмові відправлення тощо) або електронною поштою, тобто через комп'ютер. Під телефонними розмовами слід розуміти розмови між особами, які відбуваються за допомогою будь-якого телефонного зв'язку, що здійснюється через провідні чи електромагнітні системи, мережу Інтернет тощо. До інших контактів через засоби зв'язку чи електронні комунікації можна віднести телеграфну кореспонденцію, повідомлення, зроблені по телефаксу, за допомогою пейджингового зв'язку, інших телекомунікацій та електронних інформаційних систем.

5) Направлення для проходження програми для кривдників або пробаційної програми. Програма для кривдника - це комплекс заходів, що формується на основі результатів оцінювання ризиків та спрямований на зміну насильницької поведінки кривдника, формування у нього нової, неагресивної психологічної моделі поведінки в приватних стосунках, відповідального ставлення до своїх вчинків та їх наслідків, зокрема виховання дітей, на викорінення дискримі-наційних уявлень про соціальні ролі та обов'язки жінок та чоловіків (п. 10 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»). Кривдник направляється судом на проходження відповідної програми для кривдників на строк від трьох місяців до одного року. Суб'єктами, відповідальними за виконання програм для кривдників, є місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. За неявки кривдника для проходження програми для кривдників або ухилення від проходження програми без поважних причин суб'єкти, відповідальні за виконання цих програм, надають протягом трьох робочих днів письмове повідомлення про це уповноваженому підрозділу органів Національної поліції України для вжиття відповідних заходів. Притягнення кривдника до відповідальності за непроходження програми для кривдників не звільняє його від обов'язку пройти таку програму (ст. 28 Закону) [6]. Пробаційна програма - це програма, що призначається за рішенням суду особі, звільненій від відбування покарання з випробуванням, та передбачає комплекс заходів, вжиття яких спрямоване на корекцію соціальної поведінки або її окремих проявів, формування соціально сприятливих змін особистості, які можна об'єктивно перевірити (ст. 1 Закону України «Про пробацію» від 1 січня 2018 р.) [13].

Вжиття обмежувальних заходів відбувається в межах строку від 1 до 3 місяців з урахуванням інтересів потерпілої особи. Під час покладання на особу, яка вчинила домашнє насильство, декількох обов'язків суд зазвичай встановлює загальний строк їх виконання, хоча такі строки можуть бути встановлені також для кожного заходу окремо. За необхідності вжиття обмежувальних заходів може бути продовжено судом, однак не більше як на 12 місяців.

кримінальний обмежувальний право