Взаємозв’язок приватно-правових та публічно-правових відносин у функціонуванні фінансової системи держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Взаємозв'язок приватно-правових та публічно-правових відносин у функціонуванні фінансової системи держави

Нестеренко А.С., доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри теорії та історії держави і права та адміністративного права Донецького національного університету імені Василя Стуса

Для регулювання приватних і публічних відносин, у тому числі й фінансових, держава використовує (і має застосовувати) різні методи регулювання: цивільно-правові норми для регулювання приватних суспільних відносин та владні приписи для регулювання публічних суспільних відносин. Тим самим допускається різний ступінь державного втручання в ті чи інші відносини. Саме тому класики фінансового права робили наголос на тому, що предметом фінансового права є не всі фінанси, а лише фінанси «всіх видів примусових союзів» або «публічні фінанси», залишаючи поза предметом фінансового права приватні фінансові відносини - фінанси приватних власників. Нині ми є очевидцями картини, коли, з одного боку, прибічники старих підходів продовжують стверджувати, що «практична реалізація позитивістської доктрини фінансового права, поряд з породженням інших недоліків, дає змогу державі протиправно змішувати публічні фінанси з фінансами приватними, недержавними, викликаючи цим самим до життя безліч найскладніших проблем для себе та суспільства в цілому, а з іншого - прибічники так званої «розширювальної концепції фінансового права» мали б більш активно виступати за принципово інший підхід до розуміння родових ознак і предмета фінансового права. У статті йдеться про взаємозв'язок публічно-правових та приватно-правових відносин у фінансовому праві загалом та фінансовій системі держави зокрема. Кордони між публічним і приватним правом ніколи не були однозначно певними і постійно змінювалися. Розкривається питання щодо критерію розмежування публічного та приватного у праві. Звертається увага, що об'єктом регулюючого впливу фінансового права України на нинішньому етапі виступає вся фінансова система країни, а не лише її державний сектор, в тому числі корпоративні та приватні фінансові ресурси, що націлені відтворюватись у розширеному режимі завдяки взаємозв'язку, взаємодії та взаємній залежності з власне державними фінансами.

Ринкові умови змушують чинити поворот фінансових відносин до права, законності, прозорості, тобто до цивілізованого правочинства. Фінансове право в ринкових умовах, його нормативні засади формуються на врахуванні розмаїття інтересів, визначеної законодавством свободи дій, взаємних, скоординованих дій суб'єктів фінансово-правових відносин. Принципово важливим є те, що у фінансовому праві такі засоби регуляції, як позитивні зобов'язання та дозволяння, правові угоди, рекомендації, фінансово-правові стимули, варіантність можливих дій і таке інше, отримують вагоме місце і зростаючу роль. Таким чином, це є ще одним підтвердженням набуття цією галуззю права все більш ринкового типу.

Ключові слова: фінансова система, фінанси, публічні фінанси, приватні фінанси, фінансова діяльність.

RELATIONSHIP BETWEEN PRIVATE AND PUBLIC RELATIONS IN THE FUNCTIONING OF THE FINANCIAL SYSTEM OF THE STATE

When regulating private and public relations, including financial, the state uses (and must apply) different methods of regulation: civil law in regulating private social relations and power prescriptions in regulating public social relations. Thus, a different degree of state interference in certain relations is allowed. That is why the classics of financial law have emphasized that the subject of financial law is not all finances, but only the finances of “all kinds of compulsory unions” or “public finances”, leaving private financial relations outside the subject of financial law - the finances of private owners. Today, we are witnesses to the picture when, on the one hand, supporters of the old approaches continue to argue that “the practical implementation of the positivist doctrine of financial law, along with the emergence of other shortcomings, allows the state to illegally mix public finances with the finances of private, non-state, self-inflicted lives, many of the most difficult problems for themselves and society as a whole, and on the other hand, supporters of the so-called “expanding concept of financial law” should be more active in favor of a fundamentally different approach understanding fungible and subject of finance. The article deals with the interrelation of public-law and private-law relations in financial law in general and the financial system of the state in particular. The boundaries between public and private law have never been clearly defined and is constantly changing. Reveals a question regarding the criterion of distinction between public and private law. Attention is drawn that the object of the regulatory impact of the financial law of Ukraine on the current stage performs the entire financial system of the country, not just the public sector, including corporate and private financial resources, aims to play in advanced mode, thanks to the relationship, interaction and mutual dependence of the public finances.

Market conditions are forced to turn financial relationships to law, lawfulness, transparency, that is, to civilized law. Financial law in a market environment, its normative bases are formed on the diversity of interests defined by the legislation of freedom of action, mutual, coordinated actions of subjects of financial legal relations. Fundamentally important is that in financial law such means of regulation as a positive obligation and permission, legal agreements, recommendations, financial and legal incentives, the variance of possible actions, etc., get a significant place and increasing role. Thus, it is another confirmation of the acquisition of this branch of law more market type.

Key words: financial system, finances, public finance, private finance, financial activity.

Постановка проблеми

Для регулювання приватних та публічних відносин, у тому числі й фінансових, держава використовує (і має застосовувати) різні методи регулювання: цивільно-правові норми для регулювання приватних суспільних відносин та владні приписи для регулювання публічних суспільних відносин. Тим самим допускається різний ступінь державного втручання в ті чи інші відносини. Саме тому класики фінансового права С. Іловайський, Г. Тіктін, П. Годме та інші робили наголос на тому, що предметом фінансового права є не всі фінанси, а лише фінанси «всіх видів примусових союзів» або «публічні фінанси», залишаючи поза предметом фінансового права приватні фінансові відносини - фінанси приватних власників [14, с. 73]. Нині ми є очевидцями картини, коли, з одного боку, прибічники старих підходів продовжують стверджувати, що «практична реалізація позитивістської доктрини фінансового права, поряд з породженням інших недоліків, дає змогу державі протиправно змішувати публічні фінанси з фінансами приватними, недержавними, викликаючи цим самим до життя безліч найскладніших проблем для себе та суспільства в цілому, а з іншого - прибічники так званої «розширювальної концепції фінансового права» мали б більш активно виступати за принципово інший підхід до розуміння родових ознак і предмета фінансового права [10, с. 426].

Формування цілей статті. Таким чином, виникає питання щодо розмежування публічного та приватного права загалом та в галузі фінансового права зокрема. Саме ці питання становлять мету дослідження та необхідність з'ясування розподілу приватних та публічних фінансів у фінансовій системі держави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теорії фінансів і проблемам розмежування приватних та публічних фінансів приділялося і приділяється багато уваги з боку вітчизняних і російських учених у дореволюційні часи, в радянський період та в умовах трансформації економіки та реструктуризації фінансової системи. Вагомими є наукові доробки К. Бельського, Л. Воронової, П. Годме, С. Запольського, С. Іловайського, А. Ковальчука, М. Кучерявенко, І. Луніної, О. Мозгового, А. Монаєнко, А. Нечай, І. Озерова, В. Опаріна, Н. Пришви, Е. Ровинського, Твердохлєбова, Г. Тіктіна, М. Тургенєва, Л. Ходського, Ципкіна, І. Янжула та ін.

Основний зміст

Розподіл права на приватне і публічне проявляється в історії як наслідок розвитку суспільних відносин. Спочатку такий поділ був відсутній, всі правові інститути носили змішаний характер. Класичним прикладом такого змішування публічного і цивільного виступає середньовічна феодальна система, яка будує права верховної влади на майнових принципах цивільного права й утримує за ними цей характер навіть у тих випадках, коли ці права здійснюються самим монархом, нікому не передає їх на титулі лена.

Перші спроби поділу права на приватне і публічне з'являються ще за часів Стародавньої Греції. Аристотель і Демосфен розрізняли право, порушення якого шкодить усьому суспільному союзу, і право, яке заподіює шкоду окремим членам цього союзу [20, с. 649]. Розподіл тим важливіший, що громадяни грецьких полісів (міст- держав) не поділяли політичні і громадянські права між собою, які належали їм.

Поділ права на приватне і публічне має свою історію, яку можна розглядати з кількох точок зору. Так, наприклад, підставою для поділу приватного права і публічного вважають матеріальний критерій, вважаючи, що відмінність між правом публічним і приватним криється в самій матерії, в самому змісті регульованих відносин: досить поширеною була думка, що єдиною теоретично правильною сферою цивільного права є сфера відносин майнових. Згідно зі Шталем, приватне право служить окремому буттю, окремій особі, а публічне - має на увазі загальне буття. На думку Г. Пухти, приватне право розглядає людину як окрему особу в її відносинах до інших окремих осіб, а публічне - бере її як члена народного союзу в сенсі цілого і у його відносинах до інших членів того ж цілого [3, с. 36]. К. Кавелін вважав, що єдність інститутів права приватного надає майновий інтерес, що визначає право. Де предметом права буде річ, послуга, матеріальна цінність, там ми маємо право цивільне; де цього немає - там публічне [6, с. 63]. На думку Г. Шершеневича, приватне право - це приватний інтерес від ділових осіб. У житті мимоволі і, можливо, частково несвідомо встановлюється протилежність приватного і громадського [29, с. 14].

На противагу цій точці зору є теорія, на перше місце якої ставлять формальний критерій (спосіб судового захисту): право публічне - те, яке охороняється з ініціативи влади в порядку суду кримінального чи адміністративного, а право приватне - те, яке охороняється з ініціативи приватної особи і в порядку цивільного процесу. На думку А. Тона, норма, яка відображає приватний інтерес, стає приватним правом тільки за наявності ще й формальної ознаки, яка дається позовом, захистом цього інтересу особи перед судом. Ось тут тільки, в поєднанні приватного інтересу з приватним позовом, і утворюється поняття приватного права. С. Муромцев стверджував, що в одних випадках органи влади виступають на захист порушених прав за своєю власною ініціативою, а в другому випадку - не інакше як за позовом приватних осіб. Випадки першого роду з'єднуються у відділ публічного права, випадки другого роду - у відділ приватного права [15, с. 195-196].

Але існував інший формальний критерій. Так, А. Брінц вважав, що приватним є переважно те право, норми якого можуть бути скасовані волею інших осіб, крім держави [6, с. 86]. Найбільш чітко і безкомпромісно свою позицію висловив Д. Грімм: «Розподіл права на публічне та приватне суто практичного походження. Римським юристам треба було просто відзначити той факт, що діяльність держави регулюється іншими нормами, ніж діяльність приватних осіб <...> Питання такого поділу є проста доцільність, тому безнадійною є спроба теоретичного обґрунтування поділу права приватного і публічного. З наукової точки зору ця ідея не має самостійної цінності і видається ірраціональною» [5, с. 80-82]. Одним з поширених підходів до поділу на приватне і публічне право вважається теорія І. Покровського, яка і до цього дня прийнятна в наукових колах. Як зазначає І. Покровський, право має своєю загальною метою регулювання міжлюдських відносин. Але якщо придивитися ближче до способів або прийомів цього регулювання, то помітні істотні відмінності: в одних сферах відносини регулюються виключно веліннями (що виходять від одного єдиного центру, яким є державна влада); в інших сферах державна влада принципово утримується від безпосереднього і владного регулювання відносин (регулювання здійснюється безліччю інших центрів, які мисляться як деякі самостійні соціальні одиниці), ці норми мають не примусовий, а лише субсидіарний характер і можуть бути скасовані або замінені приватними визначеннями.

Таким чином, І. Покровський вважає, що якщо публічне право є системою юридичної централізації відносин, то цивільне право, навпаки, є системою юридичної децентралізації: воно за самою своєю суттю припускає для свого буття наявність безлічі самовизначальних центрів. Якщо публічне право є системою субординації, то громадянське право є системою координації; якщо перше є сферою влади і підпорядкування, то друге є сферою свободи і приватної ініціативи [21, с. 12-16].

Хотілось би погодитися з твердженням Д. Козлова, який вважає, що «кордони між публічним і приватним правом ніколи не були однозначно певними і постійно змінювалися. Навіть у цей період часу ці кордони не мають різкої демаркаційної лінії, тому весь час іде безперервне запозичення публічним правом понять цивільного, і навпаки, а також міграція норм з однієї галузі права в іншу. Іншими словами, йде постійний процес взаємного збагачення і переплетіння, в якому немає місця ізоляції» [11, с. 70].

Якщо звернутися до теорії фінансового права, то слід звернути увагу на той факт, що предметом дослідження цієї галузі є «фінанси». Але, як відомо, ця категорія є одним із феноменів людської цивілізації. Натепер відсутній однозначний підхід для характеристики поняття «фінанси», як вважає Б. Сабанті, вони завдяки запозиченням з іноземної літератури поширюються на широке коло економічних відносин, що не мають нічого спільного з фінансами. Видатний французький учений у галузі цивільного та фінансового права Франції Поль Марі Годме вперше визначив «фінанси» як публічні (державні) та приватні [4, С. 10-11]. У зв'язку з цим фінанси починають розглядати як публічно-правову та приватно-правову категорії, «які за наявності спільних рис мають і суттєві відмінності, а саме:

- держава може в примусовому порядку забезпечити власні доходи за допомогою системи податків та інших обов'язкових платежів, тоді як примусового виконання стосовно самої держави ніколи не буває. Приватні особи не можуть у примусовому порядку забезпечити власні доходи і, відповідно, можуть виявитися неспроможними виконати свої зобов'язання; державні фінанси пов'язані з грошовою системою, яка більшою чи меншою мірою управляється державою, тоді як ця грошова система не залежить від волі приватного власника, що розпоряджається лише власними фінансами;

приватні фінанси зорієнтовані на одержання прибутку. Державні фінанси, навпаки, - це засіб задоволення загальнодержавних інтересів;

розміри державних фінансів є незрівнянно більшими, ніж розміри приватних фінансів, якими розпоряджаються окремі особи» [4, с. 42]. Але слід звернути увагу на той факт, що видатний учений говорить про державні та приватні фінанси, проводячи розмежування саме між такими. Але, як відомо, державні фінанси - це не тотожна категорія публічним фінансам. І це слід брати до уваги.

Н. Шевельова як критерій віднесення тих або інших суспільних відносин до фінансових виділяє правомочність публічного суб'єкта на вилучення грошових коштів у інших суб'єктів права, їх організацію і використання вилученого в публічному інтересі [28, с. 7]. На думку С. Запольського, «регулювання державою деяких економічних відносин саме як фінансових пояснюється особливою зацікавленістю держави або навіть обов'язком держави в захисті, задоволенні або гарантуванні публічного інтересу, в точному здійсненні тих дій і операцій, які переслідують безпосередньо публічні цілі» [8, с. 27].

Дослідники вважають, що публічний інтерес у галузі фінансів зводиться до намагання держави створити найбільш сприятливі умови для стабілізації економіки будь-якого територіального утворення (області, району, села, селища, міста), удосконалення ринкових відносин, вирівнювання соціально-економічного розвитку [30, с. 130].

Критерієм розмежування публічного та приватного у праві, як слушно зазначає А. Нечай (сучасний український учений), виступає інтерес: для публічного права велике значення мають державні інтереси, правовий статус її органів, посадових осіб, а також регулювання відносин, що відрізняються яскраво вираженим суспільним характером; для приватного права основним є інтереси окремих осіб [18, с. 29]. Публічний інтерес, на думку Н. Пришви, - «це концентрований вираз загальносоціаль- них потреб і прагнень; це визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого є умовою та гарантією її існування і розвитку» [22, с. 71]. Таким чином, можна стверджувати, що основними критеріями розмежування між публічними і приватними фінансами є наявність публічного (державного) інтересу; можливість застосування державного примусового порядку мобілізації фінансових ресурсів; зв'язок державних фінансів з грошовою системою, яка певною мірою керується державою і не залежить від волі приватного власника, який розпоряджається лише власними фінансами; значний розмір державних фінансів порівняно з приватними; орієнтація приватних фінансів на одержання прибутку, а не на задоволення загального інтересу.

Як зазначає А. Монаєнко, підсистема публічних фінансів включає такі ланки:

публічні фінанси держави: відносини, які виникають з приводу утворення, розподілу та використання публічних фондів коштів держави;

публічні фінанси суб'єктів федерації: відносини, які виникають щодо утворення, розподілу та використання публічних фондів коштів суб'єктів федерації (у державах з федеральним устроєм);

публічні фінанси місцевого самоврядування: відносини, які виникають з приводу утворення, розподілу та використання публічних фондів коштів місцевого самоврядування всіх видів;

публічні фінанси суспільного (соціального) призначення: відносини, які виникають з приводу утворення, розподілу та використання публічних фондів коштів, за рахунок яких задовольняються суспільні (соціальні) інтереси, визнані державою або органами місцевого самоврядування, незалежно від форми власності цих фондів.

Підсистема приватних фінансів включає відносини, які виникають з приводу утворення, розподілу та використання приватних фондів коштів господарюючих суб'єктів [14, с. 75].

М. Карасьова вважає, що включення в категорію «фінанси» децентралізованих фондів організацій супроводжує низка сумнівів. Насамперед величезне число комерційних організацій вступає з державою у фінансові відносини лише з приводу сплати податків, останні свої матеріальні засоби вони використовують за власним розсудом, тобто здійснюють щодо них правомочність власника. Потім платниками податків, тобто суб'єктами фінансово- правових відносин, є і громадяни, доходи і накопичення яких, слідуючи логіці М. Карасьової, також необхідно відносити до категорії «фінанси» [26, с.18].

На противагу таким висловлюванням є думка О. Худякова, який вважає, що «предметом фінансового права виступають лише ті фінанси, які належать до категорії «публічні фінанси», що складаються з державних фінансів і фінансів муніципальних утворень. Але у зв'язку з цим виникає питання: чи належать до фінансової діяльності держави (а відповідно, до сфери фінансового права) державне регулювання приватних фінансів, а також нагляд і контроль за фінансовою діяльністю недержавних організацій. Відзначимо, що в навчальній літературі з фінансового права регулювання приватних фінансів (наприклад, банківських, страхових) розглядається як елемент фінансової діяльності держави і відповідно як предмет фінансового права. Що ж до регулювання приватних фінансових відносин, а також здійснення контролю і нагляду за виконанням розпоряджень, що містяться в правових актах, присвячених цьому регулюванню (наприклад, регулювання комерційних банків), то це регулювання не виражає собою фінансової діяльності держави. Приватні фінанси виступають предметом цивільного права. Норми, за допомогою яких держава здійснює регулювання фінансової діяльності недержавних суб'єктів, - це цивільно-правові норми. Контроль за виконанням цих норм здійснюється в рамках адміністративних відносин [27, с. 12]. Понятійний апарат сучасної науки фінансового права формувався в основному в радянський період, коли господарюючі суб'єкти входили в єдиний народногосподарський комплекс та загальною метою якого було планове розширене відтворення. Держава в особі своїх органів державного управління не стільки регулювала відносини в економічній сфері, але й була їх безпосередньою учасницею. Соціалістичну власність, як наголошувалося вище, також можна було сприймати як державну. У цих умовах категорія «фінанси» природним чином ставала для грошового обігу всеосяжною, так само як і фінансова система включала практично всі фонди грошових коштів.

У сучасний період становище істотним чином змінилося. Держава, хоча і є найбільшим власником у країні, проте стала орієнтуватися у фінансуванні діяльності своїх потреб в основному на податки. Доля державних суб'єктів у промисловості і сільському господарстві значно знизилася, в банківській системі домінують приватні суб'єкти, повсюдно розширюється приплив і включення у виробничу діяльність приватного капіталу.

Також слід зазначити, що тривалий процес розвитку товарно-грошових відносин радикально змінив зміст фінансів. Якщо раніше в цих відносинах головну роль відігравали монарх, держава як власники і правителі, то в ХХ ст. основними власниками цінностей, підприємств стають громадяни, а держава в особі органів влади виступає посередником і споживачем благ, що перерозподіляються. Все це дало право американським ученим З. Боді і Р. Мертону [2, с. 43] справедливо відзначити, що в світі фінансів є дві основні дійові особи - домогосподарства і фірми, які приймають ті або інші рішення.

Сучасний фінансист України А. Ковальчук також вважає, що об'єктом регулюючого впливу фінансового права України на нинішньому етапі виступає вся фінансова система країни, а не лише її державний сектор, у тому числі (якщо не головним чином) корпоративні та приватні фінансові ресурси, що націлені відтворюватись у розширеному режимі, завдяки взаємозв'язку, взаємодії та взаємній залежності з власне державними фінансами. Отже, домінування спектра ринкових відносин у фінансовій системі країни накладає свій відчутний відбиток на законодавчий процес і всю систему фінансово-правових норм та підзаконних актів, якими врегульовується вся фінансова система [10, с. 106]. Економічна структура будь-якого суспільства не може функціонувати без нормально організованого потоку коштів між державою і виробничими структурами, державою і населенням, між регіонами й окремими державами. Такі грошові потоки відбивають процеси реального життя суспільства. Вони утворюють єдину систему руху грошових ресурсів з метою підтримки життєдіяльності всіх елементів державних і недержавних структур. У своїй динаміці грошові ресурси утворюють фінансову систему суспільства [13, с. 7].

Ю. Оніщук, досліджуючи категорію «фінансова діяльність», доходить висновку, що у процесі фінансової діяльності концептуальне значення має поділ фінансів на публічні та приватні. У практичному житті, особливо на нинішньому етапі розвитку суспільства, вони здебільшого стають «перемішаними» [19]. З такими висновками вчених не можна не погодитися, бо саме нині, на сучасному етапі розвитку фінансової системи України, можна яскраво побачити, що її складниками є як централізовані, так і децентралізовані фінанси. А саме їх взаємодія становить органічно діючу фінансову систему будь-якої країни.

Як удало зазначає С. Клімова, «призначення фінансів полягає в забезпеченні кожної фізичної особи, кожного суб'єкта підприємництва, кожної державної структури і суспільства загалом достатніми для здійснення їх діяльності грошовими коштами. Головне ж призначення полягає у задоволенні потреб суспільства та розвитку виробництва». Автор зазначає, що «критичний огляд української наукової літератури щодо фінансової системи в Україні дав можливість зробити висновок про те, що термін «публічні фінанси» не є загальновживаним, однак останнім часом намітилася стратегія до поділу суспільних відносин на «публічні» і «приватні», тому використання згаданого терміна є виправданим та своєчасним» [9].

Необхідно нагадати, що фінансове право є публічною галуззю права, яка регулює суспільні відносини, що виникають у процесі створення, розподілу і використання різних фондів коштів, що входять до фінансової системи, які необхідні державі та місцевому самоврядуванню для виконання своїх завдань і функцій в умовах дії товарногрошового обігу. При цьому слід зазначити, що фінансове право регулює як відносини, що виникають безпосередньо під час створення, розподілу та використання фондів грошових коштів, так і суспільні відносини, як зазначає О. Ашмаріна, які «грають супутню роль, що забезпечує в процесі створення, розподілу і використання відповідних фондів грошових коштів» [1, с. 31]. Таку групу відносин (що виникають у разі функціонування фінансової системи) регулюють норми не тільки фінансового права, але також і інших галузей права, зокрема цивільного права. На відміну від фінансового права, цивільне право належить до галузей приватного права з усіма властивими йому ознаками. Розглядаючи питання формування фондів грошових коштів, які становлять відповідну ланку фінансової системи, необхідно відзначити, що формуються вони, як правило, за рахунок доходів, отриманих у результаті участі суб'єкта, що володіє цим фондом грошових коштів, у цивільному обороті. При цьому використовуються цивільно-правові підстави.

Так, фонди грошових коштів підприємств і організацій, що діють на різних формах власності, як складовий фундамент фінансової системи, створюються в основному під час реалізації результатів їх виробничої діяльності на підставі різних цивільно-правових договорів.

Фонди банківського кредиту формуються за рахунок залучення вільних грошових коштів різних суб'єктів на підставі договору банківського вкладу (депозиту), а також за рахунок отримання плати (відсотка) за вчинення банківських операцій або надання інших послуг: за кредитним договором, за договором банківського рахунку і т. д.

Фонди страхування незалежно від виду страхування та їх особливостей об'єднуються в єдину ланку фінансової системи, оскільки страховики застосовують однакові методи акумуляції грошових коштів до своїх фондів. Фонди страхування формуються на підставі договору страхування за рахунок страхових премій (внесків), що вносяться страхувальником, і в тих випадках, коли здійснюється обов'язкове державне страхування. Вони формуються також за рахунок доходу, отримуваного страховиком від інвестування частини резервного фонду за відповідним договором. Щодо сфери страхової діяльності також можна простежити комплексність методів, які застосовуються для розвитку важливої сфери фінансової системи країни. Із розвитком ринкової економіки, утвердженням у ній суто ринкових принципів і правил об'єктивно ускладнюються фінансово-правові відносини. Держава вимушена в нових умовах для задоволення публічних потреб залучати різноманітні фінансові інститути і на страховому ринку, і приватних керуючих компаній для формування пенсійного капіталу, і фінанси кредитних спілок тощо. У таких умовах усе більшою мірою на зміну абсолютному пануванню методу владних приписів використовуються диспозитивні засади фінансово-правового регулювання. Не є винятком і страхова справа.

Таким чином, можна відзначити, що суспільні відносини всередині фінансової системи, тобто між її окремими ланками і всередині самих ланок, за винятком бюджетних відносин (з бюджетною системою і всередині бюджетної системи), опосередковуються нормами цивільного права. Норми цивільного права в розглянутих випадках регулюють майнові відносини, учасники яких дорівнюють, мають автономію волі і майнову самостійність, а самі ці відносини мають вартісну природу і набувають грошову форму. Однак ці суспільні відносини не належать до фінансових, хоча і створюють умови для їх виникнення. Виникаючи, фінансові відносини регулюються нормами фінансового права. Однак в умовах дії товарно-грошового обігу для більш повної реалізації цілей фінансової діяльності законодавець передбачає можливість застосування норм цивільного права під час регулювання певних суспільних відносин, заснованих на принципах «влади і підпорядкування». В умовах переходу до ринкових відносин роль норм цивільного права в регулюванні суспільного життя значно зросла.

Ринкові умови змушують чинити поворот фінансових відносин до права, законності, прозорості, тобто до цивілізованого правочинства. Фінансове право в ринкових умовах, його нормативні засади формуються на врахуванні розмаїття інтересів, визначеної законодавством свободи дій, взаємних, скоординованих дій суб'єктів фінансово-правових відносин. Принципово важливим є те, що у фінансовому праві такі засоби регуляції, як позитивні зобов'язання та дозволяння, правові угоди, рекомендації, фінансово-правові стимули, варіантність можливих дій і таке інше, отримують вагоме місце і зростаючу роль. Таким чином, це є ще одним підтвердженням набуття цією галуззю права все більш ринкового типу.

Як вдало зауважує А. Ковальчук, «феномен такого роду означає, що фінансове право в ринкових умовах нерідко застосовується не тільки як, скажімо, інституційний нормативний регулятор, не лише як різновид позитивного права, а як режим поведінки, що базується на незаперечності звичаїв, суспільно визнаних принципів і постулатів, ігнорування яких, як показала попередня практика фінансово-правових відносин, неминуче приносить негативні «дивіденди» [10, с. 289]. Водночас фінансове право, активно використовуючи такі засоби регулятивного впливу щодо суб'єктів фінансово-правових відносин, як дозволяння, позитивні зобов'язання, а також узгодження, координування спільних дій з боку учасників цих відносин, посідає своє особливе місце у сучасному суспільстві, в його ринковому середовищі. Настає час, коли сфера публічної фінансової діяльності, її законодавчо-нормативне забезпечення й врегулювання являтиме собою одну зі стратегічних функцій правової системи української держави. Так, наявність чи відсутність ефективно налагодженої системи фінансово-правового регламентування, регулювання й контролю є тим основоположним критерієм, який визначає глобальні перспективи або ж, навпаки, безперспективність економічного ладу.

Як вдало зазначає А. Ковальчук, «розвиток та поглиблення ринкових (товарно-грошових) відносин зумовило перманентне розщеплення «мононорм». У більш конкретному аспекті йдеться про таке:

по-перше, це набування дозволяннями (в умовах панування приватної власності, активного формування приватного фінансового капіталу) постійно зростаючої самостійності і все більш вагомої ролі;

по-друге, зменшення в системі фінансово-правового регулювання питомої ваги та значення юридичних заборон та каральних санкцій;

по-третє, зростання питомої ваги та якісна зміна сутнісних характеристик позитивних зобов'язань, зокрема, все більша втрата зобов'язаннями владно-імперативного характеру;

по-четверте, набуття фінансовим правом усіх ознак інституційного нормативного утворення; зокрема, з'явився відносно новий різновид юридичних норм - фінансово-правові норми» [10, с. 290-291]. Таким чином, йдеться про методи правового регулювання, які застосовуються у фінансово-правових відносинах.

У сучасних умовах актуальності набуває метод дис- позитивності, який показує перехід від примату публічної форми власності до пошуку компромісу між державними і приватними інтересами [12, с. 45]. Важко стверджувати, що для тієї чи іншої галузі права характерний лише імперативний чи лише диспозитивний метод. Сучасний розвиток держав романо-германської правової системи характеризується тенденцією, пов'язаною із взаємопроникненням приватно-правових прийомів у публічні галузі права і навпаки. З цього приводу В. Нерсесянц підкреслює: «під час характеристики системи права з позицій відмінності публічно-правових і приватно-правових аспектів права, по суті, має йтися не про окремі, принципово різні одна від одної, «чисті» норми і галузі публічного і приватного права, а про публічно-правовий і приватно-правовий компоненти (складові моменти) у всіх нормах і галузях права. Специфічний характер і особливості поєднання цих компонентів в окремій нормі і в нормах тієї чи іншої галузі права визначається своєрідністю врегульованих суспільних відносин, цілями і задачами правової регуляції, особливостями предмета і методу правового регулювання різних сфер суспільного життя» [17, с. 434]. Як удало зазначає Р. Сидорук у своєму дисертаційному дослідженні, проникнення приватно-правових елементів можна спостерігати і в податковому праві, наприклад, право мати представника, врегулювання відносин податкового кредиту, розстрочення і відстрочення грошових зобов'язань або податкового боргу тощо. Крім того, особиста участь платника податків у податкових відносинах не позбавляє його права мати свого представника, як і участь податкового представника не позбавляє платника податків права на особисту участь у таких відносинах. Конструкція договору, що використовується у податковому законодавстві, дає підстави зазначити таке: незважаючи на те, що результатом домовленостей між контролюючим органом і платником податків стосовно розстрочення чи відстрочення грошового зобов'язання є договір, проте його форма, умови, порядок виконання та розірвання встановлюються державою. Договір також може укладатись між владною та зобов'язаною стороною щодо визнання електронних документів. Тобто, характеризуючи диспозитивність у податковому праві, слід підкреслити можливість вибору альтернативи поведінки, але лише в рамках, визначених нормою, що міститься в актах податкового законодавства. Відповідно, базисом предмета податково-правового регулювання будуть владні відносини, тоді як усі інші є похідними [23, с. 3-31].

На думку В. Соловйова, у податковому законодавстві знайшла відображення тенденція, яка полягає у зменшенні балансу майнових інтересів публічного і приватних суб'єктів податкових правовідносин у бік їх рівності [25, с. 49]. Автор пояснює це, по-перше, тим, що російським законодавцем закріплений чіткий перелік податків і зборів, які мають сплачуватися платниками податків, по-друге, всі неусувні сумніви, протиріччя і неясності актів законодавства про податки та збори тлумачаться на користь платника податків [25, с. 49]. Чим більш демократичним і економічно розвиненим є суспільство, чим більшу цінність для всіх його членів мають права людини і чим більш укоріненими є в ньому засади верховенства права, тим, зрештою, меншою буде різниця інтересів платника податків і податкового органу, різниця публічного і приватного інтересу взагалі. На таку думку наштовхує перш за все те, що в демократичному суспільстві відсутня відмінність між державними і суспільними інтересами, оскільки жодна третя особа не бажає і не має способу збагатитися за рахунок державних грошей [7, с. 25-26]. Платник податків має бути заохочений у належному наповненні державної та місцевої казни, оскільки сплачені кошти повернуться до нього у вигляді певного блага (кредит, соціальні виплати, поліпшення інфраструктури тощо). Однак про зміщення балансу в бік рівності таких інтересів у публічних правовідносинах важко стверджувати. Незважаючи на те, що в українському законодавстві, а саме в Податковому кодексі України (далі - ПКУ), закріплена презумпція правомірності рішень платника податку та інші демократичні принципи оподаткування, проте основний зміст податкових правовідносин становить саме обов'язок сплачувати податки та збори. Тому серед принципів, визначених ПКУ, на першому місці стоїть саме принцип загальності оподаткування, відповідно до якого кожна особа зобов'язана сплачувати встановлені ПКУ, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями ПКУ. Приватні інтереси набувають нового значення, оскільки цього вимагають сучасні тенденції розвитку суспільства, де держава поставлена на служіння кожній людині, проте публічні інтереси у податкових правовідносинах мають привілейоване становище, що зумовлено самою природою податків.

Прийнятий ПКУ значно демократизував процедуру справляння податків та зборів, проте багато невирішених питань не дають змогу приватним особам належним чином реалізувати свої права у податкових правовідносинах.

Е. Нагірна, розглядаючи податкові спори, аналізуючи співвідношення цивільного та податкового законодавства, справедливо зазначає, що «взаємний вплив і проникнення одночасно наявних норм цивільного і податкового права неминуче. Це викликає серйозні проблеми у разі застосування зазначених норм як підприємцями та податковими органами, так і у разі вирішення податкових спорів у судах» [16, с. 3].

На думку Е. Соколової, «у разі застосування норм публічних галузей права та в разі спору всі сумніви, що виникають через прогалини в законодавстві, мають вирішуватися на користь сторони, що не володіє владними повноваженнями, тобто в інтересах громадян або господарюючих суб'єктів, а не на користь держави або муніципального утворення. Закріплення в галузях публічного права навіть в обмежених обсягах інституту аналогії може привести тільки до ослаблення захисту прав і законних інтересів громадян і господарюючих суб'єктів (організацій)» [24, с. 107].

Висновки

цивільний правовий суспільний фінанси

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що розмежування публічного і приватного права, як показує історія правовідносин, ніколи не мало чіткого розмежування. Нині, як ніколи в практиці фінансового права, яке в класичному сприйнятті є публічною галуззю права, видно запозичення публічним правом понять, категорій, методів приватного права (зокрема, цивільного), і навпаки, міграцію норм з однієї галузі права в іншу. Триває постійний процес взаємозбагачення і переплетіння. Саме приватні та публічні фінанси є базовою основою функціонування фінансової системи будь-якої держави загалом та України зокрема. Їх відсоткове співвідношення змінюється з урахуванням багатьох чинників (політичні, економічні умови), які існують у державі в той чи інший період часу, але вони завжди мають місце у фінансовій системі країни, та, як уже зазначалося, є базовими для функціонування фінансової системи країни.

Публічні фінанси виступають найважливішим елементом економічної системи, тому держава здійснює вплив на цю сферу економічних відносин. У структурі економічних відносин саме публічні фінанси найбільш схильні до імперативного регулювання з боку володарюючого суб'єкта. Ця особливість державної дії на фінансову сферу зумовлена тим, що держава виступає публічним регулятором цих відносин. У названому аспекті публічні фінанси є одним з об'єктів державного впливу. Водночас публічні фінанси виступають і найважливішим засобом, за допомогою якого здійснюється вплив держави на економічні і соціальні процеси. Одночасно негативні процеси в економічній та інших сферах суспільних відносин призводять до змін у фінансовій сфері.

Об'єктивізація нормативного регулювання та виникнення юридичних дозволянь є обов'язковою умовою будь-яких, у тому числі й фінансових, правовідносин. Фінансове право вбирає в себе усталені ринкові канони, які шляхом законотворчості підносяться до рівня загальнообов'язкових юридичних норм. Усе більш широке використання у фінансовому праві диспозитивних методів регулювання зовсім не означає применшення ролі й можливостей держави як владного суб'єкта в усіх різновидах фінансових відносин.

Список використаних джерел

1. Ашмарина Е.М. Некоторые аспекты расширения предмета финансового права в Российской Федерации: проблемы и перспективы: монография. Москва: Полиграф ОПТ, 2004. 128 с.

2. Боди З. Финансы / З. Боди, Р Мертон. Москва: Вильямс, 2009. 592 с.

3. Гамбаров Ю.С. Курс гражданского права. Общая часть. Т.1. Санкт-Петербург: Тип-я М.М. Стасюлевича, 1911. 793 с.

4. Годме П.М. Финансовое право: учебник. Москва: Прогресс, 1978. 429с.

5. Гримм Д.Д. Курс римского права. Т 1. Санкт-Петербург: Тип-я М.М. Стасюлевича, 1904. 168 с.

6. Дювернуа Н.Л. Чтения по гражданскому праву. Т 1. Введение. Учение о лице. Москва: Зерцало, 2004. 568 с.

7. Жернаков М.В. Податкові спори: реформування механізмів вирішення: монографія. Харків: Право, 2015. 288 с.

8. Запольский С.В. О предмете финансового права. Правоведение. 2002. № 5. С. 25- 30.

9. Клімова С. Розвиток наукової думки щодо сутності фінансів.

10. Ковальчук А.Т. Фінансове право України. Стан та перспективи розвитку. Київ: Парламентське вид-во, 2007. 488 с.

11. Козлов Д.В. Соотношение понятий публичного и частного права в работах дореволюционных русских юристов. Право и государство: теория и практика. 2014. № 1 (109). С. 67- 70.

12. Крохина Ю.А. Налоговое право: учебник. 3-е изд., перераб. и доп. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2011.463 с.

13. Миргородська Л.О. Фінансові системи зарубіжних країн: навчальний посібник. Київ: Центр навчальної літератури. 2003. 240 с.

14. Монаєнко А. Правовий зміст видатків як складової частини фінансової системи. Право України. 2008. № 9. С. 69-75.

15. Муромцев С.А. Определение и основное разделение права. Москва: Тип-я А.И. Мамонтова и Ко. 1879. 240 с.

16. Нагорная Э.Н. Налоговые споры: соотношение гражданского и налогового законодательства. 3-е изд., перераб. и доп. Москва: Юридический дом - Юристицинформ, 2004. С. 3.

17. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства: учебник для юридических вузов и факультетов. Москва: ИНФРА-М, 1999. 552 с.

18. Нечай А.А. Проблеми правового регулювання публічних фінансів та публічних видатків. Чернівці, 2004. 264 с.

19. Оніщук Ю.В. Конструкція «фінансова діяльність»: співвідношення публічного та приватного інтересу при її здійсненні.

20. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. Т.2. Санкт-Петербург: Тип-я М. Меркушева, 1910. 656 с.

21. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. Петроград: Изд-во юрид. кн. склада «Право», 1917. 327 с.

22. Пришва Н.Ю. Правове регулювання публічних доходів. Вісник Київського національного університету. Юридичні науки. 2005. Вип. 63-64. С. 71-73.

23. Сидорук РА. Правовий статус приватних суб'єктів податкового права: дис....на здобуття наукового ступеня к.ю.н. Одеса, 2016. 225 с.

24. Соколова Э.Д. Правовые основы финансовой системы России / отв. ред. Е.Ю. Грачева. Москва: Юриспруденция, 2006. 112 с.

25. Соловьев В.А. Частный и публичный интересы субъектов налоговых правоотношений: дис...к.ю.н.: 12.00.14. Москва, 2002. 194 с.

26. Финансовое право / под. ред. М.В. Карасевой. Москва: Юристь. 2002.- 576 с.

27. Худяков А.И. К вопросу о содержании некоторых финансово-правовых категорий. Финансовое право. 2010. № 2. С. 10-13.

28. Шевелева Н.А. Финансовое право: новый етап развития. Правоведение. 2002. № 5 (244). С. 5-12.

29. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. Санкт-Петербург: Изд-во бр. Башмаковых, 1910. 176 с.

30. Шухнін А.С. Фінансова діяльність органів місцевого самоврядування та державної влади: розмежування їх публічних інтересів. Держава та регіони. Серія «Право та управління». 2012. № 2(7). С. 130-136.

Размещено на Allbest.ru