Правовий статус трансгендерів в Україні: окремі проблемні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правовий статус трансгендерів в Україні: окремі проблемні аспекти

Полховська І.К.,

Бражник А.А.,

кандидат юридичних наук, асистент кафедри кримінального права та кримінально-правових дисциплін

Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

У статті висвітлені окремі аспекти правового статусу трансгендерів в Україні. Зокрема, зазначено про правову регламентацію їхнього статуту на міжнародному рівні, названо приклади правового регулювання в окремих державах. Особливий наголос зроблено на правових позиціях ЄсПл, в яких визнається право на гендерну ідентичність особи та підкреслюється, що відсутність процедур з юридичного визнання гендеру порушує право особи на повагу до приватного життя.

Проаналізовано чинне законодавство України з означеної проблематики. Так, законодавством України відповідно до міжнародних стандартів передбачено право особи на зміну (корекцію) статі. Разом з цим підкреслено, що на практиці виникають складнощі з реалізацією прав і свобод внаслідок зміни (корекції) статі, починаючи від отримання (зміни) документів, що посвідчують особу, до права на шлюб; наслідування чи укладання правочинів, отримання пенсії за віком тощо. Досвід зарубіжних країн засвідчує, що правові процедури з цих питань мають бути передбачені на рівні закону. правовий трансгендер законодавство

Конституція та закони України забороняють дискримінацію за ознакою статі. Однак, у суспільстві існує дискримінація та нетерпимість до трансгендерів. Дослідивши норми КК України, автор дійшла висновку, що у площині кримінально-правого захисту представників квір-спільноти, у тому числі і трансгендерів, з урахуванням уразливого стану цих меншин, наявності практики їх утисків та дискримінації, необхідно здійснити низку законодавчих кроків, спрямованих на вдосконалення антидискримінаційних норм, які містяться в кримінальному законодавстві. Зокрема щодо впровадження у якості відповідних кваліфікуючих ознак (ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 129 КК) замість традиційної тріади "расова, національна чи релігійна нетерпимість" вказівки лише на нетерпимість або ж формулювання узагальненої конструкції, яка відповідатиме загальному розумінню всіх проявів нетерпимості, що є неприйнятними у сучасному суспільстві. Наостанок наголошено, що нетерпимість і дискримінація несумісні зі сталим розвитком демократичного суспільства.

Ключові слова: права людини, гендер, гендерна ідентичність, трансгендери, зміна (корекція) статі, сексуальна орієнтація, дискримінація.

THE LEGAL STASUS OF TRANSGENDERS IN UKRAINE: CERTAIN PROBLEMS

The article highlights some aspects of the legal status of transgenders in Ukraine. The legal regulation of their statute at the international level is mentioned and examples of legal regulation in individual countries are also mentioned. Particular emphasis is placed on the European Court of Human Right's legal positions, which recognize the right to gender identity and emphasizes that the lack of procedures for the legal recognition of gender violates a person's right to respect for privacy. The current legislation of Ukraine on the identified issues is analyzed.

Thus, the legislation of Ukraine in accordance with international standards provides for a person's right to change (correction) of sex. At the same time, it is emphasized that in practice there are difficulties with the exercise of rights and freedoms due to the change (correction) of gender - starting from receipt (change) of identity documents to the right to marriage; inheritance or settlement, retirement pension, etc. The experience of foreign countries shows that legal procedures on these issues should be provided at the level of law.

The constitution and laws of Ukraine prohibit gender-based discrimination. However, there is discrimination in society and intolerance towards transgenders. Having examined the norms of the Criminal Code of Ukraine, it is concluded that in the area of criminal-law protection of representatives of queer community, including transgenders, given the vulnerable status of these minorities, the presence of their practices of oppression and discrimination, a number of legislative steps aimed at improving anti-discrimination norms should be implemented contained in criminal law. In particular, the introduction as appropriate qualifying features (Part 2 of Article 115, Part 2 of Article 121, Part 2 of Article 122, Part 2 of Article 126, Part 2 of Article 127, Part 2 of Article 129 Cc) instead of the traditional triad of "racial, national or religious intolerance" refers to the intolerance itself or to the formulation of a generalized construction that will be consistent with the general understanding of all manifestations of intolerance that are unacceptable in modern society. Finally, it is emphasized that intolerance and discrimination are incompatible with the sustainable development of a democratic society.

Key words: human rights, gender, gender identity, transgenders, gender change (sexual correction), discrimination.

Постановка проблема. Цивілізаційний прогрес позначився у виокремленні так званого четвертого покоління прав людини. Воно охоплює проблематику гарантування наступних можливостей у сфері біомедицини: праві на гендерну ідентичність, зміну (корекцію) статі, донорство, зокрема трансплантацію тканин і органів, на клонування, штучне запліднення й використання людських ембріонів, сурогатне материнство тощо. Врегулювання таких питань потребує певного балансу між медициною, правом, мораллю, релігійними нормами.

Одним із найбільших викликів сучасності для консервативних суспільств є питання гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації. Попри ліберальні анти- дискримінаційні положення основних міжнародних актів з прав людини, у яких наголошується на цінності кожного індивіда і праві на вільний розвиток особистості, саме ці ознаки є підставою дискримінації у сучасному суспільстві. Так, у 2015 році мережею інституцій країн ЄС із питань рівності й недискримінації було проведено дослідження "Дискримінація в ЄС у 2015 році". За результатами цього дослідження найбільш поширеною підставою дискримінації названо етнічне походження, на другому місці - сексуальна орієнтація, на третьому - гендерна ідентичність [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У суспільних науках дослідженню питань гендерної самоідентифікації, відмінної від загальноприйнятої, приділяли увагу Л. Аусландер, Д. Батлер, А. Джагоз, Т. Марценюк, Т. Мотуз, Ю. Стребкова та інші. Разом із тим, правова площина вказаної проблеми залишається майже не дослідженою на сьогодні. Наявні лише поодинокі спроби наукового пошуку у цій сфері, здійснені О. Батановим, Я. Товпеко, О. Уваровою. Разом з тим, автори висвітлюють лише загальні питання відсутності правового регулювання та наявної дискримінації представників квір-спільноти, залишаючи поле для здійснення подальших наукових розробок із питань регламентації правового статусу вказаних осіб.

Мета статті полягає у тому, щоб визначити існуючі прогалини у правовому регулюванні гарантій реалізації четвертого покоління прав людини через призму правового статусу трансгендерів.

Виклад основного матеріалу. Трансгендери або транс-люди мають гендерну ідентичність, яка відрізняється від статі, приписаної їм при народженні. Під це визначення підпадають люди, які мають намір пройти, проходять або пройшли зміну гендеру чи статі у тому чи іншому обсязі, а також ті, хто бажають або вибирають подавати себе інакше, ніж це зазвичай очікується від гендеру, приписаного їм при народженні [2, с. 2].

Наразі окремі аспекти щодо правового статусу тран- сгендерів врегульовано на міжнародному та національному рівнях. Зокрема, Рада ООН з прав людини у червні 2011 року прийняла резолюцію 17/19 щодо прав людини в контексті сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності; резолюції Ради ООН з прав людини - 27/32 "Права людини, сексуальна орієнтація і гендерна ідентичність" від 2 жовтня 2014 року і 32/2 "Захист від насильства і дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності" від 30 червня 2016 року; Резолюція Європейського парламенту від 26 квітня 2007 року щодо гомофобії в Європі. У вищеназваних документах містяться переважно антидискримінаційні застороги за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.

Окрім нетерпимості в суспільстві, на практиці виникають колізійні питання внаслідок зміни правового статусу особи, починаючи від документів, що посвідчують особу, до права на шлюб, наслідування чи укладання правочинів тощо. При цьому слід наголосити на позиціях ЄСПЛ, що біологічний фактор не може бути визначальним при вирішенні питання про юридичний статус особи транссексуала (справа Крістін Ґудвін проти Сполученого Королівства), і серед держав-учасниць вже сформувалась певна тенденція, згідно з якою визнається "нова статева ідентичність" післяопераційних транссексуалів. Не дивлячись на те, що таке визнання може спричинити проблеми в різних сферах права (сімейного, соціального забезпечення тощо), визнання "нової" статі у транссексуала не становить загрози суспільним інтересам (справа І. проти Сполученого Королівства).

У 2010 році Комітет Міністрів Ради Європи встановив стандарти юридичного визнання гендеру шляхом прийняття "Рекомендації заходів для подолання дискримінації на підставі сексуальної орієнтації та гендер- ної ідентичності" (далі - Рекомендації). Вони засновані на прецедентному праві ЄСПЛ, зокрема щодо процедур визнання гендеру. Одним із таких стандартів є обов'язок держав-членів вживати належних заходів, щоб гарантувати повне юридичне визнання перевизначення гендеру людини в усіх сферах життя, зокрема, зробивши можливою зміну імені та гендеру в офіційних документах швидким, прозорим і доступним шляхом; держави-члени повинні також забезпечувати проведення недержавними суб'єктами у разі необхідності відповідних змін, таких як заміна освітніх або робочих сертифікатів, з огляду на ключові документи [2, с. 5]. Як справедливо підкреслив ЄСПЛ, якщо держава дозволяє лікарські засоби та хірургічні операції, що полегшують стан транссексуала, відмова визнавати правові наслідки такого результату, на який було спрямоване лікування, є нелогічною (справи І. проти Сполученого Королівства та Крістін Ґудвін проти Сполученого Королівства).

В основах законодавства України про охорону здоров'я ще у первинній редакції 1992 року було передбачено, що на прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, йому може бути проведено шляхом медичного втручання в закладах охорони здоров'я зміну (корекцію) статевої належності. Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі (ст. 51).

05.10.2016 року Міністерство охорони здоров'я затвердило Наказ № 1041 "Про встановлення медико-біологічних та соціально-психологічних показань для зміни (корекції) статевої належності та затвердження форми первинної облікової документації й інструкції щодо її заповнення", у якому передбачені медико-біологічні та соціально-психологічні показання для зміни (корекції) статевої належності. Такими є психічний і поведінковий розлад "транссексуалізм" за Міжнародною класифікацією хвороб десятого перегляду, а також дискомфорт або дистрес, що обумовлені розбіжністю між статевою ідентичністю індивідуума і статтю, встановленою йому при народженні (і пов'язаними з цим гендерною роллю та / або первинними і вторинними статевими ознаками). Справедливо зазначити, що попередній наказ від 03.02.2011 року, який регулював відносини у цій сфері, містив також і низку протипоказань: вік до 18 років; наявність дітей до 18 років; перебування пацієнта у шлюбі на час розгляду комісією його заяви; наявність сексуальних розладів як провідного мотиву для зміни статевої належності; грубі порушення соціальної адаптації (відсутність роботи, постійного місця проживання, алкоголізм, наркоманія тощо); виражене зниження інтелекту для адекватної оцінки можливих ускладнень.

Після зміни (корекції) статевої належності відповідно до Наказу Міністерства юстиції України "Про затвердження Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання" у редакції від 17.09.2019 року заява про внесення змін до актового запису про народження у зв'язку зі зміною (корекцією) статевої належності може бути подана також до відділу державної реєстрації актів цивільного стану за місцезнаходженням Центру первинної медико- санітарної допомоги, лікувально-консультативна комісія якого видала форму первинної облікової документації № 066-3/о "Медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належності", затверджену наказом Міністерства охорони здоров'я України від 05.10.2016 року № 1041, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 08.12.2016 року за № 1589/29719.

Сучасним стандартом у врегулюванні вищезазначених питань є прийняття окремого закону, в якому передусім передбачено юридичне визнання гендеру, тобто офіційне визнання гендерної ідентичності особи, у тому числі гендерного маркеру (юридичної або паспортної статі) та імені (імен) у державних реєстрах та ключових документах. Як наголосив Європейський Суд з прав людини, у XXI столітті право транссексуалів на особистий розвиток та фізичну і моральну безпеку, яке повною мірою здійснюється іншими людьми в суспільстві, вже не може вважатися дискусійною проблемою, яку можна розв'язати лише зі спливом певного часу, що дало б змогу краще з'ясувати дотичні до цієї проблеми питання. Уряд-відповідач уже не має права заявляти про перебування цього питання в межах свободи його розсуду. Таким чином, суд підкреслює, що відсутність процедур з юридичного визнання гендеру порушує право на повагу до приватного життя (справа І. проти Сполученого Королівства).

Наразі 34 держави у Європі мають закони, які вимагають встановлення психіатричного діагнозу; 14 держав вимагають, щоб транс-люди піддавалися стерилізації; 21 держава вимагає розлучення у разі перебування у шлюбі; 33 держави мають обмеження за віком, насамперед щодо неповнолітніх. Тільки п'ять держав (Бельгія, Данія, Ірландія, Мальта, Норвегія) наразі мають процедури, які базуються виключно на самовизначенні людини, а також Греція та Франція не потребують медичних діагнозів та втручань [2, с. 3]. Найвдалішим із точки зору правових процедур вважається Закон Республіки Мальта "Про тендерну ідентичність, тендерну експресію та статеві ознаки" 2015 року. До речі, у 2014 році Мальта стала першою європейською країною, яка закріпила захист від дискримінації за ознакою гендерної ідентичності у своїй Конституції.

Конституція України містить відкритий перелік дискримінаційних ознак, при цьому встановлює чітку заборону дискримінації за ознакою статі (ч. 2 ст. 24). Слід зазначити, що 28.05.2015 року Указом Президента України була затверджена Національна стратегія у сфері прав людини, в якій наголошується на дотриманні і впровадженні принципу недискримінації та культури поваги до різноманітності, вжитті заходів із подолання у суспільстві стереотипів, які призводять до дискримінації. 12.11.2015 року був прийнятий Закон України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації з правом Європейського Союзу". Зазначеним законом був розширений перелік ознак, за якими у сфері праці забороняється дискримінація. Зокрема, до цього переліку включено такі ознаки як сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність.

Категорія "правовий статус особи", окрім нормативно врегульованих прав та обов'язків, у якості елемента включає в себе гарантії реалізації відповідних прав. Як одну з таких гарантій можна розглядати впровадження кримінально-правових заборон з метою захисту відповідних суспільних відносин від неправомірних посягань. У нашому випадку йдеться про забезпечення з боку держави правового механізму запобігання проявам нетерпимості та дискримінації щодо трансгендерів у різноманітних сферах суспільного життя.

У ст. 7 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" від 06.09.2012 року серед основних напрямів державної політики щодо запобігання та протидії дискримінації називається, зокрема, застосування позитивних дій та створення умов для своєчасного виявлення фактів дискримінації та забезпечення ефективного захисту осіб та / або груп осіб, які постраждали від неї [3]. Отже, криміналізація найбільш суспільно-неприйнятних дискримінаційних проявів поведінки наразі є одним із проявів позитивних дій з боку держави.

Звертаючись до тексту КК України, бачимо, що він містить низку антидискримінаційних приписів. Так, у двох статтях Особливої частини КК законодавець прямо використовує термін "дискримінація". У ч. 1 ст. 127 КК на позначення альтернативної мети катування, у ст. 300 КК - задля позначення суті предмета злочину (одного з варіантів змісту заборонених до поширення творів). Крім того, низка інших статей Особливої частини КК передбачає, що кримінально-значимою є поведінка, пов'язана з проявами нетерпимості (ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 129, ч. 1 ст. 300). В останньому випадку про дискримінаційний характер вказаних посягань має свідчити те, що поняття "нетерпимість" та "дискримінація" знаходяться між собою у діалектичному зв'язку. Так, у "Декларації принципів терпимості" Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16.11.1995 року в п. 2.4 прямо на це вказується: "Нетерпимість може набувати форму маргіналізації соціально найменш захищених груп, їх виключення з громадського та політичного життя, а також насилля і дискримінації щодо них" [4]. Отже, нетерпимість як прояв негативного ставлення до окремих індивідів (груп індивідів) може об'єктивуватися у навмисному негативному поводженні з ними, за якого жертви такої поведінки зазнають певних обмежень порівняно з іншими суб'єктами, які не є носіями відповідних "стигмат". Таке розуміння співвідношення вказаних категорій відповідає вітчизняному визначенню "дискримінації" як "ситуації, за якої особа та / або група осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки) зазнає обмежень у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними" [3].

З огляду на вказане, автор змушена констатувати, що законодавець у ході впровадження антидискримінаційних новел виявився непослідовним. Так, у ст. 300 КК він ставить в один ряд "нетерпимість" і "дискримінацію", вказуючи на зміст розповсюджуваних творів як таких, що "пропагують... расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію" [5]. Однак у ст. 127 КК бачимо, що мотив расової, національної чи релігійної нетерпимості для катування виступає у якості кваліфікуючої ознаки на відміну від мети дискримінації, визначеної для основного складу цього злочину в якості альтернативної мети катування.

Аналізуючи низку інших посягань, що можуть вчинятися на ґрунті нетерпимості (ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 129 КК), бачимо, що законодавець наведені форми неприязні (расової, національної чи релігійної) розглядає як якісно відмінні посягання, тобто такі, яким властивий більш високий ступінь суспільної небезпечності. Справедливо виникає наступне запитання, а у разі, коли ці ж самі посягання вчиняються з мотивів нетерпимості за іншими, окрім цих трьох, ознаками, чи свідчить це про те, що такі кримінальні правопорушення менш суспільно небезпечні? На думку автора, відповідь за жодних обставин не може бути ствердною. Взявши на себе міжнародні зобов'язання із впровадження антидискримінаційних стандартів, Україна не може обмежуватися лише захистом від традиційних, таких, що історично стверджувалися протягом багатьох віків, загроз у цій сфері, а саме нетерпимістю на ґрунті релігійної, расової чи національної неприязні.

У зв'язку зі стрімким розвитком науково-технічного прогресу, повальною інформатизацією світу, глобалістичними процесами, що включають в себе, зокрема, уніфікацію стандартів ставлення і поведінки в межах суспільства, кардинально змінилося ставлення до певних явищ. У контексті досліджуваного питання автор наводить приклад. У світі сприйняття гомосексуальних відносин пройшло етапи від яскраво негативної оцінки як злочинної поведінки чи хворобливого стану до індиферентного або терпимого ставлення як до прояву гендерної самоідентифікації індивіда. Таким чином, об'єктивно ніякої якісної відмінності між побиттям особи на ґрунті неприязні до представників певної національності від побиття особи у зв'язку із неприйняттям її політичної приналежності або ж відрази до її сексуальної орієнтації немає. Автор на реальному прикладі ілюструє цю тезу. Представник квір-спільноти Сольдаду Ковалісіді в інтерв'ю виданню "НВ" розповідав, що "коли я, як трансгендер, відстоював свої права в РФ, мене п'ять разів били люди, що гучно викрикували, як ненавидять мене через мою активну діяльність. Вони вигукували образи, заносячи ноги над моїм тілом посеред білого дня. Повз проходили перехожі. Хтось намагався запитати, що відбувається. Їм відповіли, що б'ють "збочену", "лесбійку", "бабу-мужика", і перехожі спокійно йшли собі далі" [6]. Очевидно, що визначальним в цьому випадку є мотив ненависті, якій відіграє роль рушійної сили для виявлення злочинного акту поведінки. Саме це і стало підставою до криміналізації мотиву расової, національної та релігійної нетерпимості в якості обставини, що істотно підвищує суспільну небезпечність посягань і конструювання кваліфікуючих складів злочинів проти життя і здоров'я.

З урахуванням викладеного, доводиться констатувати, що кримінально-правовий захист представників сексуальних меншин від злочинних посягань на ґрунті нетерпимості до цієї соціальної групи обмежується можливістю застосування лише декількох статей. Основною з них виступає ст. 161 КК "Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками" завдяки закріпленому в ній відкритому переліку сегрегаційних ознак. Крім того, з огляду на законодавче визначення дискримінації, яке теж передбачає невичерпний перелік приводів до неї, можливо вести мову про застосування та захист відповідних суспільних відносин ще й ч. 1 ст. 127 та ст. 300 КК. Одночасно з цим, переважна більшість злочинів, які саме і здійснюються на відповідному ґрунті, всі прояви агресивної поведінки, що пов'язана з посяганням на життя чи здоров'я з мотивів нетерпимості до осіб із нетрадиційною сексуальною само- ідентифікацією, не зможуть отримати справедливої правової оцінки порівняно з названими вище посяганнями, які здійснені з мотивів расової, національної чи релігійної неприязні.

Доречним стало б упровадження в якості відповідних кваліфікуючих ознак (ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 129 КК) замість традиційної тріади "расова, національна чи релігійна нетерпимість" вказівки на саму лише нетерпимість або ж формулювання узагальненої конструкції, яка відповідатиме загальному розумінню всіх проявів нетерпимості, що є неприйнятними у сучасному суспільстві. Крім того, потребуватиме відповідного коригування і формулювання обтяжуючої обставини, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 67 КК "вчинення злочину на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату або на ґрунті статевої приналежності".

Висновки

Як підсумок, нетерпимість і дискримінація несумісні зі сталим розвитком демократичного суспільства. Стаття 23 Конституції України гарантує право на вільний розвиток своєї особистості, а ст. 68 основного Закону зобов'язує неухильно дотримуватися Конституції України та законів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Як зазначено в Декларації принципів толерантності, толерантність особливо важлива в сучасному світі, який характеризується глобалізацією економіки і зростаючою мобільністю, швидким розвитком комунікації, інтеграції та взаємозалежності, великомасштабними міграційними процесами і переміщенням населення, урбанізацією і трансформуванням соціальних моделей.

Сьомого лютого 2019 року був прийнятий Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору). Цим була підтверджена європейська ідентичність українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України. В Договорі про Європейський Союз закладено мету берегти й розвивати союз як простір свободи, безпеки та справедливості, де сповідують відданість принципам демократії, верховенства права, поваги до прав людини та засадничих свобод.

Таким чином, питання врегулювання правового статусу трасгендерів в Україні потребує подальшого наукового пошуку. У площині кримінально-правового захисту представників квір-спільноти, у тому числі і трансгендерів, з урахуванням вразливого стану цих меншин, наявності практики їх утисків та дискримінації необхідно здійснити низку законодавчих кроків, спрямованих на вдосконалення антидискримінаційних норм, які містяться в кримінальному законодавстві.

Список використаних джерел