Співвідношення права людини на репродуктивне відтворення і репродуктивних прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Співвідношення права людини на репродуктивне відтворення і репродуктивних прав людини

Чечерський В.І., кандидат юридичних наук, доцент, прокурор Офісу Генерального прокурора

Поява допоміжних репродуктивних технологій, зміна можливостей людства у сфері відтворення собі подібних, укладення низки міжнародних угод з цих питань зумовили встановлення державами власних правил регулювання суспільних відносин у цій сфері з урахуванням існуючих правових традицій, звичаїв і менталітету.

Сьогодні існує значна кількість універсальних міжнародних актів, які врегульовують права людини, у тому числі пов'язані з її репродуктивним відтворенням, охороною репродуктивного здоров'я.

Як наслідок, вже загальновизнаним на національному і міжнародному рівнях є поняття «репродуктивні права».

Мета статті полягає у дослідженні наявних підходів до проблематики репродуктивних прав їх співвідношення із правом людини на репродуктивне відтворення.

У статті наведено типові підходи до пояснення суті поняття «репродуктивні права», їх джерел. Вказано на головні відмінності у їх розумінні науковцями та надано критичну оцінку таким підходам.

Підкреслено, що репродуктивні права тісно пов'язані з правом на репродуктивне відтворення. Разом з тим дослідниками цій фундаментальній темі приділено не так вже й багато уваги. Навіть більше, невірне розуміння цього права, його ігнорування чи ототожнення з репродуктивними правами загалом або визнання складником інших прав людини чи групи прав (наприклад, соматичних) призводить до перекручування суті, змісту та ролі цього права і, як наслідок, до невірних та неналежно обґрунтованих висновків.

Автором зроблено висновки, що не слід ототожнювати такі ззовні подібні дефініції, як «репродуктивні права» і «право на репродуктивне відтворення», оскільки вони містять абсолютно різний зміст.

Обґрунтовано, що право людини на репродуктивне відтворення - це фундаментальне особисте немайнове право на вільне, добровільне, особисте прийняття рішення щодо здійснення репродуктивної функції, яке полягає у народженні чи відмові від народження генетично рідних дітей, їх кількості та періоду між їхніми народженнями, а також використання для досягнення цієї мети доступних репродуктивних технологій.

Ключові слова: права людини, природні права, право на репродуктивне відтворення, репродуктивні права, міжнародне регулювання прав людини

Relationship of human rights on reproductive procreation and human reproductive rights

The emergence of assisting reproductive technologies, the changing possibilities of humanity in the field of reproduction of similar ones, the conclusion of a number of international agreements on these issues have led the states to establish their own rules of regulation of public relations in this field, taking into account existing legal traditions, customs and mentality.

There are currently a large number of universal international instruments that regulate human rights, including those related to reproductive procreation and reproductive health.

As a consequence, the notion of “reproductive rights” is already widely recognized at national and international levels.

The purpose of the article is to explore existing approaches to the problem of reproductive rights, their relation with the human right to reproductive procreation.

The article presents typical approaches to explaining the concept of “reproductive rights” and their sources. The main differences in their understanding of scientists are pointed out and a critical appraisal of these approaches is given.

It is emphasized that reproductive rights are closely linked to the right to reproductive reproduction. However, in the vast majority, researchers have not received much attention in this fundamental right. Moreover, misunderstanding this right, ignoring it or identifying it with reproductive rights as a whole, or recognizing it as a component of other human rights or a group of rights (such as somatic ones), leads to a distortion of the essence, content and role of this right and, consequently, to wrong and improperly justified conclusions.

The author concludes that such definitions, such as “reproductive rights” and “right to reproductive reproduction” should not be equated with externally because they contain completely different content.

It is substantiated that the human right to reproductive procreation is a fundamental personal non-property right to free, voluntary, personal decision making about the reproductive function, which consists in the birth or refusal of birth of genetically related children, their number and the period between their births, and the use to achieve this goal, available reproductive technologies.

Key words: human rights, natural rights, right to continue of the genus, reproductive rights, international regulation of human rights.

Постановка проблеми

Врегульовані складним комплексом біологічних, психологічних, духовних і соціальних законів репродуктивні процеси завжди викликали інтерес до їх дослідження. Актуальним постає питання необхідності правового врегулювання цього феномена з урахуванням розвитку технологій та формування нової об'єктивної дійсності. Все більше в науці, зокрема правовій, зустрічається термін «репродуктивні права», який перш за все пов'язаний з правом людини на репродуктивне відтворення собі подібних.

Актуальність теми

Репродуктивні права тісно пов'язані з правом на репродуктивне відтворення.

Разом з тим дослідниками цьому фундаментальному праву приділяється не так вже й багато уваги, а окремими з них взагалі заперечується його існування.

Стан дослідження. Репродуктивні права неодноразово були предметом дослідження. Проте більшість з науковців (Н.М. Старікова та інші) виділяють таке природне право як право на материнство чи, відповідно, батьківство. Зазвичай ними проводяться їх дослідження з погляду цивільного (Р.О. Стефанчук, О.О. Пунда та інші), сімейного (А.О. Дутко, М.Р. Заболотна та інші) права чи права на охорону здоров'я (А.П. Головащук, Е.Е. Мухамєдова та інші). Однак майже не зустрічається праць, які б вирізняли і достеменно досліджували право на репродуктивне відтворення як фундаментальне право людини. Тому й висновки у таких працях робляться через площину відповідної галузі права, а отже, не є універсальними і не можуть бути використані як еталон під час регулювання правовідносин у цій сфері.

Мета статті полягає у дослідженні наявних підходів до проблематики репродуктивних прав їх співвідношення із правом людини на репродуктивне відтворення.

Виклад основного матеріалу

Парадоксально, однак право на репродуктивне відтворення, передусім щодо продовження роду, належить до числа так званих «нових» прав людини, які стали центром громадської уваги лише на межі тисячоліть, в епоху глобальної переоцінки звичних нам цінностей. Ще попередники тільки теоретично розмірковували над тим, яким чином зазначене право можна реалізувати, багато хто з науковців взагалі розглядав його як складник сімейного права або, у винятковому випадку, - права на охорону здоров'я [1, с. 84].

Натомість дискусії щодо аспектів, пов'язаних з продовженням роду, тривають щонайменше тисячі років, і люди та суспільство, переважно не усвідомлюючи вказану проблематику з позиції права, приймали рішення щодо шляхів його реалізації. Саме у цьому контексті ми можемо говорити про проблемні питання, пов'язані з перериванням небажаної вагітності, лікуванням безпліддя, примусовою стерилізацією, у тому числі як видом покарання, тощо.

У наукових юридичних колах праву продовженню роду через репродуктивне відтворення особлива увага не відводилася. Частково це пояснюється тим, що тільки нещодавно наука змогла зробити якісний стрибок у цьому напряму, внаслідок якого різко змінилися можливості людства у цій сфері.

Тільки окремі з науковців та практиків почали вирізняти серед природних прав право на продовження роду, а точніше - право людини на репродуктивне відтворення (В.К. Бабаєв, К.Н. Світнєв, О.В. Рябенко, Ю.Д. Сергєєв тощо). Наприклад, А.О. Дутко та М.Р. Заболотна зазначають, що право на відтворення собі подібних належить до основних невіддільних природніх прав людини. Основна мета репродуктивних прав особи полягає в можливості продовження людського роду [2, с. 258].

Водночас Ю.Д. Сергеев, Ю.В. Павлова, виокремлюючи право людини мати дітей як одне з найважливіших прав людини, не вирізняють його як фундаментальне та допускають його обмеження, посилаючись на конституційні приписи щодо можливості обмеження окремих прав людини [3].

Крім того, мають місце факти, коли на перший погляд обґрунтовані висновки фахівців різних галузей суперечать один одному. Особливо гострою ця дилема постає під час дослідження у правовій площині таких явищ, як штучне переривання вагітності, редукція ембріона, реалізації права на материнство (батьківство) тощо.

У літературі частіше зустрічається поняття «репродуктивні права», до яких зазвичай відносять цілу низку прав з різних галузей. Частково це пояснюється тим, що згадки про репродуктивні права мають місце у міжнародних документах. Саме поняття репродуктивних прав вперше було закріплено в п. 7.2. Програми дій Міжнародної конференції по народонаселенню та розвитку (Каїр, 5-13 вересня 1994 р.) та набуло подальшого розвитку у п.п. 95, 223 Платформи дій, що затверджена за результатами Четвертої Всесвітньої конференції по становищу жінок (Пекін, 4-15 вересня 1995 р.).

Відповідно до цих документів репродуктивні права базуються на визнанні основного права всіх подружніх пар та окремих осіб вільно приймати відповідальне рішення щодо кількості своїх дітей, інтервалів між їхніми народженнями, часу їх народження та мати для цього необхідну інформацію і засоби, а також права на досягнення максимально високого рівня сексуального та репродуктивного здоров'я. Це також включає їх право приймати рішення про відтворення нащадків без будь-якої дискримінації, примусу чи насилля [4].

Більшість наукових праць, у яких йдеться про права людини у такій делікатній сфері, як відтворення, виходять зі змісту цих міжнародних документів, не вдаючись до прискіпливого аналізу причин та мети їх прийняття.

Однак вони перш за все відображають загальні тенденції та політику у сфері народонаселення і розвитку, рекомендують у зв'язку з цим цілий комплекс важливих цілей у цій сфері, а також якісні і кількісні цільові показники (наприклад, п. 1.2 Каїрської програми). Навіть більше, у п. 1.15 Каїрської програми безпосередньо зазначено, що Міжнародна конференція не створює яких-небудь нових міжнародно-правових норм у сфері прав людини.

На наш погляд у вищезгаданих та інших міжнародних актах з цих питань переважно тільки узагальнено рекомендується комплекс заходів, які повинні сприяти політиці держав у сфері народонаселення через призму дотримання і захисту прав людини. Як наслідок, у них фактично врегульовано не тільки право людини на відтворення собі подібних, а ціла сукупність прав, з якими повинні кореспондуватися відповідні обов'язки держав-учасниць у сфері регулювання репродуктивного відтворення людини, що є різними за своїм змістом і природою.

Загалом у сучасній науці сформувалося три основні напрями розуміння репродуктивних прав.

Перший ґрунтується на тому, що термін «репродуктивні права» має умовний характер, що застосовується здебільшого в соціології та демографії, ніж у юриспруденції. Другий напрям - на певному зв'язку між міжнародними джерелами та необхідністю реалізації у поточному вітчизняному законодавстві ідеї, яка висловлюється в цих джерелах. Третій напрям полягає у тому, що репродуктивні права мають свою особливу природу в основних правах та свободах людини [5, с. 150].

Деякі дослідники вважають, що репродуктивні права необхідно розглядати як «комплекс загальнолюдських прав та свобод, що забезпечують реалізацію основоположного невідчужуваного права людини на продовження роду - незалежно від статі, національності, сімейного стану та стану здоров'я, у тому числі права на охорону репродуктивного здоров'я, використання допоміжних репродуктивних технологій».

Є.В. Перевозчикова зазначає, що репродуктивні права - це права, пов'язані з реалізацією різних аспектів продовження роду (дітонародження), зокрема, з прийняттям рішення про зачаття дитини, з визначенням кількості дітей, інтервалів між їх народженням, із застосуванням високих репродуктивних технологій, якщо вагітність не може настати природнім шляхом. Репродуктивні права - це різновид так званих особистих прав, які є підвидом особистих прав людини, закріплених у Конституції Російської Федерації [6, с. 9-10].

А.О. Дутко, М.Р. Заболотна репродуктивними правами фізичної особи називають гарантовані, заохочувані державою можливості осіб щодо охорони їхнього репродуктивного здоров'я, вільного прийняття і реалізації особами рішення про зачаття дитини, про народження або відмови від народження дітей у шлюбі або поза шлюбом, методів зачаття і народження дітей, зокрема і за допомогою допоміжних репродуктивних технологій, кількості дітей, часу і місця народження, інтервалів між їхніми народженнями, необхідних для збереження здоров'я матері і дитини, а також на медико-соціальну, інформаційну та консультативну допомогу в цій сфері [2, с. 258].

Подібні за змістом висновки щодо репродуктивних прав наводять Т Длугопольська [7, с. 106], О.А. Хазова [8, с. 16], Р.О. Стефанчук [9, с. 68] та інші. Ще ширше розглядають репродуктивні права Є.П. Бурда та І.Г Гараніна [10, с. 67-68]. Водночас А.П. Головащук [11, с. 32] та Е.Е. Мухамєдова [12, с. 140] пропонують розглядати репродуктивні права як похідні від права на здоров'я особисті немайнові права фізичної особи, які пов'язані з репродуктивним здоров'ям людини і полягають у здатності людини вільно приймати рішення стосовно народження дитини, кількості та інтервалів між народженням дітей, застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Досить поширеною думкою є те, що репродуктивні права є частиною права на життя, права на особисту недоторканість, соматичних прав тощо.

Є.Г Соловйов вважає, що ядро репродуктивних прав складає право на особисту недоторканість, що є найважливішим правом людини, яке вона отримує з народження [13, с. 25]. На його думку, право на особисту недоторканість, яке розглядається з позиції репродуктивних прав, має на увазі неможливість примусового позбавлення сексуальних і репродуктивних якостей шляхом примусового шлюбу, хірургічного втручання, примусової стерилізації тощо [13, с. 26].

За такого підходу ядром права на життя та інших фундаментальних прав також слід визнати право на особисту недоторканість, оскільки всі вони аксіоматично передбачають заборону їх примусового позбавлення чи скасування.

Як наслідок, занадто широкий підхід до розуміння і трактування репродуктивних прав призводить до розмитості, унеможливлює визначення їх чіткої структури, сфери регулювання, змісту, обсягу, особливостей, принципів тощо.

Можливо у зв'язку з цим Г.Б. Романовський вважає, що термін «репродуктивні права» має дещо умовний характер і доходить висновку, згідно з яким ці права не є суб'єктивними правами, тим більше, не є основними правами людини [14, с. 37].

Т Кириченко та Н. Старікова зазначають, що юридична природа репродуктивних прав має комплексний характер, і вони є лише похідними від особистих; вони не належать до природних прав, бо є породженням сучасного права [15, с. 96].

Дійсно, складно обґрунтувати, яким чином право на інформацію у сфері репродуктивного здоров'я може вважатися окремим правом людини, а не складником права на освіту чи права на інформацію.

Адже якщо встановлювати юридичну природу «репродуктивних прав», то необхідно відзначити, що вони мають комплексний характер і включають у себе цілу низку особистих прав. Вони мають безпосереднє відношення до права на життя, на охорону здоров'я, фізичну недоторканість, недоторканість особистого життя, на охорону особистої гідності тощо.

Аналогічно право на життя не слід розуміти у вузькому значенні цього слова - лише як недопустимість посягання на життя людини, неможливість застосування смертної кари у державі. Це більш широке і містке поняття. Воно включає і право на належне природне середовище, і право на відповідне соціальне забезпечення, яке гарантує якість життя, та інші.

Тому вважаємо за необхідне із всієї сукупності прав у сфері репродуктивного відтворення виділити ті з них, які безпосередньо пов'язані із вродженими потребами людини, є базовими та опираються на рівень розвитку сучасної цивілізації. Вони є серцевиною репродуктивних прав, їх ядром, навколо якого у логічній послідовності формуються та взаємоперетинаються інші права.

Охоплення репродуктивними правами широкого спектру сфер життя та галузей права, що тим чи іншим чином стосуються права людини на репродуктивне відтворення, пояснюється фундаментальністю останнього. Своєю чергою фундаментальність цього права пов'язана з тим, що воно є одним з небагатьох прав, які зумовлені природою людини. Саме вроджена потреба до продовження роду робить це право фундаментальним [16].

Щодо останньої тези слід підкреслити, що натепер досить складно надати остаточне визначення як самому праву людини на репродуктивне відтворення, так і складовим елементам, які б повністю його охоплювали. Зазначене пов'язано з розвитком науки та, відповідно, все більшим розширенням можливостей, які отримує людство у цій сфері.

У зв'язку з цим ми доходимо висновку, що слід розмежовувати такі поняття, як:

— право людини на репродуктивне відтворення;

— пов'язані із правом людини на репродуктивне відтворення інші права;

— репродуктивні права людини.

Право людини на репродуктивне відтворення - це фундаментальне особисте немайнове право на вільне, добровільне, особисте прийняття рішення щодо здійснення репродуктивної функції, яке полягає у народженні чи відмові від народження генетично рідних дітей, їх кількості та періоду між їхніми народженнями, а також використанні для досягнення цієї мети доступних репродуктивних технологій.

Пов'язані із правом людини на репродуктивне відтворення інші права - це ті права, які безпосередньо покликані сприяти реалізації людиною її фундаментального права на репродуктивне відтворення. До таких прав можна віднести: право на репродуктивне здоров'я; право на інформацію про репродуктивні права; право на таємницю реалізації репродуктивних прав; право на захист репродуктивних прав тощо.

Репродуктивні права людини - це комплекс прав людини у репродуктивній сфері з приводу здійснення нею вільного та добровільного репродуктивного вибору, а також забезпечення та гарантування його реалізації, у тому числі через охорону репродуктивного здоров'я.

Іншими словами репродуктивна сфера - це той об'єднуючий фактор, який дозволяє вести мову про репродуктивні права людини. Однак це не означає, що права людини, які об'єднані цим фактором, мають однакову природу, ознаки, зміст, принципи реалізації та захист.

репродуктивний відтворення право юридичний

Список використаних джерел

1. Чечерський В.І. Право людини на репродуктивне самовизначення як фундаментальне конституційне право. Конституційно-правове будівництво на зламі епох: пошуки оптимальних моделей: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, м. Ужгород, 3-4 травня 2019 р. Ужгород: Вид-во ВНДЗ «УжНУ», 2019. С. 84-88.

2. Дутко А.О., Заболотна М.Р Закріплення репродуктивних прав особи у сімейному законодавстві. Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Юридичні науки. 2016. № 845. С. 257-262.

3. Сергеев Ю.Д., Павлова Ю.В. Проблемы правового регулирования применения методов вспомогательных репродуктивных технологий. Медицинское право. 2006. № 3. С. 3-9.

4. Платформа дій Четвертої Всесвітньої конференції жінок. Пекін 4-15 вересня 1995 р.

5. Рябенко О.В. Право фізичної особи на репродукцію (відтворення): поняття та історико-правові аспекти становлення. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія право. 2015. Вип. 30. Т 1. С. 148-151.

6. Перевозчикова Е.В. Конституционное право на жизнь и репродуктивные права человека: автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. Казань, 2006. 27 с.

7. Длугопольська Т.І. Правова природа репродуктивних прав фізичних осіб. Актуальні проблеми правознавства. 2016. Вип. № 6. С. 103-107.

8. Хазова О.А. Репродуктивные права в России: пределы законодательного регулирования. Конституционное право: восточноевропейское обозрение. 2000. № 4. С. 4-16.

9. Стефанчук Р.О. Поняття, система, особливості здійснення і захисту репродуктивних прав фізичної особи. Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2004. № 1-2. С. 66-72.

10. Бурдо Е.П., Гаранина И.Г Проблемы выделения института репродуктивных прав человека в российском праве. Проблемы в российском законодательстве. Юридический журнал. 2015. № 5. С. 61-68.

11. Головащук А.П. Місце репродуктивних прав у системі особистих немайнових прав фізичних осіб. Юридичні наукові дискусії як фактор сталого розвитку правової доктрини та законодавства : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, 8-9 квіт. 2016 р. Київ, 2016. С. 29-32.

12. Мухамєдова Е.Е. Репродуктивні права фізичної особи в системі особистих немайнових прав. Вчені записки Таврійського нац. ун-ту ім. В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2012. № 22. Т 25 (64). С. 136-141.

13. Соловьев Е.Г Репродуктивные права как элементы конституционных прав и свобод человека и гражданина: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. Владикавказ, 2010. 182 с.

14. Романовский Г.Б. Понятие репродуктивных прав в современном мире. Гражданин и право. 2015. № 7. С. 31-40.

15. Кириченко Т., Старікова Н. Репродуктивні права як предмет цивільно-правового регулювання. Історико-правовий часопис. 2015. № 1 (5). С. 95-100.

16. Чечерський В.І. Біологічний фактор як фундаментальний базис права людини на репродуктивне відтворення. Порівняльно-аналітичне право. 2019. № 2. С. 49-52.

Размещено на Allbest.ru