Відмова від імплантації ембріону in vitro як складник репродуктивного вибору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відмова від імплантації ембріону in vitro як складник репродуктивного вибору

Чечерський В.І., кандидат юридичних наук, доцент, прокурор Офісу Генерального прокурора

Із розвитком репродуктивних технологій, мережі відповідних медичних закладів, удосконаленням заморожування ембріонів, що дозволяє їх зберігати майже необмежений період часу, постає питання подальшої долі ембріонів in vitro, які не були імплантовані жінці. При цьому спостерігається тенденція до постійного зростання їх кількості, оскільки все більше осіб звертається про медичну допомогу в репродуктивній сфері.

Стаття присвячена праву на розпорядження ембріоном in vitro в разі відмови генетичних батьків або одного з них від його подальшої імплантації.

Наведено різні погляди науковців та практиків на статус ембріону та їх думку щодо обов'язковості переносу ембріона жінці.

Звернено увагу на досвід зарубіжних країн у законодавчому вирішенні даного питання. Підкреслено, що у світі не існує єдиних шляхів вирішення вказаної проблематики і норми законів в окремих з них протилежно відрізняються.

Автор статті вказав на необхідність об'єктивної диференціації статусу ембріонів in vivo та in vitro.

Стверджується, що уповноважені особи в межах репродуктивного вибору вправі прийняти рішення як про перенесення ембріону жінці, так і про його використання в інший, не заборонений законом спосіб.

У разі взаємної згоди генетичних батьків на розпорядження ембріоном спосіб його використання повинен співвідноситись з їх бажанням (імплантація жінці, знищення, передача медичній організації для лікувальних програм інших пацієнтів тощо) та не суперечити законодавству.

Автором запропоновано, що у випадку відсутності такої згоди, якщо один з генетичних батьків не може мати нащадків у майбутньому внаслідок хвороби чи з інших причин втратив фертильність, що підтверджується відповідним медичним висновком, він має бути наділений правом скористатися цими ембріонами виключно з метою продовження роду та народження генетично рідної дитини. Інший з генетичних батьків, який заперечував проти такого використання ембріонів, втрачає право на батьківство та набуває статусу неанонімного донора з відповідними правовими наслідками.

Зроблено висновок, що з метою забезпечення принципу правової визначеності, відповідні норми слід закріпити в законі, який буде регулювати порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій, та відповідних цивільних договорах, які укладаються медичними закладами.

Ключові слова: права людини, природні права, право на репродуктивне відтворення, репродуктивні права, ембріон, право на життя.

Refusal of embryon implementation as a component of reproductive choice

With the development of reproductive technologies, the network of relevant health care facilities, the refinement of freezing of zygotes and embryos, allowing them to be stored for an almost unlimited period of time, the question arises of the further proportion of in vitro embryos that have not been implanted to a woman. At the same time, there is a tendency to a constant increase in their number, as more and more people seek medical assistance in the reproductive field.

The article deals with the right to dispose of an embryo in vitro in case of failure of genetic parents or one of them for its further implantation.

There are various views of scientists and practitioners on the status of the embryo and their views on the obligation to transfer the embryo to a woman.

The experience of foreign countries in a legislative solution of this issue is indicated. It is emphasized that in the world there are no uniform ways of solving this problem and the norms of laws differ from one to the other.

The objective differentiation of the status of embryos in vivo and in vitro is noted.

It is argued that authorized persons within the limits of reproductive choice have the right to decide both on the transfer of the embryo to the woman and on its use in another, not prohibited by law.

In the case of genetic parents' mutual consent to the embryo's disposal, its use must be in accordance with their will (implantation to a woman, destruction, transfer to a medical organization for treatment programs of other patients, etc.) and not to contradict the law.

The author suggested that in the absence of such consent, if one of the genetic parents is unable to have posterity in the future due to illness or for other reasons lost fertility, as evidenced by the relevant medical opinion, he should be entitled to use these embryos solely for the purpose of production and birth of a genetically native child. Another genetic parent, who objected to such embryo use, loses his or her right to paternity and becomes a non-anonymous donor with relevant legal consequences.

It is concluded that in order to ensure the principle of legal certainty, the relevant rules should be enshrined in a law that will regulate the use of assisted reproductive technologies and relevant civil contracts concluded by medical institutions.

Key words: human rights, natural rights, right to continue of the genus, reproductive rights, international regulation of human rights, embryon, right to life.

Постановка проблеми

У світі відсутні єдині стандарти та правила щодо права генетичних батьків на відмову від імплантації ембріону in vitro, внаслідок чого цей ембріон навіть гіпотетично не матиме шансу розвинутися в людину. З метою уникнення таких ситуацій у деяких державах дозволено запліднювати тільки ту кількість яйцеклітин (ооцитів), яку планують імплантувати жінці (Швейцарія, Італія та інші), проте в інших - гранична кількість ембріонів не обмежена і зумовлюється виключно природніми чинниками.

Відсутній єдиний підхід і до статусу ембріона, який передусім залежить від рівня підтримання та абсолютизації права на життя, особистого розуміння співвідношення права на життя та права на репродуктивний вибір.

Актуальність теми. В Україні залишається законодавчо уненормованим використання допоміжних репродуктивних технологій. Одне з важливих питань стосується проблематики подальшого розпорядження ембріонами in vitro, які не було перенесено жінці, зокрема підстав і порядку їх знищення, донації, а також можливості імплантації за відсутності згоди іншого з генетичних батьків.

Стан дослідження. Поняття, правовий статус та особливості розпорядження ембріоном in vitro неодноразово розглядалися вітчизняними і зарубіжними фахівцями права. Значну увагу цій тематиці приділили у своїх дослідженнях Ю.Ф. Дружиніна, О.О. Пунда, Г.Б. Романовський, В.В. Самойлова та інші. Проте названі науковці в основному розглядали вказану проблематику або з точки зору існуючого правового регулювання, або через призму права на життя ненародженого. Як наслідок, більше акцентовано увагу на самому ембріоні in vitro та наявності (відсутності) безпосередньо в нього прав, а не на правах генетичних батьків щодо розпорядження ним, зокрема при відсутності їх спільної згоди на імплантацію.

Мета статті полягає в дослідженні особливостей розпорядження ембріоном in vitro у випадку відмови генетичних батьків чи одного з них у його імплантації на основі порівняння з досвідом зарубіжних країн.

Виклад основного матеріалу

Розвиток допоміжних репродуктивних технологій, можливість кріоконсервації не тільки сперміїв, але й віднедавна ембріонів, починаючи зі стадії зиготи, та ооцитів підняли досліджувану проблематику на вищий рівень, де зіштовхуються не тільки погляди окремих правознавців, а цілі ідеології, зокрема противників та прихильників абсолютизації права на життя.

Центральним є питання, чи визнавати ембріон людиною з усією сукупністю притаманних їй невідчужуваних прав, у тому числі правом на життя, чи потенційною людиною, тобто специфічним квазісуб'єктом, якимось явищем sui generis, а на думку окремих юристів, - об'єктом, який володіє особливою специфікою, у тому числі правовим захистом у випадках, передбачених законодавством.

Суб'єктом права ембріони вважають прихильники абсолютизації права на життя, яке виникає на їх думку з моменту зачаття, з цього ж часу ембріон слід визнати людиною, що до народження наділена певними правами, у тому числі правом народитися.

Наприклад, О.О. Пунда зазначає, що ембріон (плід) є носієм суб'єктивного правового інтересу, а отже, і суб'єктивних цивільних прав. Це пояснюється тим, що блага життя та здоров'я виникають з моменту запліднення, і ембріон (плід) як суб'єкт, наділений такими благами, має потреби та інтереси, пов'язані з необхідністю народитися [1, с. 44].

Для того щоб уникнути непорозумінь, прогалин у зв'язку з тим, що юридичні наслідки можуть настати ще до народження дитини, на погляд М.П. Тиріної, треба наділити деякими правами і ненароджену дитину, а саме - біологічним правом на народження [2, с. 259].

Об'єктом права ембріон є на думку тих, хто відстоює позицію наявності у людини свободи репродуктивного вибору, та здебільшого тих, хто підтримує позицію, що людина наділяється всією сукупністю природних невідчужуваних прав з моменту народження, а не зачаття.

Так, Ю.Ф. Дружиніна вказує, що ембріон є індивідуально-визначеною, рухомою, неподільною, споживаною річчю, право власності на яку належить особам (або особі), які звернулися за медичною допомогою.

Як особливий об'єкт правового регулювання пропонує розглядати людський ембріон К.М. Левандовскі [3, с. 79]. В.В. Самойлова зазначає, що є сенс визнати ембріон категорією особливого роду.

Вважаємо, що ембріон in vitro все ж повинен розглядатися як об'єкт, а не суб'єкт права, проте з особливим правовим режимом захисту, оскільки він несе в собі зерно потенційного людського життя. Зазначена особливість проявляється у порядку та меті його створення (при лікуванні за допомогою методу штучного запліднення та виключно для продовження власного роду), у досить обмеженому праві розпорядження ним (передусім імплантації жінці, а залишків - тільки у спосіб та з метою, передбаченою законом), особливостях передачі стороннім особам (заборонено використання для отримання комерційної вигоди, створення з метою промислового використання тощо).

Погодимося з Ю.Ф. Дружиніною, яка вважає, що правовий режим ембріону, що перебуває в тілі матері та ембріону, заплідненого in vitro, є неоднаковим. Будь-які рішення стосовно ембріона, який розвивається в тілі матері, мають безпосередній вплив на неї. Що стосується ембріона in vitro, то визначення його правової долі можливе без конкретного впливу на життя і здоров'я потенційних батьків, і цей факт значно розширює спектр прийнятних правових рішень. В умовах сформування ембріону in vitro про успішне зачаття можна говорити тільки після діагностування вагітності [4, с. 131].

Об'єктивна диференціація статусу ембронів in vivo та in vitro є очевидною, і тут виникає дискусійне питання про те, хто вправі розпоряджатися останніми: обидва біологічні батьки, один з них чи медична установа. Адже використання ембріону на інші цілі, ніж перенесення в матку жінки, по своїй суті та наслідках не дуже відрізняється від редукції ембріону чи того ж аборту з погляду переривання потенційного життя. Більше того, враховуючи, що такий ембріон перебуває поза тілом матері, такий чинник, як заборона батькам приймати рішення щодо редукції ембріону з тіла матері (оскільки на думку прихильників заборони абортів жінка не вправі вільно розпоряджатися ембріоном, тому що він не є частиною матері, а є самостійним суб'єктом з правом на життя), на погляд окремих дослідників, які абсолютизують право на життя, трансформується в обов'язок для жінки на імплантацію цих ембріонів.

Більше того, проблематика ускладняється через призму дискусії про те, чи можна зобов'язати генетичних батьків утворених ембріонів стати батьками цих потенційних дітей. Адже, як правило, за один цикл у межах лікувальної програми утворюється декілька ембріонів, які придатні до імплантації жінці, і тільки частина з них використовується. При цьому мається на увазі не тільки їх імплантація генетичній матері, а примусова донація залишку кріоконсервованих ембріонів іншим пацієнткам, що потребують лікування та з певних причин не здатні мати власних дітей. Нагадаємо, що в низці держав вже відмовилися від неанонімного донорства репродуктивних клітин та ембріонів, а тому особи, не бажаючи цього, можуть стати генетичними батьками дитини, яка до того ж вправі знати про них. Як доречно підкреслено у доповіді Робочої групи по захисту ембріона і плоду людини: «<...> використання ембріона для цілей, проти яких заперечує батьківська пара, особливо якщо ембріон використаний для дітонародження іншою особою, може слугувати для цієї пари джерелом серйозної травми» [5, с. 11].

Не вдаючись у детальні характеристики ембріона, з погляду інших галузей права можна стверджувати, що уповноважені особи вправі прийняти рішення як про перенесення ембріону жінці, так і про його використання в інший, не заборонений законом спосіб. При цьому під уповноваженими особами слід мати на увазі тих осіб, які вправі розпорядитися ембріоном, заплідненим in vitro.

Зазначена правомочність ґрунтується на праві людини приймати добровільне та вільне рішення, здійснюючи репродуктивний вибір щодо кількості дітей та часу між їхнім народженням. Однак, як відомо, ембріон формується з двох пар статевих клітин: чоловічої та жіночої, а отже, є їх спільним продуктом. Якщо при донорстві гамет проблеми не виникає, оскільки ембріон належатиме особі, яка скористалася програмою донації і вона є єдиною уповноваженою особою, що може ними розпорядитися, то при здійсненні лікувальних програм сімейним парам (чи партнерам) з'являється декілька варіантів поведінки.

Перший варіант - це обопільна згода на певний спосіб використання ембріону. У цьому випадку воля генетичних батьків, які надали власні репродуктивні клітини, на розпорядження ембріоном співпадає, а тому спосіб його використання повинен відповідати цій волі (імплантація жінці, знищення, передача медичній організації для лікувальних програм інших пацієнтів тощо) та не суперечити законодавству.

Другий варіант - це відсутність взаємної згоди на відповідний спосіб використання ембріону, у тому числі імплантації жінці.

У Греції, Данії, Нідерландах, Франції та Швейцарії право кожної зі сторін на вільне відкликання своєї згоди на будь-якій стадії аж до моменту імплантації ембріона в організм жінки прямо передбачено законодавством. Судячи з усього, відповідно до законодавства або практики, що склалася, у Бельгії, Ісландії, Фінляндії існує аналогічна свобода скасування згоди донорами гамет до моменту імплантації. У низці країн, однак, проблема згоди врегульована іншим чином. В Угорщині, наприклад, під час відсутності конкретної угоди між сторонами про зворотне, жінка має право продовжити курс екстракорпорального запліднення незалежно від смерті чоловіка або розлучення з ним. В Австрії та Естонії згоду чоловіка може бути відкликано тільки до моменту запліднення, після чого рішення про те, чи продовжувати курс екстракорпорального запліднення і коли його продовжувати, жінка приймає самостійно. В Іспанії право чоловіка на скасування згоди визнається тільки в тому випадку, якщо він одружений з жінкою та проживає спільно з нею. У Німеччині та Італії за загальним принципом жодна зі сторін не може відкликати свою згоду після запліднення яйцеклітин. В Ісландії ембріони підлягають знищенню, якщо донори гамет приймають рішення жити окремо або розірвати шлюб до закінчення максимального терміну зберігання [6].

За неможливості відклику згоди на зберігання та імплантацію ембріону допускаються два варіанти: перехід прав на визначення долі ембріону до медичного закладу (у такому разі мати автоматично втрачає право на ембріон) або визначення долі ембріону попереднім розпорядженням донорів.

У разі розбіжностей у поглядах генетичних батьків щодо подальшого використання ембріону in vitro має місце конфлікт між правами двох приватних осіб, а не між державою і приватною особою. Проте держава може впливати на вирішення цього конфлікту через здійснення відповідної державної політики, зокрема закріплення порядку дій у такому випадку.

Головним постає питання, яким інтересам надати пріоритет: тим, що викликані потребою у продовженні роду, чи зумовленим правом негативного репродуктивного вибору, тобто відмовою від народження дитини, а отже, й імплантації ембріону. В окремих національних законодавствах пріоритет надається можливості переносу ембріону для запліднення, особливо якщо це єдиний шанс мати генетично рідну дитину навіть без згоди іншого з генетичних батьків, у деяких - навпаки. Більше того, у разі відсутності згоди одного з подружжя (партнерів) на імплантацію ембріону, його долею розпоряджається один з генетичних батьків, що тільки поглиблює існуючі розбіжності в поглядах на вирішення проблеми.

Немає єдності і в судовій практиці, у тому числі серед суддів Європейського суду з прав людини, що підтверджується рішенням у справі Еванс проти Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії [6]. У ньому наводяться як протилежні судові рішення різних держав, так і окрема думка суддів у цій справі, які прийшли до висновку, що мало місце порушення фундаментальних прав заявниці мати генетично рідну дитину, а отже, й порушення відповідних норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Українське законодавство врегульовує зазначене питання виключно відомчими нормативними актами Міністерства охорони здоров'я України і вимагає згоди обох генетичних батьків, що беруть участь у програмі лікування за допомогою допоміжних репродуктивних технологій, на імплантацію ембріону жінці. Таким чином, виходячи із зворотного, відсутність згоди хоча б одного з них унеможливлює імплантацію, навіть якщо це єдина можливість продовження власного роду для іншого з батьків.

Поміж тим окрема думка суддів у справі Еванс проти Сполученого Королівства не позбавлена раціонального зерна. Особи, які дають згоду на запліднення їх гамет, у таких складних випадках повинні усвідомлювати, що це останній шанс для іншого з подружжя (партнера) мати генетично рідну дитину.

Зважаючи на вказане, пропонуємо такий шлях вирішення проблеми.

Якщо обоє з генетичних батьків можуть мати нащадків у майбутньому, то розпорядження ембріоном повинно відбуватися виключно за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди ембріон повинен зберігатися максимальний термін, який передбачено законодавством чи договором на його зберігання, а в подальшому знищуватися відповідною медичною організацією, яка його зберігає. При цьому, враховуючи, що зазначене зберігання є платним, будь-який з генетичних батьків вправі оплачувати ці послуги упродовж максимально визначеного законодавством строку зберігання.

Якщо ж один з генетичних батьків не може мати нащадків у майбутньому внаслідок хвороби чи з інших причин та втратив фертильність, що підтверджується відповідним медичним висновком, він має бути наділений правом скористатися цими ембріонами виключно з метою продовження роду та народження генетично рідної дитини. Інший з генетичних батьків, який заперечував проти такого використання ембріона, втрачає право на батьківство та набуває статусу неанонімного донора з відповідними правовими наслідками. Водночас цей статус не має бути остаточним, а в подальшому ця особа може визнатися батьком (матір'ю), якщо вона забажає цього у порядку та за умов, передбачених сімейним законодавством.

ембріон генетичний імплантація

Висновки

З метою забезпечення принципу правової визначеності норми про порядок розпорядження ембріоном in vitro у разі відмови від його імплантації генетичними батьками чи одним з них необхідно закріпити на законодавчому рівні.

За відсутності спільної згоди генетичних батьків щодо розпорядження ембріоном in vitro, закріпити пріоритетне право на його імплантацію у випадку, якщо це єдиний шанс мати генетично рідну дитину для одного з них.

Для належного інформування пацієнтів доцільно, щоб зазначені положення були закріплені не тільки в законі, який має врегульовувати порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій, але й дублювалися в договорах, що укладаються при їх проведенні в медичному закладі.

Список використаних джерел

1. Пунда О.О. Проблеми цивільної правоздатності ембріона та плода людини. Життя і право. 2004. № 7. С. 40-45.

2. Тиріна М.П. Ембріон як суб'єкт біологічних прав у сучасному законодавстві. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2012. Вип. 20. Ч. ІІ. Том 1. С. 258-261.

3. Левандовскі К.М. До питання правового статусу ембріона людини. Університетські наукові записки. 2014. № 1 (49). С. 69-81.

4. Дружинина Ю.Ф. Правовой режим эмбриона in vitro. Журнал российского права. 2017. № 12. С. 130-140.

5. Защита эмбриона человека in vitro: доклад Рабочей группы по защите эмбриона и плода человека Руководящего комитета по биоэтике Совета Европы от 19 июля 2003 г.

6. Дело «Эванс против Соединенного Королевства» (жалоба №6339/05): постановление. Страсбург, 10 апреля 2007 г. Права человека. Практика Европейского Суда по правам человека». 2007. № 10.

Размещено на Allbest.ru