Еволюція та перспективи функціонування інституту виконавчих написів нотаріуса у законодавстві України

Размещено на http://www.allbest.ru

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Еволюція та перспективи функціонування інституту виконавчих написів нотаріуса у законодавстві України

Стасюк О.М. старший викладач кафедри цивільного,

трудового та господарського права

Формування інституту виконавчих написів відбулося у специфічних соціально-економічних умовах, що склалися в Українській РСР і характеризувалися наявністю жорсткої адміністративно-командної системи, яка пронизувала усі сфери життя суспільства. Цей правовий інститут на початку 90-х років минулого сторіччя перекочував до законодавства незалежної України і на сьогодні міцно укорінений. Одним з основних принципів сучасного законодавства є ст. 124 Конституції України, де сказано, що «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів або присвоєння таких функцій іншими органами чи посадовими особами забороняється. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Не менш важливою подією у реформуванні законодавства стало приєднання України до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. б.Конвенції) та Першого протоколу до неї. (ст. 1 Протоколу). Проте існування порядку примусового позасудового звернення стягнення на майно боржників до цього часу не викликає сумнівів на найвищому рівні усіх гілок влади і продовжує зберігатися у законодавстві України. Аналіз змін, що відбуваються у законодавстві, показує тенденцію до розширення прав кредиторів та відповідного звуження правових гарантій захисту майнових інтересів боржника. У статті обґрунтовується два альтернативні шляхи вдосконалення інституту виконавчих написів: 1. Скасування усіх норм цього інституту, як рудимента радянської системи неприйнятного для застосування в умовах ринкових відносин. 2. Докорінне реформування, яке полягає у наданні нотаріусу права вчиняти виконавчий напис виключно за нотаріально посвідченою заявою боржника, який бажає уникнути судового розгляду його справи, про визнання заборгованості безспірною.

Ключові слова: безспірність вимоги, виконавчий напис.

EVOLUTION AND PERSPECTIVES FUNCTIONING THE INSTITUTE OF THE NOTARY'S EXECUTIVE NOTES IN THE UKRAINIAN LEGISLATION

The formation of the institute of executive inscriptions took place in the specific socioeconomic conditions prevailing in the Ukrainian SSR and were characterized by the presence of a rigid administrative-command system that permeated all spheres of society. This legal institution in the early 90's of the last century passed to the legislation of independent Ukraine and today the application of its rules is almost unchallenged. This procedure was conditionally “incontrovertible ” those times. The debtor was not asked about consent to be collected a debt without a court decision. This understanding of “incontrovertibleness” was scientifically proved and deprived a notary from an obligation to establish an existence of a dispute because this fact

is presumed. One of the basic principles of modern legislation is Art. 124 of the Constitution of Ukraine which says that “Justice in Ukraine shall be administered exclusively by the courts. Delegation of the functions of courts or appropriation of such functions by other bodies or officials shall be prohibited. The jurisdiction of the courts shall extend to all legal relations that arise in the State.” Ukraine's accession to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms and its First Protocol was an equally important event in the reform of legislation. However, the existence of the procedure for forced extrajudicial recovery of debtors' property is still beyond doubt at the highest level of all branches of government and continues to be preserved in the legislation of Ukraine.The analysis of changes in the legislation shows a tendency to expand the rights of creditors and the corresponding narrowing of legal guarantees to protect the property interests of the debtor. The article substantiates two alternative ways to improve the institute of executive inscriptions.1. Abolition of all norms of this institution as a rudiment of the Soviet system is unacceptable for use in market relations. 2. Radical reform, which consists in giving the notary the right to make a writ of execution only on a notarized statement of the debtor, who wishes to avoid court proceedings, to declare the debt indisputable.

Keywords: Indisputability of the requirement, executive inscription.

Вступ

У цивільному законодавстві радянської доби сформувався специфічний механізм захисту майнових прав за рішеннями державних нотаріусів. Одним із видів нотаріальних дій було передбачено вчинення нотаріусами державних нотаріальних контор виконавчих написів на деяких документах, які визначали розмір заборгованості із «специфічним» суб'єктним складом учасників майнових правовідносин. Чинне українське законодавство початку 90 --х років відтворило цей правовий інститут, донесло його аж до нинішнього часу і він міцно вріс у існуючу правову матерію держави. Сам факт існування цього інституту майже не викликає заперечень у сфері наукових досліджень і у практиці застосування правових норм цього інституту. Видається, що зміни, які сталися у законодавстві та у житті суспільства, вимагають більш уважно поглянути на те, наскільки норми інституту виконавчих написів нотаріуса забезпечують справедливий баланс інтересів боржників та кредиторів та відповідають сучасним потребам правового регулювання суспільних відносин між ними.

Постановка проблеми. Метою цієї роботи є дослідження змін та виявлення тенденцій розвитку цього правового інституту та прогнозування перспектив його застосування у існуючих соціально-економічних умовах.

1. Виклад основного матеріалу

Наукові дослідження у сфері застосування виконавчих написів нотаріусів відбуваються за кількома напрямками. Це «з'ясування ключових питань порядку й умов вчинення виконавчого напису нотаріусом, строку й способу його виконання, обґрунтування доцільності його існування як форми захисту прав стягувачів, визначення порядку його оскарження» [1, с. 102]. Так, Ю. Діденко вважає, що «вчинення виконавчого напису здатне підвищити ефективність і дієвість позасудового захисту прав, бо характеризується доступністю, простотою та зручністю» [2, с.7]. При цьому автор висловлюється за подальше вдосконалення цього інституту у напрямку більш чіткого визначення засобів підтвердження кредитором безспірності заборгованості. Цей автор погоджується з існуванням проблеми визначення безспірності вимог [2. с .7]. У юридичній думці в основному практикуючими юристами, уже висловлювались принципові заперечення проти подальшого існування такого «квазісудового» порядку примусового врегулювання майнових відносин. Так, стосовно прав нотаріуса на вчинення виконавчих написів Д. Юровським висловлювалася думка, що це «архаїзм і атавізм правової системи Радянського Союзу у правовій системі незалежної і демократичної України» [3, с. 26]. На сторінках платформи ЛІГА:ЗАКОН адвокат Андрій Автаргов аналізуючи норми Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Мінюсту України № 296/5 від 22.02.2012 року, також висловлював низку принципових зауважень проти існування цього інституту. Але останнім часом у публікаціях переважає позиція авторів, які обґрунтовують необхідність вдосконалення існуючого порядку вчинення виконавчих написів нотаріусами. У зв'язку з цим хотілося б поглянути на еволюцію цього інституту. Нам вдалося простежити зміст правових норм щодо вчинення виконавчих написів з 60-х років минулого сторіччя до теперішнього часу.

Постановою РНК УРСР від 9 серпня 1944 р. N 1016 «Про затвердження Положення про державний нотаріат та Переліку документів, на підставі яких вчиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей і майна» були прийняті вказані документи. Згаданою Постановою було визначено вичерпний перелік майнових обов'язків, у разі невиконання яких можна здійснити стягнення коштів чи вилучення майна, за виконавчим написом державного нотаріуса, якого було наділено повноваженнями встановити факт заборгованості та прийняти рішення про її примусове стягнення. Цей перелік за радянських часів неодноразово зазнавав змін. Так Постановою Ради Міністрів УРСР 31.08.1964 р. № 941 разом із Положенням про державний нотаріат Української РСР було затверджено Перелік документів, на підставі яких вчиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей і майна, який налічував 42 види безспірних вимог [4 ]. Аналіз цього Переліку показує, що до нього було включено боргові зобов'язання які виникали у надзвичайно різнорідних сферах майнового обороту. Це сфера «госпрозрахункових і кредитних взаємовідносин, норми у цій частині, в основному, спрямовані на позасудове стягнення заборгованості з громадян у сфері їх кредитування та надання їм позик фінансовими установами того часу. До Переліку було включено відносини у сфері заборгованості громадян, що утворилася у зв'язку з наданням громадянам житлово-комунальних послуг, та деяких видів їх побутового обслуговування; широкий спектр майнових зобов'язань роботодавців та працівників у трудових правовідносинах; сфера стягнення заборгованості з батьків за утримання дітей у дитячих установах; сфера стягнення авторських гонорарів. У цьому Переліку звертає на себе увагу наявність достатньо широкого кола видів заборгованості, що формується у сфері господарської діяльності. Це заборгованість покупця перед постачальником у зв'язку з неповерненням товару отриманого на відповідальне зберігання; заборгованість з перевозок вантажів; заборгованість за неповернення мішкової тари; заборгованість підприємств перед органами внутрішніх справ із відрахувань із заробітку осіб, які відбувають виправні роботи. Звертає на себе увагу, що згаданий Перелік поступово доповнювався і мав тенденцію до розширення саме у сфері господарювання. Також слід відмітити, що Переліком окрім видів заборгованості встановлюється чітка адміністративна процедура підтвердження наявності такої заборгованості, яка у багатьох випадках передбачає вжиття попереджувальних заходів до боржника для погашення заборгованості. В цілому простежується загальний намір розвантажити суди та органи державного арбітражу від розгляду справ, які з високим ступенем вірогідності можуть вважатися «безспірними». У нормах Переліку ще відчувається намір влади створити певні гарантії для боржника від необ- ґрунтованих претензій кредиторів. Першою такою гарантією є чітке визначення кола посадових та службових осіб, уповноважених визначати розмір заборгованості боржника (захист від свавілля цих осіб забезпечувався можливістю застосування кримінальної відповідальності; Друге, - це чітке визначення документів, які мали бути подані державному нотаріусу про наявність заборгованості. Третє, - це система цінового та тарифного регулювання, яка виключала можливість безпідставно донарахувати боржнику суму боргу. Четверте, - наявність у державі жорсткої адміністративно-командної системи управління та контролю за діями посадових осіб. У ті часи законодавство не проголошувало всеосяжного права на судовий захист цивільних прав. Власникам не гарантувалися рівні умови захисту їх прав. Тому закріплювався пріоритетний порядок захисту соціалістичної власності. Домінуючою ідеєю в праві була перевага суспільного інтересу над приватним. Таким чином, покладення на державного нотаріуса функції своєю владою приймати рішення про стягнення заборгованості з окремих боржників на користь певних кредиторів не викликало принципових заперечень.

На зміну Переліку 1964 року був затверджений новий Перелік видів заборгованості, затверджений Постановою Ради Міністрів УРСР № 483 від 12.10.1976 р. [5], який налічував 48 видів вимог. Цей перелік, також в окремих пунктах містив вимоги щодо подання нотаріусу відомостей про вжиття до боржника заходів, спрямованих на спонукання останнього до добровільного виконання відповідного обов'язку. І цим Переліки 1964 року та 1976 року у кращу сторону відрізнялися від Переліку вимог, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1172.[6] Цей Перелік вміщує майже три десятки вимог, більшість з яких стосується стягнення авторської винагороди у фонди творчих спілок. На цей час докорінно змінилися соціально-економічні умови, які існували в УРСР. Також відбулися істотні зміни у законодавстві України, які змушують по-іншому подивитися на інститут виконавчих написів. 28.06.1996 року була прийнята Конституція України, стаття 124 якої визначила суд єдиним органом для вирішення соціальних конфліктів у державі. У 1997 році Україна приєдналася до Європейської конвенції «Про захист прав і основоположних свобод людини» та до Першого протоколу до цієї Конвенції - право особи на мирне володіння своїм майном захист, якого завжди вимагає дослідження правовідносин. У статті 6 Конвенції кожному гарантує право на справедливий суд. Нарешті, у цивільному та господарському судочинстві уже багато років існує інститут наказного провадження. Виявляється, що боржник у наказному провадженні має значно більше гарантій для захисту своїх прав, а суддя у наказному провадженні має менше владних повноважень ніж приватний нотаріус. Отже, ми, проголосивши ці нові засадничі положення законодавства у актах найвищої сили, продовжуємо зберігати порядок прийняття нотаріусом владних рішень стосовно окремих боржників. Цікаво, якими міркуваннями ми керуємося і чиї інтереси забезпечуємо. Незрозуміло, чому ми не помічаємо, що будь-яка особа може у мить бути позбавлена своїх життєво необхідних активів без обговорення з нею примусових заходів за виконавчим написом. Можемо пригадати багато випадків коли при заборгованості за кредитами погашеними на 80-90 відсотків об'єкти іпотеки, заставлене майно просто миттєво вилучалося у боржників за виконавчими написами. Обговорюючи доцільність збереження у нашому законодавстві інституту виконавчих написів нотаріусів у правовій спільноті, ми практично не зустріли фахівця, який би висловив сумніви у доцільності існування цього правового інституту у сучасній правовій системі. І лише одне питання про те, чи згоден наш співрозмовник опинитися у становищі боржника, підданого стягненню за виконавчим написом нотаріуса, змушує його переосмислити нашу правову реальність та згадати про право на мирне володіння своїм майном та право на справедливий суд. Розмови про посилення гарантій захисту права власності, нажаль, не ведуть до практичного перегляду законодавства на предмет усунення архаїзмів радянського періоду. Уже після прийняття нової Конституції України та приєднання до Конвенції, КМ України у постанові № 1172 від 29.06.1999 р., спадкуючи радянську традицію регулювання відповідних відносин, визначив не тільки перелік документів, а і підстави вважати заборгованість безспір- ною, знявши з нотаріуса відповідальність за порушення майнових прав боржника. Зазначена правова позиція знайшла легалізацію у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 18 грудня 2019 року [7]. КЦС зазначив, що нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення.... За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєва М. Такі погляди ВС на правове становище нотаріуса не відповідають нинішнім реаліям. Сьогодні нотаріус став публічною особою, але з комерційним інтересом Така позиція виводить нотаріусів із кола учасників спору, а безвідповідальність у поєднанні з комерційною складовою приватного нотаріуса дає йому підстави, не звертаючи уваги на законодавчі застереження, позбавляти майна боржників. Тому у практиці застосування ст. 88 ЗУ «Про нотаріат» слід було б запровадити диференційований підхід і, принаймні у випадках, коли особа посилається на порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису, забезпечити можливість залучення нотаріуса як відповідача (співвідповідача). Саме на порушення порядку вчинення виконавчого напису нотаріуса скаржився іпотекодавець у справі № 204/6030/16 Красногвардійсько- го суду м Дніпропетровська. У захисті прав йому було відмовлено у зв'язку з пред'явленням позову до неналежного відповідача, нотаріуса з посиланням на зазначену правову позицію ВС [8].

Перелік «безспірних» вимог, затверджений постановою КМ України № 1172, також має небезпечну тенденцію розвитку. Якщо у радянські часи Перелік, затверджений постановою Ради Міністрів УРСР 1976 року, вміщував відносно громадян «малозначні» вимоги, які принципово не загрожували майновому становищу особи, а у сфері господарювання держава як єдиний власник засобів виробництва законно вживала заходи до підняття дисципліни у сфері господарювання, то у новітні часи в умовах ринку чинний Перелік наповнюється «привілейованими кредиторами», які цілком здатні захистити себе на ринку. Ми не знаходимо раціональних пояснень, чому ці особи мають такі неприродні переваги у майнових відносинах і можуть задовольняти свої вимоги на підставі рішення не судді, а нотаріуса, чим таким їх вимоги відрізняються від тих, що підлягають судовому розгляду. До цього списку вже внесла себе Держава у якості орендодавця та орендодавців - органів місцевого самоврядування (Постанова КМ України від 11.11.1999 р. № 2075). До списку «привілейованих» включені лізингодавці за договорами, що передбачають безспірне повернення об'єкта лізингу; власники корпоративних прав щодо стягнення заборгованості з виплати дивідендів (Постанова КМ України № 347 від 27.05.2015 р.) і, навіть, стягувачі заборгованості за кредитними договорами та іпотекодавці (Постанова КМ України від 26.11 2014 р. № 662), яку згодом було визнано незаконною та не чинною [9]. Внаслідок внесення до списку «пільгових кредиторів» вимог кредитних установ та іпотекодавців відносини у сфері безспір- ного стягнення коштів надзвичайно загострилися. Складні процедури нарахування заборгованості іноді призводили до значного її завищення. Зокрема, нам відомий випадок, коли розбіжності між розрахунками заборгованості, наведеними банком у його «безспірній» вимозі, та розрахунку заборгованості, зробленому боржником, сягали 7-значних величин. У таких умовах виконавчий напис нотаріуса становить істотну загрозу для одного з основоположних прав особи на мирне володіння своїм майном. А банк свої природні підприємницькі ризики, пов'язані із турботою про захист своїх прав, перекладає на свого клієнта - споживача, слабку сторону договору. Скасуванням постанови КМ України № 662 від 26.11.2014 р. не могло бути вирішено питання стосовно суті проблеми - існування «пільгових кредиторів» у ринкових відносинах.

Внаслідок ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 за позовом ТОВ «Укркава» до ПАТ «Державний ощадний банк України» позивач посилався на зміст ч. 2 ст. 88 ЗУ «Про нотаріат», якою для вчинення виконавчого напису відносно боржника, юридичної особи був встановлений річний строк. Великою Палатою було фактично змінено зміст правової норми і до відносин боржника та кредитора застосовано 3-річний строк [10]. Таким чином, змінюючи зміст закону суд погіршив правове становище боржника та відмовив йому у визнанні виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Отже, був зроблений ще один крок у сторону погіршення правового становища боржника і Верховна Рада 14.07.20 року підтримала позицію Верховного Суду і внесла відповідні зміни до ч.1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат». Ця постанова слугувала підставою для подання позивачем конституційної скарги. 01.07.20 року Першим сенатом КСУ було розглянуто справу за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-XII. Суб'єкт права на конституційну скаргу просив КСУ визнати наведені положення закону такими, що не відповідають приписам ст. 6, ч.1 ст. 8, ст. 19, п.14. ч.1 ст. 92 Конституції України. Скаржник стверджував, що неконституційність ч.1 ст. 88 Закону мала наслідком протиправне позбавлення права власності. Проте, як випливає із рішення КСУ, заявник не посилався на положення ст. ст. 41 та 124 Конституції України, і Конституційний суд не досліджував відповідність ч. 1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат» наведеним положенням Конституції. Відмовляючи у задоволенні конституційної скарги, КСУ обмежився наведенням норм ст. 88 Закону України «Про нотаріат»: «:...така нотаріальна дія, як вчинення виконавчого напису, є альтернативним позасудовим способом захисту цивільних прав, а виконавчий напис нотаріуса - самостійною підставою для задоволення вимог кредитора шляхом стягнення грошових сум або витребування майна від боржника за цим виконавчим документом, якщо така вимога є безспірною»[11]. Нажаль, КСУ навіть не наблизився до аналізу проблеми конституційності такої «альтернативи». Із окремої думки судді-доповідача О.М. Литвинова можна дізнатися, що судом дискутувалося питання про конституційність тлумачення Верховним Судом, положень ст..88 про строки, у межах яких може вчинятися виконавчий напис. [12] ВС у своїй Постанові змінив зміст закону. Та сам факт існування цього інституту не викликав у суддів КСУ жодних сумнівів. Ключова проблема як раз і полягає у встановленні підзаконними актами умов визначення «безспірності вимоги». Сучасне розуміння цього поняття у практиці застосування ст. 88 Закону № 3425-XII наводить І.Г. Бережна, яка влучно характеризує нашу правову реальність і визначає, що безспірність вимоги є «В даному випадку законодавством закріплена правова фікція, відповідно до якої заборгованість вважається безспірною, якщо надані письмові докази підтверджують наявність заборгованості. Боржник до виконавчої дії не залучається, заперечення не подає, тому сам факт заборгованості не доказується, а презюмується» [13, с. 23]. Тобто нотаріус має прийняти на віру документи, складені кредитором про безспірність його вимог і не відповідає за вчинений виконавчий напис.

Якщо подивитися на ту функцію, яку реалізує нотаріус вчиняючи виконавчий напис, не складно помітити, що це «квазісудове рішення» про примусове стягнення. У нинішніх умовах немає сенсу покладатися на доброчесність кредитора при визначенні ним суми боргу. В умовах конкурентної боротьби надання права кредитору в односторонньому порядку на свій розсуд визначати розмір заборгованості боржника, а потім ще й називати таку заборгованість «безспірною» виглядає як дикунство з часів феодалізму.

Висновки

Підсумовуючи зауважимо що, на нашу думку, існуючий механізм вчинення виконавчого напису нотаріусом у такому вигляді, як він застосовується сьогодні, суперечить актам вищої юридичної сили: ст. 124 та 41 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 15 ЦК України. Такі законодавчі механізми захисту інтересів кредиторів, як вчинення виконавчих написів, в умовах стихійного розвитку ринкових відносин та слабкої правоохоронної системи, не гарантують боржникам жодних можливостей щодо захисту своїх прав та встановлюють для певних категорій кредиторів нічим не обумовлені «пільги» щодо захисту майнових прав цих осіб. Наявність у законодавстві норм, які встановлюють відповідальність осіб за повідомлення нотаріусу недостовірних даних, і навіть страхування майнової відповідальності нотаріуса, у нинішніх умовах є недостатніми юридичними гарантіями для запобігання порушенням прав боржників при вчиненні виконавчих написів нотаріусами. Наділення нотаріуса повноваженнями, характерними для органів судової влади, не має належного обґрунтування і, на нашу думку, від наділення нотаріуса правом вчиняти виконавчі написи слід відмовитися, одночасно, переглянувши перелік вимог, які можуть бути предметом наказного провадження у цивільному та господарському судочинстві.

У зв'язку з цим ст. 18 ЦК України, ст. 88 Закону України «Про нотаріат», як основоположні норми для визначення виконавчих написів нотаріусів засобами захисту цивільних прав, слід визнати такими, що втратили чинність. Також вимагають відповідних змін ч. 6 ст. 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу», ч. 3 ст. 33 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку», а також ст. 88 Закону України «Про нотаріат». Слід також скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» та привести підзаконні нормативні акти у відповідність із цими законодавчими змінами.

І все ж, обговорюючи питання про напрямки можливого вдосконалення цього інституту, хотілося б висловити наступні міркування: Як ми бачимо ключова проблема цього інституту лежить у спотвореному застосуванні категорії «безспірність вимоги». Сьогодні завдяки низці юридичних маніпуляцій цю категорію перетворили на явище об'єктивного характеру. Так Кабінет Міністрів України вирішив, які вимоги він вважає безспірними. Але ж всім зрозуміло, що питання про наявність чи відсутність спору про борг знаходиться у виключній компетенції боржника і має вирішуватися виключно учасниками відповідних правовідносин. Так, нарешті, слід визнати у законодавстві таке право за сторонами відповідних правовідносин, а категорію «безспірність» слід перетворити на явище суб'єктивне. Без- спірність заборгованості може мати місце тоді, коли сам боржник зробив заяву про визнання боргу та, бажаючи уникнути судового процесу, надав нотаріусу згоду на вчинення виконавчого напису. Складно сказати наскільки поширений такий інтерес, але боржник має час на роздуми, має можливість порадитися і зробити заяву або іти до суду, захищаючись від вимог кредитора у цивільних правовідносинах. Такий підхід у повній мірі відповідатиме положенням ст. 3 Конституції України, статті 6 Конвенції та ст. 15 ЦК України. Тому вчинення виконавчого напису може бути допустимим способом захисту прав кредитора лише за згодою боржника. Враховуючи наведене, частину 1 статті 88 Закону «Про нотаріат» слід було б змінити наступним чином: «Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо нотаріально засвідченою заявою боржника підтверджується безспірність його заборгованості або іншої відповідальності перед стягувачем».

виконавчий напис нотаріус позасудовий

Список використаних джерел

1. Сєвєрова О. С. До питання про виконавчий напис нотаріуса як нотаріальну форму захисту прав громадян. Південноукраїнський правничий часопис. 2012. №3.С. 102-105.

2. Діденко Ю. Виконавчий напис нотаріуса. Проблеми підтвердження безспірності вимог кредитора. Правовий тиждень, 2012, 11 грудня, № 44-47,С. 7 URL:http://legalweekly. com.ua/index.php?id=16061&show=news&newsid=122967 (дата звернення: 26.11.2020).

3. Юровский Д. Незаконные исполнительные надписи нотариуса и непреднамеренные ошибки исполнительного производства. Консультант бухгалтера, 2010. 5 апреля. - №14 (554), С. 26.

4. Про затвердження Положення про державний нотаріат Української РСР та Переліку документів, на підставі яких вчиняються нотаріальні виконавчі написи на стягнення грошей і майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 31 серпня 1964 р. № 941. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/941-64-%D0%BF#Text (Дата звернення: 25.11.2020).

5. Про затвердження Переліку документів, по яких стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів державних нотаріальних контор. Постанова Ради Міністрів УРСР від 12.10.1976 р. № 483. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/483-76-%D0%BF#Text; (Дата звернення: 26.11.2020).

6. Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1172: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1172-99-%D0%BF#Text_(Дата звернення: 26.11.2020).

7. Постанова Верховного Суду від 18.12.2019 р. у справі № 712/15975/17: Єдиний державний реєстр судових рішень України.URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/86505169 (Дата звернення: 27.11.2020).

8. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14.07.2020. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90568500 (Дата звернення: 27.11.2020).

9. Постанова Київського апеляційного адміністративного суду України від 22.02.2017 р.у справі № 826/20084/14: Єдиний державний реєстр судових рішень / URL: https://reyestr. court.gov.ua/Review/65037659 (Дата звернення: 27.11.2020).

10. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 р у справі № 916/3006/17: Єдиний державний реєстр судових рішень України / URL: https://reyestr.court.gov.ua/ Review/83589983_(Дата звернення: 27.11.2020).

11. Рішення Конституційного Суду України. Перший сенат від 01.07.2020 URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/va07p710-20#Text (Дата звернення: 27.11.2020).

12. Окрема думка судді КСУ О.М. Литвинова: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ na07d710-20#n2_(Дата звернення:27.11.2020).

13. Бережна І. Г. Місце виконавчого напису нотаріуса в системі нотаріальної форми захисту цивільних прав та інтересів юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Європейські перспективи. 2012. № 4 (2). С. 22-27.

Размещено на Allbest.ru