Право Стародавніх Афін

Размещено на http://www.allbest.ru

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Право Стародавніх Афін

Матвєєва Т.О., кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії

держави і права України та зарубіжних країн

Стаття присвячена демократичній державно-правовій системі Стародавніх Афін, що створила республіканський державний лад із розподілом на три гілки влади: Народні збори (парламент, законодавчий орган влади), Рада 500 - уряд країни (виконавча влада). Щоб сучасному українському суспільству дізнатися, куди і в якому напрямі йти у своєму розвитку, необхідно знати та вивчати найкращі демократичні приклади розвитку європейської цивілізації та всього людського суспільства.

Словом «античні» називали Стародавню Грецію і Стародавній Рим. Античний світ - це особливий тип історії, який складається в умовах розвиненого громадянського суспільства, коли воно домінує над державою. Характерною основою античної цивілізації є господарський порядок, заснований на приватногосподарських відносинах. Суспільство і особистість у Давній Греції мають економічний та політичний суверенітет; особистість володіє великими ступенями свободи, є історично більш активною і тому створює високу гуманістичну культуру і загалом цивілізацію.

На це орієнтована і побудова сучасного українського суспільства (побудова демократичної держави, приватна власність поруч із державною, повага до прав людини та інше), тому автор статті зайнявся дослідженням історії держави та права Стародавньої Греції на прикладі права Афін.

Дослідження цієї теми має давню історію. Одним із перших її дослідження запропонував французький філософ-просвітник XVIII ст. Ж.А. Кондорсе, який вважав, що в основу розвитку цього періоду було покладено успіхи людського розуму. Нестандартними поглядами на розвиток цього періоду вирізняються теорія «локальних цивілізацій» англійського історика А.Дж. Тойнбі, засновника «стадій економічного розвитку» американського економіста У. Ростоу.

Відомі підручники з історії держави та права зарубіжних країн К.І. Батира, К.Г. Федорова, які вважають Афінську державу та право класичним зразком давньої демократії, заснованим на античному засобі виробництва; деякі права громадян її покладені в Декларацію прав людини і громадянина Французької буржуазної революції 1789 року та інші «документальні віхи» розвитку людської цивілізації.

Суттєві зміни у порівнянні з цими підручниками зробили Б.Й. Тищик, Н.О. Крашеннінікова й О.О. Жидков у новому виданні. Автори враховували ту обставину, що еволюція древніх і середньовічних суспільств Сходу йшла особливим цивілізаційним шляхом, що відрізняє його від розвитку рабовласницьких суспільств і феодальних суспільств Заходу. Антична історія, антична держава і право - основа європейської історії та європейської цивілізації. Для сучасного європейця античність - школа політики, сучасної державності, школа демократії та тиранії, школа права; навіть в азійських культурах є вкраплення «античного духу».

В епоху античності право не відразу досягло зрілості і досконалості. Затвердження в Стародавній Греції полісної системи мало результатом активізацію правотворчої діяльності та її поступове звільнення від релігійно-міфологічної оболонки. Найдавнішим джерелом права в Афінах був неписаний звичай, тлумачення якого нерідко довільно здійснювалося світською або жрецькою аристократією. З розпадом родоплемінної організації на зміну звичаю прийшов закон, який мав світський характер і був виражений у письмовій формі. Право в античному світі, таким чином, з'являється у своєму чистому вигляді як авторитетний і обов'язковий регулювальник полісного життя, позбавлений релігійної сили.

Ключові слова: Народне зібрання, афінська демократія, політична система, Національна асамблея, Рада 500, Ареопаг, геліея.

демократичний правовий афіни суверенітет

The law of ancient athens The article is devoted to the democratic state-legal system of Ancient Athens, which created a republican system of government with division into three branches of power: People's Assembly (parliament, legislative body), Council 500 - the government of the country (executive power). In which direction to go in its development, it is necessary to know and study the best democratic examples of the development of European civilization and of all human society.

The word “ancient” was called Ancient Greece and Ancient Rome. The Ancient World is a special type of history that emerges in the context of a developed civil society when it dominates the state. The characteristic basis of ancient civilization is an economic order based on privateeconomic relations. Society and peculiarity in Ancient Greece have economic and political sovereignty; the feature has great degrees of freedom, is historically more active and therefore creates a high humanistic culture and civilization in general.

The modern Ukrainian society (building a democratic state. Private property next to the state, respect for human rights, etc.) is also focused on this, so the author has studied the history of the state and the law of Ancient Greece on the example of the law of Athens.

The study of this topic has a long history. One of her earliest studies was offered by the French philosopher-educator of the 18th century, J.Condorce, who believed that the success of the human mind was based on the development of this period. Non-standard views on the development of this period distinguishes the theory of “local civilizations” of the English historian A.J. Toynbee; founder of “stages of economic development” of the American economist W. Rostow. Known textbooks on the history of the state and law of foreign countries K.I. Batyr,

K. G. Fedorov, who consider the Athenian state and law a classic model of ancient democracy based on ancient means of production; some of whose citizens' rights are enshrined in the Declaration of Human Rights and the Citizen of the French Bourgeois Revolution of 1789, and other “documentary milestones” of the development of human civilization.

Significant changes in comparison with these textbooks have been made by B.Y. Tyshchyk, N.A. Krasheninikova and O.O. Zhidkov in the new edition. The authors took into account the fact that the evolution of ancient and medieval societies of the East was a special civilization, which distinguishes it from the development of slave societies and feudal societies of the West. Ancient history, ancient state and law - the basis of European history and European civilization. For modern Europeans, antiquity is a school of politics, modern statehood, a school of democracy and tyranny, a school of law; even in Asian cultures there is an incantation of the “ancient spirit”.

In the era of antiquity, the law did not immediately reach maturity and perfection. The approval in Ancient Greece of the polis system resulted in the activation of the primordial activity and its gradual release from the religious and mythological shell. The most ancient source of law in Athens was an unwritten custom, the interpretation of which was often arbitrarily carried out by a secular or priestly aristocracy. With the timetable of the tribal organization, a custom came into being that was secular and expressed in writing. Law in the ancient world, thus, is in its purest form as an authoritative and obligatory regulator of the life of a political life, devoid of religious power.

Key words: Athenian democracy, political system, National Assemblu, Council of 500, Areopagus, Gelieya.

Вступ

Щоб сучасному українському суспільству дізнатися, куди і в якому напрямі йти у своєму розвитку, необхідно знати та вивчати найкращі демократичні приклади розвитку європейської цивілізації та всього людського суспільства.

Словом «античні» називали Стародавню Грецію і Стародавній Рим. Античний світ - це особливий тип історії, який складається в умовах розвиненого громадянського суспільства, коли воно домінує над державою. Характерною основою античної цивілізації є господарський порядок, заснований на приватногосподарських відносинах. Суспільство і особистість у Давній Греції мають економічний та політичний суверенітет; особистість володіє великими ступенями свободи, є історично більш активною і тому створює високу гуманістичну культуру і загалом цивілізацію.

Постановка завдання. На це орієнтована і побудова сучасного українського суспільства (побудова демократичної держави, приватна власність поруч із державною, повага до прав людини та інше), тому автор статті зайнявся дослідженням історії держави та права Стародавньої Греції на прикладі права Афін.

Дослідження цієї теми має давню історію. Одним із перших її дослідження запропонував французький філософ-просвітник XVIII ст. Ж.А. Кондорсе, який вважав, що в основу розвитку цього періоду було покладено успіхи людського розуму. Нестандартними поглядами на розвиток цього періоду вирізняється теорія «локальних цивілізацій» англійського історика А.Дж. Тойнбі, засновника «стадій економічного розвитку» американського економіста У Ростоу.

Відомі підручники з історії держави та права зарубіжних країн К.І. Батира і К.Г Федорова, які вважають Афінську державу та право класичним зразком давньої демократії, заснованим на античному засобі виробництва; деякі права громадян її покладені в Декларацію прав людини і громадянина Французької буржуазної революції 1789 р. та інші «документальні віхи» розвитку людської цивілізації.

Суттєві зміни порівняно з цими підручниками зробили Б.Й. Тищик, Н.О. Крашеннінікова й О.О. Жидков у новому виданні. Автори враховували ту обставину, що еволюція давніх і середньовічних суспільств Сходу йшла особливим цивілізаційним шляхом, що відрізняє її від розвитку рабовласницьких суспільств і феодальних суспільств Заходу. Антична історія, антична держава і право - основа європейської історії та європейської цивілізації. Для сучасного європейця античність - школа політики, сучасної державності, школа демократії та тиранії, школа права; навіть в азійських культурах є вкраплення «античного духу».

В епоху античності право не відразу досягло зрілості і досконалості. Затвердження в Стародавній Греції полісної системи мало результатом активізацію правотворчої діяльності та її поступове звільнення від релігійно-міфологічної оболонки. Найдавнішим джерелом права в Афінах був неписаний звичай, тлумачення якого нерідко довільно здійснювалося світською або жрецькою аристократією. З розпадом родоплемінної організації на зміну звичаю прийшов закон, який мав світський характер і був виражений у письмовій формі. Право в античному світі, таким чином, з'являється у своєму чистому вигляді як авторитетний і обов'язковий регулювальник полісного життя, позбавлений релігійної сили.

Визнання законодавства, а не звичаю, основною формою правотворчості супроводжувалося кодифікацією. Найдавнішою систематизацією афінського права вважаються закони Драконта (621 р. до н.е.). Вони санкціонували низку релігійних установ та норм звичаєвого права, які втілювалися в судову практику. Закони відрізнялися жорстокими покараннями. Так, смертна кара передбачалася не тільки за святотатство чи навмисне вбивство (ненавмисне вбивство каралося вигнанням з полісу), але і за крадіжку овочів, плодів, предметів вжитку і навіть небажання працювати і лінощі. Але такий пережиток родового устрою, як кровна помста, був заборонений. Після смертної кари йшли тілесні покарання, штрафи, безчестя. Було встановлено різницю між випадковим та навмисним вбивством. Справи про навмисне вбивство розглядалися в ареопазі, випадковим вбивством займалася колегія ефетів, яка вважала, що винний міг уникнути покарання, якщо б згодився піти у вигнання або відкупитись у рідних убитого.

Солон скасував закони Драконта, за винятком кількох постанов про вбивство [1, с. 19]. Його можна вважати ініціатором проведення всеосяжної кодифікації афінського права, бо саме Солону можна приписати два важливих моменти афінської демократії: проголошення рівності перед законом - ісономію і створення народного суду - Геліеї, яка, творячи судовиробництво, мала право щоразу утворювати нову правову норму, керуючись тільки правовим переконанням. Від законів відрізнялися прийняті Народним зібранням псефізми - постанови, що стосувалися окремих патриціїв чи плебеїв. До того ж кожен поліс мав власне право, яке істотно відрізнялося від права інших міст. Судові вироки виносилися тільки на основі місцевого права. Але основні інститути цивільного та кримінального права в Афінах не були розроблені так повно, як у Стародавньому Римі, вагому частину законодавства становили неписані звичаї. Суворе дотримання закону вважалося необхідним елементом демократії в Афінах.

Публікувалися закони на спеціальних кам'яних стелах або таблицях, що зберігалися в будинку місцевого управління. Саме тоді з'являються в Греції професіональні юристи, бо виникла потреба в людях, які б знали право всіх її основних полісів [2, с. 47].

1. Цивільне законодавство

В афінському праві не склалося уявлення про права приватного власника, подібно до римських. Воно не знало чіткої відмінності між речами: майно ділилося на нерухоме (земля) та рухоме (гроші, раби, худоба). Серед речових прав були відомі власність і володіння, бо основною формою власності в Афінах спочатку виступала общинна власність - приватна власність вважалася похідною від державної. Так закріпилося уявлення, що приватна власність веде своє походження від державної, а державна існувала у формі приватної. Навіть остаточно затверджена з часів Солона приватна власність мала відбитки колишніх колективістських уявлень про спільність майна і вважалася наданою державою. Щорічно архонти, вступаючи в посаду, оголошували про збереження за громадянами майна, що їм належало.

Під володінням розуміли фактичне панування над майном із правом його використання, а право власності - як володіння з правом розпорядження. Власником нерухомих речей міг бути тільки афінський громадянин, а чужоземець - лише після одержання спеціального дозволу. Приватні власники обкладалися доволі значними повинностями (літургіями, хорегіями) в інтересах суспільства, у разі надзвичайних обставин проводилися експропріації частини їх майна. Але афінське право охороняло приватну власність посиленими заходами - навіть крадіжка каралася, як правило, смертною карою. Колективна власність пануючого класу мала обмежене поширення, до неї належали майно храмів, державні маєтки, рудники та прибутки з яких утворювався військовий флот [3, с. 72]. Поруч із державними землями, які здавалися в оренду, існували суспільні землі місцевих територій - філ і демів. Набути власність можна було у первинний спосіб (коли річ раніше не була чиєюсь власністю) або похідний спосіб - через публічні угоди. Широке розповсюдження отримали грошові відносини, особливо лихварство, що давало змогу накопичувати великі статки.

2. Зобов'язальне право

Найбільш детально в праві Афін були розроблені зобов'язальні відносини. Розрізняли зобов'язання із договорів і зобов'язання з делікту - спричинення шкоди, тобто вільні і примусові зобов'язання. Основою виникнення договорів вважалася угода сторін, що не вимагала особливої формальності. Найважливіші угоди укладалися в письмовій формі; залежно від характеру договору документ підписувався обома сторонами (договір купівлі-продажу) або однією зобов'язаною стороною (договір займу); з'явився інститут свідків. До реформи Солона невиконання договірних зобов'язань тягло за собою особисту відповідальність боржника - боргове рабство.

Виконання договору забезпечувалося завдатком, поручництвом третіх осіб і заставою (до реформ Солона договір займу забезпечувався і самозакладом боржника). Завдатком називалася сума, яку виплачувала одна сторона іншій на підтвердження укладеного договору; якщо від виконання договору відмовлявся покупець, він втрачав свій завдаток, а якщо продавець - повертав подвійну суму завдатку. У заставу боржник міг давати рухомі або нерухомі речі. Прибутки від рухомої речі кредитор присвоював собі, як відсотки за позичене. У разі поручництва третя особа брала на себе відповідальність за своєчасну сплату боргу боржником [2, с. 43]. Особливе значення в історії Афін мала застава землі - іпотека, закладена земля залишалася у володінні і користуванні боржника, який тільки не мав права нею розпоряджатися. У разі невиконання боржником зобов'язання закладена земля переходила до кредитора, який міг її продати.

Найбільш поширеним із договорів була купівля-продаж у формі простої угоди сторін. Предметом наймання були як рухомі речі (в тому числі раби), так і нерухомі речі; метеки, які як іноземці не мали чи мали обмежене право купувати нерухомість, укладали окремі угоди. У разі несвоєчасної сплати орендної плати недобросовісним наймачем власник через суд міг перервати право оренди. Договори особистого найма укладалися для надання різних кваліфікованих угод лікаря, будівельника тощо. Відомим в Афінах був договір товариства - торгового, релігійного, товариства музикантів, доходи та збитки товариства розподілялися між його учасниками.

Договір позики, в тому числі у лихварів (трапезитів), відбувався під великі проценти - 20%. У разі невчасної сплати відсотків практикувалося нарахування відсотків на відсотки [1, с. 38]. Якщо боржник не повертав взяте у позику майно у вказаний у договорі строк - кредитор самостійно міг задовольнити свої претензії коштом майна боржника (ніби судове рішення відбулося).

В Афінах існував договір зберігання речей - поклажа. За цим договором одна сторона віддавала іншій на безоплатне зберігання якусь річ без права користування нею. Поширеним був різновид цього договору - передавання на зберігання грошей банкірам (трапезитам), що повертали їх іншими монетами і сплачували відсотки власникам.

В афінському праві правопорушення, які завдавали шкоду особі чи майну - делікти, інколи тягнули за собою не кримінальні покарання, а штрафи на користь потерпілих. Штрафи нерідко в два рази перевищували розмірами шкоду. Громадянин, майну якого неправомірними діями сторонньої особи було завдано шкоду (пожежа, затоплення водою поля, потрава худобою посівів тощо), мав підставу для подання спеціального позову. Відповідальність передбачалася навіть із настанням шкоди з вини дитини (відповідав їхній батько) або раба, який міг бути переданий потерпілому у вигляді компенсації за заподіяний збиток.

3. Шлюбно-сімейне право

Шлюб в Афінах вважався обов'язком. Безшлюбність не давала змоги обійняти деякі державні посади - архонта- базилевса, стратегів та інших. Розрізнювалися дві форми укладання шлюбу: 1) простий договір нареченого з батьком або покровителем нареченої (купівля-продаж дружини); 2) укладання шлюбу перед посадовою особою або судом. Ця форма шлюбу застосовувалася за відсутності в батька синів-спадкоємців (у такому разі дівчина-спадкоємець виходила заміж за найближчого кровного родича, щоб земля та інше майно за спадком не потрапили до чужого роду), у разі видачі заміж дівчини - дочки особи, яка стала її батьком, у разі одруження усиновленого. Наречений платив батькові дівчини гедну, батько робив нареченому подарунок. Згоди дівчини на шлюб не питали, придане нареченій давали не завжди. Шлюбний вік для чоловіків був встановлений із 18 років, тобто з досягненням дієздатності і прийняттям у члени дему; для жінок - із 14 років. Законним вважався тільки шлюб між повноправними афінськими громадянами [3, с. 37].

Багатоженство не дозволялося. Після заміжжя дівчина переходила з-під опіки батька під опіку чоловіка, положення її в сім'ї було приниженим - дружина повністю підпорядковувалася волі чоловіка, виходила з дому тільки у супроводі рабинь, коло її інтересів обмежувалося хатніми справами. Для чоловіка допускалося співжиття з рабинями, гетерами (жінками легкої поведінки).

Розлучення для чоловіка було вільним, для жінки - досить ускладненим. Чоловік міг розлучитися без жодних формальностей - відіславши колишню дружину батькам і, якщо була провина дружини, придане їй не поверталося. Дружина для розлучення мусила звертатися з письмовою скаргою до архонта-епоніма. Припинення шлюбу також наступало у зв'язку зі смертю одного з подружжя, внаслідок позбавлення громадянських прав (атімія).

Придане було власністю дружини, воно переходило у спадок її дітям, чоловік ним лише управляв. Влада батька над дітьми до Солона практично нічим не обмежувалася - він міг продати сина в рабство, публічно його зректися. За законом після народження дитини протягом п'яти днів батько вирішував, чи це його дитина. Діти зобов'язані були коритися батькові, він міг позбавити сина спадщини за непокору. Навіть дорослі діти за невиконання своїх обов'язків перед батьками притягалися до відповідальності, але з часом батьківська влада слабшає.

4. Спадкове право

Спочатку афінське право знало спадкування тільки за законом. Реформи Солона встановили спадкування згідно з заповітом. Згідно із законом, спадкоємцями першої черги були сини, дочкам під час виходу заміж брати мали дати придане. Дочки могли отримати спадщину лише за відсутності сина вмерлого батька. Позашлюбні діти спадкоємцями не вважалися, за законом їм можна було виділити з батьківського майна по одній тисячі драхм [2, с. 45].

За відсутності у спадкодавця дітей спадок отримували бокові родичі.

Заповіт вважався дійсним, якщо заповідач був дієздатною і правоздатною особою, в здоровому глузді і не складав заповіт під фізичним та психічним примусом. Заповідати мав право лише той, у кого не було законних дітей чоловічої статі. Батько, за відсутності синів, заповідав сторонньому з тою умовою, щоб він одружився з його дочкою. Не могли заповідати усиновлені сини, жінки, неповнолітні; чиновники, що обіймали посади, пов'язані з фінансами держави, до затвердження їх службових звітів.

Заповіт укладався в усній або письмовій формі і в присутності свідків.

5. Кримінальне право

Кримінальне право Афін порівняно з цивільним правом було менш розвинутим. В ньому зберігалися інститути та уявлення первіснообщинного, родового ладу. Вбивство розглядалося як справа родичів вбитого, а не держави. Вони могли домовитися з вбивцею про матеріальну компенсацію за вбитого. За відсутності найближчих родичів вбивця платив десяти членам тієї фратрії, до якої належав убитий. Родичі могли подати позов проти вбивці, але їх позов мав характер приватного обвинувачення, а не обвинувачення, що стосувалося інтересів держави. Ініціатива порушення кримінальної справи належала потерпілому або його родичам, іноді будь- якому громадянину Афін. Вбивця міг уникнути покарання, добровільно відправившись у вигнання. Однак у разі повернення він вважався таким, що стоїть поза законом і міг бути вбитий безкарно.

Афінське право розрізняло злочини, які порушували інтереси суспільства загалом - антидержавні, проти порядку управління і проти особистих інтересів. Тому виникли два види карного обвинувачення - приватне звинувачення та публічне. До приватного звинувачення належали досить серйозні правопорушення - вбивство, підпал, пограбування, отруєння, зґвалтування та інші. У приватному процесі винний переважно відшкодовував потерпілій стороні матеріальним способом, а у публічному - ніс покарання аж до смертної кари включно. В обох випадках обвинувачення порушувалося і підтримувалася потерпілим. Однак у першому випадку обвинувач вимагав відшкодування збитків або штрафу, і в другому йшлося, власне, про покарання винного [1, с. 27].

Тривалий час під злочином розуміли будь-яку дію, яка викликала негативні наслідки. Допускали самосуд: на місці злочину можна було вбити нічного злодія. Вже Драконт у своїх законах розрізняє навмисне і ненавмисне вбивство.

Найбільш тяжкими вважалися державні злочини: зрада, спроба повалити існуючий лад, видача державної таємниці, внесення протизаконних пропозицій у Народне зібрання, обман народу, образа богів. Іноді поняття зрада і «обман народу» ототожнювалися, якщо виражалися в «нечесній» поведінці оратора на Народному зібранні; помилковий донос у справах про політичні злочини давав підставу притягнути донощика до суду за звинуваченням у сикофантії. Образа богів, крадіжка майна з храму, блюзнірство (богохульство) вважалися державним злочином, тому що релігія в Афінах мала державний характер. За них карали смертною карою або вигнанням за межі держави з конфіскацією майна. До злочинів проти порядку управління належали зловживання владою, несумлінне виконання службових обов'язків, підробка грошових знаків. За це призначалися смертна кара з конфіскацією майна й викинення тіла злочинця за межі країни або позбавлення громадянських прав (атімія) злочинця і його родини.

Злочинами проти особи, крім вбивства, вважалися тілесні пошкодження, лайка, наклеп, образа. Навмисне нанесення ран каралося вигнанням за межі держави і конфіскацією майна.

Майновими злочинами вважалися крадіжка, підпал тощо. Покарання при крадіжках залежало від того, чи був злодій захоплений на місці крадіжки. Якщо злодій був впійманий на місці злочину, його можна було піддати ув'язненню, а нічного злодія в цьому випадку - навіть убити. Якщо ж злодієві вдавалося сховатися й обвинувачення пред'являлося через деякий час після крадіжки, злочин міг дати підставу для публічного обвинувачення, але лише тоді, коли крадіжка була здійснена на базарі або іншому громадському місці. В інших випадках пред'являвся приватний позов, що загрожував винному штрафом у розмірі не більше подвійної вартості вкраденої речі. Кваліфікованою вважалася крадіжка з храму, предметів культу тощо, за неї передбачалася смертна кара.

Покарання залежало від об'єкта посягання. За тяжкі злочини (зрада, блюзнірство, навмисне вбивство) загрожувала смертна кара - винних скидали у провалля; застосовували отруту, пропонуючи злочинцю на вибір ще й меч або вірьовку; рабів вішали, вбивали, закидаючи камінням, розпинали на хрестах. Продажем у рабство каралися професійні розбійники і грабіжники, за неодноразово скоєні крадіжки також продавали в рабство.

У разі скоєння злочинів проти особи - відшкодовувалися збитки та сплачувався штраф (у подвійному розмірі від збитку). Тілесні покарання застосовувалися тільки до рабів, відповідальність яких була більш суворішою, ніж у вільних: найчастіше побиття батогами, до рабів і чужинців застосовувалися відрубування рук і ніг, кастрація.

Висновки

Вивчення історії держави та права Стародавніх Афін - античної демократичної республіки з Народним зібранням (парламентом), на якому приймали закони всі вільні повноправні громадяни афінського суспільства, з призначенням посадових осіб на строк не більше одного року (здійснювати виконавчі функції) і звітуванням після закінчення цього строку перед парламентом, який або нагороджував або карав, навіть до атімії (вигнання за межи держави) чиновника-злочинця дуже корисне для сучасного українського суспільства, яке прагне бути демократичним, правовим.

Список використаних джерел

1. Крашенниникова В.А., Жидков О.А. История государства и права зарубежных стран: учеб. : в 2 т. Москва : НОРМА_ИНФРА,2005 Т 2. 702 с.

2. Тойнби А.Дж. Исследование истории. Что я пытался сделать. Современная буржуазная философия истории : сборник. Москва, 1965. 456 с.

3. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. Москва : Юристъ, 1996. 279 с.

Размещено на Allbest.ru