Проблеми та перспективи проведення реформи децентралізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра конституційного, міжнародного і кримінального права

Донецького національного університету імені Василя Стуса

Проблеми та перспективи проведення реформи децентралізації

Problems and prospects of conduct decentralization reform

Нікітенко Л.О.,

кандидат юридичних наук, доцент

Статтю присвячено проблемам та перспективам проведення реформи децентралізації в Україні.

Сформульовано цілий ряд нагальних проблем децентралізаційної реформи, серед яких: 1) відсутність системного підходу до реформи, що проявляється у неузгодженості «старих» та «нових» нормативно-правових актів, недотриманні синхронності проведення усіх реформ - адміністративно-територіальної, фінансової, податкової, судової, комунальної тощо; 2) необізнаність суспільства про децентралізацію та її нерозуміння; 3) сумнівність доцільності одночасного проведення усіх видів децентралізації (політичної, адміністративної, фінансової); 4) неврегульованість питань адміністративно-територіального устрою та статусу територіальної громади; 5) організаційні проблеми в процесі об'єднання територіальних громад; 6) часте звернення до судів з приводу об'єднання територіальних громад; 7) суперечливості законодавчого регулювання фінансової децентралізації; 8) високий рівень корупції в контексті децентралізації бюджетів; 9) посилення навантаження на працівників органів місцевого самоврядування через розширення повноважень на місцевому рівні без створення додаткових структур та без матеріального заохочування.

Визначено перспективи децентралізації задля позитивного впливу на зміцнення територіальної цілісності країни, боротьби із корупцією, економічного розвитку, ефективності діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування та зниження рівня бідності.

Розроблено пропозиції щодо удосконалення законодавчого регулювання та практики реалізації реформи децентралізації з акцентом на прийняття низки нормативно-правових актів для завершення процесу децентралізації.

Ключові слова: місцеве самоврядування, державна влада, децентралізація, централізація, публічне управління, об'єднання територіальних громад.

The article is devoted to the problems and prospects of decentralization reform in Ukraine.

A number of pressing problems of decentralization reform have been formulated, including: 1) lack of a systematic approach to the reform, which is manifested in the inconsistency of the “old” and “new” normative legal acts, non-compliance of synchronization of all reforms - administrative-territorial, financial, tax, judicial, municipal, etc.; 2) society's ignorance of decentralization and its misunderstanding; 3) doubtful expediency of simultaneous carrying out of all types of decentralization (political, administrative, financial); 4) unresolved issues of administrative and territorial structure and status of the territorial community; 5) organizational problems in the process of integration of territorial communities; 6) frequent appeals to the courts regarding unification of territorial communities; 7) contradictions of the legislative regulation of financial decentralization;

1) high level of corruption in the context of budget decentralization; 9) increasing the burden on employees of local self-government bodies by extending local authority without creating additional structures and without material incentives.

Prospects for decentralization have been identified in order to have a positive impact on strengthening the territorial integrity of the country, combating corruption, economic development, the efficiency of the activity of state authorities and local self-government, and reducing poverty.

Proposals for improvement of legislative regulation and practice of implementation of the decentralization reform have been elaborated with emphasis on adoption of a number of normative legal acts to complete the decentralization process.

Key words: local self-government, state power, decentralization, centralization, public management, unification of territorial communities.

Постановка проблеми й актуальність теми

Україна як демократична держава, що обрала курс на євроінтеграцію, одним із трьох першочергових напрямів реформ визначила саме децентралізацію. 1 квітня 2014 року уряд, сформований після Революції Гідності, ухвалив Концепцію реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади, що дало старт цій важливій для України реформи [1]. Слід зазначити, що в практиці державного управління в Україні децентралізація як спосіб зміцнення місцевого самоврядування і підвищення його спроможності впливати на розвиток територій до останнього часу не сприймалась як серйозний чинник розвитку країни в цілому, що є наслідком недооцінки існування фундаментального взаємозв'язку і взаємодії між такими інститутами, як держава та територіальні громади, для формування умов розвитку країни [2, с. 56]. Децентралізацію задекларовано у ст. 132 Конституції як одну із засад, на яких ґрунтується територіальний устрій держави [3]. Проте, на відміну від конституцій багатьох зарубіжних держав, засадою є не сама децентралізація, а «поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади». Інакше кажучи, децентралізація не є винятковим принципом за названою конституційною нормою, а згадане «поєднання» відображає постійні коливання українського суспільства та його політикуму між Сходом і Заходом.

Актуальність теми дослідження визначається важливістю реалізації в Україні демократичних реформ, об'єктивними процесами розвитку й реформування суспільства в цілому, необхідністю проведення адміністративно-територіальної реформи. Будь-які форми державного управління приречені на невдачу, якщо не буде встановлене раціональне співвідношення між центральними та регіональними органами влади й органами місцевого самоврядування. На сьогоднішньому етапі розвитку Української держави питання організації здійснення місцевої публічної влади мають велике значення для досягнення євроінтеграційних цілей та виведення держави з політичної та економічної кризи.

Стан опрацювання

Проблематика децентралізації як одного із засобів підвищення ефективності функціонування публічної влади вже впродовж тривалого часу перебуває в полі зору вітчизняних науковців та експертів. Це зумовлено, зокрема, успішною реалізацією засади децентралізації у практиці більшості держав Європейського Союзу [4, с. 12]. Взагалі, в Україні питання децентралізації набули особливої актуальності починаючи із середини 90-х рр. XX ст. Серед вітчизняних вчених ці питання досліджували М.О. Баймуратов, Я.С. Богів, О.М. Бориславська, К.О. Закоморна, Н.В. Камінська, І.Б. Коліушко, В.С. Куйбіда, О.В. Кухленко, Р.М. Мінченко, В.С. Могілевський, О.М. Нижник, О.О. Хандій та інші. З числа зарубіжних дослідників варто згадати Б. Гурне, І.Ф. Ляпіна, С.М. Махіну, Д. Нелліс, Д. Рондінеллі, М.В. Ходова, Ш. Чіма та інших. У своїх наукових працях зазначені автори започаткували наукову дискусію з проблем децентралізації влади. Сьогодні значущість цієї наукової дискусії в Україні лише зростає в контексті реформування публічного управління.

Метою статті є виявлення проблемних аспектів проведення реформи децентралізації в Україні та визначення перспектив удосконалення її законодавчого регулювання та практики реалізації.

Виклад основного матеріалу

Враховуючи аналіз законодавчої бази, наявні статистичні та аналітичні дані, можна стверджувати про існування в Україні серйозних ризиків щодо швидкого та ефективного здійснення децентралізації, значну кількість проблемних питань у цій сфері.

Головною перепоною на шляху її реалізації є відсутність застосування системного підходу до реформи публічного управління та фрагментарність і незавершеність інших важливих реформ (судова, бюджетна, податкова, інституційна, адміністративно-територіальна, соціальна та інші), які змогли б модернізувати та посилити сам інститут держави [2, с. 59]. Низка законодавчих актів, прийнятих упродовж останніх років, не узгоджуються з вже існуючими та між собою. Зокрема, аналіз Закону України «Про засади державної регіональної політики» свідчить про реальні обмеження можливості з боку органів місцевого самоврядування впливати на прийняття стратегічних планів розвитку та зводиться лише до реалізації тактичного планування, а також не узгоджується з рядом існуючих законів України, в тому числі у частині організації економічного прогнозування [5]. Сучасний стан українського законодавства, що регламентує цю сферу суспільних відносин, являє собою своєрідне поєднання нового і старого, а отже, не може бути визнаний задовільним. Умовою децентралізації є одночасне впровадження політичної реформи, адміністративної реформи, реформи фінансової системи, судової реформи, тому успіх сумнівний без якоїсь із них. Це є першою причиною потенціальної невдачі у встановленні нового балансу повноважень і відповідальності між державою та громадами.

Другою причиною може стати така ситуація, що має місце в Україні, коли для суспільства не зрозумілим залишається зміст таких понять, як «централізація» і «децентралізація». В національній юридичній науці, а також серед населення, домінує радше інтуїтивне відчуття цих категорій, що здебільшого походить від зворотного, оскільки більшість населення України пам'ятає, що таке централізація. Навряд чи таке розуміння можна назвати позитивним явищем [4, с. 20]. Перш ніж проводити децентралізацію влади, необхідно досягнути глибокого та усвідомленого розуміння цього процесу. У кожній конкретній державі цьому має передувати обговорення стратегії реформ з урахуванням місцевих еліт, наявної політичної культури й методів роботи державних інститутів. Очевидно, що наразі громадянська позиція українців стосовно організації місцевого самоврядування на низькому рівні. Найскладнішим в процесі проведення децентралізації є зміна менталітету громадян. Влада повинна викликати у них бажання діяти та створити для цього умови. До того ж негативно впливає на цей процес той факт, що досвід організації самоврядування у нашій країні невеликий.

Ще одна обставина, неврахування якої суттєво підвищуватиме ризик неуспіху впровадження децентралізації, полягає в тому, що надзвичайно важливим є всебічне дослідження та наукове обґрунтування того, якою мірою і з якою швидкістю та послідовністю мають використовуватися всі види децентралізації - адміністративний, політичний, фінансовий, наскільки доцільним є одночасне їх запровадження. Жоден із цих видів не домінує над іншими; вони можуть запроваджуватися окремо або комбінуватися; у кожний часовий період децентралізація може пришвидшуватися, гальмуватися чи навіть мати зворотний характер. Децентралізація не завжди має бути пов'язана з передачею певних публічних послуг на нижчий територіальний рівень безпосередньо органам місцевого самоврядування [2, с. 60].

Процес децентралізації супроводжується адміністративно-територіальною реформою, що за думкою цілого ряду науковців та експертів є суперечливим кроком [6]. Як зазначає І.Б. Коліушко, «Сьогодні маємо приблизно 11,5 тисячі суб'єктів місцевого самоврядування - сільських, селищних і міських рад. Понад 10 тисяч - це сільради. Більшість з них - населені пункти з кількістю населення, меншою за 3 000. Тобто про жодну передачу повноважень говорити недоцільно. Там немає кому брати ці повноваження: нема ні кадрів, ні фінансів - та й нема потреби» [7]. Проблеми адміністративно-територіального устрою давно є нагальними в нашій державі. Правник В.С. Куйбіда виокремлює такі: 1) існуюча схема адміністративно-територіального устрою України являє собою складну та невпорядковану чотирьохступеневу ієрархічну структуру; 2) недосконалість понятійного апарату. Відсутність узагальненої назви для кожного з рівнів ієрархії адміністративно-територіальних одиниць; 3) збереження серед адміністративно-територіальних одиниць таких категорій, як селище міського типу, сільрада, а також селищна та міська ради; 4) існування населених пунктів, територія яких відокремлена від основної (титульної) території адміністративно-територіальної одиниці, тобто порушено принцип компактності; 5) недосконалість процедури та застарілість критеріїв для формування районів, віднесення населених пунктів до категорії сіл, селищ, міст; 6) надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць на базовому рівні; 7) великі диспропорції між районами в межах регіону, між сільськими, селищними радами, рівнями їх ресурсного забезпечення та показниками соціально-культурного розвитку; 8) нерівномірна доступність та віддаленість до адміністративного центру адміністративно-територіальної одиниці; 9) відсутність у багатьох випадках точно визначених у натурі меж адміністративно-територіальних одиниць або встановлення значної частини меж таких одиниць без урахування місцевих, природних, історичних та інших факторів, перспектив розвитку регіонів та населених пунктів [8, с. 71]. Систему адміністративно-територіального устрою України згідно з Постановою Верховної Ради України «Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади» [9] пропонується скласти з таких адміністративно-територіальних одиниць, як громади, райони, регіони. Декілька громад мають формувати район, а області - виступати регіонами України. Залишається спірним питання, чи зможуть запропоновані зміни усунути зазначені існуючи проблеми. На порядку денному стоїть важливе питання - прийняття довгоочікуваного Закону про адміністративно-територіальний устрій. В нерозривній єдності з реформою адміністративно-територіального устрою перебуває питання конкретизації статусу територіальної громади як базового елемента місцевого самоврядування в Україні. Загалом для багатьох вітчизняних досліджень спільним є висновок про необхідність законодавчої конкретизації правового статусу територіальної громади [10, с. 94].

У такому напрямі, як об'єднання територіальних громад, також багато проблемних аспектів. На цей час, за умови декларування добровільного об'єднання територіальних громад, процес трансформації органів місцевого самоврядування поступово переходить у примусову форму, що безперечно знижує його реальну, а не номінальну ефективність. Ухвалення рішення щодо передавання повноважень на нижчий рівень передбачає, що є суб'єкт, який у разі передавання цих повноважень забезпечить їхнє більш якісне виконання, ніж на державному рівні. Невеликі мало- чисельні громади не спроможні забезпечити високий рівень надання суспільних послуг. Передавання багатьох функцій з обласного рівня на рівень окремої громади економічно неефективне, оскільки вимагатиме створення відповідної соціальної інфраструктури, збільшення штату державних службовців для забезпечення надання адміністративних та соціальних послуг тощо. Перспективні плани досі не реалізовані повною мірою через недотримання територіальних меж, що були визначені під час підготовки проектів об'єднання. Розраховуючи на отримання фінансової підтримки, більша кількість громад, ніж планувалось, забажала стати центром об'єднаної територіальної громади. Невеликі заможні громади не хочуть об'єднуватись з іншими взагалі або проти об'єднання з менш заможними громадами. Деякі громади побоюються запропонованого об'єднання через можливість фінансування їх територій за залишковим принципом, якщо вони не будуть центром об'єднаної громади. Також на рівні громад процеси відбуваються повільно через законодавчу неврегульованість питань розподілу коштів всередині об'єднаної громади й передавання повноважень без відповідного фінансового забезпечення [11, с. 140]. В Україні існує багато депресивних територій, на яких неможливо створити фінансові самодостатні структури місцевого управління. Виходить, що такі регіони не зможуть обійтися без зовнішнього втручання, тобто без підтримки держави.

Однією із проблем, з якою зіштовхуються об'єднані територіальні громади, є опір самих органів державної влади, зокрема, Центральної виборчої комісії й обласних державних адміністрацій, які, наприклад, заблокували в серпні 2018 року вибори до 123 громад [12], посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 26 квітня 2018 року № 4-р/2018 [13].

Проблемою є часте звернення до судів з приводу об'єднання територіальних громад. Упродовж останнього року зросла кількість позовів та причини їх подання порівняно із першими роками [14]. У більшості регіонів України були судові спори з приводу порушення процедури об'єднання територіальних громад [15; 16; 17]. Зазвичай із позовами зверталися члени територіальних громад та депутати місцевих рад. В основному судові спори виникали з приводу створення великих за масштабом об'єднаних територіальних громад і непроведення у цьому процесі громадських обговорень. Також були судові спори і щодо створення порівняно невеликих об'єднаних громад, проте на практиці після завершення судового спору громади об'єднувалися. Основні аргументи звернення до суду «за об'єднання» і «проти об'єднання» - це громадські обговорення, врахування думки громади, публічність процесу об'єднання громад. Якщо є підтримка з боку громади щодо об'єднання громад, позитивне судове рішення може стати додатковим стимулюючим фактором до об'єднання. Упродовж останнього року існує тенденція доопрацювання перспективних планів, врахування пропозицій громад у поєднанні із економічною спроможністю. Все ще існують поодинокі випадки недотримання Методики формування спроможних територіальних громад під час розроблення та затвердження перспективних планів. До позитивного фактору слід віднести, що у Єдиному державному реєстрі судових рішень не було виявлено відкритих кримінальних справ щодо підробки документів у процесі об'єднання громад (порівняно із попередніми роками). Існує необхідність визначення стандартів (певної уніфікації) громадських обговорень у процесі добровільного об'єднання територіальних громад. Другий рік поспіль судова практика вказує на те, що місцеві ради не завжди належним чином сприяють організації та їх проведенню. Це має наслідком відтермінування об'єднання громад. Збільшення кількості позовів вказує і на те, що об'єднання громад активно триває, а жителі бажають брати участь у громадських обговореннях. Існує необхідність проведення навчань для представників місцевих рад, місцевих активістів з питань організації і проведення громадських обговорень (оскільки близько 70% позовів стосувалися порушення процедури громадських обговорень) [18].

Розширення повноважень на місцевому рівні потребує кваліфікованих кадрів для реалізації поставлених завдань. Зростання навантаження на працівників у таких сферах, як медицина, землекористування, освіта; надання адміністративних послуг на рівні об'єднаних територіальних громад у результаті збільшення повноважень, але без створення відповідних додаткових структур, оскільки повноваження передаються швидше за надання фінансової підтримки (як сталося, наприклад, з профтехосвітою після передачі її фінансування на місцевий рівень), без відповідного матеріального заохочення - усе це суттєво знижує мотивацію й активність, а іноді і формує негативне ставлення до процесу децентралізації [11, с. 141].

Вагомою перепоною на шляху реальної децентралізації є проблеми, пов'язані з бюджетною децентралізацією, адже вона: мінімізує ефективність контролю центральної влади за бюджетним процесом на місцевому рівні; поглиблює диференціацію у рівнях розвитку регіонів; зумовлює зростання витрат на надання суспільних послуг для невеликих територій у разі поширення «ефекту масштабу» тощо [19, с. 256]. Однак аналіз законодавства України свідчить про невиконання державою стабілізаційної та розподільчої функції на достатньому рівні, що не дозволяє отримати більшу частину переваг, зазначених вище. Також необхідно зауважити на вже наявну диспропорцію у рівнях розвитку регіонів України, що зумовлено як об'єктивними географічними та соціально-економічними чинниками, так і цілим рядом суб'єктивних суспільно-політичних факторів та глобальних загроз. На цей час присутні неузгодженості у межах одного документу - Бюджетного Кодексу України, де зазначається, що частина витрат визначена як прерогатива місцевих органів, однак механізм фінансування даних видатків або відсутній, або нечітко прописаний [20]. Наприклад, витрати, пов'язані з фінансуванням освіти різних рівнів, покладені на рівень обласних та місцевих бюджетів, однак при цьому субвенції передбачено у Бюджетному Кодексі лише на дошкільну освіту та загальноосвітні школи, питання ж фінансування спеціалізованих навчальних закладів лягає на бюджет району чи області. Питання фінансування вищих освітніх закладів лишається не до кінця вирішеним, оскільки, з одного боку, їх фінансування прямо не прописано, а з іншого - питання фінансування ВНЗ через Міністерство освіти і науки України також має ряд суперечностей з позиції сучасного законодавства [6].

Найбільш загрозливим явищем у контексті децентралізації бюджетів є високий рівень корупції в Україні. У світовому Індексі сприйняття корупції (СРІ) за 2018 рік Україна здобула 32 балів зі 100 можливих, що на 2 бали вище, ніж минулого року, зі 180 країн, присутніх у рейтингу, посідає 120 місце [21]. Необхідно також зауважити, що негативними оцінками Україну нагородили дослідження World Economic Forum Executive Opinion Survey та Economist Intelligence Unit Country Risk Ratings, а саме їхні оцінки є орієнтиром для західних інвесторів для прийняття рішення щодо інвестиційної привабливості країни. Особливу увагу питанню корупційного складника у діяльності органів місцевого самоврядування та в процесі децентралізації необхідно приділяти й з огляду на те, що світовий досвід свідчить про недоцільність децентралізації бюджету за умови високого рівня корупції.

реформа децентралізація територіальна громада

Висновки та пропозиції

Таким чином, у результаті дослідження сформульовано цілий ряд нагальних проблем проведення реформи децентралізації в Україні, що потребують свого вирішення, серед яких: 1) відсутність системного підходу до реформи, що проявляється у неузгодженості «старих» та «нових» нормативно-правових актів, недотриманні синхронності проведення усіх реформ - адміністративно-територіальної, фінансової, податкової, судової, комунальної тощо; 2) необізнаність суспільства про децентралізацію та її нерозуміння; 3) сумнівність доцільності одночасного проведення усіх видів децентралізації (політичної, адміністративної, фінансової); 4) неврегульованість питань адміністративно-територіального устрою та статусу територіальної громади; 5) організаційні проблеми в процесі об'єднання територіальних громад; 6) часте звернення до судів з приводу об'єднання територіальних громад; 7) суперечливості законодавчого регулювання фінансової децентралізації; 8) високий рівень корупції в контексті децентралізації бюджетів; 9) посилення навантаження на працівників органів місцевого самоврядування через розширення повноважень на місцевому рівні без створення додаткових структур та без матеріального заохочування. Найбільшою ж проблемою сучасної децентралізації в Україні є напевно небажання використовувати пропоновані вітчизняними науковцями механізми вирішення проблем та намагання вирішувати проблеми у короткостроковій перспективі. Найбільший ризик у процесі реформування - це старатися зробити все й одразу, форсувати процес, який взагалі не може бути швидким. Зараз необхідно сконцентруватися на двох-трьох ключових завданнях, потім проаналізувати їх досвід. Для успішної реалізації реформи децентралізації потрібні два ресурси - підготовлені кваліфіковані люди і достатній бюджет.

Для завершення процесу децентралізації на порядку денному залишаються десятки законопроектів, які потребують негайного прийняття, а саме «Про засади адміністративно-територіального устрою України», «Про місцевий референдум», «Про міські агломерації», «Про територіальну громаду», «Про службу в органах місцевого самоврядування» (нова редакція), «Про муніципальну варту», проекти законів про внесення змін до чинних нормативно-правових актів «Щодо управління земельними ресурсами в межах території об'єднаних територіальних громад», «Щодо розширення видів містобудівної документації на місцевому рівні», «Щодо державного нагляду за законністю рішень органів місцевого самоврядування», «Щодо розмежування повноважень у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, інфраструктури між об'єднаними територіальними громадами, іншими органами місцевого самоврядування та виконавчою владою». Питання внесення змін до Конституції України щодо децентралізації залишається відкритим.

Децентралізацію не слід розглядати як інструмент вирішення усіх проблем, але вона має суттєвий позитивний вплив на зміцнення територіальної цілісності країни, боротьбу із корупцією, економічний розвиток, ефективність діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування та зниження рівня бідності.

Список використаних джерел

1. Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.04.2014 р. Урядовий кур'єр від І1.04.2014, № 67.

2. Нижник О.М. Теоретичні аспекти впливу децентралізації на розвиток держави і територіальних громад. Вісник НАДУ при Президентові України (Серія «Державне управління»). 3/2016. С. 56-62.

3. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. (Із змінами).

4. Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / Бориславська О.М., Заверуха І.Б., Школик А.М. та ін.; Центр політико-правових реформ. Київ, 2012. 212 с.

5. Про засади державної регіональної політики: Закон України від 05.02.2015 р. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 13. Ст. 90.

6. Кухленко О.В. Проблеми децентралізації влади у межах регіональної політики України / О.В. Кухленко, РМ. Федоряк, С.М. Невмер- жицька. Державне управління: удосконалення та розвиток. 2017. № 2. URL: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=1028 (дата звернення: 14.08.2019)..

7. Коліушко І.Б. Страх втратити владу і страх її взяти. URL: http://pravo.org.ua/ua/news/5734 (дата звернення 18.08.2019).

8. Адміністративно-територіальний устрій України. Історія. Сучасність. Перспективи: монографія / В.С. Куйбіда та ін.; заг. ред.

О.В. Турчинов; Секретаріат Кабінету Міністрів України. Київ: Геопринт, 2009. 618 с.

9. Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади: Постанова Верховної Ради України від 31.08.2015 р. № 656^Ш. Голос України від 02.09.2015. № 161.

10. Богів Я.С. Правові проблеми децентралізації влади у контексті реалізації народного суверенітету в Україні. Історико-правовий часопис. 2016. №1 (7). С. 92-96.

11. Хандій О.О. Сучасний стан та особливості децентралізації влади в Україні. Економіка та право. № 2 (44). 2016. С. 137-145.

12. Про звернення до Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя: Постанова Центральної виборчої комісії №122 від 09.08.2018 р. URL: http://www.cvk.gov.ua/pls/acts/ShoWcard?id=43878 (дата звернення: 19.08.2019).

13. Рішення Конституційного Суду України від 26.04. 2018 р. № 4-р/2018. Вісник Конституційного суду України. 2018. № 3. Стор. 94.

14. Судова практика: перший рік добровільного об'єднання громад. URL: http://bit.ly/2sine7u (дата звернення: 19.08.2019).

15. Постанова Вінницького окружного адміністративного суду від 11.11.2016 р. Справа № 802/1031/16-а. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62775632 (дата звернення: 19.08.2019).

16. Рішення Бородянського районного суду Київської області від 05.02.2018 р. Справа № 360/1575/17. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72365025 (дата звернення 19.08.2019).

17. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16.07.2018 р. Справа № 813/1381/18. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/75425286 (дата звернення: 19.08.2019).

18. Огляд судової практики: оскарження рішень про добровільне об'єднання. URL: https://i.factor.ua/ukr/joumals/ms/2018/february/ issue-2/article-34І98.html

19. Возняк Г.В. Переваги та ризики бюджетної децентралізації: теоретико-методологічні аспекти. Проблеми економіки. № 2. 2015. С. 253-257.

20. Бюджетний Кодекс України: Закон України від 08.07.2010 р. № 2456^1. ВідомостіВерховноїРади України. 2010. № 50-51. Ст. 572. (Із змінами).

21. Індекс сприйняття корупції (СРІ) - 2018. URL: https://ti-ukraine.org/research/indeks-spryjnyattya-koruptsiyi-2018

Размещено на Allbest.ru