Загальна характеристика процесуальних джерел доказів, класифікація доказів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Загальна характеристика процесуальних джерел доказів, класифікація доказів

Пшенічнова З.І.,

студентка V курсу

Севастьянова А.Ю.,

студентка V курсу

Анотація

На сучасному етапі розвитку кримінального процесуального законодавства та відносин, які пов'язані зі здійсненням кримінального судочинства, виникає необхідність у більш глибокому розумінні питання процесуальних джерел доказів. Обґрунтування поняття та значення процесуальних джерел доказів займає важливе місце серед основоположних категорій кримінального процесу в теорії та у практичній діяльності правозастосувачів. Цій тематиці присвячено чимало наукових дискусій, які навіть зі сплином тривалого часу не зупиняються, оскільки наразі триває процес реформування.

Система процесуальних джерел доказів визначена у ч. 2 ст. 84 КПК України та складається з показань, речових доказів, документів, висновків експертів. Значення кожного з них є досить вагомим на всіх стадіях кримінального провадження. Такі джерела гарантують отримання найбільш повних і достовірних фактичних даних, що є важливою умовою допустимості доказів. Цей перелік є вичерпним, до нього не може бути застосовано розширювальне тлумачення. У цьому плані слід звернути увагу на досконалість вказаної законодавчої норми, оскільки практично будь-яка інформація може виражатися в одній із зазначених процесуальних форм.

Судова практика йде шляхом визнання доказу недопустимим, якщо інформація представлена на носії, що не перелічено у КПК України. Тільки відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати у кримінальному процесі як докази. Лише у єдності свого змісту (відомостей про факти) і належної процесуальної форми його отримання і збереження (джерела) доказ може слугувати легітимним засобом доказування. Виникають ситуації, коли доказів ще немає, тобто вони не одержані суб'єктами доказування та не зафіксовані через призму КПК України, а тому помилковим є віднесення таких відомостей до певних процесуальних джерел.

Провідна роль, яку займають процесуальні джерела доказів у науці кримінального процесу, пояснюється тим, що окремі аспекти їх оцінки та аналізу привертають увагу багатьох учених-процесуалістів. Крім того, значення досліджуваного предмета полягає в тому, що вирішення завдань кримінального судочинства не можливе без доказування.

Ключові слова: доказування, докази, процесуальне джерело доказів, речові докази, документи, показання, висновок експерта.

Abstract

General characteristics of processing sources of evidence, classification of evidence

At the present stage of the development of criminal procedural legislation and the relations that are associated with the implementation of criminal justice, there is a need for a deeper understanding of the issue of procedural sources of evidence. Substantiation of the concept and meaning of procedural sources of evidence occupies an important place among the fundamental categories of criminal proceedings in theory and in the practical activity of law enforcers. There are many scholarly discussions on this topic, which do not stop even with the expiration of a long time, as the reform process is currently underway. The system of procedural sources of evidence is defined in Part 2 of Art. 84 of the CPC of Ukraine, and consists of: testimony, physical evidence, documents, expert opinions. The value of each is significant at all stages of criminal proceedings.

Key words: proving, evidence, procedural source of evidence, physical evidence, documents, testimony, expert's opinion.

Основна частина

Постановка проблеми. Дослідження проблемних питань процесуальних джерел доказів із відповідним рівнем їх теоретичного обґрунтування відбувалося у кожній історичній формі побудови кримінального процесу. Залежно від того, яким різновидом процесуальних джерел є конкретний доказ, у практичній діяльності можуть виникати проблеми його застосування. Їх коріння слід шукати в методологічних і методичних прогалинах наук кримінального процесу та криміналістики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значним внеском у дослідження цього питання стали праці В.П. Гмирка, В.Т. Маляренка, О.П. Острійчука, М.С. Строговича, В.М. Тертишника, В.П. Шевчука та інших провідних науковців. Проте зазначені питання досі залишаються актуальними для обговорень.

Постановка завдання. Основною метою наукової праці є комплексне дослідження законодавчих положень, узагальнення та аналіз вітчизняних наукових розробок по загальній характеристиці процесуальних джерел доказів, їх класифікації. Предмет дослідження підлягає подальшому опрацюванню з урахуванням практики застосування процесуальних джерел доказів.

Викладення основного матеріалу дослідження. На сучасному етапі розвитку кримінального процесуального законодавства окреме місце відведено теоретичному обґрунтуванню поняття «процесуальні джерела доказів», адже вони займають важливе місце серед фундаментальних категорій кримінального процесу не тільки в теорії, а й у практичній діяльності правозастосувачів.

О.П. Острійчук наголошує, що процесуальні джерела доказів виникають після переходу через призму кримінального процесу інформації про подію та її наслідки, а тому варто розуміти значення інформації про саму подію. Саме з цього часу можна говорити, що ми маємо справу з процесуальним джерелом доказів, а до того-то є лише інформація, яка може стосуватися провадження [2, с. 745].

На думку авторів, найбільш влучним визначенням процесуальних джерел доказів слід вважати наступне: це така процесуальна форма, в якій докази (тобто певні фактичні дані) допускаються у кримінальне провадження. КПК України передбачає наступні процесуальні джерела доказів: показання, речові докази, документи, висновки експертів [1]. Названий перелік є вичерпним і може бути змінений лише законодавцем. Кожному з них притаманні специфічні риси, які надають їм характер особливого, самостійного джерела доказів. Необхідно підкреслити, що всі ці процесуальні джерела, як і докази, що містяться в них, є рівними і не мають наперед встановленої сили.

Показання. Автор звертають увагу на застосування цього терміна у чинному законодавстві. Так, ст. 95 КПК України містить легальне визначення цього поняття як відомостей, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження [1].

Показання умовно можна розділити за кількома критеріями: 1) залежно від того, ким з учасників кримінального провадження вони надані (підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом); 2) за послідовністю (первісні та наступні); 3) залежно від їх опосередкованості (надані безпосередньо в судовому засіданні, показання з чужих слів, показання, отримані згідно зі ст. 225 КПК України); 4) залежно від віку особи, яка їх надала (показання малолітньої, неповнолітньої та повнолітньої особи тощо) [3, с. 72].

При оцінці показань потрібно враховувати особисту зацікавленість особи у результатах досудового розслідування, що може впливати на їх достовірність. Показання підозрюваного, обвинуваченого є як джерелом доказів, так і засобом захисту прав та законних інтересів. Законом не передбачено їх відповідальності за дачу завідомо неправдивих показань. Як різновиди показань підозрюваного, обвинуваченого виокремлюють: 1) повне або часткове визнання вини; 2) повне або часткове заперечення вини; 3) самообмова; 4) обмова; 5) алібі.

Особа, викликана слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце і час і дати показання про відомі їй обставини кримінального провадження. За дачу завідомо неправдивих показань, відмову дати показання свідок притягується до кримінальної відповідальності. Для потерпілого давати показання - право, а не обов'язок. Коли він вже погодився на це, то повинен говорити тільки правду. За дачу завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність, про що попереджається перед допитом. Показання експерта - це відомості, повідомлені ним на допиті під час досудового розслідування чи судового розгляду. Експерт підлягає допиту, коли виникає необхідність у роз'ясненні його висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення [1].

Можна виокремити наступні ознаки речових доказів: 1) матеріальність - носієм інформації є певний речовий об'єкт, від якого походять відомості про факти, які мають значення для кримінального провадження; 2) незамінність - втрата чи пошкодження доказу означають неможливість його відтворення; 3) визначеність - процесуальні документи повинні максимально повно і детально описувати процес отримання доказу та його залучення до матеріалів кримінального провадження. Дати вичерпний перелік речових доказів неможливо, і тому закон, перелічуючи основні їх види, додатково вказує, що речовими доказами є й інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.

Варто зауважити, що не можна вважати речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження, адже вони пов'язані лише з фактом розслідування, відіграють допоміжну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, провадженні деяких інших слідчих (розшукових) дій. Їх можуть також надати слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники кримінального провадження. Речові докази, отримані або вилучені слідчим, прокурором повинні бути оглянуті, сфотографовані та докладно описані в протоколі огляду [4].

Відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК України документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. Дублікат документа (документ, виготовлений таким самим способом, як і його оригінал), а також копії інформації, що міститься в інформаційних (автоматизованих) системах, телекомунікаційних системах, інформаційно-телекомунікаційних системах, їх невід'ємних частинах, виготовлені слідчим, прокурором із залученням спеціаліста, визнаються судом як оригінал документа [1].

До документів можуть належати матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні); матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії; висновки ревізій та акти перевірок.

Речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов'язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Висновок експерта - докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи. Кожна сторона має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях. Висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або які стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність [1]. Особливість його оцінки полягає в тому, що висновок не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована.

З об'єктивного боку предмет дослідження (а отже, і обсяг інформації, яку необхідно, бажано отримати) визначається стороною, яка залучила експерта, тобто колом питань, які були поставлені на його вирішення; з суб'єктивного боку предмет дослідження обмежується знаннями експерта, його правами, видом експертизи.

Компетенція експерта обмежується колом його спеціальних знань у конкретній галузі експертиз (роду, виду), не може виходити за ці межі й стосуватися правових питань. Компетентність експерта означає достатність його фахових знань для проведення відповідної експертизи в конкретному кримінальному провадженні за конкретним колом питань, які перед ним ставляться.

Вирізняють такі види експертиз за процесуальною ознакою: одноособова - проводиться одним експертом, який дає висновок від свого імені та несе за нього особисту відповідальність; комісійна - проводиться у випадках, коли є потреба провести дослідження за участю декількох експертів-фахівців у одній галузі знань, які мають право скласти один висновок або окремі висновки; комплексна - це комісійна експертиза, яку провадять фахівці з різних галузей знань; первинна - це експертиза, при проведенні якої об'єкт досліджується вперше; додаткова експертиза може бути призначена, якщо первинна експертиза буде визнана неповною або не досить ясною і її проведення доручається тому самому або іншому експертові; повторна може бути призначена, коли висновок експерта буде визнано необгрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам провадження або інакше викликає сумніви в його правильності, і доручається іншому експертові або іншим експертам [4].

Під час оцінки висновку експерта треба з'ясувати, чи було дотримано вимог законодавства при призначенні та проведенні експертизи; чи не було обставин, які виключали участь експерта в кримінальному провадженні; компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; достатність поданих експертові об'єктів дослідження; повноту відповідей на поставлені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість дослідницької частини та підсумкового висновку експертизи; обгрунтованість та узгодженість з іншими матеріалами кримінального провадження. Вимоги до кожного із перелічених процесуальних джерел містяться у КПК України та детально розкриваються, аналізуються у працях вітчизняних вчених, які у своїх роботах виокремлюють певні особливості, характеристики.

Важливим питанням є класифікація доказів у кримінальному провадженні. Вона дозволяє більш конкретно уявити коло об'єктів, що можуть мати доказове значення, зрозуміти характерні особливості фактичних даних, визначити їх місце в системі доказів по кожній справі і завдяки цьому цілеспрямовано здійснювати їх пошук, вимагати повного виявлення, дослідження та належного закріплення. Класифікація дозволяє забезпечити зручність вивчення знань про докази.

Загальнонаукова класифікація доказів: 1) за механізмом їх формування - особисті і речові; 2) за предметом обвинувачення - обвинувальні і виправдувальні; 3) за джерелом їх формування - первинні і похідні; 4) залежно від відношення до предмета доказування - прямі й побічні. Необхідно мати на увазі, що класифікаційні групи не повинні залежати одна від одної. Кожен із доказів може бути класифікований по всіх зазначених підставах і одночасно, наприклад особистим, первісним, прямим і обвинувальним або речовим, похідним, непрямим і виправдувальним тощо.

Я.Ю. Конюшенко запропонувала новий критерій класифікації доказів - за способом їх отримання суб'єктом доказування, що дозволило виокремити групи: 1) виявлені докази, тобто безпосередньо отримані під час самостійного провадження процесуальних, слідчих та судових дій; 2) встановлені докази, тобто отримані від організацій, установ, правоохоронних органів чи уповноважених осіб, які встановили їх на виконання відповідного рішення, доручення чи вказівки; 3) витребувані докази, тобто отримані на вимогу; 4) подані докази, тобто ті, що надійшли від осіб, які надали їх із власної ініціативи [5, с. 234].

Автори пропонують поділити докази на наступні групи. До першої групи віднести ті, за допомогою яких встановлюються обставини, що входять до предмету доказування. До другої - докази, за допомогою яких встановлюються обставини, що необхідні при винесенні проміжних рішень у справі (обрання запобіжного заходу, зупинення провадження тощо). До третьої - допоміжні, які можуть орієнтувати на початковому етапі розслідування (щодо місця перебування викраденого майна; де переховується особа; хто був очевидцем злочину), а також допомагати перевіряти надійність джерел доказів, їх достовірність, достатність. Варто зазначити, що віднесення доказу до певної класифікаційної групи дозволяє зрозуміти його природу, враховуючи характеристики, властиві всій групі, а також правильно оцінити і в подальшому використовувати цей доказ.

Висновки. Вироблено єдине поняття процесуальних джерел доказів. Це об'єкт матеріального світу або інформація, що містить у вигляді матеріальних або ідеальних слідів фактичні дані про кримінальне правопорушення та пов'язані з ним обставини, які підлягають доказуванню, що виявляють, закріплюють і досліджують сторони кримінального провадження у встановленому законом порядку з метою прийняття законного та обґрунтованого рішення в кримінальному провадженні. Здійснено загальну характеристику процесуальних джерел доказів, проведено детальний аналіз їх класифікацій.

Список використаних джерел

доказ експерт показання кримінальний

1. Кримінальний процесуальний кодекс України, поточна редакція від 11.01.2019 / Верховна рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (дата звернення: 19.11.2019).

2. Острійчук О.П. Поняття та система процесуальних джерел доказів у контексті реформування процесу доказування в кримінальному процесі / О.П. Острійчук // Форум права. 2013. №1. С. 745-750. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UjRN/FP_index.htm_2013_1_126.

3. Актуальні питання кримінального процесу України: навч. посіб. / Є.М. Блажівський, Ш.М. Козьяков, О.М. Толочко, С.С. Мірошниченко, Г.П. Власова та ін.; за заг. ред. Є.М. Блажівського. К.: Національна академія прокуратури України; Центр учбової літератури, 2013. 304 с.

4. Кримінальний процес: підручник / За ред. В.Я. Тація, Ю.М. Грошевого, О.В. Капліної, О.Г. Шило. Х.: Право, 2013. 824 с.

5. Конюшенко Я.Ю. Поняття доказів у кримінально-процесуальному провадженні, їх зміст і класифікація / Я.Ю. Конюшенко // Право України. 2010. №3. С. 232-237.

Размещено на Allbest.ru