Зарубіжний досвід диференціації кримінальної відповідальності в аспекті призначення покарання за множинність злочинів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В АСПЕКТІ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА МНОЖИННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ

Антонюк Н.О.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і кримінології Львівського національного університету імені Івана Франка, суддя Великої палати Верховного Суду

У статті досліджується проблема призначення остаточного покарання за множинність злочинів у контексті наукових напрацювань та судової практики іноземних держав. Ця проблема в чинному Кримінальному кодексі України пов'язується з таким видом множинності, як сукупність. Для вітчизняного кримінального права необхідним є вдосконалення алгоритмів урахування впливу кожного злочину на остаточне покарання, яке визначається за сукупність злочинів. Водночас урахування множинності злочинів правозастосувачем ускладнюється тим, що ознаки повторності та рецидиву, якщо тільки вони не передбачені як кваліфікуючі, є лише обставинами, які обтяжують покарання, тому механізм урахування цих ознак потребує імплементування до Кримінального кодексу.

Як свідчить закордонний досвід, досить популярним методом визначення остаточного покарання є звичайне арифметичне складання розмірів покарань, які суд призначив за вчинення кожного окремого злочину, із тих, які входять у множинність. Незважаючи на свою простоту, цей спосіб часто є не лише неефективним, а й несправедливим і таким, що не має нічого спільного з реальним виправленням особи. Тому науковці пропонують більш витончені алгоритми обрахунку як покарання за кожний злочин, так і остаточного покарання.

На нашу думку, покарання за декілька злочинів не має бути надлишковим, а повинно бути збалансованим. Воно має залишати особі надію та сприяти виправленню. Зрозуміло, що досягнення цих цілей як мінімум не може передбачати загальне правило арифметичного складання покарань. Отже, найбільш компромісним варіантом є використання коефіцієнтів, які б підвищували розмір покарання за повторність та рецидив. Щодо сукупності, то суду варто надати можливість призначати покарання в межах ступеня тяжкості найбільш тяжкого злочину з тих, що входять у цю сукупність, згідно із класифікацією злочинів (стаття 12 Кримінального кодексу), навіть якщо у статті Особливої частини Кримінального кодексу передбачене менш суворе покарання.

Також, на відміну від англо-американської системи, у континентальній системі права належний баланс забезпечується диференціацією й індивідуалізацією кримінальної відповідальності. Уважаємо, що досить широкі межі індивідуалізації допустимі лише під час визначення розміру покарання за окремий злочин. Критерії меж покарання за множинність злочинів мають формуватися насамперед законодавцем і зазнавати мінімального втручання з боку правозастосувача.

Ключові слова: індивідуалізація кримінальної відповідальності, остаточне покарання, принцип всеосяжності.

The problem of imposing final punishment for the complicity of crimes is researched in the article in the aspect of scientific studies and judicial practice. In the Criminal Code of Ukraine this question is considered in connection with such a type of complicity as the set of the similar crimes. Speaking about national criminal law it is essential to improve the algorithm of taking into account of the influence of each crime on the final punishment imposed for the set of the similar crimes. At the same time it is difficult to apply the law, because features of repetitiveness and former conviction (except qualified features) can only be used as aggravating circumstances of the punishment. That's why mechanism of considering these features as aggravating qualified must be implemented.

Learning the international experience we are able to say, that method of arithmetical addition of punishments imposed by court for each crime is rather popular. Notwithstanding its simplicity this method is often not effective and unjust. It can not lead to real improvement of the sentenced. That's why scientists suggest much more sophisticated algorithms of imposing the final punishment and punishment for each crime.

We suppose that punishments for several crimes must be well-balanced and not excessive. It must leave the hope for improvement. It is clear that this aim can not be reached be simple adding of the punishments. That's why the best way is to use ratios, which will increase the overall duration of punishment for repeated crimes. Speaking about similar crimes without repetitiveness, the court shall be authorized to impose punishment within the maximum, prescribed by the article of the General part of the Code, according to the classification of crimes (Article 12). The court shall have a right to use this rule even if the article of the Special part envisages lower duration of the punishment.

We suggest that rather broad limits of individualization are only allowed while imposing punishment for single crime. Criteria of borders of punishment imposed for complicity of crimes shall be defined by the legislator without any interventions of the court.

Key words: individualization of criminal responsibility, final punishment, totality principle.

Постановка проблеми

Одним із засобів диференціації кримінальної відповідальності є врахування кількості вчинених особою злочинів. Той факт, що множинність злочинів здебільшого підвищує суспільну небезпечність учиненого, сумнівів не викликає. Одним із проявів диференціації за множинності злочинів є вплив останньої на покарання за вчинену множину злочинів. Вітчизняна модель диференціації кримінальної відповідальності за множинність має відносно низький рівень абстрактності, високий рівень казуїстичності. Така диференціація проведена фрагментарно. Так, кваліфікуючі ознаки повторності та рецидиву містяться не в усіх статтях Особливої частини Кримінального кодексу (далі - КК). Правила призначення покарань за сукупності фактично забезпечують диференціацію лише за тяжкі й особливо тяжкі злочини. Видається, що вітчизняному законодавцю варто напрацювати більш абстрактні правила, які б застосовувалися судами в разі вчинення особою кількох злочинів, тобто в разі множинності. У контексті напрацювання цих правил пізнавальним є дослідження напрямів розв'язання цієї проблеми іноземними науковцями.

Стан дослідження. Серед іноземних дослідників- науковців особливостей призначення покарання в разі множинності злочинів варто виокремити Д.А. Томаса (D.A. Thomas), О. Лавгроува (A. Lovegrove), E. Ешворса (A. Ashworth), Й. Ріберга (J. Ryberg), Дж.В. Робертса (J.V Roberts), Я.В. де Кейсера (J.W. de Keijser) та ін.

Формулювання цілей статті. Метою цього дослідження є вивчення закордонного досвіду призначення покарання за множинність злочинів, встановлення правил урахування впливу кожного злочину на покарання, виявлення алгоритмів призначення остаточного покарання. На основі цього планується формулювання пропозицій щодо напрямів удосконалення чинного Кримінального кодексу

України в частині призначення остаточного покарання за множинність злочинів, а також покращення диференціації кримінальної відповідальності за множинність злочинів порівняно із призначенням покарання за одиничний злочин.

Виклад основного матеріалу

У державах континентальної й аніло-американської систем права напрацьовані свої підходи, алгоритми для максимально чіткого врахування множинності шляхом її екстраполювання на покарання.

Якщо в державах континентальної системи права особливості впливу множинності на покарання обмежені значною мірою законодавцем, то в англо-американській системі ця проблема практично повною мірою лягає на плечі судді. Поєднує обидві системи те, що науковці намагаються розробити ефективні та справедливі інструменти для правильного призначення покарання суддями в разі множинності злочинів.

Частина цих спроб полягає в аналізі судових рішень і намаганні вивести середні значення розмірів покарань для пар подібних злочинів для того, щоби потім на основі цих середніх значень сформувати відповідні рекомендації. Так, британський учений Д.А. Томас досліджував вироки кримінального апеляційного суду й апеляційного суду в період між січнем 1962 р. та жовтнем 1969 р. [1]. Результатом таких досліджень, окрім запропонованих принципів призначення покарання, стала пропозиція Д.А. Томаса про впровадження ідеї пропорційності у множинності. За цим підходом покарання мало призначатися в межах, які не перевищують рамки відповідної категорії чи підкатегорії злочинів. Ця концепція в подальшому була розширена Е. Ешворсом, який зауважив, що жодна кількість певних менш небезпечних злочинів у своїй сукупності не повинна каратися суворіше за злочин більш тяжкої категорії [2, с. 84].

В Україні неможливість виходу за межі максимальної санкції, яка характерна для відповідної категорії злочину, безпосередньо закріплена у КК. Ідеться про положення ч. 2 ст. 70, у якій зазначено, що якщо хоча б один зі злочинів, які становлять сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, то суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максималь ного строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

Водночас правило, що міститься в ч. 2 ст. 70 КК, має низку недоліків. Адже воно фактично не забезпечує диференціацію для сукупності злочинів невеликої та середньої тяжкості, а також для необережних злочинів (крім випадків сукупності останніх з умисним тяжким чи особливо тяжким злочином). На цьому питанні не будемо зупинятися, оскільки воно вже було предметом нашого дослідження в межах іншої статті. З огляду на недосконалість вітчизняної регламентації диференціації кримінальної відповідальності за множинності проведемо порівняльно- правове дослідження і, можливо, зможемо використати позитивні напрацювання доктрини кримінального права закордонних держав для вдосконалення вітчизняних законодавчих підходів до вирішення цього питання.

Ґрунтуючись на працях Д.А. Томаса й Е. Ешворса, О. Лавгроув [3, с. 54] запропонував призначати покарання за сукупністю, керуючись такими правилами: 1) необхідно розділити множину злочинів на окремі злочини і призначити покарання за кожний із них; 2) серед усіх злочинів вибрати основний (principal offence). Це злочин, за який суд уважає за необхідне призначити найбільш суворе покарання. В остаточному покаранні покарання за основний злочин буде базовим, до якого приєднають покарання за сукупність менш тяжких злочинів. В іншій своїй праці автор пише, що тяжкість основного покарання вимірюється тяжкістю всіх його компонентів (для грабежу це, наприклад: насильство, організованість, вартість викраденого); 3) призначені покарання за менш тяжкі злочини необхідно додати одне до одного, а тоді визначити, у якій частині вони впливатимуть на остаточне покарання.

Зробити це О. Лавгроув пропонував за допомогою розробленого ним графіка (на основі аналізу вироків судів). На вертикальній осі цього графіка відкладені відсотки, які вказують, скільки від суми покарань за менш тяжкі злочини треба додати до покарання за основний злочин. На горизонтальній осі відображався розмір покарань у виді позбавлення волі (аж до 200 років) [2, с. 17-19].

Рис. 1

Наприклад, якщо сума покарань за менш тяжкі злочини становитиме 25 років, суддя, скориставшись графіком, знатиме, який відсоток від кожного покарання за менш тяжкий злочин використати в остаточному вироку.

Підхід, безумовно, цікавий, оскільки забезпечує врахування в остаточному вироку будь-якої кількості злочинів, які вчинила особа. Проте загалом він скерований на забезпечення індивідуалізації кримінальної відповідальності. Хоча все таки один важливий диференціюючий момент закладений у концепції О. Лавгроува. Має місце спроба збалансувати категорії злочинів для того, щоб призначення покарання не зводилося до банального математичного дода вання, а певним чином обмежувалося з огляду на категорію злочину і співвідношення злочинів один з одним.

Д.А. Томасу відводять ключову роль у формулюванні так званого принципу всеосяжності (totality principle) [4], який і спонукав дослідників (О. Лавгроува також) відкинути додавання покарань і запропонувати свій алгоритм.

У справі «Постільйоне проти Корони» (Австралія) [5] суд зазначив у рішенні, що існує принцип всеосяжності, який дозволяє суду пом'якшувати те, на що вкаже суворе правосуддя, коли загальний ефект від вироків, винесених на основі окремих злочинів, матиме настільки розчавлюючий ефект (“crushing” effect), що виникне потреба в милосердному втручанні суду для зменшення цього ефекту.

Унеможливлення розчавлюючого ефекту є одним із двох ключових елементів принципу всеосяжності. У пп. 24-25 рішення у справі «Роффі проти Західної Австралії» [6] суд вказав, що апелянт покладається на принцип всеосяжності, який складається із двох гілок. Перша гілка - це те, що остаточний ефективний вирок має становити правильне співвідношення загальної кримінальної картини й усіх вчинених злочинів з погляду повноти з урахуванням усіх обставин справи, зокрема й тих, що стосуються особи винного.

Другою гілкою є те, що суд не повинен виносити розчавлюючий вирок. Слово «розчавлюючий» у цьому контексті стосується руйнування будь-яких розумних очікувань на корисне життя після звільнення.

Сказане демонструє усвідомлення і науковою спільнотою, і суддями звичаєвої системи права необхідності такого балансу, коли покарання буде з максимальною повнотою враховувати всі особливості злочинів, учинених у множинності, щоб остаточне покарання не призвело до фактичної втрати сподівання на можливість продовжити нормальне життя, особливо в тих випадках, коли значна тривалість терміну припаде на найбільш продуктивні й активні роки життя людини.

Отже, одним із ключових обмежень у балансуванні покарання у виді позбавлення волі за множину злочинів в окремих державах англо-американської системи права є комплексна оцінка групи злочинів, а також урахування впливу цього покарання на особу. Звісно, вагомим чинником є також домінування однієї з концепцій покарання в науковій сфері та практичній діяльності судів.

Загалом у звичаєвій системі права розглядають такі концепції покарання: 1) відплату (retribution); 2) залякування (превенція) (deterrence); 3) відновлення (restoration); 4) виправлення (rehabilitation).

Заснована на принципах таліона теорія відплати передбачає покарання як кару. Цікавим фактом є те, що у відплатній теорії особа, яка планує злочин, але не доводить його до кінця, не повинна каратися так, як той, хто вчинив злочин [7].

Й. Ріберг, Дж.В. Робертс і Я.В. де Кейсер, досліджуючи призначення покарання за множинність злочинів, пишуть, що в теорії відплати з теоретичного погляду складно пояснити, чому особі, яка вчинила декілька злочинів, покарання не варто призначати шляхом арифметичного складання покарань за кожний окремо взятий злочин із множини [8, с. 14].

Справді, якщо покарання вважати суто карою, то будь- яке зниження розміру сукупного покарання порівняно з арифметичною сумою покарань є невиправданим, адже суперечить самій суті покарання. Як слушно пишуть згадані вище співавтори, водій, який п'ять разів порушить правила паркування, платить п'ять штрафів; будівельник, який недбало поставився до роботи у трьох будинках, буде компенсувати шкоду, завдану всім трьом [8, с. 2].

Тому відплатна теорія (її ще деколи називають абсолютною, ретрибутивною) [9, с. 46; 10, с. 98] має серйозні недоліки тоді, коли заходить мова про призначення покарання в разі множинності. По-перше, вона не цілком справедлива. Арифметична сума покарання за декілька крадіжок може легко перевищити покарання за умисне вбивство без обтяжуючих ознак. Окрім цього, така теорія має логічні недоліки. Якщо декілька простих крадіжок дорівнюють простому умисному вбивству з погляду закону, то навряд чи можна знайти людину, яка б сказала, що краще стати потерпілою від умисного вбивства, ніж від низки крадіжок. Об'єкти обох посягань несумірні, навіть якщо уявити десять посягань на власність, то вони не переважать одного посягання на життя. Навіть більше, окремі злочини мають дещо завищені санкції з мотивів підвищення ефективності боротьби з ними і динаміки локальної злочинності (це може стосуватися обігу наркотичних засобів). Математична сукупність покарань означатиме повторне врахування тієї закладеної надлишкової суворості, яка повинна була б ураховуватися тільки один раз.

По-друге, відплатна теорія негуманна. Її застосування часто призводитиме до так званих «розчавлюючих вироків», які не залишатимуть особі шансу на виправлення і на надію повернення до кращого життя.

Як наслідок, по-третє, використання цієї концепції є пороховою діжкою в сенсі реабілітації засуджених. Адже замість виправлення після довгих термінів ув'язнення ми отримаємо не ресоціалізованого індивіда, а «професійного засудженого» з додатковими негативними уявленнями щодо несправедливої поведінки держави і бажанням помсти, зокрема і щодо потерпілих як частково причетних до цієї несправедливості.

Ще одним аспектом останнього аргументу є відсутність шансу засуджених за множинність злочинців на виправлення через застосування до них попередніх санкцій на більш ранній стадії [4]. Фактично суворий вирок залежатиме від того, наскільки швидко злочинця виявили, скільки злочинів він встиг вчинити. Можливо, уже б після першого незначного покарання він би став на шлях виправлення.

Зважаючи на сказане, науковці почали розробляти утилітарні теорії [9, с. 48; 10, с. 98]. Ці теорії враховували необхідність превенції, відшкодування збитків потерпілим чи відновлення попереднього становища, а також виправлення засудженого. У чинному КК України міститься певний симбіоз абсолютної й утилітарних теорій, оскільки покарання має на меті не лише кару, а й превен- цію та виправлення.

Висновки

Теоретичний аналіз проблемних аспектів призначення покарання за множинність злочинів приводить нас до висновків, що покарання за декілька злочинів не має бути надлишковим, а повинно бути збалансованим. Воно має залишати особі надію та сприяти виправленню. Зрозуміло, що досягнення цих цілей як мінімум не може передбачати загальне правило арифметичного складання покарань. Отже, згаданий баланс залежатиме від кількості вчинених злочинів і призначення покарання за кожен із них та від сукупного покарання, яке теж не може бути необмеженим. Тому й найбільш компромісним варіантом є використання коефіцієнтів, які б підвищували розмір покарання за повторність і рецидив. Щодо сукупності, то суду варто надати можливість призначати покарання в межах ступеня тяжкості найбільш тяжкого злочину з тих, що входять у цю сукупність за класифікацією злочинів (ст. 12 КК), навіть якщо у статті Особливої частини КК передбачене менш суворе покарання. Цей підхід унеможливить надто суворі вироки, а в сукупності з розвиненою системою пробації сприятиме виконанню завдань покарання.

На відміну від англо-американської системи, у континентальній системі права належний баланс забезпечується диференціацією й індивідуалізацією кримінальної відповідальності. Проблема такого балансу істотно загострюється, коли постає питання варіативного підходу до діянь осіб, які вчинили декілька злочинів. Уважаємо, що досить широкі межі індивідуалізації допустимі лише під час визначення розміру покарання за окремий злочин. Критерії меж покарання за множинність злочинів мають формуватися насамперед законодавцем і зазнавати мінімального втручання з боку правозастосувача.

Список використаних джерел

1. White S. The Modern Law Review. 1971. URL: www.jstor.org/stable/1093988.

2. Lovegrove Austin. Sentencing the multiple offender : judicial practice and legal principle. Australian Institute of Criminology. Canberra, 2004. 190 p.

3. Lovegrove A. The Framework of Judicial Sentencing : A Study in Legal Decision Making. Cambrige : Cambridge University Press, 54 p.

4. Bagaric M., Alexander T Rehabilitating Totality in Sentencing: From Obscurity to Principle. 2013. URL: http://www.austlii.edu.au/au/ journals/UNSWLJ/2013/6.html.

5. Postiglione v. R. 1997. URL: http://www8.austlii.edu.au/cgi-bin/viewdoc/au/cases/cth/HCA/1997/26.html.

6. Roffey v. The State of Western Australia. 2007. URL: http://www8.austlii.edu.au/cgi-bin/viewdoc/au/cases/wa/WASCA/2007/246.html.

7. Jon'a F. Meyer. Retributive justice penology. 2014. URL: https://www.britannica.com/topic/retributive-justice.

8. Ryberg J., Roberts J., Keijser de J. Sentencing Multiple Crimes. Oxford : Oxford University Press, 2018. 277 p.

9. Niewiadomska I. Osobowosciowe uwarunkowania skutecznosci kary pozbawienia wolnosci. Lublin : KUL, 2007. 615 s.

10. Migas B. Skrypt do Prawa Karnego(nauka o przest^pstwie). URL: http://operacji.org/skrypt-do-prawa-karnegonauka-o-przestpstwieb- migas.html.

Размещено на Allbest.ru