Сталий розвиток і належне управління: діалектична єдність в інтересах прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТАЛИЙ РОЗВИТОК І НАЛЕЖНЕ УПРАВЛІННЯ: ДІАЛЕКТИЧНА ЄДНІСТЬ В ІНТЕРЕСАХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Санченко А.Є.,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник відділу проблем модернізації господарського права та законодавства, керівник Центру перспективних досліджень і співробітництва з прав людини в сфері економіки Інституту економіко-правових досліджень Національної академії наук України

У статті аналізуються міжнародно-правові засади концепцій «сталого розвитку» та «належного управління» в умовах глобальних трансформацій. Зазначено, що джерелами цих концепцій є міжнародні політико-правові норми та стандарти у площинах публічного і приватного права, ухвалені ООН, Європейським Союзом, Радою Європи, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями. Окреслено зміст принципів, норм і стандартів acquis ЄС та Ради Європи щодо належного управління. Зокрема, принциповими дефінітивними ознаками належного управління, що застосовуються в сукупності, є відкритість/прозорість, партиципаторність, підзвітність, результативність та ефективність, орієнтація на консенсус/узгодженість. Підкреслено, що Договором про ЄС і Хартією основних прав ЄС закріплено право громадян на належне управління.

У правових надбаннях Ради Європи, крім іншого, зазначений Кодекс належного управління, що супроводжує Рекомендацію Комітету Міністрів державам-членам СМ/Res. Кодекс окреслює дев'ять принципів належного управління; встановлює правила, що регулюють процес ухвалення адміністративних рішень; визначає механізми відновлення порушених прав людини через оскарження адміністративних рішень (позасудові та судовий) та компенсаторні дії, що мають застосовуватися органами державного управління та їхніми посадовими особами для поновлення прав людини.

У роботі висловлюється думка, що системна увага до запровадження правових норм та утвердження ефективної практики належного управління пояснюються нагальною необхідністю подолати сучасну парадоксальну реальність у системі взаємовідносин між громадянами і органами влади. Як убачається, її суть полягає в тому, що люди як носії конституційного права на владу, з одного боку, вимагають від органів державного управління вирішення основних проблем, із якими стикається кожна окрема особа та все суспільство, а з іншого боку, люди все менше довіряють державним інституціям і політиці, яка ними пропонується та реалізується.

На стику потреб розвитку суспільства та здатності державних інституцій здійснювати належне управління заради розвитку і задоволення прав людини генерується концепція «сталого розвитку». Остання відображена у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Перетворення нашого світу: Порядок денний в галузі сталого розвитку на період до 2030 року», яка проголошує комплекс із сімнадцяти Цілей сталого розвитку людства на період до 2030 року. Цілі мають системний і неподільний характер і забезпечують збалансованість трьох компонентів сталого розвитку: економічного, соціального та екологічного. Тож у статті розкриваються кореляції в параметрах «сталий розвиток: належне управління» та окреслено актуальність їх впровадження у діалектичній єдності. Визначаються площини співвідношення Цілей сталого розвитку та діяльності у сфері державного управління щодо їх досягнення в різноманітних сферах життєдіяльності держави-людини-людства.

Наголошується на правах людини як на ціннісному орієнтирі сталого розвитку та належного управління. Приділено увагу аспекту поваги прав людини у сфері бізнесу. Зазначається, що імплементація в Україні концепцій «сталого розвитку» та «належного управління» позитивно впливатиме на її розвиток і спроможність забезпечувати права людини, а також зміцнюватиме її міжнародні позиції як надійного суб'єкта міжнародних відносин.

Ключові слова: верховенство права, принципи належного управління, Цілі сталого розвитку ООН, acquis Європейського Союзу та Ради Європи, Стратегія сталого розвитку «Україна-2020», Стратегія реформування державного управління України, Керівні принципи ООН з питань бізнесу та прав людини.

SUSTAINABLE DEVELOPMENT AND GOOD GOVERNANCE: DIALECTICAL UNITY FOR HUMAN RIGHTS

The article analyses the international legal principles of the “sustainable development” and “good governance” concepts in the context of global transformations. it mentions the sources of these concepts - the international political and legal norms and standards in the area of public and private law, adopted by the UN, European Union, Council of Europe, OSCE and other international organizations. The contents of the principles, norms and standards of the EU and Council of Europe acquis on good governance/administration are outlined. The key definitive attributes of good governance, which are used in synergy, are openness/transparency, participation, accountability, effectiveness and efficiency, consensus/ coherence orientation. It is emphasized that the EU Treaty and the EU Charter of Fundamental Rights enshrine the right of citizens to good administration.

The Council of Europe acquis include, inter alia, the Code of Good Administration, which amends the Recommendation of the Committee of Ministers to Member States CM/Res (2007) 7. The Code outlines nine principles of good administration; establishes rules governing the administrative decision-making process; defines mechanisms (non-judicial and judicial) to remedy human rights abuses by challenging administrative decisions, as well as the compensatory actions to be taken by public authorities and their officials to restore human rights.

The paper argues that the systemic attention to the introduction of legal norms and the adoption of good practice of good governance/administration is explained by the urgent need to overcome the current paradoxical reality in the system of relations between citizens and public authorities. As it seems, its essence is in the fact that people as holders of the constitutional right to power, on the one hand, require from the state administration bodies to solve the basic problems faced by each individual and the society on the whole, and - on the other hand, people are less and less trusting government institutions and the policies that they propose and implement.

At the intersection of the society development needs and the ability of public institutions to provide good governance for the sake of development and satisfaction of human rights, the concept of “sustainable development” has been generated. The latter is reflected in the UN General Assembly Resolution “Transforming our World: the 2030 Agenda for Sustainable Development”, which proclaims a set of seventeen Sustainable Development Goals. The Goals are systematic and indivisible and ensure the balance of the three sustainable development components: economic, social and environmental. Therefore, the article reveals the correlations in the parameters “sustainable development: good governance” and outlines the relevance of their implementation in dialectical unity. Areas of co-relation of the Sustainable Development Goals and the public administration activities are identified in relation to their achievement in various spheres of life of the state-individual-humanity.

It is emphasized that human rights are the value benchmark for sustainable development and good governance. Attention is paid to the aspect of respect for human rights in business. It is noted that the implementation of the “sustainable development” and “good governance” concepts in Ukraine will positively affect its development and its ability to uphold human rights, will strengthen its international position as a reliable subject of international relations.

Key words: rule of law, principles of good governance, United Nations Sustainable Development Goals, European Union and the Council of Europe acquis, Sustainable Development Strategy “Ukraine 2020”, Strategy of Public Administration Reform in Ukraine, UN Guiding Principles on Business and Human Rights.

Постановка проблеми

Дві сучасні концепції «сталого розвитку» й «належного управління» нині закріплені у міжнародно-правових документах глобального та регіонального, зокрема європейського, щаблів, які зумовлюють всебічне забезпечення прав людини. Ці концепції останніми десятиліттями активно впроваджуються у національне право та правозастосовну практику. Відповідно, у науковому та практичному аспектах важливо проаналізувати й усвідомити параметри їх кореляції та користь від їх впровадження для суспільства і кожної окремої людини. Компетентна та ефективна імплементація в Україні зазначених концепцій впливатиме на рівень розвитку нашої держави, її спроможність забезпечувати права людини та зміцнення її міжнародних позицій як надійного суб'єкта міжнародних відносин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Концепції «сталого розвитку» та «належного управління» вже тривалий час не сприймаються більшістю дослідників як абсолютно новелістичні, обидві є предметом значної кількості наукових робіт у різних галузях знань. Варто звернутися до праць вітчизняних і зарубіжних учених і фахівців, які присвячені їх багатоаспектному вивченню і впровадженню в Україні та світі: В. Авер'янова, О.Андрійко, Ю. Битяка, К. Боссельмана, Г Букерта, Б. Буркинського, В. Гейця, М. Гріндел, Р Джабраїлова, Р. Енгеля, О. Зайчука, Р. Кемпа, В. Кухаря, Д. Лейтч, Л. Лібанової, Н. Малишевої, Н. Мельтюхової, У Мак-Корта, В. Нагребельного, С. Парто, Е. Патона, К. Роя, О. Скрипнюка, М. Тачтона, П. Тейлора, К. Тісделя, Б. Уамплера, В. Устименка, А. Шапаря, Ю. Шемшученка, А. Шеперта, С. Шарма та багатьох інших.

Проте необхідно констатувати, що в Україні ще не досить комплексних, системних досліджень питань кореляції концепцій «сталого розвитку» і «належного управління» та інших похідних питань. Допитливий розвідник і фахівець-професіонал можуть поставити питання щодо того, які параметри визначають їх взаємопов'язаність і взаємодію, яка з них має пріоритет, які обов'язки та можливості виникають унаслідок їх застосування, яку користь та яким чином їх впровадження може принести суспільству загалом, юридичним особам - суб'єктам публічного та приватного права, кожному індивідууму. Не помиляючись, зазначимо, що ці питання варті глибоко наукового осмислення. Ця стаття має на меті надати загальний їх аналіз.

Виклад основного матеріалу

Концепції «сталого розвитку» й «належного управління» виникли та еволюціонували на глобальному і регіональному європейському рівнях упродовж декількох останніх десятиліть. Дозволимо висловити переконання, що ці концепції набули актуальності внаслідок зміни парадигми модерних суспільних відносин, що передбачає відхід від шаблону управління ними, який пов'язаний із подоланням негативних явищ, до моделі цілеспрямованих дій щодо попередження їхнього виникнення. Ця парадигма, на нашу думку, влучно відображена у вислові американського державного та релігійного діяча Е. Бенсона: «Краще підготуватися і запобігти, ніж відлагоджувати і каятися» [1].

Нині поняття «сталого розвитку» та «належного управління» ввійшли в політико-правовий обіг і досить широко використовуються в текстах державних рішень, договорів та в імплементацйних документах України. Наприклад, Стратегія «Україна-2020», ухвалена в 2015 році, є стратегією сталого розвитку нашої держави [2]. Угода про асоціацію між Україною та ЄС [3], яка ратифікована національним парламентом у 2014 році та значним чином інтегрована в матерію названої Стратегії, у статті 3 визначає належне врядування як один із основних принципів для посилення відносин між сторонами Угоди. Стратегія реформування державного управління України на період до 2021 року [4] є актом, що спрямований на формування більш ефективної та підзвітної громадянам системи державного управління, яка ефективно надає якісні послуги, працює в інтересах суспільства і забезпечує сталий розвиток країни.

Джерелами наукових теоретичних і практичних розробок у параметрах «сталий розвиток: належне управління», а також відповідних політико-правових та операційних рішень у площинах публічного і приватного права є відомі документи права ООН, Європейського Союзу та Ради Європи. Серед найвагоміших із них - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція з прав людини) [5] та Міжнародний білль про права людини [6], що становлять непохитні підвалини мирного, гідного, справедливого та прогресивного життя кожної окремої людини та буття людства загалом. Усі разом вони проголошують і юридично закріплюють загальне та ефективне визнання і додержання прав людини у 47-ми європейських країнах. Інші континенти так само об'єдналися навколо цінностей прав людини, демократії, безпечного розвитку та процвітання, ухваливши юридично обов'язкові акти для впровадження Міжнародного білля про права людини - Американської конвенції про права людини 1969 року [7], Африканської Хартії прав людини і народів1981 року [8] та інші.

Й органічно, що відповідні норми закріплені в договорах ЄС, адже усі країни ЄС є одночасно й членами ООН та Ради Європи. Наприклад, п. 5 ст. 3 Договору про ЄС (у консолідованій версії 2016 року) (далі - Договір) [9] утверджує, що ЄС «сприятиме миру, безпеці, сталому розвитку Землі, солідарності і взаємній повазі між народами, вільній і справедливій торгівлі, викорінюванню бідності та захисту прав людини, зокрема прав дитини, а також суворому дотриманню та розвитку міжнародного права, включно з дотриманням принципів Статуту ООН». Додатково п. 3 ст. 6 цього Договору встановлює, що основоположні права, гарантовані Конвенцією з прав людини, становлять загальні принципи права Євросоюзу, адже вони випливають із загальних конституційних традицій його держав-членів.

При цьому варто зазначити, що Хартія основних прав Європейського Союзу 2000 року (далі - Хартія) [10], яка згідно з п. 1 тієї же ст. 6 Договору має еквівалентну договорам юридичну силу, розвинула перелік прав людини, додавши право громадян ЄС на належне управління. Це право закріплено у ст. 41 Глави V Хартії, яка відображає унормовану модель доброчесних і відповідальних взаємовідносин громадян і органів влади та їхніх посадових осіб. Зокрема, наголошується, що кожна особа має право на те, щоб її справи вирішувалися неупереджено, справедливо та у розумні строки інституціями, органами, офісами та агентствами ЄС. Зазначається, що право на належне управління в системі ЄС включає право кожної особи бути вислуханою перед тим, як буде застосований будь-який індивідуальний захід, що може мати несприятливий результат щодо неї, а також право мати доступ до її/його справи/файлу за умов дотримання законних інтересів конфіденційності, професійної та ділової таємниці. Крім того, встановлено обов'язок керівництва надавати пояснення щодо його рішень у справі особи, що звертається. До того ж Хартія передбачає засоби захисту у разі, якщо особі завдана шкода установами ЄС або їхніми службовцями під час виконання їхніх службових обов'язків - особа має право на відшкодування такої шкоди відповідно до принципів і норм права ЄС та його держав-членів. Досяжність реалізації права на належне управління забезпечена положенням про право осіб надсилати письмові звернення до установ ЄС однією з мов, якими укладені установчі договори ЄС, та отримувати відповіді цією ж мовою.

Принагідно зазначимо, що право на належне управління згенеровано та інтегровано до європейського права через утвердження адміністративно-правового інституту належного управління, сутність якого відображена у значній кількості актів acquis Євросоюзу та Ради Європи. Зміст терміна «належне управління» розкривається, наприклад, у Білій книзі Комісії Європейських Співтовариств «Європейське управління» 2001 року [11]. Документ визначає, що правила та процедури органів публічної влади і поведінка їхніх службовців, котрі впливають на те, як діє державна влада загалом, повинні базуватися на таких ключових демократичних принципах, як відкритість/прозорість, партиципаторність (участь усіх зацікавлених сторін - громадськості, представників бізнес-кіл тощо, у процесі ухвалення рішень, зокрема гендерно збалансована), підзвітність, результативність та ефективність, орієнтація на консенсус/узгодженість. Ці принципи належного управління мають докладатися до принципів субсидіарності та пропорційності дій держави.

Варто підкреслити, що вищенаведеним напрацюванням ЄС повною мірою суголосні положення Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам СМ/Res (2007) про належне управління [12]. Комітет Міністрів наголошує на нагальній необхідності просувати право на належне управління, що має бути забезпечене однаково в діяльності органів влади як центрального, так і місцевого рівня. Ця Рекомендація має виключне значення завдяки Кодексу належного управління, що додається до неї. Дуже стисло характеризуючи цей модельний Кодекс, зазначимо, що він окреслює 9 принципів належного управління; встановлює правила, що регулюють процес ухвалення адміністративних рішень; визначає механізми відновлення порушених прав через оскарження адміністративних рішень (позасудові та судові механізми) та компенсаторні дії з боку органів влади та їхніх посадових осіб.

Звісно, лише за умов відповідного інституційного та правового забезпечення належного управління в інтересах громадян на всіх рівнях - місцевому, регіональному, національному, наднаціональному та міжнародному, можливе виконання високих і багатосторонніх договірних зобов'язань та досягнення амбітних задач, які ЄС поставив, зокрема, у Стратегії «Європа 2020» щодо розумного, сталого та інклюзивного зростання, прийнятої у 2010 році [13]. Системна увага до запровадження правових норм та утвердження ефективної практики належного управління пояснюється нагальною необхідністю подолати сучасну парадоксальну реальність у системі взаємовідносин між громадянами і органами влади. її суть полягає в тому, що люди як носії конституційного права на владу, з одного боку, вимагають від органів державного управління вирішення основних проблем, із якими стикається кожна окрема особа та все суспільство, а з іншого боку - люди все менше довіряють державним інституціям і політиці, яка ними пропонується та реалізується.

Подібний парадокс властивий не лише Європі, де ЄС, наприклад, нині переживає кризу довіри до діяльності його інституцій та органів влади окремих країн, що призвели, зокрема, до хвиль політичного популізму та націоналізму, масових невдоволень так званих «жовтих жилетів», волевиявлення щодо самостійності Каталонії та драми Брекзіту. Так само й Україна у 2018 році вкотре упродовж двох попередніх десятиліть висловилася за кардинальну зміну влади на користь здійснення сподівань народу на справжній політичний курс на повагу прав людини, мир, сталий розвиток та добробут.

Висновки численних міжнародних досліджень у галузі філософії та соціології права, а також економіки та політики [14] зауважують, що в усьому світі урядові структури та інституції, які забезпечують функціонування держав, надаючи населенню послуги управління в економічній, соціальній, екологічній та інших сферах, повинні визначити наявні недоліки та прогалини в їхній діяльності й ліквідувати їх, усунути можливе дублювання функцій і прагнути до більшої узгодженості їхніх рішень та дій, підвищити ефективність їхніх зусиль найменш бюджетно витратним способом, у демократичний спосіб залучаючи суспільство до прийняття рішень.

Загально зрозуміле природне прагнення людства мати гідне життя тепер та бути впевненим у гідному майбутньому для дітей знайшло відображення у Підсумковому документі саміту Організації Об'єднаних Націй 2015 року «Перетворення нашого світу: Порядок денний в галузі сталого розвитку на період до 2030 року», затвердженому Резолюцією Генеральної асамблеї ООН № 70/1 [15]. Резолюція, крім іншого, проголосила Цілі сталого розвитку (далі - ЦСР) як план досягнення кращого та більш сталого майбутнього для всіх.

Аналіз ЦСР дає розуміння, що в них проявляється тісна кореляція змісту концепцій «сталого розвитку» та «належного управління». В ЦСР на належне державне управління зроблено значно більшу ставку, ніж у Цілях розвитку тисячоліття 2000 року, сформульованих у Декларації тисячоліття ООН [16]. Ба більше, наявність у державі належної системи державного управління є наразі самостійною метою розвитку. Так, Ціль 16 передбачає «Сприяння побудові миролюбного й відкритого суспільства в інтересах сталого розвитку, забезпечення доступу до правосуддя для всіх і створення ефективних, підзвітних та заснованих на широкій участі інституцій на всіх рівнях» та має бути досягнута шляхом виконання ряду глобальних і національних завдань. Перш за все, завдання 16.1, 16.2, 16.4 та 16.а визначають обов'язок органів державного управління перед їхніми громадянами та на міжнародному рівні належним чином забезпечувати безпеку громадян шляхом скорочення поширеності всіх форм насильства, експлуатації, торгівлі людьми, в першу чергу щодо дітей, а також значного зменшення організованої злочинності, незаконного обігу фінансових потоків і зброї та зміцнення боротьби з тероризмом. Інші завдання стосуються обов'язків інституцій держави забезпечувати реалізацію основних прав громадян: мати юридичний статус, отримавши ідентифікаційні документи (16.9), брати участь у прийнятті репрезентативними органами рішень на всіх рівнях (16.7), мати рівний доступ до правосуддя на засадах верховенства права (16.3). Й що найвлучніше - Ціль 16 закріплює деякі принципи належного управління, а саме: сприяння верховенству права (16.3), захист основних свобод і права на доступ громадськості до інформації (16.10), недопустимість хабарництва і корупції в усіх формах і боротьба з цими явищами (16.5), недискримінація (16.б), і, нарешті, ефективність, підзвітність та прозорість державних установ на всіх рівнях (16.6).

Відповідно до ідеології ЦСР система державного управління тепер зобов'язана сприяти реалізації ЦСР через інструменти політики. Наведемо приклади декількох ЦСР, які безпосередньо стосуються таких інструментів державного управління: Ціль 5.5 передбачає участь жінок у прийнятті політичних рішень, Ціль 12.7 - забезпечення сталої практики державних закупівель, Цілі 17.13 і 17.14 - координацію політики та забезпечення її послідовності, 17.17 - ефективне партнерство між державними організаціями, між державним і приватним секторами.

У цьому контексті варто означити зв'язок ЦСР із Керівними принципами ООН з питань бізнесу та прав людини 2011 року (далі - Керівні принципи) [16], що визначають застосування триєдиного підходу до забезпечення поваги прав людини. Він інтегрує воєдино обов'язки держави та бізнесу, а також активну позицію громадянського суспільства. Зокрема, у Керівних принципах йдеться про наступні базові цілі та вимоги: 1) обов'язок державних інституцій захищати права людини від порушень з боку бізнесу шляхом ухвалення і впровадження відповідних політик і законодавства, що у т. ч. передбачає взаємодію між державним і приватним сектором відносин; 2) обов'язок бізнесу поважати права людини як у його щоденній внутрішньо-корпоративній діяльності, так і назовні в процесі виробництва товарів і послуг, що не зашкоджують правам людини; 3) обов'язок держави та бізнесу забезпечити доступ до ефективних засобів правового захисту у випадку порушення прав людини. Реалізація Керівних принципів є інтегральною складовою досягнення ЦСР, адже вони пропонують можливості для інноваційних державних та бізнес-рішень і технологій, які можна спільно напрацювати та впровадити з метою подолання найбільших викликів сталого розвитку, з якими стикається кожна окрема держава та світ загалом.

Повертаючись до питань реалізації наступного ряду ЦСР, зазначимо. що системи належного державного управління мають розробляти і використовувати різноманітні інструменти політики. Так, одна з пріоритетних сфер відповідальності державного управління пов'язана з наданням товарів та державних послуг, зокрема у системах: соціального захисту (1.3); житлово-комунальних послуг (11.1 та 1.4); громадського транспорту (11.2); управління комунальними відходами (11.6); домашньої роботи (5.4). До того ж органи державної влади повинні прийняти політики, стратегії, законодавчі та регуляторні заходи для досягнення таких ЦСР, які стосуються, зокрема: викорінення бідності (1); тендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (5); доступу до води та санітарії, до недорогого, надійного і сучасного енергопостачання (6 та 7); запровадження економічної політики, спрямованої на підтримку продуктивної діяльності, створення гідних робочих місць, підприємництва, творчості й інноваційної діяльності (8.3); вдосконалення політики соціального захисту та міграційної політики (10.4 та 10.7); регулювання фінансових ринків та інституцій (10.5); прийняття та реалізації політики усунення соціальних бар'єрів (11); регулювання практик рибальства (14.4); заходів проти деградації природних середовищ існування, браконьєрства і торгівлі охоронюваними видами флори й фауни, а також проникненню чужорідних інвазивних видів (15.5, 15.7 та 15.8).

Забезпечуючи належне управління, органи державної влади повинні виконувати також і обов'язок ідентифікувати, викорінювати або зупиняти певні неефективні або хибні політики чи дії або утримуватися від них: ліквідувати всі форми субсидування експорту сільськогосподарської продукції (2.б); здійснювати профілактику та лікування залежності від психоактивних речовин (3.5); скасувати дискримінаційні закони, політики і практику (10.3); раціоналізувати неефективне субсидування використання викопного палива (12.6); заборонити деякі форми субсидій для рибного промислу (14.6).

Маючи відповідальність за підготовку об'єктивного кошторису прибутків і витрат держави та раціональне і цільове використання наявного державного бюджету, органи державного управління мають обов'язок мобілізувати різноманітні ресурси для досягнення ряду особливих ЦСР, спрямованих на подолання бідності (1.б); збільшення інвестування в сільську інфраструктуру (2.а); збільшення фінансування охорони здоров'я (3.б); збільшення стипендій країнам, що розвиваються, для здобуття освіти (4); розвиток науково-дослідних робіт в цілому (9.5) та в аграрному секторі, зокрема (2.а); допомогу країнам, що розвиваються, у боротьбі зі зміною клімату та її наслідками (13.а); захист біологічного різноманіття та екосистем (15.а); фінансування розвитку країни (17.2 та 17.3); забезпечення довгострокової прийнятності рівня заборгованості країн, що розвиваються (17.4).

Крім діяльності на національному та місцевому рівнях, національні системи державного управління повинні брати участь у реалізації ЦСР, що зачіпають міжнародні інтереси. Модель належного управління сприятиме участі держав у досягненні, наприклад, Цілі 10.6 щодо забезпечення представництва країн, які розвиваються, у міжнародних фінансових установах; Цілі 15.с щодо надання глобальної підтримки боротьбі з браконьєрством і торгівлею охоронюваними видами флори і фауни; Цілі 17.10 щодо заохочення універсальної, заснованої на правилах, відкриту, недискримінаційну і справедливу багатосторонню торговельну систему в рамках СОТ.

Висновки

Отже, підсумовуючи зазначимо, що реалізація ЦСР як глобально сприйнятої матриці забезпечення життєздатності планети, які стосуються різних зобов'язань держав перед їхніми нинішніми та прийдешніми громадянами і мешканцями всієї Землі, міцно залежить від належного управління, що здійснюється державами та міжнародними організаціями. Відповідальне державне управління в комплексній системі амбіційних та всеохоплюючих ЦСР наскрізно має своє вагоме місце. Поза сумнівом, тим більш значущим параметром є його якість і ефективність, і тим більш очевидною є діалектична єдність сутності сталого розвитку та належного управління як синергії мети та засобів і інструментів її досягнення. Належне забезпечення прав людини та безпечного сталого розвитку є стрижневим сенсом ЦСР. приватний право адміністративний політика

Україна, що останніми роками перебуває в особливо складних геополітичних координатах, зокрема, у зв'язку з тривалим протистоянням військовій агресії з боку Російської Федерації, все ж просувається на шляху впровадження ключових міжнародних політико-правових реформ у сфері сталого розвитку та належного управління. Звісно, за подібних обставин наша країна стикається з масивом різноманітних проблем, що відбиваються на рівні захищеності прав людини, благополуччя населення та успішності держави. Спираючись на норми міжнародного та національного права, а також досвід і допомогу зарубіжних партнерів, Україна вимушена імпровізувати та винаходити специфічні відповіді на нині притаманні їй унікальні проблеми. Винайдення відповіді на головний її виклик - зберегти повноцінну правосуб'єктність та розвиватися, пролягає через повагу та забезпечення прав людини в її відносинах із органами державного управління та бізнес-структурами.

Список використаних джерел

1.“It's better to prepare and prevent than to repair and repent” - Benson Ezra Taft. “The Teachings of Ezra Taft Benson”, Bookcraft Pubs, 1988.

2.Стратегія сталого розвитку «Україна-2020», схвалена Указом президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015.

3.Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікована Законом України від 16 вересня 2014 р. № 1678-VII, набрання чинності 1 вересня 2017 р.

4.Стратегія реформування державного управління України на період до 2021 р., затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 р. № 1102-р, План заходів з її реалізації на 2019-2021 рр., схвалений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 червня 2016 р. № 474.

5.Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р., ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р.).

6.Гнатовський М.М. Міжнародний білль про права людини. Енциклопедія сучасної України.

7.Американська конвенція про права людини (м. Сан-Хосе, Коста-Рика, 22 листопада 1969 р., набула чинності 18 липня 1978 р.).

8.Африканська Хартія прав людини і народів (Найробі, 26 червня 1981 р., набула чинності 21 жовтня 1986 р.).

9.Consolidated version of the Treaty on European Union (OJ C 202, 7.6.2016, p. 13-388 (EN)).

10.Charter of Fundamental Rights of the European Union (2007/C 303/01).

11.European Governance. A White Paper. Commission of European Communities (Brussels, 25.7.2001, COM(2001)428 final).

12.Recommendation CM/Rec(2007)7 of the Committee of Ministers to member states on good administration (adopted by the Committee of Ministers on 20 June 2007 at the 999bis meeting of the Ministers' Deputies).

13.Communication from the European Commission “EUROPE 2020. A strategy for smart, sustainable and inclusive growth” (Brussels, 3.3.2010, COM(2010) 2020).

14.Merilee S. Grindle, Good Enough Governance: Poverty Reduction and Reform in Developing Countries. An International Journal of Policy, Administration, and Institutions “Governance”. Vol. 17. Issue 4, October 2004. P. 525-548.

15. Duncan Leitch, Leaving like an Englishman: Assisting institutional reform in post-communist Ukraine. Development Policy Review. Vol. 37. Issue 1, January 2019. P. 111-128.

16. Willy McCourt, New directions for public service reform in developing countries. Public Administration and Development. Vol. 38, Issue 3, August 2018. P. 120-129.

17. Haque, Tobias Akhtar, A “Good Governance” Paradox? Reexamining Reform of Economic Institutions in Post-Conflict Contexts (April 16, 2018).

18. Development Policy Centre Discussion Paper No. 68. U3

19. Brian Wampler and Michael Touchton, Designing institutions to improve well-being: Participation, deliberation and institutionalization. European Journal of Political Research. Vol. 58. Issue 3, August 2019. P. 915-937.

20.Resolution A/RES/70/1 “Transforming our world: the 2030 Agenda for Sustainable Development” (adopted by the UN General Assembly on 25 September 2015). 16.Декларація тисячоліття ООН, прийнята Резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 р.

21. Керівні принципи ООН з питань бізнесу та прав людини: Реалізація Рамкової програми ООН «Захист, повага і засоби захисту», схвалені Резолюцією Ради ООН з прав людини № 17/4 від 16 червня 2011 р.

Размещено на Allbest.ru