Конституційно-правові засади відносин держави, місцевого самоврядування та громадянського суспільства у сфері освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра державно-правових дисциплін та адміністративного права

Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка

Конституційно-правові засади відносин держави, місцевого самоврядування та громадянського суспільства у сфері освіти в Україні

Constitutional and legal basis relations between of the state, local self- government and civil society in education in Ukraine

Рябовол Л.Т.,

доктор педагогічних наук, професор

Установлено, що переосмислення значення освіти для задоволення запитів суспільства й особистості, демократизація суспільного життя й децентралізація влади спричинили зростання громадської активності у сфері освіти. Мета статті - провести аналіз вітчизняного законодавства й визначити сутність і зміст відносин держави, місцевого самоврядування й громадянського суспільства у сфері освіти. Нормативно-правові основи цих відносин закладені в Конституції України й розвинуті в Національній доктрині розвитку освіти, Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року, у Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», у «Концепції Нової української школи» тощо. Відповідно до положень цих документів відносини між державою, місцевим самоврядуванням та громадянським суспільством у сфері освіти складаються як державно-громадська модель на засадах принципу субсидіарності, згідно з яким у законодавстві визначені компетенції у сфері освіти для кожного із зазначених суб'єктів з урахуванням специфіки їх правового статусу. Значну частину повноважень передано на рівень місцевого самоврядування, безпосередньо громадського самоврядування у сфері освіти. Така модель передбачає, що особистість, суспільство й держава - рівноправні суб'єкти, партнери у розв'язанні питань освіти; органи державного управління освітою на всіх рівнях співпрацюють із закладами освіти, інститутами громадянського суспільства, приватними інституціями; з метою прийняття ефективних управлінських рішень і задоволення суспільних інтересів у сфері освіти в процесі здійснення державного управління враховується громадська думка, державний контроль поєднується з громадським; учасники освітнього процесу як безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування беруть участь в управлінні закладом освіти. Перспективним у напрямі дослідження є вивчення механізмів залучення громадськості до розв'язання різних питань у сфері освіти й розробка рекомендацій щодо підвищення ефективності такої діяльності.

Ключові слова: сфера освіти, громадянське суспільство, місцеве самоврядування, державно-громадська модель управління освітою, громадське самоврядування в освіті.

It has been found that the rethinking of the importance of education to meet the demands of society and the individual, the democratization of public life and the decentralization of power, have led to increased civic activity in the field of education. The purpose of the article is to analyze the national legislation and determine the nature and content of relations between the state, local self-government and civil society in the field of education. The legal bases of these relations are laid down in the Constitution of Ukraine and developed in the National Doctrine of Education Development, the National Strategy for the Development of Education in Ukraine until 2021, in the Laws of Ukraine “On Education”, “On Higher Education”, in the Concept of the New Ukrainian School, etc. Based on the provisions of these documents, relations between the state, local self-government and civil society in the field of education are formed within the framework of the state-public-civil model, on the basis of which - the principle of subsidiarity, according to which in the legislation the competences in the field of education are defined for each of these entities in view of the specific nature of their legal status, a considerable part of the powers were transferred to the level of local self-government, directly to public self-government in the field of education. This model assumes that: the individual, society and the state are equal actors, partners in education; public administration at all levels cooperate with educational institutions, civil society institutions, private institutions; in order to make effective management decisions and satisfy public interests in the field of education, public opinion is taken into account in the process of public administration, and public control is combined with public-civil; participants in the educational process, both directly and through public authorities, take part in the management of the educational institution. A promising area of research is to explore mechanisms for involving the public in addressing various issues in the field of education and to develop recommendations for improving the effectiveness of such activities.

Key words: education, civil society, local self-government, state-public model of education management, public self-government in education.

Постановка проблеми

У сучасному світі принципово переосмислюється значення освіти для задоволення відповідних запитів суспільства й особистості. Ні в кого не викликає сумнівів, що освіта є одним з найважливіших чинників соціально-економічного розвитку й підготовки конкурентоспроможних фахівців різних галузей знань і господарства. Демократизація суспільного життя й децентралізація влади спричинила зростання громадської активності й у сфері освіти, залучення до подолання відповідних проблем поряд з державою і місцевим самоврядуванням інститутів громадянського суспільства. Водночас роль громадянського суспільства щодо покращення змісту, форм, методів і технологій навчання й залучення додаткових інвестицій у сферу освіти суттєво зростає.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблематика, окреслена темою статті, є багатоаспектною. Її вивчають з позицій таких наук, як державне управління (С. Андрейчук, Л. Гаєвська, В. Грабовський, Я. Гречка, І. Гришова, С. Крисюк, В. Луговий, Ю. Молчанова, H. Протасова, Г Тодосова, О. Тягушева, Л. Юрчук, I. Якайтіс та інші), юриспруденція, зокрема адміністративне право (І. Мищак, І. Хомишин та інші), освіта й педагогіка, зокрема управління освітою (В. Бех, В. Гончарук, Л. Гриневич, Г Єльникова, О. Зайченко, О. Заяць, С. Коро- люк, Н. Крохмаль, О. Михасюк, О. Онаць, Н. Федорова та інші), філософія (М. Яцейко та інші). Через свою актуальність ця проблема продовжує викликати науковий інтерес вітчизняних та іноземних фахівців названих галузей знань. Попри це вона практично не була предметом конституційно-правового дослідження, чим і зумовлена тема й мета нашої статті.

Мета статті - провести аналіз вітчизняного законодавства щодо сутності та змісту відносин держави, місцевого самоврядування й громадянського суспільства у сфері освіти.

Виклад основного матеріалу дослідження

Освіта - одна з пріоритетних сфер соціально-економічного, духовного й культурного розвитку суспільства. В Україні освіта організовується на засадах Закону «Про освіту», а її здійснення на різних рівнях унормовується Законами «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про вищу освіту» тощо. Виникнення, зміна або припинення відносин у цій сфері пов'язується з реалізацією конституційного права на освіту. Згідно з Конституцією України «кожен має право на освіту», крім того держава забезпечує доступність і безоплатність, розвиток освіти, різних форм навчання, надання державних стипендій і пільг учням і студентам (ч. ч. 1, 3-4 ст. 53) [1].

Право на освіту в Рішенні Конституційного Суду України від 4 березня 2004 р. визначено як право людини на здобуття певного обсягу знань, культурних навичок, професійної орієнтації, які необхідні для нормальної життєдіяльності в умовах сучасного суспільства. На підставі системного аналізу положень Конституції України в Рішенні зроблено висновок: доступність освіти означає, що нікому не може бути відмовлено в праві на освіту й держава має створити можливості для реалізації кожним права на освіту. Безоплатність здобуття громадянами освіти забезпечується фінансуванням закладів освіти державної й комунальної форм власності за рахунок державних і місцевих бюджетних асигнувань, що проте не виключає можливості фінансування галузі освіти за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, як це визначено законодавством про освіту [2]. Такі зобов'язання Україна взяла на себе у зв'язку з ратифікацією Верховною Радою України «Загальної декларації прав людини», «Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права», «Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод» (зокрема Протокол № 1) тощо.

Основу для розробки й упровадження державно-громадської моделі управління у сфері освіти закладено в Державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття») (далі - Програма). До основних шляхів реформування освіти в ній віднесено також створення в суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвитку освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального й духовного потенціалу нації, активізації зусиль усього суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських, приватних інституцій, сім'ї, кожного громадянина. Акцентовано, що визначальними факторами мають стати тісна співпраця органів державного управління освітою всіх рівнів, навчально-виховних закладів, наукових установ, громадського самоврядування та їх відповідальність у межах повноважень. На забезпечення цього одним із принципів реалізації Програми визначено демократизацію освіти, що передбачає децентралізацію та регіоналізацію управління системою освіти, надання автономії закладам освіти у розв'язанні основних питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно- громадської системи управління освітою, в якій особистість, суспільство й держава стануть рівноправними суб'єктами, утворення системи партнерства учнів, студентів, педагогів [3].

Викладені положення відтворені в Національній доктрині розвитку освіти, в якій зазначено, що система управління сферою освіти має розвиватися як державно-громадська, бути відкритою й демократичною, забезпечувати поєднання державного управління й громадської думки, державного й громадського контролю тощо (пп. 21-23) [4].

Положення Програми, проте, залишилися на рівні декларування. Н. Шульга пояснює це тим, що в документі не було враховано реалії тогочасного українського суспільства, стан освітньої галузі, не були продумані основні механізми й способи досягнення визначених цілей. Ускладнена, практично унеможливлена в той час у зв'язку з перешкодами об'єктивного й суб'єктивного характеру була й реалізація Національної доктрини. Окрім недофінансування системи освіти, корупції й бюрократизму Н. Шульга вважає, що причина також у неготовності освітян до перетворень і брак молодих управлінських кадрів, здатних здійснювати необхідні зміни [5, с. 90, 91].

Закладання нормативних основ державно-громадської моделі управління освітою сприяли підзаконні акти, зокрема Указ Президента «Про заходи щодо забезпечення пріоритетного розвитку освіти в Україні» й Постанова Кабінету міністрів «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики». Згідно з першим документом Кабінету міністрів було доручено забезпечити «залучення громадськості до підготовки та реалізації основних заходів з реформування системи освіти, врахування пропозицій громадських організацій з цих питань» [6]. Відповідно до другого документу участь громадськості у формуванні й реалізації державної політики може бути забезпечена зокрема шляхом проведення консультацій з відповідних питань. Згаданою Постановою затверджено «Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики». Згідно з п. 2 цього Порядку метою таких консультацій є залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, забезпечення гласності, відкритості та прозорості їх діяльності; сприяння налагодженню системного діалогу органів виконавчої влади й громадськості, підвищенню якості підготовки рішень з важливих питань державного й суспільного життя з урахуванням громадської думки, створенню умов для участі громадян у розробленні проєктів таких рішень. Коло питань, з яких можуть проводитися консультації з громадськістю, окреслено у п. 3 Порядку, так, це питання, що стосуються суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, отже, і питання освіти. Результати проведення консультацій з громадськістю, як зазначено у п. 4 Порядку, враховуються органом виконавчої влади під час прийняття остаточного рішення або в подальшій його роботі [7].

За Національною стратегією розвитку освіти в Україні на період до 2021 р. модернізація управління освітою передбачає поглиблення партнерських відносин між особистістю, суспільством і державою як рівноправними суб'єктами, розвиток гнучкої, цілеспрямованої, ефективної системи державно-громадського управління, що забезпечуватиме інтенсивний розвиток і якість освіти, спрямованість її на задоволення потреб держави, запитів особистості [8].

Загалом у цих документах, виходячи з їх положень, відносини між державою, місцевим самоврядуванням і громадянським суспільством у сфері освіти розглядаються як партнерські, а зазначені суб'єкти - як рівноправні. Ці відносини складаються за принципом державно-громадської моделі, в основі якої - принцип субсидіарності, згідно з яким між переліченими суб'єктами розподілені й законодавчо закріплені певні функції, повноваження й компетенції, відповідальність, водночас враховується специфіка їх правового статусу щодо можливості реалізувати їх найефективніше, до того ж значну частину повноважень передано на рівень місцевого самоврядування й безпосередньо органам громадського самоврядування у сфері освіти. На розбудову саме такої моделі відносин суттєво вплинув Закон України «Про освіту», згідно з ч. 5 ст. 70 якого з метою прийняття ефективних управлінських рішень і задоволення суспільних інтересів у сфері освіти органи державної влади й органи місцевого самоврядування взаємодіють з громадськими об'єднаннями, іншими інститутами громадянського суспільства, забезпечуючи громадське самоврядування й державно-громадське управління у сфері освіти [9]. Слід зазначити, що партнерство як один із принципів Нової української школи знайшло своє закріплення й у «Концепції Нової української школи».

Громадське самоврядування у сфері освіти згідно з п. 1 ст. 70 Закону «Про освіту» - це право учасників освітнього процесу й громадських об'єднань, інших інститутів громадянського суспільства, установчими документами яких передбачена діяльність у сфері освіти та / або соціального захисту осіб з особливими освітніми потребами, розв'язувати питання у сфері освіти як безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування, брати участь в управлінні закладом освіти, місцевими й державними справами у сфері освіти з питань, що належать до їх компетенції. Реалізується громадське самоврядування у сфері освіти на різних рівнях (у закладі освіти (далі - ЗО), на місцевому рівні (територіальному), національному (всеукраїнському)) через відповідні органи й механізми, описані у п. п. 2-4 ст. 70 Закону «Про освіту» [9].

Громадське самоврядування в закладі освіти - право учасників освітнього процесу як безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування колективно розв'язувати питання організації та забезпечення освітнього процесу в ЗО, захисту їхніх прав та інтересів, організації дозвілля й оздоровлення, брати участь у громадському нагляді (контролі) і в управлінні ЗО в межах повноважень, визначених законом та установчими документами ЗО. Залежно від учасників освітнього процесу, які реалізують своє право на громадське самоврядування, у ЗО можуть діяти такі установи: органи самоврядування працівників ЗО; органи самоврядування здобувачів освіти; органи батьківського самоврядування; інші органи громадського самоврядування учасників освітнього процесу. Вищим колегіальним органом громадського самоврядування ЗО є загальні збори (конференція) колективу закладу освіти (ч. ч. 1, 2 ст. 28 Закону «Про освіту») [9].

Особливу роль органам громадського самоврядування в ЗО, органам батьківського самоврядування передусім, відведено в Концепції НУШ. У документі зазначено, що батьки можуть створювати свої органи громадського самоврядування, отже впливати на освітній і виховний процес, контролювати фінанси школи, здійснювати перерахування благодійних внесків цілеспрямовано на школу. Саме співпраця між усіма учасниками освітнього процесу - учнями, вчителями, адміністрацією та батьками визначена у Концепції як наріжний камінь, який допоможе втілити головну мету - змінити освітнє середовище, зробити українську школу відкритою, цікавою, сучасною [10].

Органами громадського самоврядування на місцевому/територіальному рівні є конференції (форуми, з'їзди) учасників освітнього процесу, ЗО, їх об'єднань, що скликаються на території відповідного населеного пункту, ОТГ, району, області, АРК, держави за ініціативою фізичних осіб та/або громадських об'єднань, інших інститутів громадянського суспільства, установчими документами яких передбачена діяльність у сфері освіти та/або соціального захисту осіб з особливими освітніми потребами. На національному/всеукраїнському рівні органом громадського самоврядування є Всеукраїнський з'їзд учасників освітнього процесу і їх об'єднань, до повноважень якого належить ухвалення стратегії розвитку освіти України на відповідний період і розв'язання інших питань, передбачених спеціальними законами.

Для розуміння сутності громадського самоврядування й державно-громадського управління у сфері освіти важливі їх вихідні засади, а саме пріоритет прав і свобод людини й громадянина; верховенство права; взаємна повага і партнерство; репрезентативність органів громадського самоврядування, громадських об'єднань, інших інститутів громадянського суспільства й правоможність їх представників; обов'язковість розгляду пропозицій сторін; взаємна відповідальність сторін, пріоритет узгоджувальних процедур; прозорість, гласність, відкритість; обов'язковість дотримання досягнутих домовленостей. На цих засадах можуть утворюватися інститути громадянського суспільства (та їх об'єднання), що представляють педагогічних, наукових, науково-педагогічних працівників, здобувачів освіти, їхніх батьків, ЗО, роботодавців. Органи державно-громадського управління у сфері освіти утворюються за рішенням МОН України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування в таких організаційних формах, як робочі групи, дорадчі, громадські, експертні та інші органи, повноваження яких передбачені актами про їх утворення (ч.ч. 6, 7, 8 ст. 70 Закону «Про освіту») [9].

Прозорість, відкритість і гласність - принципи громадського самоврядування й державно-громадського управління у сфері освіти кореспондуються з відкритістю органів управління у цій сфері, що, на нашу думку, є однією з умов реалізації державно-громадської моделі управління освітою. До прикладу, згідно зі ст. 68 Закону «Про освіту» органи управління у сфері освіти забезпечують обов'язкове громадське обговорення проєктів нормативно-правових актів, що стосуються системи освіти, та участь представників громадськості в підготовці та прийнятті цих документів.

Відкритість і прозорість у роботі органів управління освітою передбачають можливість для будь-якої особи в установлений спосіб отримати інформацію про діяльність органу державної влади чи місцевого самоврядування, вказують О. Руда й А. Седоченко, досліджуючи питання управління освітою на рівні ОТГ. На їхню думку, такими способами є: 1) забезпечення публічного доступу до інформації про діяльність певного органу влади, управління освітою, ЗО, інформування громадськості про освітні процеси й результати шляхом розміщення інформаційних повідомлень на відповідних сайтах, в офіційних друкованих виданнях, інших ЗМІ, а також підтримання зворотного зв'язку з громадськістю; 2) забезпечення доступу до інформації з першоджерел, що передбачає можливість бути присутніми на засіданнях органу влади, нарадах, слуханнях, ознайомлюватися з протоколами, аудіо- та відеозаписами засідань тощо; 3) функціонування громадської ради при органах держави й місцевого самоврядування, проведення громадських консультацій і зборів, обов'язкове громадське обговорення проєктів нормативно-правових актів (рішень ради) щодо освіти, участь громадськості у підготовці та прийнятті цих документів, анкетування щодо освітніх потреб і задоволеності якістю освіти, реалізація спільних проєктів з батьками, утворення громадських об'єднань тощо [11, с. 17].

Суттєвим показником, який дає змогу ідентифікувати модель управління у сфері освіти як державно-громадську, є законодавчо закріплена можливість здійснення громадського нагляду (контролю) в цій сфері, тобто нагляду (контролю), що здійснюється такими суб'єктами, як громадські об'єднання та інші інститути громадянського суспільства, установчими документами яких передбачено діяльність у сфері освіти та/або соціального захисту осіб з інвалідністю; професійні об'єднання педагогічних і науково-педагогічних працівників; об'єднання здобувачів освіти; об'єднання батьківських комітетів; органи, до яких всі ці об'єднання делегують своїх представників. Коло їх повноважень достатньо широке, вони мають право ініціювати й брати участь у дослідженнях з питань освіти й оприлюднювати їх результати, а також проводити й оприлюднювати результати моніторингу якості навчання (у тому числі ДПА, екзаменів та інших форм оцінювання результатів навчання), якості підручників та інших навчальних матеріалів, розподілу витрат на освіту та цільового використання коштів з державного й місцевих бюджетів, інших джерел, випадків булінгу (цькування) в закладах освіти й заходів реагування керівництва або засновника закладу освіти на такі випадки (ч.ч. 1, 2, 3 ст. 71 Закону «Про освіту») [9]. Здійснюючи громадський контроль у визначених напрямах, названі вище суб'єкти за результатами проведених ними заходів можуть впливати на відповідні аспекти освітнього процесу й забезпечувати підвищення його ефективності.

У попередніх працях ми зазначали, що специфіка феномена державно-громадського управління освітою полягає у поєднанні двох його компонентів - державного і громадського. У зв'язку з цим у процесі реалізації такої моделі необхідним є узгодження їх інтересів (безпосередньо держави, місцевого самоврядування й громадянського суспільства), забезпечення гармонійної взаємодії на всіх щаблях функціонування освітньої системи. Наразі поділяємо наукову позицію, згідно з якою державно-громадське управління освітою є не простою арифметичною сумою певних заходів державних і громадських структур, а системою, що має на меті поєднання зусиль держави й суспільства у розв'язанні проблем формування державної політики в галузі освіти, питань навчально-виховної, методичної, економічної, фінансово-господарської діяльності, взаємодії, що ґрунтується на добровільному прийнятті державою й громадянами певних зобов'язань у галузі освіти [12, с. 170].

законодавство держава самоврядування освіта

Висновки

Нормативно-правові основи відносин держави, місцевого самоврядування та громадянського суспільства у сфері освіти закладені в Конституції України. Свій поступовий розвиток вони знайшли у Національній доктрині розвитку освіти, Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року, а також у законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», в «Концепції Нової української школи» та інших. В цих документах відносини держави, місцевого самоврядування та громадянського суспільства у сфері освіти врегульовані за принципом державно-громадської моделі, яка передбачає, що особистість, суспільство й держава - рівноправні суб'єкти, партнери у розв'язанні освітніх питань; органи державного управління освітою на всіх рівнях тісно співпрацюють із ЗО, інститутами громадянського суспільства, приватними інституціями; з метою прийняття ефективних управлінських рішень і задоволення суспільних інтересів у сфері освіти в процесі здійснення державного управління враховується громадська думка, державний контроль поєднується з громадським; учасники освітнього процесу як безпосередньо, так і через органи громадського самоврядування беруть участь в управлінні ЗО. Перспективним у напрямі дослідження є вивчення конкретних механізмів залучення громадськості до розв'язання різних питань у сфері освіти й розробка рекомендацій щодо підвищення ефективності такої діяльності.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР: станом на 01.01.2020 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/254K/96-Bp (дата звернення: 25.02.2020).

2. Рішення Конституційного Суду України від 04.03.2004 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v005p710-04#n54 (дата звернення: 25.02.2020).

3. Про Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»): Постанова Кабінету міністрів України від 03.11.1993 р. № 896. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/896-93-вр (дата звернення: 20.02.2020).

4. Про Національну доктрину розвитку освіти: Указ Президента України від 17.04.2002 р. № 347. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/347/2002 (дата звернення: 13.11.2019).

5. Шульга Н. Д. Стратегія розвитку освіти як інструмент державної освітньої політики в Україні. Державне управління та місцеве самоврядування. 2015. Вип. 4 (27). С. 89-96.

6. Про заходи щодо забезпечення пріоритетного розвитку освіти в Україні: Указ Президента від 30.09.2010 р. № 926/2010. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/926/2010 (дата звернення: 23.02.2020).

7. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики: Постанова Кабінету міністрів України від

03.11.2010 р. № 996. URL: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-вр (дата звернення: 24.02.2020).

8. Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року: Указ Президента України від 25.06.2013 р. № 344. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/344/2013 (дата звернення: 26.02.2020).

9. Про освіту: Закон України від 05.09.2017 р. № 2145-VMI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19 (дата звернення: 21.02.2020).

10. Нова українська школа. URL: https://mon.gov.ua/ua/tag/nova-ukrainska-shkola (дата звернення: 26.02.2020).

11. Критерії формування спроможності освітньої мережі в ОТГ: методично-інформаційний посібник. 68 с. URL: https://storage.decentralization.gov.ua/uploads/library/file/461/1.pdf (дата звернення: 21.11.2019).

12. Рябовол Л.Т., Крушеніцький В.С. Державно-громадське управління освітою: передумови, ознаки, переваги й недоліки. Наукові записки. Серія «Право». 2020. Вип. 8. С. 167-172.

Размещено на Allbest.ru