Система злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав: порівняльно-правове дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

СИСТЕМА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ СВОБОДИ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

SYSTEM OF CRIMES AGAINST FREEDOM, HONOR AND DIGNITY OF A PERSON ACCORDING TO LEGISLATION OF FOREIGN STATES:
COMPARATIVE LEGAL RESEARCH

злочин свобода гідність законодавство

Андрушко А.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент

кафедри кримінального права

і процесу Ужгородського національного університету

У статті здійснено порівняльно-правове дослідження системи злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав. Задля цього проаналізовано кримінальне законодавство 62 держав світу, а саме: Австралії, Австрії, Азербайджану, Албанії, Аргентини, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Болівії, Бразилії, Вірменії, Гватемали, Греції, Грузії, Данії, Естонії, Ізраїлю, Індії, Ірану, Іспанії, Італії, Казахстану, Канади, Киргизстану, Китаю, Колумбії, Республіки Корея, Куби, Латвії, Литви, Мальти, Мексики, Молдови, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Перу, Північної Македонії, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, Сальвадору, Сан-Марино, Сербії, Словаччини, Словенії, США, Таджикистану, Тунісу, Туреччини, Туркменістану, Угорщини, Федерації Боснії та Герцеговини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Чорногорії, Швейцарії, Швеції та Японії.

Встановлено, що більшість законодавців акумулює злочини проти свободи і злочини проти честі та гідності особи в різних главах (розділах) кримінального закону. Розміщення вказаних діянь в межах однієї глави (розділу) КК притаманне законодавцям більшості пострадянських держав (зокрема, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Латвії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України).

З'ясовано, що склади злочинів, які фактично посягають на свободу особи, законодавцями нерідко включаються до інших глав (розділів) КК, зокрема, про злочини проти міжнародного правопорядку, громадської безпеки, моральності.

Порівняльно-правовий аналіз засвідчив, що до злочинів проти свободи особи законодавці найчастіше відносять такі діяння: незаконне позбавлення свободи, викрадення людини, торгівля людьми, рабство і работоргівля, захоплення заручників, примушування, погроза. До вказаних злочинів різні законодавці відносять також викрадення дитини, торгівлю дітьми, примусову працю, використання дитячої праці, використання дитини для жебракування, підміну дитини, незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, примушування до шлюбу, насильницьке зникнення, переслідування, порушення недоторканності житла, передачу громадянина іноземній державі, примусове переміщення на територію іншої країни, порушення свободи пересування і вільного вибору місця проживання, лікування без згоди пацієнта, утримання паспорта тощо.

Зроблено висновок, що те чи інше коло діянь, які законодавець зараховує до посягань на свободу особи, залежить від низки факторів, серед яких специфіка тієї чи іншої країни, традиції законотворення, що у ній склалися, зміст, який вкладено законодавцем у розуміння сутності особистої свободи тощо.

До злочинів проти честі та гідності особи переважна більшість законодавців відносить лише образу і наклеп. Разом з тим з'ясовано, що в кримінальному законодавстві деяких держав вказані діяння зараховані не до злочинів проти честі та гідності, а до інших посягань.

Встановлено, що законодавці ряду держав декриміналізували образу. На сьогодні кримінальну відповідальність за вказане діяння не встановлює законодавство Грузії, Естонії, Італії, Канади, Киргизстану, Латвії, Литви, Мексики, Молдови, Норвегії, Росії, Румунії, Словаччини, США, Таджикистану, Тунісу, Туркменістану, Фінляндії, Франції, Чехії, Чорногорії та деяких інших держав. Окремі законодавці (зокрема, Грузії, Естонії, Киргизстану, Молдови, Норвегії, Таджикистану, Чорногорії) відмовились також від кримінальної відповідальності за наклеп.

Ключові слова: злочини проти свободи, честі та гідності особи, незаконне позбавлення свободи, викрадення людини, торгівля людьми, рабство і работоргівля, примушування, примушування до шлюбу, погроза, захоплення заручників, насильницьке зникнення, наклеп, образа.

The article presents the comparative-legal investigation of the system of crimes against freedom, honor and dignity according to the legislation of foreign states. For this purpose, the criminal legislation of 62 countries of the world was analyzed, namely: Albania, Argentina, Armenia, Australia, Austria, Azerbaijan, Belgium, Belarus, Bolivia, Brazil, Bulgaria, Canada, China, Colombia, Croatia, Cuba, Czech Republic, Denmark, Estonia, the Federation of Bosnia and Herzegovina, Finland, France, Georgia, Germany, Greece, Guatemala, Hungary, India, Iran, Israel, Italy, Japan, Kazakhstan, Republic of Korea, Kyrgyzstan, Latvia, Lithuania, Malta, Mexico, Moldova, Montenegro, Netherlands, Northern Macedonia, Norway, Peru, Poland, Portugal, Romania, Russia, San Marino, Serbia, Slovakia, Slovenia, Spain, Sweden, Switzerland, Tajikistan, Tunisia, Turkey, Turkmenistan, USA.

It is established that most legislators accumulate crimes against freedom and crimes against the honor and dignity of a person in different chapters (sections) of the respective criminal codes. The placement of these actions within one chapter (section) of the respective criminal code is peculiar to the legislators of most post-Soviet states (in particular, Armenia, Azerbaijan, Belarus, Latvia, Moldova, Russia, Tajikistan, Turkmenistan, Uzbekistan, Ukraine).

It was found that the crimes that effectively infringe on the freedom of the person are often included by legislators to other chapters (sections) of the respective criminal codes, in particular, to sections on crimes against international law, public security, morality.

The comparative legal analysis shows that the legislators most often include to crimes against freedom of persons such crimes as: illegal deprivation of liberty, the kidnapping of a child, the kidnapping of an adult, trafficking in human beings, slave-owning and slavery, hostage-taking, coercion, threat. Various lawmakers also include to these crimes such crimes as trafficking in children, forced labor, use of child labor, use of a child for begging, substitution of a child, unlawful placement in a psychiatric care facility, coercion to marriage, enforced disappearance, persecution, violations of the home inviolability, transfer of a citizen to another state, forced transfer to the territory of another country, violation of freedom of movement and free choice of place of residence, treatment without the consent of the patient, holding a passport, etc.

It is concluded that the particular list of actions that the legislator refers to as encroachments against the freedom of a person depends on a number of factors, among which are the specifics of a country, the tradition of lawmaking in it, the way legislator understands the essence of personal freedoms, etc.

The vast majority of lawmakers consider only insult and defamation as crimes against the honor and dignity of a person. At the same time, it was found that in the criminal law of some states, these acts are not considered as crimes against honor and dignity, but as other offences.

It has been established that the legislators of several states have decriminalized the insult. At present, the laws of Canada, Czech Republic, Georgia, Estonia, Finland, France, Italy, Kyrgyzstan, Latvia, Lithuania, Mexico, Moldova, Montenegro, Norway, Russia, Romania, Slovakia, Tajikistan, Tunisia, Turkmenistan, the United States and some other states do not define criminal liability for the said act. Lawmakers in some countries (including Estonia, Georgia, Kyrgyzstan, Moldova, Montenegro, Norway, Tajikistan) also waived criminal liability for defamation.

Key words: crimes against freedom, honor and dignity, unlawful deprivation of liberty, kidnapping, trafficking in human beings, slave-owning and slavery, coercion, coercion to marriage, threat, hostage-taking, enforced disappearance, defamation, insult.

Постановка проблеми

Значення порівняльно-правових досліджень, в тому числі й у галузі кримінального права, переоцінити складно. Завдяки вивченню кримінального законодавства зарубіжних держав можна виявити як переваги, так і недоліки національного законодавства, запозичити кращий досвід для удосконалення чинного Кримінального кодексу (далі КК) України. Не є винятком й аналіз зарубіжного досвіду кримінально-правової протидії злочинам проти свободи, честі та гідності особи.

Стан дослідження теми. Актуальні проблеми відповідальності за злочини проти свободи, честі та гідності особи розглядалися в працях В.І. Борисова, О.О. Володіної, Д.О. Калмикова, В.А. Козака, Я.Г Лизогуба, О.С. Наумової, А.М. Орлеана, В.М. Підгородинського, А.С. Політової, М.І. Хавронюка та інших дослідників. Віддаючи належне напрацюванням вказаних науковців, зазначимо, що зарубіжний досвід кримінально-правової протидії розглядуваним посяганням досліджений недостатньо.

Мета статті здійснити порівняльно-правове дослідження системи злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав.

Виклад основного матеріалу

Автором проаналізовано кримінальне законодавство 62 держав світу, зокрема: Австралії [1], Австрії [2], Азербайджану [3], Албанії [4], Аргентини [5], Бельгії [6], Білорусі [7], Болгарії [8], Болівії [9], Бразилії [10], Вірменії [11], Гватемали [12], Греції [13], Грузії [14], Данії [15], Естонії [16], Ізраїлю [17], Індії [18], Ірану [19], Іспанії [20], Італії [21], Казахстану [22], Канади [23], Киргизстану [24], Китаю [25], Колумбії [26], Республіки Корея [27], Куби [28], Латвії [29], Литви [зо], Мальти [31], Мексики [32], Молдови [33], Нідерландів [34], Німеччини [35], Норвегії [36], Перу [37], Північної Македонії [38], Польщі [39], Португалії [4о], Росії [41], Румунії [42], Сальвадору [43], Сан-Марино [44], Сербії [45], Словаччини [46], Словенії [47], США [48], Таджикистану [49], Тунісу [50], Туреччини [51], Туркменістану [52], Угорщини [53], Федерації Боснії та Герцеговини [54], Фінляндії [55], Франції [56], Хорватії [57], Чехії [58], Чорногорії [59], Швейцарії [60], Швеції [61] та Японії [62]. Завдяки цьому вдалося охопити кримінальне законодавство держав, котрі репрезентують різні типи правових систем сучасного світу (романо-германський, англо-американський, змішаний, релігійний і традиційний). При цьому основний акцент зроблено на законодавстві держав, що належать до романо-германської правової системи, до якої нині прийнято відносити й Україну.

Здійснений порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що більшість законодавців акумулює злочини проти свободи і злочини проти честі та гідності особи в різних главах (розділах) кримінального закону. Розміщення вказаних діянь в межах однієї глави (розділу) КК притаманне законодавцям більшості пострадянських держав (зокрема, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Латвії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України).

Законодавці, котрі виокремлюють злочини проти свободи особи в самостійну групу кримінально караних діянь, здебільшого концентрують їх в главі (розділі) «Злочини проти особистої свободи» (кримінальні кодекси Албанії, Болівії, Бразилії, Гватемали, Греції, Данії, Італії, Киргизстану, Куби, Литви, Нідерландів, Німеччини, Португалії,

Румунії, Сальвадору, Угорщини, Фінляндії, Хорватії) або ж в главі (розділі) «Злочини проти свободи» (кримінальні кодекси Австрії, Аргентини, Естонії, Іспанії, Польщі, СанМарино, Туреччини).

Назва структурних частин кримінальних законів ряду держав, в яких розміщені злочини проти свободи особи, подібна до зазначених вище. Так, в КК Франції вказані злочини включені до глави «Про посягання на свободу особи», в КК Швейцарії до розділу «Злочини і проступки проти свободи», в КК Тунісу до розділу «Про втручання в особисту свободу». В деяких зарубіжних кримінальних законах глави (розділи), у яких сконцентровано відповідні посягання, включають в себе не тільки посягання на свободу особи, а й інші діяння. У зв'язку з цим назви цих глав (розділів) відображають вказану особливість. Наприклад, глава 4 КК Швеції має назву «Про злочини проти свободи і спокою», глава 24 КК Норвегії «Захист особистої свободи та спокою», глава 15 КК Північної Македонії, глава XVII КК Федерації Боснії та Герцеговини і глава 15 КК Чорногорії «Злочини проти свободи і прав людини та громадянина», глава IV КК Бельгії «Про посягання на особисту свободу і недоторканність житла, вчинені приватними особами», глава ІІ КК Чехії «Карні діяння проти свободи та права на охорону особистості, приватності, таємниці листування» (глава поділена на дві відповідні частини), глава 2 КК Словаччини «Злочини проти свободи і людської гідності» (глава поділена на дві відповідні частини).

Подекуди законодавці не виокремлюють злочини проти свободи особи, включаючи їх в більш широкі за змістом структурні частини кримінальних законів. Приміром, в КК Грузії і КК Словенії посягання на свободу особи акумульовані в главі «Злочини проти прав і свобод людини», в КК Сербії в главі «Злочинні діяння проти прав і свобод людини і громадянина», в КК Казахстану в главі «Кримінальні правопорушення проти особи», в КК Китаю в главі «Злочини проти прав людини і демократичних прав громадян», в КК Канади в главі «Злочини проти особи та репутації», в КК Ірану в розділі «Злочини проти особи і неповнолітніх», в КК Індії в главі «Злочини проти людського тіла». Водночас нерідко законодавці, формулюючи назву відповідної глави (розділу), навпаки, намагаються максимально конкретизувати коло тих діянь, які в ній (у ньому) сконцентровані. Так, наприклад, в КК Болгарії злочинам проти свободи особи законодавець відводить три розділи розділ IV «Викрадення та незаконне ув'язнення», розділ V «Примушування» і розділ ІХ «Торгівля людьми», в КК Республіки Корея аж чотири глави (глава ХХІХ «Злочини, пов'язані з незаконним арештом і незаконним ув'язненням», глава ХХХ «Злочини, пов'язані із залякуванням», глава ХХХІ «Злочини, пов'язані з викраденням людей», глава ХХХVП «Злочини, які стосуються перешкоджання іншій особі у використанні її права»). Подібний підхід має місце також в КК Японії, де злочинам проти свободи особи законодавець відводить три глави (глава XXXI «Злочини незаконного захоплення та ув'язнення», глава ХХХІІ «Злочини залякування», глава ХХІІІ «Злочини викрадення та купівлі чи продажу людських істот»).

Варто також зауважити, що склади злочинів, які фактично посягають на свободу особи, законодавцями нерідко включаються до інших глав (розділів), зокрема, про злочини проти міжнародного правопорядку, громадської безпеки, моральності.

Система злочинів проти свободи особи у законодавстві зарубіжних держав є надзвичайно різноманітною. Здійснений порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що до вказаних злочинів законодавці найчастіше відносять: незаконне позбавлення свободи, викрадення людини, торгівлю людьми, рабство і работоргівлю, захоплення заручників, примушування, погрозу.

Відповідальність за незаконне позбавлення свободи передбачають кримінальні закони фактично усіх держав світу, зокрема: Австрії (§ 99), Азербайджану (ст. 145), Албанії (ст. 110), Аргентини (ст.ст. 141, 142, 144 bis), Бельгії (ст.ст. 434-438 bis), Білорусі (ст. 183), Болгарії (ст. 142а), Болівії (ст. 292), Бразилії (ст. 148), Вірменії (ст. 133), Гватемали (ст.ст. 20з, 204), Греції (ст. 325), Грузії (ст. 143), Данії (§ 261), Естонії (ст. 136), Ізраїлю (ст. 377), Індії (ст.ст. 339-348), Ірану (ст. 621), Іспанії (ст. 163), Італії (ст.ст. 606, 607), Казахстану (ст. 126), Киргизстану (ст. 172), Китаю (ст. 238), Колумбії (ст.ст. 174-177), Республіки Корея (ст.ст. 276-282), Куби (ст. 333), Латвії (ст. 152), Литви (ст. 146), Мексики (ст. 364), Молдови (ст. 166), Нідерландів (ст. 282), Німеччини (§ 239), Норвегії (ст. ст. 254, 255), Перу (ст. 152), Північної Македонії (ст. 140), Польщі (ст. 189), Португалії (ст. 158), Росії (ст. 127), Румунії (ст. 205), Сальвадору (ст. 148), Сербії (ст. 63), Словаччини (§ 182), Словенії (ст. 133), Таджикистану (ст. 131), Тунісу (ст. 250), Туреччини (ст. 109), Туркменістану (ст. 129), Угорщини (ст. 194), Узбекистану (ст. 138), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 179), Фінляндії (ст.ст. 1, 2 глави 25), Франції (ст. 224-1), Хорватії (ст. 136), Чехії (ст. 170), Чорногорії (ст. 162), Швейцарії (ст.ст. 183, 184), Швеції (ст. 2 глави 4), Японії (ст.ст. 220, 221).

Варто зауважити, що окремі законодавці передбачають відповідальність не лише за умисне незаконне позбавлення свободи, а й за незаконне позбавлення свободи, вчинене з необережності (зокрема, Данії (ч. 3 § 261), Нідерландів (ст. 283) і Фінляндії (ст. 6 глави 25)).

Поширеним діянням проти особистої свободи є також викрадення людини. Відповідальність за вказане посягання (в тому числі й за викрадення людини, вчинене з певною метою) встановлена кримінальним законодавством Австрії (§§ 100-102), Азербайджану (ст. 144), Албанії (ст.ст. 109, 109/а), Аргентини (ст. 142 bis), Білорусі (ст. 182), Болгарії (ст. 142), Вірменії (ст. 131), Греції (ст. 322), Ізраїлю (ст.ст. 369, 371-374, 374алеф, 375), Індії (ст.ст. 359-369), Іспанії (ст. 164), Італії (ст. 605), Казахстану (ст. 125), Канади (ст. 279), Киргизстану (ст. 170), Китаю (ст.ст. 239, 240), Колумбії (ст.ст. 168-171), Республіки Корея (ст.ст. 288, 289, 291), Латвії (ст. 153), Молдови (ст. 164), Нідерландів (ст. 278), Німеччини (§§ 234, 239а), Північної Македонії (ст. 141), Португалії (ст. 161), Росії (ст. 126), Сальвадору (ст. 149), Сан-Марино (ст. ст. 169, 176), Сербії (ст. 64), Словаччини (§ 186), Словенії (ст. 134), США (§ 1201), Таджикистану (ст. 130), Туркменістану (ст.ст. 126, 127), Угорщини (ст. 190), Узбекистану (ст. 137), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 180), Хорватії (ст. 137), Чехії (ст. 172), Чорногорії (ст. 164), Швеції (ст. 1 глави 4), Японії (ст.ст. 224-229) та інших держав світу. Якщо одні законодавці виокремили викрадення людини в самостійний склад (а то й у кілька самостійних складів), то деякі інші об'єднали вказане діяння і незаконне позбавлення свободи в єдине ціле, згадавши, утім, про викрадення людини при формулюванні диспозиції відповідної норми (таким є підхід законодавців Бразилії (ст. 148), Ірану (ст. 621), Норвегії (ст. 254), Тунісу (ст. 250), Франції (ст. 224-1), Швейцарії (ст. 183)). Окремі ж законодавці (наприклад, Болівії, Данії, Естонії, Куби, Литви, Мексики, Польщі, Туреччини) взагалі не згадують про викрадення людини як про злочин проти свободи особи, виходячи, вочевидь, з того, що стаття про незаконне позбавлення свободи охоплює й вказане посягання.

Необхідно також зазначити, що законодавці ряду держав (зокрема, Австрії, Ізраїлю, Індії, Китаю, Республіки Корея, Нідерландів, Німеччини, Сан-Марино, Японії) передбачають одразу декілька різновидів викрадення людини, що засвідчує поширеність казуального підходу до конструювання відповідних норм. Так, наприклад, КК Німеччини встановлює відповідальність за викрадення людей (§ 234), викрадення неповнолітніх (§ 235) та викрадення людей із метою вимагання (§ 239а). В КК Республіки Корея виокремлено цілу главу ХХХІ, присвячену різноманітним видам вказаного посягання. Стаття 287 цього кодексу передбачає відповідальність за викрадення неповнолітньої дитини, ст. 288 за викрадення людини і продаж її з метою отримання доходу, ст. 289 за викрадення людини і продаж її для транспортування в іноземну державу, ст. 290 за готування або змову з метою вчинення викрадення людини і продаж її для транспортування в іноземну державу, ст. 291 за викрадення людини з метою одруження, ст. 292 за приховування викраденої людини тощо. Подібним є підхід японського законодавця. Надзвичайне різноманіття видів розглядуваного діяння характерне й для ізраїльського законодавства. Закон про кримінальне право Ізраїлю виокремлює такі самостійні склади: викрадення (ст. 369), переміщення людини за межі кордонів країни (ст. 370), викрадення з метою позбавлення свободи (ст. 371), викрадення з метою умисного вбивства або вимагання (ст. 372), викрадення з-під опіки (ст. 373), викрадення з метою заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 374), викрадення з метою торгівлі людьми (ст. 374 алеф), переховування викраденого (ст. 375)).

Варто також зауважити, що поширеним явищем є виокремлення поряд зі складом викрадення людини самостійного складу викрадення дитини. При цьому різними є підходи до визначення об'єкта, на який посягає таке діяння. До злочинів проти свободи особи викрадення дитини відносять, зокрема, законодавці Австрії (§ 101), Аргентини (ст. 146), Греції (ст. 324), Ізраїлю (ст. 373), Індії (ст.ст. 361, 363А, 369), Канади (ст.ст. 280-283), Республіки Корея (ст. 287), Молдови (ст. 164-1), Нідерландів (ст.ст. 279, 281), Німеччини (§ 235), Норвегії (ст. 261), США (§ 1204), Фінляндії (ст. 5(а) глави 25) та Японії (ст. 224). Водночас інші законодавці викрадення дитини відносять до злочинів, що посягають на порядок сімейних відносин та інтереси дітей. Такою, зокрема, є позиція законодавців Австрії (§ 195), Албанії (ст. 127), Бельгії (ст. 428), Болгарії (ст. 185), Болівії (ст. 246), Голландії (ст. 279), Данії (§ 215), Естонії (ст. 172), Ізраїлю (ст. 367), Ірану (ст. 631), Іспанії (ст. 225-1), Китаю (ст. 262), Литви (ст. 156), Мальти (ст. 210), Північної Македонії (ст. 198), Польщі (ст. 211), Португалії (ст. 249), Сербії (ст. 116), Словаччини (§ 209), Словенії (ст. 190), Туреччини (ст. 234), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 217), Чехії (ст. 200), Чорногорії (ст. 217), Швейцарії (ст. 220), Швеції (ст. 4 глави 7) та інших держав. У кримінальному законодавстві Австрії та Ізраїлю, таким чином, передбачено дві статті про викрадення дитини одна у главі (розділі) про злочинні діяння проти свободи особи, друга у главі (розділі) про злочини проти сім'ї та неповнолітніх (у вказаних кодексах назви відповідних структурних частин різняться). У цьому контексті варто зауважити, що описування ознак викрадення дитини як злочину проти свободи особи і як злочину проти інтересів сім'ї та неповнолітніх здебільшого дещо відрізняється. Зокрема, законодавці, котрі виділяють вказане діяння в системі злочинів проти сім'ї та неповнолітніх, нерідко віддають перевагу такому формулюванню як «відведення дитини від батьків», поєднують вказане посягання в одній статті із такими діяннями, як переховування дитини, сприяння втечі дитини від батьків і т. ін. Зауважимо також, що більшість законодавців не виокремлює в якості викрадення дитини заволодіння нею одним із батьків чи іншим близьким родичем. Однак трапляються й винятки. Так, в КК Молдови встановлено відповідальність за викрадення неповнолітнього близькими родичами (ст. 164-1). У КК Литви виокремлено привілейований склад викрадення батьком, матір'ю чи близьким родичем своєї малолітньої дитини чи малолітньої дитини своїх близьких родичів з дитячого закладу або ж в особи, у якої дитина законно проживала (ч. 2 ст. 156).

Більшість законодавців передбачає кримінальну відповідальність за таке діяння як торгівля людьми. Однак підходи до місця цього злочину в структурі Особливої частини кримінального законодавства суттєво різняться. До злочинів проти свободи особи (як варіант проти свободи, честі та гідності особи) торгівлю людьми відносять законодавці Австрії (§ 104а), Азербайджану (ст. 144-1), Албанії (ст. 110/а), Аргентини (ст.ст. 145 bis, 145 ter), Білорусі (ст. 181), Бразилії (ст. 149-А), Вірменії (ст. 132), Греції (ст. 323А), Данії (§ 262а), Естонії (ст. 133), Ізраїлю (ст. 377алеф), Італії (ст. 601), Киргизстану (ст. 171), Колумбії (ст. 188), Латвії (ст.ст. 154-1, 154-2), Литви (ст. 147), Молдови (ст. 165), Нідерландів (ст. 273f), Німеччини (§§ 232, 233, 233а), Норвегії (ст.ст. 257, 258), Перу (ст.ст. 153, 153-А), Польщі (ст. 189а), Португалії (ст. 160), Росії (ст. 127-1), Сан-Марино (ст. 168), Словаччини (§ 179), Таджикистану (ст. 130-1), Туркменістану (ст. 129-1), Угорщини (ст. 192), Узбекистану (ст. 135), Фінляндії (ст.ст. 3, 3(а) глави 25), Чехії (ст. 168), Швейцарії (ст. 182), Швеції (ст. 1а глави 4).

Подібним за своєю суттю є підхід й деяких інших законодавців. Так, корейський законодавець відніс розглядуване посягання до злочинів, пов'язаних з викраденням людей (ст. 289), румунський включив його в главу з назвою «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб» (ст. 210), американський в розділ «Пеонаж, рабство і торгівля людьми» (§ 1590), австралійський (ст.ст. 271.2, 271.3, 271.5, 271.6) і болгарський (ст.ст. 159а-159г) в розділ «Торгівля людьми», японський в главу «Злочини викрадення та купівлі чи продажу людських істот» (ст. 226-2). В КК Грузії вказане діяння включено до глави про злочини проти прав і свобод людини (ст. 143-1), в КК Казахстану до глави, яка об'єднує кримінальні правопорушення проти особи (ст. 128), в КК Канади до глави «Злочини проти особи та репутації» (ст. 279.01), в КК Китаю до глави про злочини проти прав людини і демократичних прав громадян (ст.ст. 240, 241), в КК Індії до глави «Злочини проти людського тіла» (ст.ст. 370-373).

Разом з тим у зарубіжному законодавстві трапляються й інші підходи до визначення об'єкта розглядуваного посягання.

З точки зору деяких законодавців, торгівля людьми посягає передовсім на міжнародний правопорядок. Так, в КК Північної Македонії відповідна стаття (ст. 418-а) розміщена в розділі «Злочини проти людства і міжнародного права»), в кримінальному законодавстві Австралії (ст. 270.7), Сальвадору (ст.ст. 367-367-С) і Словенії (ст. 113) у главі (розділі) «Злочинні діяння проти людства», в КК Хорватії (ст. 106) у розділі «Злочини проти людства та людської гідності», в КК Чорногорії (ст. 444) в розділі «Злочини проти людства та інших цінностей, захищених міжнародним правом», в КК Туреччини (ст. 80) в главі «Міжнародні злочини».

Оригінальним є підхід болівійського (ст. 281 Bis) та іспанського (ст. 177-1) законодавців, котрі статтю про відповідальність за торгівлю людьми розмістили в окремому розділі з назвою «Про торгівлю людьми».

Зауважимо також, що в законодавстві деяких держав відсутній єдиний склад торгівлі людьми. Приміром, КК Німеччини включає кілька статей, спрямованих на протидію вказаному посяганню: у § 232 встановлено відповідальність за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації, у § 233 за торгівлю людьми з метою експлуатації у вигляді робочої сили, у § 233а за сприяння торгівлі людьми, у § 236 за торгівлю дітьми. У цьому контексті необхідно також зазначити, що поширеним явищем є виокремлення в кримінальному законодавстві самостійної статті про відповідальність за торгівлю дітьми. При цьому одні законодавці (зокрема, Мексики (ст.ст. 366 Тег, 366 quateг) і Німеччини (§ 236)) зараховують вказане посягання до злочинів проти свободи особи, другі (зокрема, Грузії (ст. 143-2), Канади (ст. 279.011) і Мальти (ст. 248D)) до злочинів проти прав і свобод людини, треті (зокрема, Албанії (ст. 128/Ь), Вірменії (ст. 168), Казахстану (ст. 135), Литви (ст. 157), Молдови (ст. 206), Перу (ст. 147), Таджикистану (ст. 167), Хорватії (ст. 174)) до злочинів проти сім'ї та неповнолітніх, четверті (зокрема, Північної Македонії (ст. 418М) і Чорногорії (ст. 445)) до злочинів проти людства і міжнародного права. Румунський законодавець включив вказане діяння до глави VII «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб» (ст. 211), американський в розділ 77 «Пеонаж, рабство і торгівля людьми» (§ 1591), австралійський в розділ 271 «Торгівля людьми» (ст.ст. 271.4, 271.7). В Пенітенціарному кодексі Естонії містяться дві статті про відповідальність за торгівлю дітьми: перша (ст. 173 «Купівля-продаж дитини») у розділі, який об'єднує винні діяння проти сім'ї, друга (ст. 175 «Торгівля людьми з метою використання неповно літнього») у розділі, в якому акумульовані винні діяння проти неповнолітніх.

Деякі законодавці виокремлюють також діяння, пов'язані з торгівлею людьми. Так, наприклад, в кримінальних кодексах Азербайджану (ст. 144-3) і Канади (ст. 279.03) міститься стаття про відповідальність за незаконні дії з документами з метою торгівлі людьми, в КК Білорусі за незаконні дії, спрямовані на працевлаштування громадян за кордоном (ст. 187), в кримінальних кодексах Албанії (ст. 110/Ь), Грузії (ст. 143-3), Канади (ст. 279.02), Литви (ст. 147-2), Молдови (ст. 165-1) і Румунії (ст. 216) за користування результатами праці чи послугами осіб, які стали жертвами торгівлі людьми, в КК Китаю за перешкоджання шляхом насильства та погроз звільненню куплених жінки або дитини співробітниками державних органів (ст. 242) тощо.

Чимало законодавців передбачили спеціальні норми про кримінальну відповідальність за рабство і работоргівлю. При цьому місце зазначених норм в Особливій частині проаналізованих кримінальних законів визначено по-різному. Якщо в законодавстві одних держав (зокрема, Аргентини (ст. 140), Австрії (§ 104), Білорусі (ст. 181-1), Болівії (ст. 291), Бразилії (ст. 149), Ізраїлю (ст. 375алеф), Італії (ст.ст. 600, 602), Киргизстану (ст. 173), Нідерландів (ст.ст. 274-277), Молдови (ст. 167), Норвегії (ст.ст. 259, 260), Португалії (ст. 159), Росії (ст. 127-2), Сан-Марино (ст.ст. 167, 168)) рабство і работоргівля віднесені до злочинів проти свободи особи, то в інших (зокрема, Австралії (ст. 270.3), Азербайджану (ст. 106), Північної Македонії (ст. 418), Словенії (ст. 112), Хорватії (ст. 105), Чорногорії (ст. 446)) до посягань на міжнародний правопорядок. В КК Індії стаття про работоргівлю (ст. 371) включена до глави «Злочини проти людського тіла». Румунський законодавець статтю про рабство і работоргівлю (ст. 209) розмістив в окремій главі «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб», американський в розділі «Пеонаж, рабство і торгівля людьми» (§§ 1582, 1583, 1585-1588). Білоруський законодавець розглядуване посягання криміналізував двічі: в главі 22 «Злочини проти особистої свободи, честі та гідності» (ст. 181-1) і в главі 17 «Злочини проти миру і безпеки людства», де «обернення в рабство» є однією з альтернативних ознак об'єктивної сторони складу «Злочини проти безпеки людства» (ст. 128).

Порівняльно-правовий аналіз засвідчив, що в кримінальному законодавстві різних держав світу відсутній єдиний підхід до криміналізації вказаних посягань. Одні законодавці (зокрема, Білорусі (ст. 181-1), Киргизстану (ст. 173), Росії (ст. 127-2)) встановили відповідальність виключно за використання рабської праці, другі (зокрема, Аргентини (ст. 140), Болівії (ст. 291), Бразилії (ст. 149), Ізраїлю (ст. 375 алеф), Молдови (ст. 167)) винятково за обернення людини в рабство або в стан, аналогічний до рабства, а також за тримання її в таких умовах, треті (зокрема, Індії (ст. 371)) виключно за торгівлю рабами, четверті (зокрема, Австралії (ст. 270.3), Австрії (§ 104), Італії (ст.ст. 600, 602), Португалії (ст. 159), Румунії (ст. 209), Сан-Марино (ст.ст. 167, 168)) криміналізували обернення людини в рабство чи тримання її в рабстві або в іншому подібному стані, а також работоргівлю, п'яті (зокрема, Нідерландів (ст.ст. 274-277)) встановили відповідальність за работоргівлю і перевезення рабів, шості (зокрема, Азербайджану (ст. 106), Норвегії (ст.ст. 259, 260), Північної Македонії (ст. 418), Словенії (ст. 112), США (§§ 1582, 1583, 1585-1588), Хорватії (ст. 105), Чорногорії (ст. 446) окрім обернення в рабство і работоргівлі, передбачили відповідальність також за посередництво у работоргівлі, підбурювання до такої діяльності та перевезення обернених в рабство осіб.

Деякі законодавці серед злочинів проти особистої свободи виокремили примусову працю. Такою є позиція законодавців Азербайджану (ст. 144-2), Ізраїлю (ст. 376), Литви (ст. 147-1), Молдови (ст. 168), Туреччини (ст. 117), Угорщини (ст. 193), Швеції (ст. 1b глави 4). Румунський законодавець статтю про відповідальність за примусову працю (ст. 212) розмістив в окремій главі «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб», американський в розділі «Пеонаж, рабство і торгівля людьми» (§ 1589), австралійський в розділі «Рабство і злочини, подібні до рабства» (ст. 270.6А), китайський в главі «Злочини проти прав людини і демократичних прав громадян» (ст. 244), індійський в главі «Злочини проти людського тіла» (ст. 374).

Різними є підходи законодавців стосовно визначення місця в системі Особливої частини КК такого посягання як використання дитячої праці. Так, в кримінальних кодексах Аргентини (ст. 148 bis) і Швеції (ст. 1b глави 4) вказане діяння віднесено до злочинів проти свободи особи, в КК Угорщини (ст. 209) воно включене до глави, в якій сконцентровано злочини проти дітей та сім'ї, в КК Мальти (ст. 248DB) до підрозділу «Торгівля людьми», включеного до глави «Злочини проти особи», в КК Республіки Корея (ст. 274) до глави «Злочини, пов'язані з відмовою і поганим поводженням».

Окремі законодавці до злочинів проти особистої свободи зараховують використання дитини для жебракування. Такою, зокрема, є позиція італійського законодавця (ст. 600 octies). Румунський законодавець статтю про відповідальність за вказане посягання (ст. 215) розмістив в главі «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб», турецький в розділі «Злочини проти громадської моралі» (ст. 229), болгарський в главі «Злочини проти шлюбу, сім'ї та молоді» (ст. 189), колумбійський в розділі «Злочини проти сім'ї» (ст. 231).

В кримінальному законодавстві України і Туркменістану стаття про відповідальність за підміну дитини міститься в розділі (в КК Туркменістану в главі), що об'єднує злочини проти волі, честі та гідності особи. Натомість в абсолютній більшості кримінальних кодексів зарубіжних держав відповідна стаття включена до глави (або розділу), що об'єднує злочинні посягання проти сім'ї та неповнолітніх. Йдеться, зокрема, про кримінальне законодавство Австрії (§ 200), Азербайджану (ст. 172), Албанії (ст. 128, ст. 128/а), Аргентини (ст. 139), Бельгії (ст. 363), Білорусі (ст. 180), Болгарії (ст. 184), Бразилії (ст. 242), Вірменії (ст. 167), Гватемали (ст. 239), Грузії (ст. 174), Естонії (ст. 174), Ірану (ст. 631), Іспанії (ст. 220),

Казахстану (ст. 136), Киргизстану (ст. 183), Колумбії (ст. 238), Куби (ст. 365), Латвії (ст. 167), Литви (ст. 156), Німеччини (§ 169), Перу (ст. 145), Північної Македонії (ст. 199), Росії (ст. 153), Сальвадору (ст. 196), Сан-Марино (ст. 230), Сербії (ст. 117), Словенії (ст. 189), Таджикистану (ст. 171), Туреччини (ст. 231), Угорщини (ст. 213), Узбекистану (ст. 124), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 218), Фінляндії (ст. 2 глави 18), Хорватії (ст. 175), Чорногорії (ст. 218), Швеції (ст. 3 глави 7).

Самостійний склад незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги (законодавче формулювання зазначеного діяння, зрозуміло, різниться) передбачений в кримінальних кодексах Азербайджану (ст. 146), Білорусі (ст. 184), Вірменії (ст. 134), Грузії (ст. 149), Казахстану (ст. 127), Киргизстану (ст. 174), Латвії (ст. 155), Молдови (ст. 169), Таджикистану (ст. 133), Росії (ст. 128), Туркменістану (ст. 131). При цьому КК Туркменістану у ст. 131 передбачає відповідальність за поміщення особи, котра не потребує відповідної форми лікування, не тільки до психіатричного стаціонару, а й до іншого лікувального закладу закритого типу. Кримінальні кодекси Данії (ч. 2 § 261), Литви (ч. 3 ст. 146) та Болгарії (ч. 6 ст. 142а) розглядають незаконне поміщення особи в заклад з надання психіатричної допомоги в якості кваліфікованого (КК Данії) або ж особливо кваліфікованого (кримінальні кодекси Литви та Болгарії) складу незаконного позбавлення свободи.

Суттєво різняться підходи до визначення місця в системі Особливої частини КК такого діяння як захоплення заручників. Так, якщо кримінальне законодавство Болгарії (ст. 143а), Естонії (ст. 135), Латвії (ст. 154), Нідерландів (ст. 282а), Німеччини (§ 239b), Португалії (ст. 162), Словаччини (§ 185), США (§ 1203), Туркменістану (ст. 130), Фінляндії (ст.ст. 4, 4(а) глави 25), Франції (ст. 224-4), Чехії (ст. 174) та Швейцарії (ст. 185) захоплення заручників відносить до злочинів проти свободи людини (як варіант проти свободи, честі та гідності особи), то законодавство Азербайджану (ст. 215), Білорусі (ст. 291), Вірменії (ст. 218), Казахстану (ст. 261), Киргизстану (ст. 244), Литви (ст. 252), Молдови (ст. 280), Росії (ст. 206), Таджикистану (ст. 181) та Узбекистану (ст. 245) до злочинів проти громадської безпеки. Польський законодавець статтю про відповідальність за захоплення заручника (ст. 252) розмістив серед злочинів проти публічного порядку (глава ХХХІІ), китайський серед злочинів проти прав людини і демократичних прав громадян (ст. 239), корейський серед злочинів, що полягають у перешкоджанні іншій особі користуватися своїм правом (ст. 324-3), канадський у главі «Злочини проти особи та репутації» (ст. 279.1). Окремі кримінальні закони містять одразу два склади розглядуваного злочину. Так, приміром, КК Болгарії містить два самостійні склади захоплення заручника як злочину проти Республіки (ст. 97а) і як злочину проти особи (ст. 143а), котрі різняться залежно від мети, яку ставить перед собою винний. Подібним є підхід грузинського законодавця, який, з одного боку, вважає вказане діяння злочином проти прав і свобод людини (ст. 144), з іншого ж відносить його до терористичних злочинів (глава XXXVIII «Тероризм» розділу 11 «Злочини проти держави»). Норвезький законодавець статтю про захоплення заручників з терористичною метою (ст. 143) включив до глави 18 «Терористичні акти та акти, пов'язані з тероризмом». Законодавець Нідерландів, окрім статті про захоплення заручників, встановив відповідальність також за незаконне позбавлення особистої свободи з терористичним наміром (ст. 282b). Зауважимо також, що КК Бельгії законом від 28 листопада 2000 р. доповнено окремим розділом VI bis «Про злочини, що відносяться до взяття заручників» (наступний після розділу VI «Про злочини і проступки проти громадської безпеки»), який, утім, включає лише одну статтю (ст. 347 bis).

Окремі законодавці (зокрема, Північної Македонії (ст. 421) та Словенії (ст. 373)) статтю про відповідальність за вказане діяння включили до глави про злочини проти людства і міжнародного права.

До злочинів проти свободи особи (як варіант проти свободи, честі та гідності особи) законодавці нерідко відносять примушування, загальний склад якого в КК України відсутній. Відповідальність за вказане діяння передбачають кримінальні закони Австрії (§§ 105, 106), Албанії (ст. 109/b), Аргентини (ст.ст. 149 bis, 149 ter), Білорусі (ст. 185), Болівії (ст. 294), Бразилії (ст. 146), Греції (ст. 330), Данії (§ 260), Іспанії (ст. 172), Італії (ст.ст. 610, 611), Куби (ст. 340), Литви (ст. 148), Нідерландів (ст.ст. 284, 284а, 285b), Німеччини (§ 240), Норвегії (ст.ст. 251, 252), Перу (ст. 151), Північної Македонії (ст. 139), Польщі (ст. 191), Португалії (ст.ст. 154, 155), Румунії (ст. 207), Сан-Марино (ст. 179), Словаччини (§§ 189-192), Таджикистану (ст. 134), Туреччини (ст.ст. 107, 108), Угорщини (ст. 195), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 181), Фінляндії (ст. 8 глави 25), Хорватії (ст. 138), Чехії (ст. 175), Чорногорії (ст. 165), Швейцарії (ст. 181), Швеції (ст. 4 глави 4) та інших держав.

В КК Болгарії стаття про примушування (ст. 143) включена до розділу з назвою «Примушування», в КК Японії (ст. 223) до глави «Злочини залякування», в кримінальних кодексах Грузії (ст. 150), Сербії (ст. 62) і Словенії (ст. 132) вказане діяння віднесене до злочинів проти прав і свобод людини, в КК Кореї (ст.ст. 324, 324-2) до злочинів, які стосуються перешкоджання іншій особі у використанні її права, в КК Колумбії (ст.ст. 182-185) і КК Сальвадору (ст. 153) до посягань на особисту автономію.

Окремі законодавці встановлюють відповідальність за такий спеціальний вид примушування як примушування до шлюбу. Разом з тим порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що більшість з них відносять вказане діяння не до злочинів проти свободи особи, а проти порядку укладення шлюбу і сімейних відносин. Такою, зокрема, є позиція законодавців Австрії (§ 193), Азербайджану (ст. 176-1), Албанії (ст. 130), Болгарії (ст.ст. 177, 190), Киргизстану (ст.ст. 176, 177), Сербії (ст. 113а), Туркменістану (ст. 162) та Хорватії (ст. 169). До злочинів проти свободи (як варіант проти свободи, честі та гідності особи) зазначене діяння відносять кримінальні кодекси Німеччини (§ 237), Норвегії (ст. 253), Узбекистану (ст. 136), Швейцарії (ст. 181а) та Швеції (ст.ст. 4с, 4d глави 4). В КК Китаю дане діяння (ст. 257) включено до глави, що об'єднує злочини проти прав людини і демократичних прав громадян, в КК Грузії (ст. 150-1) до глави «Злочини проти прав і свобод людини», в КК Канади (ст. 293.1) до глави «Злочини проти особи та репутації», в КК Австралії (ст. 270.7B) до розділу «Рабство і злочини, подібні до рабства», а в КК Індії (ст. 366) до глави «Злочини проти людського тіла».

До посягань на свободу особи нерідко відносять також таке діяння як погроза. Відповідну позицію займають, зокрема, законодавці Австрії (§ 107), Аргентини (ст.ст. 149 bis, 149 ter), Білорусі (ст. 186), Болівії (ст. 293), Бразилії (ст. 147), Вірменії (ст. 137), Греції (ст. 333), Іспанії (ст.ст. 169-171), Італії (ст. 612), Куби (ст.ст. 338, 339), Нідерландів (ст. 285), Німеччини (§ 241), Норвегії (ст.ст. 263-265), Північної Македонії (ст. 144), Польщі (ст. 190), Португалії (ст.ст. 153, 155), Румунії (ст. 206), Сан-Марино (ст. 181), Туреччини (ст. 106), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 183), Фінляндії (ст.ст. 7, 7(а) глави 25), Хорватії (ст. 139), Чорногорії (ст. 168), Швейцарії (ст. 180), Швеції (ст. 5 глави 4).

Подібним за своєю суттю є підхід й деяких інших законодавців. Так, в КК Болгарії стаття про відповідальність за погрозу (ст. 144) включена до розділу з назвою «Примушування», в КК Японії (ст. 222) до глави «Злочини залякування», в кримінальних кодексах Грузії (ст. 151) і Словенії (ст. 135) вказане діяння віднесено до злочинів проти прав і свобод людини, в КК Сальвадору (ст. 154) до посягань на особисту автономію, в КК Кореї (ст.ст. 283-286) до злочинів, пов'язаних із залякуванням.

Однак окремі законодавці мають іншу точку зору на об'єкт розглядуваного посягання. Приміром, в КК Ізраїлю (ст. 192) погроза віднесена до злочинів проти громадського порядку, в КК Албанії (ст. 121/а) до злочинів проти моральності та гідності, в КК Данії (§ 266) до злочинів проти спокою, в КК Росії (ст. 119), як і в КК України, до злочинів проти життя та здоров'я.

По-різному визначається місце в системі Особливої частини КК такого діяння як насильницьке зникнення, відповідальність за яке встановлена на сьогодні в законодавстві деяких держав світу (переважно країн Латинської Америки). Так, якщо в кримінальних кодексах Албанії (ст. 109/с), Аргентини (ст. 142 ter), Болівії (ст. 292 Bis), Гватемали (ст. 201 ter), Колумбії (ст.ст. 165-167), України (ст. 146-1) та Швейцарії (ст. 185 bis) вказане діяння визнано злочином проти особистої свободи, то в кримінальному законодавстві Австралії (ст. 268.21), Азербайджану (ст. 110), Киргизстану (ст. 382), Литви (ст. 100-1), Перу (ст. 320) і Сальвадору (ст.ст. 364-366) злочином проти миру та безпеки людства. В КК Мексики статті про відповідальність за насильницьке зникнення (ст.ст. 215-А-215-Э) донедавна були розміщені в главі про корупційні злочини, однак 17 листопада 2017 р. з мексиканського кримінального закону вони були виключені.

Кримінальне законодавство різних держав світу до злочинів проти свободи особи зараховує й інші посягання. Так, наприклад, в кримінальних кодексах Австрії (§§ 107а, 107с), Болгарії (ст. 144а), Італії (ст. 612 bis), Німеччини (§ 238), Норвегії (ст.ст. 266, 266а), Польщі (ст. 190а), Румунії (ст. 208), Хорватії (ст. 140), Чорногорії (ст. 168а) і Швеції (ст. 4b глави 4) передбачено відповідальність за переслідування. Кримінальне законодавство окремих держав (зокрема, Аргентини (ст.ст. 143, 144), Грузії (ст. 147), Північної Македонії (ст.ст. 606, 607)) злочином проти особистої свободи визнає незаконне затримання і тримання під вартою. В кримінальних кодексах Австрії (§ 109), Албанії (ст. 112), Греції (ст. 334), Польщі (ст. 193), Сан-Марино (ст. 182), Словаччини (§ 194), Туреччини (ст. 116), Чехії (ст. 178) і Швейцарії (ст. 186) встановлено відповідальність за порушення недоторканності житла (в КК України, нагадаємо, вказане діяння (ст. 162) включено до розділу V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина»). В кримінальних кодексах Австрії (§ 103) і Сан-Марино (ст. 170) передбачено відповідальність за передачу громадянина іноземній державі. Відповідальність за примусове переміщення на територію іншої країни (в тому числі з певною метою) встановлена в кримінальних законах Аргентини (ст. 145), Ізраїлю (ст. 370), Колумбії (ст.ст. 180, 181), Німеччини (§ 234а) і Словаччини (§ 187). В КК Грузії передбачено відповідальність за посягання на право вільного вибору місця перебування (ст. 152), в КК Чорногорії за порушення свободи пересування і вільного вибору місця проживання (ст. 163). В Пенітенціарному кодексі Естонії до злочинів проти свободи віднесено, зокрема, такі діяння як звідництво (ст. 133-2), сприяння проституції (ст. 133-3), доставлення в державу, у якій обмежуються свободи особи (ст. 134), приватна детективна діяльність (ст. 137), незаконне проведення дослідів на людях (ст. 138), примушування до донорства (ст. 138-1), незаконне вилучення трансплантаційного матеріалу (ст. 139), схиляння до донорства (ст. 140). В КК Польщі до розглядуваних діянь зараховано також розповсюдження зображення оголеної особи під час статевого акту (ст. 191а), здійснення лікувальних заходів без згоди пацієнта (ст. 192). Лікування без згоди пацієнта визнано злочином проти особистої свободи також в КК Португалії (ст. 156). КК Сан-Марино, в якому не виокремлено глави про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, до посягань на свободу особи відносить порушення сексуальної свободи (ст.ст. 171, 172), статеві акти з неповнолітніми або з недієздатними (ст. 173), протизаконні статеві акти (ст. 174), зваблення (ст. 175), розбещення неповнолітніх (ст. 177). Чеський законодавець до посягань на особисту свободу відніс доручення дитини іншій особі (ст. 169), обмеження особистої свободи (ст. 171), розбій (ст. 173), обмеження свободи віросповідання (ст. 176), пригнічення (ст. 177), порушення свободи об'єднань та зборів (ст. 179). Подібні діяння визначив такими, що посягають на свободу людини, і словацький законодавець (§§ 180, 183, 188, 193, 195), який, окрім цього, зарахував до них несанкціоноване спостереження за приватним життям людини у її помешканні (§ 194а) та порушення таємниці переданих повідомлень (листування) (§§ 196, 197). У кримінальних кодексах Албанії (ст. 111), Колумбії (ст. 173) і Франції (ст.ст. 224-6-224-8) до посягань на свободу людини віднесено викрадення повітряного судна, корабля чи будьякого транспортного засобу, на борту яких перебувають люди. КК Австрії до розглядуваних посягань зараховує також застосування насильства протягом тривалого періоду (§ 107Ь) і введення особи в оману, якщо внаслідок цього їй завдано шкоду (§ 108). В Законі про кримінальне право Ізраїлю до посягань на свободу особи віднесено утримання паспорта (ст. 376 алеф). В КК Фінляндії до злочинів проти особистої свободи включено таке посягання як незаконне отримання згоди на усиновлення (ст.ст. 3(Ь), 3(с) глави 25), в КК Болівії перешкоджання свободі слова (ст. 296) і посягання на свободу освіти (ст. 297).

На наш погляд, те чи інше коло діянь, що їх законодавець зараховує до посягань на свободу особи, залежить від низки факторів, серед яких специфіка тієї чи іншої країни, традиції законотворення, що у ній склалися, зміст, який вкладено законодавцем у розуміння сутності особистої свободи тощо.

Порівняльно-правовий аналіз законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи засвідчує, що більшість законодавців виокремлює вказані посягання в окрему групу кримінально караних діянь. Однак не бракує й винятків. Так, у законодавстві Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Латвії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану злочини проти честі та гідності особи об'єднані в одній главі (розділі) зі злочинами проти свободи особи, що відображено у назві відповідних глав (розділів). У законодавстві Казахстану і Китаю розглядувані діяння поряд з посяганнями на свободу включені до глав «Кримінальні правопорушення проти особи» і «Злочини проти прав людини і демократичних прав громадян» відповідно. Глава ІІ «Злочини проти особи» КК Туреччини включає частину 7 «Злочини проти свободи» і частину 8 «Злочини проти гідності». В КК Канади посягання на свободу і посягання на честь і гідність особи, як і чимало інших злочинів, акумульовані в главі VIII «Злочини проти особи та репутації».

Законодавці, котрі виокремлюють злочини проти честі та гідності особи в самостійну групу кримінально караних діянь, відповідні структурні частини кримінальних законів називають по-різному. Одні вказують на те, що розглядувані діяння посягають лише на честь (кримінальні кодекси Австрії, Болівії, Бразилії, Гватемали, Іспанії, Італії, Куби, Перу, Португалії, Сан-Марино), другі тільки на гідність (кримінальні кодекси Аргентини, Франції), треті на честь та гідність (кримінальні кодекси Литви, Сербії), четверті на репутацію (кримінальні кодекси Республіки Корея, Японії), п'яті на честь та репутацію (кримінальні кодекси Бельгії, Північної Македонії, Словенії, Тунісу, Хорватії, Чорногорії), шості (яких найбільше) займають іншу позицію. Наприклад, деякі законодавці об'єднують розглядувані діяння з іншими злочинами, однак не тими, які посягають на свободу особи (здебільшого це посягання на приватність). Приміром, в КК Албанії відповідний розділ має назву «Злочинні діяння проти моральності і гідності», в КК Польщі «Злочини проти гідності та тілесної недоторканності», в КК Сальвадору «Злочини проти честі та приватності», в КК Угорщини «Злочини проти людської гідності і фундаментальних прав», в КК Фінляндії «Злочини проти приватності, громадського спокою та особистої репутації», в КК Швейцарії «Злочинні діяння проти честі і таємної та приватної сфери». Інші законодавці у назвах відповідних структурних частин кримінальних законів прагнули максимально конкретизувати про які саме діяння у них йдеться. Наприклад, в КК Болгарії цей розділ має назву «Образа і наклеп», в КК Данії «Спокій і наклеп», в КК Нідерландів «Дифамація», в КК Німеччини «Образа», в КК Швеції «Про дифамацію».