Оскарження підозри у кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Оскарження підозри у кримінальному процесі України

Максименко Н.В., аспірантка кафедри

правосуддя юридичного факультету

Стаття присвячена практичним аспектам реалізації процесуальної можливості оскарження повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, що передбачено п. 10 ч. 1 ст. 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Акцентовано увагу на відсутності законодавчого визначення поняття «повідомлення про підозру», що має наслідком невизначеність предмета оскарження за п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України. Автором досліджено теоретичні підходи вчених-правників до таких понять, як «повідомлення про підозру» та «підозра». Відповідно до положень чинного КПК України також були проаналізовані підходи законодавця до розуміння поняття «повідомлення про підозру». У результаті автором виділено три основні підходи до розуміння «повідомлення про підозру»: як процесуального рішення; як процесуального документа; як певної процесуальної діяльності. Автором зосереджується увага на дослідженні процесуальної можливості оскарження в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України повідомлення про підозру у значенні процесуального рішення слідчого (прокурора) про можливу винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення. З цією метою було досліджено практику національних судів щодо розгляду справ про оскарження повідомлення про підозру у зв'язку з відсутністю достатності підстав для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Зроблено висновок про відсутність єдності підходів у практиці національних судів до вказаного питання. Узагальнюючи отримані результати, автор дотримується позиції, що підозра є результатом суб'єктивної оцінки доказів про причетність особи до вчинення кримінального правопорушення та визначення їх достатності, а тому ставить під сумнів можливість її судового оскарження.

Враховуючи суб'єктивний характер підозри як припущення уповноваженої особи про вчинення правопорушення, автор дійшов висновку про доречність застосування щодо категорії «підозра» на досудовому розслідуванні не процедури оскарження у порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України, а спростування, що полягає у цілому комплексі процесуальних заходів з метою доведення за допомогою певних аргументів хибності припущення слідчого, прокурора щодо винуватості особи.

Ключові слова: повідомлення про підозру, підозра, оскарження підозри, припущення, спростування підозри.

THE APPEAL OF SUSPICION IN THE CRIMINAL PROCESS OF UKRAINE

Article is devoted to the study of the issue of the practical implementation of the procedural possibility of appealing a notice of suspicion of committing a criminal offense, according to P 10 P 1 of the Art. 303 of the Criminal Procedure Code of Ukraine (CPC of Ukraine). The author pinpoints on the lack of a legislative definition of the concept of “notification of suspicion”, which results the lack of unity in the understanding the subject of appeal according to P 10 P 1 of the Art. 303 of CPC of Ukraine. The author investigates theoretical approaches of scholars-lawyers to the definition of “notice of suspicion” and “suspicion”. The author's analysis of the provisions of the current CPC of Ukraine highlights the legislator's approaches to understanding the “notice of suspicion”. As a result, the author identifies three main approaches to understanding of the “notice of suspicion”: as a procedural decision; as a procedural document; as a certain procedural activity. The author analyzes the procedural possibility of appealing the notice of suspicion in the meaning of the procedural decision of the investigator (prosecutor) on possible person's guilty in committing a criminal offense, according to P 10 P 1 of the Art. 303 of CPC of Ukraine. The author investigates the practice of national courts in the cases of appealing of suspicion because of the lack of grounds for suspecting a person. It is concluded that there is no unity between national courts in approach to this issue. The author adheres the position that the suspicion is the result of a subjective assessment of the evidence of the person's involvement in the committing a criminal offense and the determination of their sufficiency. The author questions the possibility of judicial appeal of such subjective assessment.

Taking into account the subjective nature of suspicion as an assumption by the authorized person of the commission of an offense, the author came to the conclusion, that its correct to use not the application of suspicion in the pre-trial investigation (according to P. 10 P. 1 of the Art. 303 of CPC of Ukraine), but the refutation of suspicion, what combines the whole complex of procedural measures in order to prove by means of certain arguments the falsity of the assumptions of the investigator (the prosecutor) that person has committed a crime.

Key words: notice of suspicion, suspicion, appeal of suspicion, assumption, refutation of suspicion.

1. Постановка проблеми

Процесуальна реформа 2017 року мала одним із наслідків доповнення ч. 1 ст. 303 КПК України п. 10, відповідно до якого на досудовому розслідуванні підозрюваним, його захисником чи законним представником може бути оскаржене повідомлення слідчого, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку або двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у скоєнні злочину, але не пізніше закриття прокурором кримінального провадження або звернення до суду із обвинувальним актом. Зазначені зміни є логічним результатом розвитку положення ст. 55 Конституції України (право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб) та мають на меті слугувати додатковою гарантією захисту прав підозрюваного [1].

Минув рік з моменту набуття ними чинності, проте досі залишається значна кількість дискусійних питань теорії та практики, які потребують свого вирішення. Одним із таких є питання предмета оскарження за п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України в аспекті практичної можливості оскарження підозри як припущення слідчого, прокурора про можливу причетність конкретної особи до вчинення кримінального правопорушення [2, с. 165]. Лише правильне розуміння предмета оскарження, передбаченого п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України, створить сприятливі умови для узагальнення судової практики, що матиме у майбутньому спрямовуючий правозастосовний характер під час вирішення подібних справ.

Стан дослідження. Проблематика практичної реалізації процесуальної можливості оскарження повідомлення про підозру натепер більше турбує саме юристів-практиків, які акцентують увагу на необхідності законодавчих уточнень реалізації вказаної процесуальної можливості сторони захисту. До таких відносимо Т. Безпалого, А. Левковця, Д. Никифорова, О. Каліннікова та інших. Актуальним це питання є і для представників судової влади, зокрема, на переконання судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду України Н. Стефанів, незважаючи на те, що розгляд справ про оскарження підозри, згідно з нормами КПК України, не підлягає касаційному оскарженню, однак роль Верховного Суду у пошуку єдності судової практики з цього питання вона вбачає у праві суду касаційної інстанції робити аналізи та узагальнення судової практики з окремих питань. Зважаючи на незначну кількість таких справ, наразі проведення такого узагальнення не видається можливим [3].

Виходячи із викладеного, метою статті є наукове дослідження питання оскарження підозри у кримінальному процесі України з урахуванням практики національних судів.

2. Виклад основного матеріалу

Відсутність на законодавчому рівні офіційного визначення поняття «підозра» в КПК України зумовлює ускладнення в розумінні понять і термінів, які нерозривно пов'язані з «підозрою», одним із яких є «повідомлення про підозру». Результати аналізу наукових доктринальних тлумачень поняття «підозра» дають можливість сформулювати комплексне його визначення. Під підозрою слід розуміти зумовлене змістом та задачами кримінальної процесуальної діяльності, перевірене у процесі досудового розслідування та підтверджене доказами твердження органів досудового розслідування (слідчого, прокурора) про можливу причетність конкретної особи до вчинення правопорушення, що зумовлює виникнення особливих правовідносин між стороною обвинувачення та стороною захисту, та має формальне вираження у процесуальному документі - повідомленні про підозру [2, с. 168].

Повертаючись до змісту п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України, «на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора: <...> 10) повідомлення слідчого, прокурора про підозру...», законодавець не визначає, що саме розуміється під «повідомленням про підозру»:

- процесуальний документ встановленого зразка із необхідними реквізитами, який складається слідчим або прокурором та вручається особі;

- процесуальна дія - акт повідомлення про підозру;

- сама підозра як припущення слідчого, прокурора про вчинення особою кримінально караного діяння, яка має формальне вираження у повідомленні про підозру.

Відсутність конкретизації у нововведеній нормі предмета оскарження, а також самого законодавчого визначення «повідомлення про підозру» призводять до неоднозначності у праворозумінні.

Теорією кримінального процесу напрацьовано чимало підходів до розуміння поняття «повідомлення про підозру». Зокрема, В. Гринюк зазначає, що повідомлення про підозру є процесуальним рішенням, прийнятим уповноваженим суб'єктом, яке посвідчує початок здійснення функції обвинувачення та персоніфікації такого обвинувачення [4, с. 24]. О. Іващенко визначає повідомлення про підозру як етап стадії досудового провадження та як форму повідомлення [5, с. 19] Ю. Аленін та І. Гловюк пропонують широке бачення «повідомлення про підозру», виділяючи такі його значення: 1) процесуальна діяльність, зміст якої полягає у складанні слідчим або прокурором письмового повідомлення про підозру та його вручення особі відповідно до ст.ст. 276, 279 КПК України; 2) процесуальне рішення; 3) процесуальна дія;

4) інститут кримінального процесуального права;

5) етап стадії досудового провадження та форма повідомлення; 6) етап досудового розслідування; 7) перший етап формування державного обвинувачення; 8) первинна форма обвинувальної діяльності щодо конкретної особи; 9) початок реалізації функції обвинувачення [6, с. 168].

Однак, як наголошують науковці і з чим ми погоджуємося, найбільш коректно, враховуючи положення чинного КПК України, підходити до розуміння «повідомлення про підозру», одночасно як до процесуального рішення, процесуального документа і певної процесуальної діяльності. Вказаний підхід випливає з аналізу нормативних положень Глави 22 КПК України «Повідомлення про підозру». Так, у ч. 1 ст. 276 КПК України йдеться про те, що «повідомлення про підозру обов'язково здійснюється в порядку <...> у випадках: ...», а отже, законодавець тут під «повідомленням про підозру» розуміє процесуальну дію, яка має визначений законом порядок [7]. У п. 3 ч. 1 ст. 276 КПК України передбачено, що «повідомлення про підозру здійснюється <...> у випадку наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення», що вказує на розуміння «повідомлення про підозру» як процесуального рішення слідчого або прокурора, сформованого на основі зібраних доказів, у якому знаходить своє вираження припущення про вчинення особою кримінально караного діяння. Одночасно з цим у ч. 1 ст. 277 КПК України законодавець говорить про «повідомлення про підозру» як про процесуальний документ, який містить певні складові частини (вступну та описову) з обов'язковим переліком відомостей, які мають бути в ньому зазначені, передбачаючи, що «письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором <...> та має містити такі відомості: ...» [7].

У межах досліджуваної у цій статті проблематики нас цікавить розуміння законодавцем «повідомлення про підозру» саме як рішення слідчого або прокурора, у якому знаходить своє вираження підозра про вчинення особою кримінально караного діяння. Логічно припустити, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 303 КПК України, що «на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора.», що можливість оскарження повідомлення про підозру має поширюватися безпосередньо на рішення слідчого (прокурора) про можливу причетність особи до вчинення правопорушення, яке є результатом його інтелектуальної діяльності, досягнутим у процесі дослідження фактичних даних у ході досудового розслідування. Адже проведення досудового розслідування характеризується систематичним накопиченням викривальних доказів, що дає змогу здійснити перехід від «незнання» до «знання» у справі, від неповного уявлення до підтвердженого доказами переконання стосовно вчиненого кримінально караного діяння та особи - правопорушника. Протягом усього процесу розслідування знання слідчого (прокурора) про діяння, що мало місце в минулому, та особу, яка його вчинила, постійно змінюється, доповнюються та уточнюється, що, своєю чергою, впливає на суб'єктивну оцінку отриманої інформації та формування «внутрішнього переконання» уповноваженої особи. Дотримуючись вказаної логіки, припущення слідчого (прокурора) щодо вчинення особою кримінально караного діяння є нічим іншим, як певним проміжним психологічним станом, досягнутим у процесі дослідження фактичних даних під час проведення досудового розслідування [8, с. 11].

Якщо звернутися до науки логіки, вона визначає припущення як: «імовірнісне твердження», тобто твердження, яке суб'єкт мовлення подає не як істинне, а як таке, що може бути істинне. Це пов'язано з тим, що у процесі пізнавальної діяльності (як фахової - науково-практично спрямованої, так і побутової) люди постійно формують припущення [9]. Тому виникає питання: чи можливо натепер оскаржити в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України таке припущення-твердження уповноваженої особи про винуватість особи, яке може бути істинним. Для відповіді на нього необхідно звернутися до наявної натепер судової практики щодо розгляду скарг у порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України.

Так, в ухвалі слідчого судді Зарічного районного суду м. Суми від 9 серпня 2017 року зазначається, що адвокат підозрюваного звернувся зі скаргою про скасування рішення прокурора щодо вручення повідомлення про підозру, оскільки в ньому було передбачене передоручення вручення такого повідомлення іншій особі. У своєму рішенні слідчий суддя вказав, що здійснення повідомлення про підозру є комплексною процедурою, яка охоплює порядок складання та вручення повідомлення про підозру (ст. ст. 277, 287 КПК України) та має своїм наслідком набуття особою статусу підозрюваної. Передоручення ж здійснення частини окремої процесуальної дії може призвести до порушення конституційних прав та свобод особи [10].

Тому суддя зробив висновок, що така процесуальна дія прокурора, як повідомлення про підозру, була незавершеною, звідси особа не набула статусу підозрюваного у кримінальному провадженні, а тому рішення прокурора про повідомлення підозри підлягає скасуванню.

В ухвалі слідчого судді Тульчинського районного суду Вінницької області від 6 липня 2018 року зазначено, що адвокат просив скасувати повідомлення про підозру, мотивуючи свою скаргу тим, що у повідомленні про підозру неправильно зазначено дату внесення до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань відомостей про злочин, повідомлення про підозру складено одним слідчим, а вручено іншим, у ньому неповно зазначено анкетні дані підозрюваного, відсутні відомості щодо дати і часу його вручення. За результатом розгляду скарги слідчий суддя ухвалив, беручи до уваги наявні порушення норм КПК України, допущені під час складання підозри, задовольнити скаргу адвоката щодо скасування повідомлення про підозру [11].

Як ми бачимо, у справах, де наявні порушення процесу (порядку) здійснення повідомлення про підозру або стороною захисту вказується на відсутність обов'язкових елементів повідомлення про підозру, судова практика є однорідною і виходить з того, що вказані випадки є підставами для скасування повідомлення про підозру або визнання особи такою, що не набула статусу підозрюваного.

Проте у справах, де оскаржується повідомлення про підозру у зв'язку із відсутністю достатніх доказів вчинення особою кримінального правопорушення, наявна судова практика свідчить про відсутність у суддів єдності під час вирішення зазначених справ, що вказує на неоднорідність підходів до розуміння предмета оскарження за п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України.

Так, в ухвалі слідчого судді Сєверодонецького міського суду Луганської області від 14 листопада 2018 року зазначено, що сторона захисту в порядку п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України клопотала про скасування повідомлення про підозру у зв'язку з відсутністю достатніх доказів, які можуть свідчити про обґрунтованість вчинення заявниками кримінальних правопорушень. Слідчий суддя дійшов висновку, що вказана скарга не підлягає задоволенню [12]. Суд, мотивуючи своє рішення, послався на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) - «вимога розумної підозри передбачає наявність доказів, які об'єктивно пов'язують підозрюваного з певним злочином; вони не мають бути достатніми, щоб забезпечити засудження, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення обвинувачення» (Справа «Фокс, Кампбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства») [13]. Суддя дійшов висновку, що підставою для скасування повідомлення про підозру або визнання особи такою, що не набула статусу підозрюваного, є порушення процесу (порядку) здійснення повідомлення про підозру, відсутність обов'язкових елементів повідомлення про підозру, що у такому разі не знайшло свого підтвердження в матеріалах справи. Окрім того, в ухвалі зазначено, що на етапі досудового розслідування суд не наділений повноваженнями щодо вирішення питання допустимості та достовірності, обґрунтованості чи безпідставності доказів у контексті вирішення питання про доведеність винуватості певної особи у скоєнні злочину. Вказані питання можуть бути вирішені лише під час розгляду судом кримінального провадження по суті.

Натомість, слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва 4 березня 2019 року, розглядаючи скаргу на повідомлення про підозру за ч. 5 ст. 191 КК України, дав оцінку доказам, якими підтверджувалася підозра, та визнав, що вона є необґрунтованою [14]. У цій справі захист довів алібі підозрюваного та надав докази, які спростовували його вину. Перевіривши процесуальний порядок вручення повідомлення про підозру, слідчий суддя дійшов висновку, що він відповідає порядку, передбаченому в КПК України, однак зміст такого повідомлення не відповідає вимогам кримінального процесуального закону. В ухвалі суд зазначив, що для вирішення питання щодо обґрунтованості повідомленої підозри оцінка наданих слідчому судді доказів здійснюється з метою визначити достатність підстав для підозри тієї чи іншої особи в причетності до вчинення кримінального правопорушення. Суддя дійшов висновку, що слідство не спростувало аргументів сторони захисту щодо підроблення підпису підозрюваного на фінансових документах. Однак жодних судово- почеркознавчих експертиз, які б достовірно встановили, чи належить підпис підозрюваному, сторона обвинувачення не призначила. Крім того, захист надав інформацію, отриману з Державної прикордонної служби, про те, що на час вчинення кримінального правопорушення підозрюваний перебував за межами України. Тому слідчий суддя зробив висновок, що зміст таких матеріалів не може свідчити про наявність фактів та інформації, які можуть переконати об'єктивного спостерігача, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення, а отже, про існування обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення.

Наведені приклади судових рішень демонструють відсутність у судовій практиці єдності у застосуванні п. 10 ч. 1 ст. 303 КПК України, що має наслідком наповнення практики рішеннями абсолютно протилежними одне одному. Повідомлення про підозру суддями розглядається або у широкому розумінні як комплексна процедура, що включає передбачений законодавством порядок складання та вручення письмового повідомлення про підозру, або у вузькому, де «повідомлення про підозру ототожнюється виключно з формою його матеріального вираження (процесуальний документ), без урахування будь-яких процесуальних дій щодо доведення такого повідомлення до відома належної особи. Під час розгляду питання щодо можливості скасування самої підозри (як думки про причетність до вчинення кримінально караного діяння) слідчі судді здебільшого наголошують, що на етапі досудового розслідування вирішення питання щодо допустимості, достовірності та обґрунтованості доказів винуватості особи у вчиненні кримінально караного діяння є передчасним: ці питання вирішуються виключно на стадії судового розгляду кримінального провадження в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта. Така позиція пов'язана з тим, що сама по собі підозра ще не є остаточним твердженням сторони обвинувачення, в якому висловлюється впевненість про винуватість конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення. Однак є практика, де слідчі судді все ж оцінюють докази на предмет їх достатності для здійснення особі повідомлення про підозру.

Логічно, що на певному етапі досудового розслідування у слідчого чи прокурора формується попереднє міркування про ймовірне вчинення кримінального правопорушення певною особою. Цьому сприяє процес накопичення доказів, поетапне вивчення первинних обставин вчинення кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила (на момент внесення відомостей до ЄРДР) з подальшим встановленням повної та точної інформації [15, с. 97] Тому доволі дискусійною, на нашу думку, є можливість оскарження у судовому порядку суб'єктивної оцінки слідчого (прокурора) достатності наявних у матеріалах провадження доказів про причетність особи до вчинення кримінального правопорушення. Достатність є оцінним поняттям, тобто таким, що визначається правосвідомістю особи, яка застосовує відповідну норму права, виходячи із конкретних обставин справи. Звідси у кожному кримінальному провадженні слідчий, прокурор уповноважений за власним внутрішнім переконанням вирішувати питання про достатність доказів, якими обґрунтовується виникнення у нього підозри. З огляду на це, більш доречно говорити не про оскарження підозри, а про її спростування, що полягає у доведенні за допомогою певних аргументів хибності припущення слідчого, прокурора щодо винуватості особи.

На відміну від оскарження, яке, по суті, виражає процедуру опротестування того чи іншого рішення (дії), пов'язану з офіційним поданням скарги у вищу інстанцію [16], спростування є міркуванням-твердженням, яке сконцентроване на доведеності хибності, недостовірності, недоведеності будь-якого положення, принципу, тези [17, с. 457].

У кримінальному процесі основними інструментами, які можуть використовуватися для спростування підозри, є фактичні дані, які збираються та фіксуються, а також мисленнєва діяльність сторони захисту з їх правильної оцінки з метою реабілітації підозрюваного у кримінальному провадженні. Вказану точку зору поділяє і О. Маслюк, яка пов'язує діяльність щодо спростування підозри з практичним та розумовим аспектами, які органічно взаємопов'язані і становлять єдність двох видів діяльності - практичної (процесуальної) та розумової (логічної) [18].

Важливим для з'ясування можливості спростування підозри у досудовому провадженні, як зазначає В. Гринюк, є момент виникнення функції обвинувачення, яка і зумовлює появу у кримінальному провадженні функції захисту. За загальним правилом моментом виникнення функції захисту вважається момент повідомлення особі про підозру у випадках, передбачених ч. 1 ст. 276 КПК України. Саме з моменту набуття особою статусу підозрюваного забезпечується участь захисника, тобто починає реалізовуватись функція захисту, яка не може існувати без функції обвинувачення і спрямована на спростування підозри [19, с. 36].

З метою спростування підозри у кримінальному провадженні сторона захисту має здійснювати ретельний аналіз наявних доказів щодо їх змісту, способу отримання та процесуального оформлення з метою формування власної доказової бази, здатної виправдати підзахисного. Метою такої діяльності є надання стороні обвинувачення таких доказів, які будуть підставою для закриття кримінального провадження. Зокрема, такими можуть бути докази, що вказують або на відсутність події кримінального правопорушення, або на відсутність у діянні складу кримінального правопорушення, або невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати.

Процес спростування підозри нерозривно пов'язаний з дотриманням принципу процесуальної рівності сторін, про який говорить ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Кресс проти Франції» як про один з елементів більш широкої концепції справедливого судового розгляду та який вимагає, щоб кожній стороні надавалась розумна можливість представляти свою позицію за таких обставин, які не ставлять цю сторону в істотно невигідне щодо протилежної сторони становище [20].

Висновки

підозра винуватість слідчий оскарження

Доповнення ч. 1 ст. 303 КПК України п. 10, який передбачає можливість оскарження на досудовому провадженні підозрюваним, його захисником чи законним представником повідомлення слідчого, прокурора про підозру, вважаємо спробою розширити гарантії захисту прав підозрюваного. Однак реалізація вказаного положення на практиці потребує свого додаткового врегулювання та уточнення. Відсутність конкретизації у нововведеній нормі предмета оскарження (під час оскарження «повідомлення про підозру» оскаржується рішення, дія чи бездіяльність слідчого або прокурора) викликає неоднакове її правозастосування судами на практиці. Щодо можливості оскарження підозри (як думки про причетність до вчинення кримінально караного діяння) слідчі судді здебільшого виходять з того, що на етапі досудового розслідування вирішення питання щодо допустимості, достовірності та обґрунтованості доказів винуватості особи у вчиненні кримінально караного діяння є передчасним: ці питання вирішуються виключно на стадії судового розгляду кримінального провадження. Однак є і протилежна практика, де слідчі судді надають оцінку обґрунтованості підозри та достатності доказів, на яких вона ґрунтується. На нашу думку, у разі підозри як припущення про винуватість особи доречно говорити не про її оскарження (яке виражає процедуру опротестування того чи іншого рішення (дії), пов'язану з офіційним поданням скарги у вищу інстанцію підозри), а про її спростування, що полягає у доведенні за допомогою певних аргументів хибності припущення слідчого, прокурора щодо винуватості особи.

Спростування підозри нерозривно пов'язане з моментом виникнення у кримінальному провадженні функції захисту, реалізуючи яку сторона захисту здійснює ретельний аналіз наявних доказів щодо їх змісту, способу отримання та процесуального оформлення з метою формування доказової бази, здатної виправдати підзахисного, за умови дотримання принципу процесуальної рівності сторін.

Список використаних джерел

1. Конституція України: офіц. текст. Дата оновлення: 21.02.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/slow/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 13.07.2019).

2. Максименко Н.В. Поняття та правова природа підозри. Підприємництво, господарство і право. 2018. Вип. 7. С. 164-168.

3. Зозуля Н. Практика оскарження підозри: наскільки ефективним є нещодавно запроваджений інститут. Українське право. 2019. URL: http://ukrainepravo.com/ (дата звернення: 13.07.2019).

4. Гринюк В.О. Повідомлення про підозру як форма здійснення первинного обвинувачення у кримінальному провадженні. Форум права. 2017. № 1. С. 20-25.

5. Іващенко О.В. Інформування учасників кримінального провадження : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Одеса, 201з. 20 с.

6. Аленін Ю.П., Гловюк І.В. Повідомлення про підозру: загальна характеристика та проблеми удосконалення. Вісник Південного регіонального центру Національної академії правових наук України. 2014. № 1. С. 161-169.

7. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-УІ. Чинне законодавство із змінами та допов. на 12 квітня 2018 року: офіц. текст. Київ : Алерта, 2018. 320 с.

8. Ванин Д.В. Функциональное назначение деятельности следователя и его полномочия в состязательном уголовном процессе : дис. канд. юрид. наук : 12.00.09. Саратов, 2003. 201 с.

9. Дуцяк І.З. Логіка : навчальний посібник для студентів вузів. Львів : Просвіта, 1996. 127 с.

10. Ухвала Зарічного районного суду м. Суми від 09.08.2017 (№ в ЄРСР 591/2880/17, номер справи 68194346).

11. Ухвала Тульчинського районного суду Вінницької обл. від 06.07.2018 (№ в ЄРСР 147/1187/17, номер справи 75136860).

12. Ухвала Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 14.11.2018 (№ в ЄРСР 428/12844/18).

13. Case of Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom (Application no. 12244/86; 12245/86; 12383/86): Judgment of the European Court of Human rights 30.08.1990. URL: https://www.legal-tools.org/en/browse/record/95d87b/ (дата звернення:13.07.19).

14. Ухвала Печерського районного суду м. Києва від 04.03.2019 (№ в ЄРСР 757/9039/19, номер справи 80356167).

15. Наумов А.В. Применение уголовно-правовых норм (по материалам следственной и прокурорско-судебной практики). Волгоград : Высш. след. шк. МВД, 1973. 176 с.

16. Академічний тлумачний словник. URL: http://sum.in.ua/s/oskarzhuvaty (дата звернення: 12.07.2019).

17. Современный словарь по логике. / Сост. В.В. Юрчук. Москва : Современное слово, 1999. 786 с.

18. Маслюк О.В. Процесуальна діяльність захисника зі спростування підозри (обвинувачення): дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Львів, 2018. 217с.

19. Гринюк В.О. Спростування стороною захисту підозри (первинного обвинувачення) під час досудового розслідування. Вісник кримінального судочинства. № 3. 2015. Ст. 34-39.

20. Case of Kress v. France (Application no. 39594/98): Judgment of the European Court of Human rights 07.06.2001. URL: https://www.menschenrechte.ac.at/orig/01_3/Kress.pdf (дата звернення: 13.07.2019).

Размещено на Allbest.ru