Допустимість доказів у судовому правозастосуванні України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра права Львівського національного аграрного університету

Допустимість доказів у судовому правозастосуванні України

Admissibility of evidence in judicial enforcement of Ukraine

Ратушна Б.П.,

кандидат юридичних наук, доцент

У статті досліджено загальні вимоги до допустимості доказів, які можуть бути використані українськими судами для правильного встановлення фактичних обставин справи. Проаналізовано вимоги стосовно допустимості доказів, сформульовані представниками галузевих процесуально-правових наук та фахівцями загальнотеоретичної юриспруденції. Окремо досліджено прецедентну практику Європейського суду з прав людини, вироблену у процесі застосування п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з питань допустимості доказів. Встановлено, що вищенаведені бачення вимог допустимості доказів можна акумулювати у двох напрямах: щодо процедури одержання доказу та форми його закріплення. Виявлено, що особливе значення для дотримання належності процедури одержання доказів має заборона отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження. Охарактеризовано стан закріплення зазначених вимог в українському процесуальному законодавстві. Виявлено, що вимоги Європейського суду з прав людини до допустимості доказів найбільш послідовно дотримані у кримінально-процесуальному законодавстві України. Встановлено, що в українському законодавстві закріплено такі види допустимості, як умовна, позитивна та негативна допустимість доказів. На основі аналізу судової практики України констатовано, що вимогу Європейського суду з прав людини щодо використання допустимих доказів українські суди дотримують далеко не завжди. Це свідчить про існування в українському судовому правозастосуванні значних порушень права особи на справедливий судовий розгляд у питаннях доказування. З метою покращення такого становища висловлено пропозиції стосовно зарахування до підстав для обов'язкового скасування рішення в апеляційній чи касаційній інстанції такої підстави, як обґрунтування судом рішення недопустимими доказами. Це, безперечно, сприятиме забезпеченню більшої відповідності українського судочинства європейським стандартам стосовно якості процесуального доказування.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, вимоги до якості (придатності) доказів, допустимість як елемент придатності доказів, критерії допустимості доказів, умовна допустимість, негативна і позитивна допустимість доказів.

The article examines the general requirements for the admissibility of evidence, which can be used by Ukrainian courts for the correct establishment of the actual circumstances of the case. The requirements concerning the admissibility of evidence formulated by the representatives of the sectoral procedural-legal sciences and the specialists of the general theoretical jurisprudence are analyzed. The case-law of the European Court of Human Rights, elaborated in the process of applying clause 1 of Art. 6 of the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms on the admissibility of evidence.

It is established that the above-mentioned vision of the requirements of admissibility of evidence can be accumulated in two directions: regarding the procedure for obtaining evidence and the form of its consolidation. It has been discovered that the prohibition of obtaining evidence as a result of torture, cruel, inhuman or degrading treatment or threat of such treatment is of particular importance for adherence to the procedure for obtaining evidence.

The state of consolidation of the specified requirements in the Ukrainian procedural law is characterized. It has been found that the requirements of the European Court of Human Rights to the admissibility of evidence are most consistently complied with in the Ukrainian criminal procedure law. It is established that the Ukrainian legislation provides for such types of admissibility as conditional, positive and negative admissibility of evidence. On the basis of the analysis of judicial practice in Ukraine, it was stated that Ukrainian courts do not always follow the requirement of the European Court of Human Rights to use admissible evidence.

This testifies to the existence of significant violations of the right of a person to a fair trial in matters of proof in the Ukrainian judicial legal process. In order to improve this situation, proposals have been made regarding enrollment to the grounds for the mandatory cancellation of a decision in the appellate or cassation instance of a reason such as the substantiation of the court's decision by inadmissible evidence.

This will undoubtedly help to ensure greater compliance of Ukrainian legal proceedings with European standards regarding the quality of procedural evidence.

Key words: European Court of Human Rights, requirements for the quality (suitability) of evidence, admissibility as an element of the suitability of evidence, criteria for admissibility of evidence, conditional admissibility, negative and positive admissibility of evidence.

Постановка проблеми

Важливим орієнтиром на шляху вдосконалення судового правозастосування України є приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Провідну роль у цьому контексті відіграє Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція) [1]. Серед фундаментальних прав, закріплених цим документом, є право на справедливий судовий розгляд (п. 1 ст. 6 Конвенції). Гарантією здійснення цього права є належний порядок процесуального доказування для якісного встановлення фактичних обставин судової справи.

Проблеми судового доказування в різний час досліджувались не тільки представниками галузевих процесуально-правових наук, але і фахівцями загальнотеоретичної юриспруденції. Серед таких можна назвати, зокрема П. Недбайла, С. Алєксєєва, П. Рабіновича, Д. Бочарова.

Варто вказати, що дослідження питань судового доказування також вимагає врахування прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), яка відображає його вимоги до належного судового доказування, дотримання яких якраз і забезпечує справедливість судового розгляду. Насамперед слід зазначити, що ЄСПЛ неодноразово вказував на велике значення доказів, їх якості (придатності) та процесуального порядку отримання для справедливого судового розгляду. Це неодноразового було зазначено в рішеннях, прийнятих ЄСПЛ [2, с. 178].

Мета статті. З огляду на прецедентний характер рішень Суду для України, видається за необхідне проаналізувати процесуальне законодавство України та практику його застосування на предмет узгодженості з позицією ЄСПЛ у питаннях допустимості доказів.

Виклад основного матеріалу

Докази мають ключове значення для ефективного вирішення справи як основні інструменти судового пізнання. Фактично будь-яке рішення суду ґрунтується на доказах. Тільки за їх допомогою можна встановити факт порушення матеріального права та правильне застосування відповідних статей процесуальних кодексів. Як слушно зазначено в літературі, «немає доказів - не можна говорити про порушення права. Тому саме докази у судовій справі незалежно від юрисдикції суду - це основа будь-якого судового процесу, вони мають ґрунтуватись виключно на принципах законності, належності, допустимості, а їх оцінка має вирішальне значення під час розгляду правового спору» [3, с. 126-132].

Важливою властивістю доказів, яка свідчить про їх придатність для встановлення фактичних обставин справи, є допустимість. Допустимість як принципово важливе явище доказового права незмінно є предметом досліджень у науці процесуального права. Попри це, науковці вважають, що це питання розглянуте не досить, тому і надалі заслуговує на особливу увагу [4, с. 177-183].

У різний час під допустимістю доказів розуміли здатність доказу як джерела даних про факт бути засобом встановлення цього факту. Допустимість доказів також вважають принципом процесу [5, с. 69-77].

До вимог (критеріїв) допустимості доказів слід зарахувати такі:

1) належний суб'єкт, правомочний проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;

2) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що становлять зміст доказу;

3) належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;

4) належний порядок проведення процесуальної дії (судової або слідчої), яка використовується як засіб одержання доказів;

5) недопустимість використання як доказу відомостей, отриманих після прийняття незаконного процесуального рішення;

6) доказ не має бути отриманий на підставі недопустимого доказу;

7) недопустимість використання доказів, поданих з пропущенням встановленого законом терміну без поважних причин [6, с. 40-45].

Отже, допустимість як характеристика доказу є суто теоретичною конструкцією, яка набуває конкретних рис лише тоді, коли йдеться про конкретний доказ у конкретній справі. Це дає змогу наповнити цю конструкцію предметним змістом у формі вимог, передбачених у законі. Видається, що вищенаведені бачення вимог допустимості доказів можна акумулювати у двох напрямах: щодо процедури одержання доказу та форми його закріплення.

Цінність наукових досліджень питання допустимості доказів має визначатись, на наш погляд, рівнем втілення результатів таких досліджень у процесуальне законодавство і використання в судовій практиці. Крім цього, сучасні дослідження будь-яких питань судового правозастосування мають ґрунтуватись на прецедентній практиці ЄСПЛ.

Аналіз чинного процесуального законодавства України свідчить про те, що воно загалом відтворює наявний науковий підхід до поняття та критеріїв допустимості доказів. Зокрема, у ст. 78 ЦПК [7], ст. 74 КАС [8] та з деякими редакційними відмінностями у ст. 77 ГПК [9] зазначено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, що згідно із законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Проте найбільш повно питання допустимості доказів регламентовано нормами КПК України. Відповідно до ст. 87 КПК [10] недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь- які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит.

Відповідно до ч. 3. ст. 87 КПК України недопустимими є також докази, що були отримані:

1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні;

2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень;

3) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв'язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов'язаний довести в суді під час судового провадження;

4) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання.

Докази, передбачені ст. 87 КПК, мають визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав і свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані (ч. 4 ст. 87 КПК).

Законодавче закріплення вимог про допустимість доказів, що міститься у вказаних нормах процесуальних кодексів, свідчить про важливість процедури одержання доказу для визнання його допустимим. Така процедура буде вважатись належною, якщо вона проведена належним суб'єктом у належному процесуальному порядку. ЄСПЛ вказував на важливість дотримання належного процесуального порядку отримання, подання (справа «Георгіос Папагеоргіу проти Греції», справа «Перна проти Італії» [2, с. 401-402] та дослідження доказів [11, с. 379].

Такі вимоги щодо допустимості доказів закріплені у ст. 62 Конституції України, яка встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом. Конституційний Суд України, тлумачачи ст. 62 Конституції, у своєму рішенні від 20 жовтня 2011 р. № 12-рп/2011 зазначив, що «положення першого речення частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у скоєнні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом

України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності» [12]. Зауважимо, що, незважаючи на те, що ст. 62 Конституції України стосується насамперед доказування у кримінальних справах, її ідея успішно використовується в інших видах судового процесу.

Особливе значення для дотримання належності процедури одержання доказів має заборона отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження (ст. 87 КПК України). ЄСПЛ неодноразово і категорично висловлювався про абсолютну непридатність доказів, отриманих унаслідок тортур та жорстокого поводження (наприклад, справа «Яллох проти Німеччини») [2, с. 303]. Здобуті в такий спосіб показання недопустимо використовувати для обґрунтування якогось рішення в справі. «Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання», схвалена 10 грудня 1984 р. Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р., передбачає: «кожна держава-учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, що зроблена у разі катування, не використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» (ст. 15) [13].

Важливо, що український законодавець, беручи до уваги практику ЄСПЛ, закріпив у процесуальному законодавстві умовну допустимість доказів. Зокрема, відповідно до ст. 88 КПК докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Проте докази та відомості, передбачені ч. 1 ст. 88 КПК, можуть бути визнані допустимими, якщо:

1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;

2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;

4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого (ст. 88 КПК).

Отже, основні постулати вітчизняного процесуального законодавства України щодо допустимості доказів є співзвучними з поглядами ЄСПЛ з цього питання. Особливу деталізацію вони одержали у кримінальному процесуальному законодавстві України. Проте треба констатувати, що на практиці українські суди далеко не завжди дотримуються процесуальних вимог щодо допустимості доказів. Зокрема, Верховний Суд України скасував рішення Вищого адміністративного суду України у зв'язку з тим, що цей суд порушив належний порядок дослідження доказів, а саме всупереч вимогам ст. 220 КАС самостійно дослідив докази, встановив та визнав доведеними фактичні обставини щодо пропуску заявником строку для подання заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, які не були встановлені у скасованих судових рішеннях [14, с. 8-12].

У кримінальній справі про заподіяння тілесних ушкоджень Верховний Суд України скасував вирок апеляційного суду Луганської області у зв'язку з тим, що, обґрунтовуючи вину С. у скоєнні злочинів, суд послався на його показання як підозрюваного та обвинуваченого, у яких він визнавав себе винним, та на його явку з повинною, але не приділив належної уваги тій обставині, що, як тільки до участі в розслідуванні справи був допущений захисник, С. одразу відмовився від даних ним раніше показань, пояснивши це тим, що він дав їх під тиском з боку працівників правоохоронних органів [15, с. 15-17].

Не менш важливим для визнання доказу допустимим є належний засіб доказування (форма доказу). З приводу цього критерію розрізняють загальний та спеціальний характер допустимості доказів. Загальний характер означає, що у всіх справах, незалежно від їх категорії, мають дотримуватися вимоги про одержання інформації з визначених законом засобів доказування. Порушення цієї вимоги приводить до недопустимості доказу. Спеціальний характер допустимості - це правила, які встановлюють використання певних доказів для встановлення обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість) [16, с. 137]. Зокрема, відповідно до ст. 1047 та ст. 1051 ЦК України, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, то рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця (негативна допустимість). Прикладом позитивної допустимості доказів є перелік документів, якими відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 р. № 1235 має бути підтверджена наявність загрози виникнення або нагромадження податкового боргу [17].

допустимість доказ судове правозастосування

Висновки

Отже, допустимість - це обов'язкова властивість доказу, яка дає змогу суду використати його в судовому пізнанні задля встановлення фактичних обставин судової справи завдяки відповідній формі доказу та належній процедурі його отримання.

Допустимість доказу свідчить про його здатність бути джерелом доказової інформації завдяки дотриманій формі та законній процедурі, що передбачає належного суб'єкта, належну процесуальну дію щодо отримання доказу та законний порядок її проведення.

На основі аналізу судової практики України доводиться констатувати, що вимогу Європейського суду з прав людини щодо використання допустимих доказів українські суди дотримують далеко не завжди. Це при тому, що на законодавчому рівні вимоги про допустимість доказів співзвучні з практикою ЄСПЛ. Наведене свідчить про існування в українському судовому правозастосуванні значних порушень права особи на справедливий судовий розгляд у питаннях доказування. Покращити таке становище можна, зарахувавши до підстав для обов'язкового скасування рішення в апеляційній чи касаційній інстанціях такої підстави, як обґрунтування судом рішення недопустимими доказами.

Список використаних джерел

1. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/1556-18.

2. МакБрайд Д. Європейська Конвенція з прав людини та кримінальний процес. Київ: К.І.С., 2010. 576 с.

3. Лунін С. Поняття принципу змагальності у судовому процесі. Право України. 2010. № 3. С. 126-132.

4. Вапнярчук В. Допустимість доказів (доказування) у практиці Європейського Суду. Публічне право. 2015. № 2 (18). С. 177-183.

5. Штефан А. Допустимість доказів у цивільному судочинстві. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2016. № 2. С. 69-77.

6. Руда Т.В. Належність та допустимість доказів у цивільному процесі США та України: порівняльно-правовий аналіз. Вісник Верховного Суду України. 2009. № 12. С. 40-45.

7. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18 березня 2004 р. № 1618-М. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 40-41,42. Ст. 492.

8. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 6.07.2005 р. Відомості Верховної Ради України. 2005. № 35-36, № 37, Ст. 446.

9. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 436-М Відомості Верховної Ради України. 2003. № 18, 19-20, 21-22, Ст. 144.

10. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4651^1. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9-10, № 11-12, № 13, Ст. 88.

11. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основоположных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. Санкт-Петербург: Юрид. центр «Пресс», 2004. 1072 с.

12. Рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 р. у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України. URL: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog.

13. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання: міжнар. док. від 10 грудня 1984 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_085.

14. Судова практика. Рішення в адміністративних справах. Вісник Верховного Суду України. 2010. № 9. С. 8-12.

15. Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 липня 2010 р. Вісник Верховного Суду України. 2011. № 3. С. 15-17.

16. Зейкан Я.П. Захист у цивільній справі: науково-практичний коментар. 2-е вид., стер. Київ: КНТ, 2008. 488 с.

17. Про затвердження переліку обставин, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу, і доказів існування таких обставин: Постанова Кабінету Міністрів України № 1235 від 27 грудня 2010 р. Урядовий кур'єр. 2011. № 2. 6 січня.

Размещено на Allbest.ru