Поняття підбурювання до агресивної війни як складника пропаганди в міжнародному кримінальному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття підбурювання до агресивної війни як складника пропаганди в міжнародному кримінальному праві

Коруц У.З.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права та процесу Тернопільського національного економічного університету

У статті зазначено, що пропаганда війни, яка є підбурюванням до агресивної війни, заборонена в рамках Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Американської конвенції з прав людини, і значна кількість держав мають кримінальне законодавство, яке вводить у дію цю заборону. Підбурювання до агресії також засуджено в багатьох резолюціях і деклараціях Генеральної Асамблеї, включаючи Декларацію про принципи міжнародного права, яка стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй. Як і щодо агресивних актів, заборону яких Міжнародний Суд ООН визнав обов'язком ergaomnes, який держави покладають на міжнародне співтовариство, наявні сильні аргументи на користь того, що існує подібне, хоча і менш розвинене, зобов'язання держав забороняти пропаганду агресії.

Натепер міжнародне кримінальне право не містить окремо виділеного злочину підбурювання до агресії (навіть якщо його можна знайти у «підготовці, плануванні тощо»). Воно має таку історію, яка в світлі юриспруденції спеціальних міжнародних кримінальних трибуналів і зростаючої обізнаності щодо ролі, яку міжнародне кримінальне право має відігравати стосовно пропагандистських злочинів і підбурювання, все ще може сформулювати визначення для включення до Римського статуту.

Ключові слова: підбурювання, пропаганда війни, агресивна війна, Римський статут, Міжнародний кримінальний суд, міжнародне право.

THE CONCEPT OF INSTIGATION TO AN AGGRESSIVE WAR AS AN INTEGRATED ELEMENT OF PROPAGANDA IN INTERNATIONAL CRIMINAL LAW

The article is devoted to researching the notion of the instigation to aggressive war as a component of propaganda in the International Criminal Law. It is emphasized that at present there is no sufficient analysis and characterization of the crime of propaganda of war, both at the scientific and practical level. In particular, from the point of view of national criminal law, this problem theme is underdeveloped and researched without taking into account international experience and already established norms of international law. The existing criminal law researches usually contains only the traditional analysis of the features of the crimes, as defined in the articles of the Criminal Code of Ukraine, and almost does not pay attention to the definition of the concept of war propaganda.

The author emphasizes that the case law of the International Criminal Tribunals reaffirms the central role of propaganda and instigation to commit serious international crimes, and it is likely that in the future the International Criminal Court will also have to consider the “previous crime” of incitement to aggression. Thus, the task remains to take into account both existing and draft provisions of international legal instruments in order to reduce and eliminate its impact.

It is determined that instigation to the crime involves ordering, encouraging, demanding, or inciting another person to engage in specific acts for committing a crime, while inciting means influencing another person to commit a crime. The article states that propaganda for war, which is instigation to aggressive war, is prohibited according to the International Covenant on Civil and Political Rights and the American Convention on Human Rights, and a significant number of states have criminal laws enacting this ban. Incitement to aggression has also been enacted in many General Assembly resolutions and declarations, including the Declaration on Principles of International Law concerning Friendly Relations and Co-operation among States.

As with the acts of aggression that have been banned by the ICJ as a duty of erga omnes, which states impose on the international community as a whole, there seems to be strong arguments in favor of a similar, though less developed, obligation on states to ban aggression. Although international criminal law does not currently contain a separate crime of incitement to aggression (even if it can be found in “preparation, planning, etc.”), it has a history that, in the light of the jurisprudence of special international criminal tribunals and increasing awareness of the role, what international criminal law has to play in relation to propaganda and incitement, which can still formulate a definition for inclusion in the Rome Statute.

Key words: instigation, war propaganda, aggressive war, Rome Statute, International Criminal Court, international law.

Постановка проблеми

Пропаганда війни мала серйозний вплив на мир і безпеку людства в епоху демократії, і мало що дозволяє припустити, що в майбутньому її використання зменшиться. Слід визнати, що нині відсутній достатній аналіз і характеристика злочину пропаганди війни як на науковому, так і на практичному рівнях. Із позиції національного кримінального права ця тема є недостатньо розробленою та дослідженою без урахування міжнародного досвіду та вже усталених норм міжнародного права. У наявних роботах із кримінального права зазвичай міститься лише традиційний аналіз ознак складів злочину, визначених у статтях КК України, і майже не приділяється увага визначенню поняття «пропаганда війни».

У своєму дослідженні автор прагне окреслити значення та масштаби заборони пропаганди війни у міжнародному праві, стан вивчення цього питання і проблематики на національному рівні. Зважаючи на те, що йдеться про тему, яка не була детально проаналізована протягом кількох років, необхідно скористатися багатьма детальними історичними та первинними джерелами, щоб контекстуалізувати обґрунтування включення такої заборони у міжнародне право та визначити її значення.

Аналіз досліджень і публікацій: Проблемою поняття і змісту підбурювання до агресивної війни займалися такі зарубіжні вчені, як Герш Лаутерпахт. Майкл Говард, Маркл Новак, Манфред Новік та інші.

Метою статті є дослідження поняття підбурювання до агресивної війни як складника пропаганди у міжнародному кримінальному праві.

Виклад основного матеріалу

Стаття 5 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (далі - Статут) передбачає, що юрисдикція суду обмежується найважчими злочинами, які стосуються міжнародної спільноти, а саме геноцидом, злочинами проти людства, воєнними злочинами та злочинами агресії. Зважаючи на нездатність укладачів домовитися про визначення злочину агресії до прийняття Статуту в 1998 році та у відповідь на рішуче відстоювання думки, що він повинен включати цей найтяжчий злочин, стаття 5(2) передбачає, що суд матиме юрисдикцію щодо злочину агресії лише після прийняття прийнятного визначення відповідно до статей 121 і 123 Статуту [1]. Автор зауважує, що саме на Підготовчий комітет для розробки Статуту Міжнародного кримінального суду покладається відповідальність за формулювання визначення агресії для Статуту.

Спостерігається розвиток і застосування прямого та публічного підбурювання до геноциду, а також переоцінка спеціальними трибуналами ролі, яку має відігравати міжнародне кримінальне право у підбурюванні до злочинів міжнародного виміру. Зважаючи на це, слід обміркувати, чи має формулювання злочину агресії в Римському статуті Міжнародного кримінального суду чітко передбачати окремий і розкритий злочин прямого та публічного підбурювання до агресії [2], в той час як ні Міжнародний Трибунал по колишній Югославії, ні Міжнародний Трибунал по Руанді не мали юрисдикції щодо злочину агресії.

Судова практика трибуналів ілюструє центральну роль пропаганди та підбурювання до вчинення тяжких міжнародних злочинів, тому ймовірно, що в майбутньому Міжнародному кримінальному суду доведеться також розглядати «попередній злочин» підбурювання до агресії. У цьому контексті відомий дослідник питання пропаганди Мерті, який розглядав судові рішення та статути військових трибуналів Другої світової війни, у відповіді світовій спільноті на них зауважив: «... змушує нас обґрунтовано очікувати, що в майбутньому судові процеси щодо злочинів проти миру [...] людину, яка, маючи владу формувати чи впливати на політику своєї держави, планує або змовляється використовувати стратегію насильства з метою агресії або приєднується до такої змови і бере участь в ідеологічній стратегії, що стосується або здійснення необхідної психологічної підготовки вдома, або підриву волі протистояти в іншій державі, людей, які можуть бути або є фактично жертвою [...] буде визнано винною у злочині проти миру» [3]. Тим не менш, підготовчий комітет також запропонував розглянути ідею, «що статут (в новій або окремій статті) також повинен притягнути до кримінальної відповідальності та покарати особу в ситуації, коли вона вимагає від іншої вчинити чи брати участь у злочині, але ця особа злочину не вчинила» [4].

Ця пропозиція не була прийнята, і положення про підбурювання, як остаточно прийняте в статті 25 (3)(b) Римського статуту, вимагало або вчинення злочину, або замаху на скоєння злочину. Автор звертає увагу, що згідно з юридичним словником Блека, підбурювання [англ. - solicitation] до злочину передбачає наказ, заохочення, вимогу чи схиляння іншої особи до участі в конкретних діях для вчинення злочину [5], в той час як схиляння [англ. - inducing] означає вплив на іншу особу до вчинення злочину.

Зарубіжний дослідник Амбос вважає, що підбурювання включає схиляння й описує останнє як «вид узагальнюючого терміну, що охоплює схиляння, яке має більш сильне та конкретне значення, ніж схиляння. Схиляння є достатньо широким поняттям, щоб охопити будь-яку поведінку, яка спричиняє або змушує іншу особу скоїти злочин, включаючи підбурювання цієї особи». Він вважає, що обидві ці форми співучасті можуть бути застосовані у випадках, коли людина здійснює злочин під впливом іншої, зазначаючи, що «такий вплив має, як правило, психологічний характер, але може також мати форму фізичного тиску у значенні vis compulsiva». Однак, на відміну від випадку (наказу), «відносини начальника-підле- глого не потрібні» [6].

Ще один із авторитетних дослідників Есер використовує термін «підмова» [англ. - instigation], щоб узагальнити елементи цього положення, заявивши, що це може бути здійснено шляхом схилення різних осіб у ланцюгу за умови, що перший підбурювач знає і бажає, щоб його вплив на першу особу переносився через інших осіб на остаточного злочинця [7]. Він вважає, що психічні вимоги щодо підбурювача покладаються на статтю 30 Римського статуту, оскільки в статті 25 не зазначаються жодні особливі вимоги mensrea, крім випадків, коли йдеться про допомогу та спонукання та дії з загальною метою [8]. Таким чином, потрібен подвійний намір зі сторони підбурювача, який повинен чинити свій уплив із бажанням і усвідомленням власної поведінки. Він передбачає, що виконавець буде здійснювати злочин у стані, передбаченому Статутом.

Радянські правознавці також розмежовували підбурювання до кримінальної злочинності як різновид співучасті та «воєнну пропаганду, яка тягне за собою кримінальну відповідальність навіть у тому випадку, коли агресія не відбулася» [9].

Пропаганда війни, яка є підбурюванням до агресивної війни, заборонена в рамках Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та Американської конвенції з прав людини, і значна кількість держав мають кримінальне законодавство, яке вводить у дію цю заборону. Підбурювання до агресії також засуджено в багатьох резолюціях і деклараціях Генеральної Асамблеї, включаючи Декларацію про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Після геноциду Руанди Джеймі Мецл запевнив, що вкрай важливо переглядати «традиційні концепції холодної війни», які стосуються реакції міжнародної спільноти на підбурювання до збройного конфлікту та геноциду, з огляду на загрозу миру [10]. У рішенні Нахімана Судова палата МТР надала авторитетну основу для цих пропозицій, визначивши, що «є обґрунтування адаптації застосування міжнародних стандартів, які розвинули для захисту права уряду на захист від розпалювання насильства з боку інших проти нього, а не підбурюванням до насильства від свого імені проти інших». Сучасні міжнародні кримінальні трибунали наслідують приклад військових трибуналів часів Другої світової війни [11].

Після завершення Другої світової війни міжнародна спільнота заявила, що прагне запобігти повторенню жахіть, які відбувалися. Для того, щоб зробити запізнілий крок до виконання цього зобов'язання, потрібно злочин прямого і публічного підбурювання до агресії включити до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Більше того, в інтересах миру та справедливості, а також постійного розвитку міжнародного кримінального права такий крок є украй необхідним.

Майкл Говард вважав. що розвиток масового суспільства на початку ХХ століття та можливість урядового контролю над комунікаціями зробили «тотальне відчуження між войовничими суспільствами, їх взаємне сприйняття противника як фігури абсолютного зла занадто легкими» [12]. Він визначив, що перехрестя масової участі та масової пропаганди сприяло «фундаментальній трагедії», завдяки якій Перша світова війна перетворилася із звичної старовинної «війни політики за зміщення балансу сил у Європі» до «загальної війни між несумісними і взаємовиключними культурами, коли насправді не було необхідності в нічому подібному» [13].

На початку ХХІ століття пропаганда відігравала подібну роль у плануванні подальших воєн у контексті «війни з терором», вона була спрямована на увічнення ідеї екзистенційного конфлікту, в якому протилежні сторони нерозривно розділені, а для миру немає партнера.

Герш Лаутерпахт зазначив, що «у формувальний період Міжнародного права, характерною рисою якого є часта відсутність чіткої лінії розмежування між воєнним станом і станом миру між народами, звернення урядів до революційної пропаганди за кордоном не було рідкісним явищем» [14]. Відсутність такої лінії розмежування між державами війни та миру є характерною рисою сучасних міжнародних відносин, коли уряди часто звертаються до пропаганди війни, спрямованої як на вітчизняну, так і на іноземну аудиторію, що слугує для увічнення думки про те, що війна неминуча, спираючись на посилені побоювання, для того щоб тримати світ у постійному стані підготовки до агресії.

У міжнародному праві є три чіткі аспекти заборони пропаганди війни, кожен з яких значною мірою перетинається з іншими. Відповідальність держави за утримання від пропаганди війни, вперше викладена в Конвенції про використання радіомовлення в інтересах миру 1936 року, підтверджується неодноразовими резолюціями та деклараціями Генеральної Асамблеї, а також Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, який зобов'язує держави-учасниці приймати законодавство, що не тільки забороняє окремим особам брати участь у пропаганді війни, а й самим урядам.

Міжнародна відповідальність держав утримуватися від загрози або застосування сили, встановленої в Декларації принципів міжнародного права щодо дружніх відносин, включає вимогу, що, «відповідно до цілей і принципів Організації Об'єднаних Націй, держави мають обов'язок утримуватися від пропаганди за агресії» [15], як і щодо агресивних актів, заборону яких МС визнав обов'язком ergaomnes, який держави покладають на міжнародне співтовариство. Автору здається, що наявні сильні аргументи на користь того, що існує подібне, хоча і менш розвинене, зобов'язання держав забороняти пропаганду агресії [16].

Міжнародні нормативно-правові акти про права людини забороняють пропаганду війни, особливо в пакті, а також в Американській конвенції. Хоча сфера значення поняття «пропаганда війни» є більш всеосяжноюу пакті. Спільною їх рисою є те, що держави-учас- ниці зобов'язані забороняти законом підбурювання до агресії. Пакт додатково вимагає, щоб другий елемент пропаганди війни, а саме «повторне і наполегливе висловлення думки з метою створення клімату ненависті та нерозуміння між народами двох або більше країн, щоб призвести врешті-решт до збройного конфлікту», також був забороненим законом.

Вчений Новак розуміє, що цей елемент є навмисними діями. «... достатньо, коли умисел просто створює або підсилює бажання йти на війну. Навіть якщо немає об'єктивної, конкретної загрози війні, пропаганда повинна бути достатньо конкретною для оцінки того, чи вона стосується агресії чи ні». Оскільки цей елемент нечасто згадується в національному законодавстві чи суді, перший елемент, як правило, трактується як державами-учасницями, так і вченими як такий, що вимагає кримінальної заборони.

Хоча натепер міжнародне кримінальне право не містить окремо виділеного злочину підбурювання до агресії (навіть якщо його можна знайти у «підготовці, плануванні тощо»), воно має таку історію, яка у світлі юриспруденції спеціальних міжнародних кримінальних трибуналів і зростаючої обізнаності щодо ролі, яку міжнародне кримінальне право має відігравати стосовно пропагандистських злочинів і підбурювання, все ще може бути сформульовано визначення для включення до Римського статуту.

Що стосується другого, «непрямого» елементу пропаганди війни, то така пропаганда була розцінена МВТ у Нюрнберзі у випадках Гесса, Кейтеля та Розенберга як складник злочинів проти миру. Хоча сучасний розвиток міжнародної кримінальної юриспруденції щодо криміналізації мови ненависті чи іншої пропаганди, яка не підлягає визначенню підбурювання до здійснення злочинів, все ще заплутаний і недостатньо розвинений, було б неправильно припускати, що значних кроків у цьому напрямі не буде зроблено при розвитку міжнародної юриспруденції в майбутньому.

Висновки

Підсумовуючи зазначене вище, слід зазначити, що норми, що стосуються заборони пропаганди до війни, прямого та громадського підбурювання до геноциду, ворожнечі чи насильства, є нормами загального міжнародного права, які покладають зобов'язання на держави. Вони покладають позитивні зобов'язання ergaomnesна заборону пропаганди війни. Можливість застережень до них і відхилень від них виключається.

Однією з визначальних характеристик місця заборони пропаганди війни у міжнародному праві є той факт, що в дискурсі про значення та масштаби заборони майже виключно переважають держави. Науковцями проаналізовано небагато джерел міжнародного права, які забороняють пропаганду війни, тоді як правозахисники та неурядові організації приділяли мало уваги потенціалу, який вони представляють для реалізації мети миру. Це явище набуває особливого значення, якщо брати до уваги те, що саме уряди, а не будь-які недержавні суб'єкти. в основному відповідають за пропаганду війни.

Незалежно від того, чи будуть держави нехтувати своїми зобов'язаннями утримуватися від пропаганди війни або забороняти такі дії, як вимагається згідно зі статтею 20(1) Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, цілком ймовірно, що громадяни, які борються за права людини на національному, регіональному і міжнародному рівнях, все частіше будуть прагнути до забезпечення виконання державами цих зобов'язань. Якщо злочин агресії, який відповідає визначенню Римського статуту, не міститиме будь-якого посилання на злочин прямого або публічного підбурювання до агресії, ймовірно, що Міжнародний кримінальний суд, як і кожен його попередник, буде змушений розглядати звинувачення щодо кримінальної відповідальності індивідуальних осіб за пропаганду, що розпалює агресивні війни.

Дотримання Україною міжнародних зобов'язань у сфері заборони пропаганди війни є показником рівня демократичності держави та підлягає оцінці міжнародним співтовариством.

Список використаних джерел

1. Article 5(2), Statute of the International Criminal Court, 17 July 1998, 37 ILM 999.

2. Rome Statute of the International Criminal Court (1998), UN Doc A/Conf 183/9, entered into force 1 July 2002, 2187 UNTS 90.

3. BS Murty, Propaganda and World Public Order, 151.

4. Report of the Preparatory Committee on the Establishment of an International Criminal Court Vol ii (Compilation of Proposals), GAOR Supp no 22a (A/51/22), 13 September 1996, 83.

5. Black's Law Dictionary (6th edn, 1990) 1392.

6. Albin Eser. Individual Criminal Responsibility, 795.

7. Sovetskoe Ugoluvnie Pravo [Soviet Criminal Law], Special Part, ed. VD Men'shagin and PS Romashkin (Moscow, 1957) 536-7. Cited in John B Whitton and Arthur Larson, Propaganda, 157, fn 120.

8. Jamie F Metzl. Rwandan Genocide and the International Law of Radio Jamming, 172.

9. Prosecutor v Ferdinand Nahimana, Jean-Bosco Barayagwiza, Hassan Ngeze, Case no ICTR-99-52-T, Judgment and Sentence, 3 December 2003, para 1009.

10. Michael Howard. Temperamenta Belli: Can War be Controlled? in Michael Howard (ed), Restraints on War: Studies in the Limitation of Armed Conflict (Oxford : Oxford University Press, 1979). 1-16,7.

11. Michael Howard. Temperamenta Belli: Can War be Controlled? in Michael Howard (ed), Restraints on War: Studies in the Limitation of Armed Conflict (Oxford : Oxford University Press, 1979).

12. Hersch Lauterpacht. Revolutionary Propaganda by Governments, 155.

13. Case Concerning the Barcelona Traction, Light and Power Company, Limited, Second Phase (Belgium v Spain), ICJ Rep [1970], para 33.

14. Manfred Nowak, U.N. Covenant on Civil and Political Rights, 473.

Размещено на Allbest.ru