Адміністративні процедури: проблема нормотворчості (досвід України та США)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Адміністративні процедури: проблема нормотворчості (досвід України та США)

Куркова К.М.

Куркова К.М., кандидат юридичних наук, завідувач відділу науково-правових експертиз та законопроектних робіт Науково-дослідного інституту публічного права

Стаття присвячена аналізу Концепції адміністративної реформи України, проектів Адміністративно-процедурних кодексів України та проекту Закону України про «Адміністративну процедуру», поданих на розгляд Верховної Ради України. Зроблено висновок, що в проаналізованих проектах нехтується головне призначення державних органів та їх представників, яке полягає у створенні належних організаційних умов для реалізації конституційних гарантій. Дослідженням доведено, що призначенням адміністративного права є потрійне завдання: здійснення організаційних заходів щодо створення гідних умов життя людини; захист громадянина в його правах від дій органів публічної адміністрації (їх представників); унормування діяльності публічної адміністрації (їх представників) таким чином, щоб вона могла ефективно виконувати свої завдання та функції. Жодний з цих напрямів не може бути реалізований належним чином, якщо не існуватиме жорсткий порядок процедур, що зумовлюють межі правотворчості, порядок розробки, погодження з заінтересованими особами проектів підзаконних актів, а також чітка деталізація правил поведінки представників державних інституцій, і відповідно, - наявності дієвого контролю за виконанням їх функціональних обов'язків.

Федеральний Закон США «Про адміністративну процедуру» 1946 року охарактеризовано як єдиний уніфікуючий правовий акт, обов'язковий для виконання всіма органами державної (муніципальної) влади, який деталізує їх правовий статус та встановлює однаковий порядок (правила) їх адміністративної практики. Кожна процедура передбачає універсальний алгоритм відповідних правил і обов'язків як для посадових осіб будь-якого агентства, так і для будь-яких фізичних та юридичних осіб. Головним завданням Федерального Закону США «Про адміністративну процедуру» є надання громадськості (заінтересованим особам) реальної можливості брати участь у прийнятті прозорих і ясних процедурних правил державного регулювання аспектів суспільного буття; відкрите (публічне) слухання є невіддільним демократичним складником закону; обґрунтованість адміністративних рішень - є базисним принципом адміністративного права США.

Ключові слова: адміністративна процедура, обов'язок, відповідальність, публічна адміністрація, нормотворчість.

ADMINISTRATIVE PROCEDURES: THE REGULATION PROBLEM (EXPERIENCE OF UKRAINE AND THE USA)

The article is devoted to the analysis of the Concept of Administrative Reform of Ukraine, the drafts of Administrative Procedural Codes of Ukraine and the draft Law of Ukraine on the “Administrative Procedure”, submitted to the Verkhovna Rada of Ukraine. It is concluded that the analyzed projects neglect the main purpose of state bodies and their representatives, which is to ensure the proper organizational conditions for the implementation of constitutional guarantees. The research has proved that the purpose of administrative law is a threefold task: implementation of organizational measures to create decent living conditions; protection of the citizen in his rights from the actions of public administration bodies (their representatives); standardizing the activities of the public administration (their representatives) so that it can perform its tasks and functions effectively. None of these areas can be properly implemented unless there is a rigid procedure for procedures that determine the boundaries of lawmaking, the procedure for drafting, approval of by-laws draft stakeholders, as well as a clear detail of the rules of conduct of representatives of public institutions, and, accordingly, control over the fulfillment of their functional responsibilities.

The United States Federal Administrative Procedure Act of 1946 can be characterized as a single unifying legal act, binding on all state (municipal) authorities, which details their legal status and establishes the same procedure (rules) for their administrative practices. Each procedure provides a universal algorithm of the relevant rules and responsibilities for officials of any agency, as well as for all individuals and legal entities.

The main task of the US Federal Law on Administrative Procedure is to provide the public (interested persons) with a real opportunity to participate in the adoption of transparent and clear procedural rules for state regulation of aspects of public life; open (public) hearing is an integral democratic component of the law; validity of administrative decisions is a basic principle of US administrative law.

Key words: administrative procedure, duty, responsibility, public administration, rulemaking

Постановка проблеми

Станом на 25 січня 2020 року в Україні функціонують: 15 міністерств, яким підпорядковано 36 органів; 23 служби; 13 агентств; 4 інспекції; 7 центральних органів виконавчої влади (далі - ЦОВВ) зі спеціальним статусом; 4 колегіальних органи; 7 інших ЦОВВ; 27 місцевих органів влади, а всього 136 державних інституцій [1]. Аналіз свідчить, що з часу прийняття Конституції України [2] в Україні відсутній закон, який би регулював єдиний порядок виконання функцій та обов'язків численних державних інституцій (їх представників), сприяв скороченню чисельності та розмаїття нормативно-правового регулювання їх діяльності, координації завдань та уніфікації їх адміністративної практики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Дослідженням питань, що пов'язані з адміністративними процедурами, під різним кутом зору займались такі вчені-адміністративісти, як В.Б. Авер'янов, Р.С. Алімов, Н.В. Галіцина, Н.Л. Губерська, Т.О. Гуржій, С.М. Гусаров, В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, О.С. Лагода, О.І. Миколенко, С.С. Овчарук, В.П. Тимощук, Д.В. Сущенко, О.Г Юшкевич. Проте, незважаючи на наявність у юридичній літературі численних наукових досліджень з питань визначення змісту і сутності правової категорії «адміністративна процедура», єдиного розуміння щодо визначення цього поняття не сформовано, що зумовлює необхідність подальших наукових досліджень.

Постановка завдання

Метою статті є аналіз Концепції адміністративної реформи в Україні, проектів Адміністративно-процедурних кодексів України та проекту Закону України про «Адміністративну процедуру», поданих на розгляд Верховної Ради України, а також аналіз Федерального Закону США «Про адміністративну процедуру» 1946 р. з метою вироблення власного бачення процедур регламентації діяльності представників державних інституцій.

Виклад основного матеріалу

Звернемось до аналізу шляхів розробки вітчизняного закону про адміністративну процедуру. Першою спробою започаткувати розробку і прийняття відповідного акту був Указ Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» [3], яким з метою забезпечення реформування системи державного управління в Україні, створення умов для побудови демократичної, соціальної та правової держави було передбачено створення нової правової бази, зокрема, розробку і прийняття адміністративно-процедурного (процедурального) кодексу. Поряд з цим Концепцією було акцентовано увагу, що треба законодавчо унормувати порядок надання органами виконавчої влади (надалі - ОВВ) державних (управлінських) послуг. Відповідні питання мають знайти своє закріплення у спеціальному кодифікованому Законі України «Про управлінські послуги громадянам», в якому потрібно визначити повноваження ОВВ та органів місцевого самоврядування щодо надання управлінських послуг громадянам у сфері публічної влади, обов'язки посадових осіб щодо етичного і професійного спілкування із громадянами.

Зауважимо, що первісно пропозицію «управлінських послуг» (державних послуг) законодавчо було впроваджено шляхом прийняття в 1994 році Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст. 7, п. 7.11.13) [4], яким було встановлено, що «Під терміном «державні послуги» слід розуміти будь-які платні послуги, обов'язковість отримання яких встановлюється законодавством та які надаються фізичним чи юридичним особам органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та створеними ними установами і організаціями, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів». З часу прийняття цього закону почалася стрімка комерціалізація діяльності зазначених органів.

Законодавча ініціатива знайшла підтримку у наукових колах стосовно того, що зміна механізму реалізації виконавчої влади може бути здійснена шляхом надання населенню (фізичним і юридичним особам) багатоманітних управлінських послуг [5, с. 92-93]. Незважаючи на те, що головною метою та обов'язком державних органів (їх представників) є створення організаційних умов для забезпечення гідних умов життя людини та захисту її прав і законних інтересів, а відповідно до вимог ст. 67 Конституції України громадяни за рахунок сплачуваних податків і зборів утримують представників держави, законодавець в 2012 році прийняв Закон України «Про адміністративні послуги» [6].

Повернемось до аналізу деяких аспектів Концепції адміністративної реформи. Нею також було запропоновано комплекс заходів реформування ЦОВВ, спрямований на уточнення та зміну їх функцій, перегляд їх статусу і на цій основі, тобто оптимізацію кількісного складу цих органів. Заключними положеннями у напряму законодавчого та підзаконного нормативно-правового забезпечення адміністративної реформи передбачено удосконалення законодавства, що регулює завдання, функції, організацію, діяльність ОВВ на різних рівнях та у різних сферах і галузях державного управління.

Відносно правового статусу, аналіз Концепції дає підстави виділити низку негативних аспектів. По-перше, згідно з термінологічним словником (розділ VII) в Концепції під терміном «повноваження» запропоновано розуміти «закріплені за органом виконавчої влади права і обов'язки (в тому числі обов'язки нести відповідальність за наслідки виконання повноважень - так звані «юрисдикційні» обов'язки). Для визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним ОВВ відповідно до покладених на нього завдань і функцій, застосовується поняття «компетенція». По-друге, змістом концептуальних засад реформування державних органів визначено переорієнтування діяльності цих органів з суто адміністративно-розпорядчих функцій на надання державних управлінських послуг громадянам та юридичним особам. Зазначене суттєвим чином суперечить приписам ст. 3 Конституції України, яка наголошує саме на виконанні обов'язків.

Аналіз тлумачних та етимологічних словників дає підстави зробити висновок про те, що відсутні жодні підстави для ототожнення поняття «повноваження» як «права, наданого кому-небудь для здійснення чогось» з поняттям «обов'язок», сутність якого полягає в його конкретизації відповідно до закріплених функцій. Нехтування зумовлених правничих понять суттєвим чином суперечить принципам правової держави і верховенства права, деформує усталені лінгвістичні вимоги української мови, що негативно відображається на правозастосуванні в процесі реалізації законодавчих актів.

Точність мови закону, зазначає Н.В. Артикуца, учений-юрлінгвіст, є найважливішою передумовою однозначного розуміння, тлумачення і виконання правових приписів. Законопроект повинен передавати думку, ідею законодавця максимально точно, не допускати двозначності і довільного тлумачення. Точність та однозначність правових норм - це важливі складники змісту ясності, доступності і зрозумілості законодавчого акта [7, с. 118-119].

Вищенаведене свідчить, що під правовим статусом суб'єктів державного управління слід розуміти правову регламентацію їх функцій, обов'язків і відповідальності. Ігнорування таких правових інститутів, як обов'язки і відповідальність, унеможливлює реалізацію функцій представниками держави.

Звернемось далі до історії законотворення. Кабінет Міністрів України як суб'єкт права законодавчої ініціативи неодноразово надавав на розгляд до Верховної Ради України проекти «Адміністративно-процедурного кодексу України»: 29 грудня 2001 року; 29 квітня 2004 року; 18 липня 2008 року; 3 грудня 2012 року. Всі вони були відкликані.

28 грудня 2018 року на розгляд Верховної Ради України надано проект закону про адміністративну процедуру (проект відкликано 29 серпня 2019 року) [8]. У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради України на цей проект акцентується увага, що він фактично дублює зміст та структуру вищезазначених законопроектів. Аналіз законопроектів свідчить, що всі вони ґрунтуються на доктрині «публічно-сервісного» права, тоді як призначенням і змістом діяльності адміністративних органів та їх представників є створення у відповідності із приписами ст. 3 Конституції України належних організаційних умов для реалізації прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Відзначається, що у своїх висновках на аналогічні законопроекти Головне управління неодноразово звертало увагу на те, що запропоновані у проекті правила процедури є надзвичайно подібними до правил судочинства, зокрема, положення про докази, заперечення, слухання, клопотання, відвід посадової або службової особи, проведення огляду місця та речей, допиту спеціалістів, експертів та свідків тощо.

Варто звернути увагу на той факт, що проекти «Адміністративно-процедурного кодексу України» щодо «правил судочинства» не враховують приписів ст. 124 Конституції України, якою однозначно встановлено: «Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються». Тобто, як відзначається у висновку, адміністративний орган не може бути прирівняний за своїм процесуальним статусом до судових органів.

Зі змісту ст. ст. 1, 3, 5, 6, 8, 124, 127 Конституції України вбачається, що діяльність адміністративних органів (їх представників) ґрунтується саме на нормах матеріального права, що й визначає сутність правил (процедур) виконання ними своїх конституційних (службових) функцій та обов'язків в інтересах людини та суспільства. Акцентується увага на тому, що «встановлення адміністративного збору порушує конституційні приписи ст. 3 Конституції України, згідно з якою головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які разом з їх гарантіями визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Там же у висновку відзначається: «Абсолютно неприйнятною є ситуація, коли громадянину чи юридичній особі, крім сплати податків, необхідно також вносити плату за виконання управлінськими органами будь-яких покладених на них законом обов'язків, причому здійснити це до вирішення питання по суті».

Як ми вбачаємо, фактично зміст і сутність усіх вищезазначених проектів зведено до поняття «формування та реалізації державної політики» шляхом надання платних «адміністративних послуг».

У висновку також звертається увага на те, що передбачені проектом процесуальні повноваження адміністративних органів не сприяють укріпленню правового становища громадянина чи юридичної особи, не гарантують безстороннього вивчення питання, не ставлять на перше місце людину і право, а лише підсилюють панівне становище адміністративного органу у відповідних правовідносинах, особливо юридичну «підготовленість» адміністративних актів, оскаржувати які в судових інстанціях громадянам та юридичним особам стане набагато складніше як з юридичної, так і з організаційної точок зору. Як зазначає Головне управління, з огляду на численні висловлені раніше зауваження відносно аналогічних законопроектів, є підстава зробити висновок, що поданий проект не може бути підтриманий.

Зауважимо, що суб'єктом права законодавчої ініціативи в усіх вищезазначених випадках були представники Кабінету Міністрів України, які отримали висновки Головного науково-експертного управління Верховної Ради України відносно недоречності трансформації суто «управлінського права» в «публічно-сервісне» право. До речі, дефініція терміну «сервіс» відповідно до великого тлумачного словника української мови означає ніщо інше, як: «обслуговування населення, забезпечення його побутових потреб; сукупність організацій, обов'язком яких є обслуговування побутових потреб населення і створення різноманітних вигод для нього; сервісний - стосовно до сервісу, побутового обслуговування тощо» [9, с. 1308]. Як ми вбачаємо, всупереч принципам правої держави і верховенства права, нехтується головне призначення (мета, завдання) державних органів та їх представників, яке полягає у створенні належних організаційних умов для реалізації конституційних гарантій.

В адміністративно-правовій науці сьогодні домінує точка зору, що в «західних демократіях розвиток законодавства про адміністративну процедуру призвів до такого становища, коли загалом адміністративне право в цих країнах регулює здебільшого діяльність публічної адміністрації [10, с. 195].

Ми підтримуємо точку зору С. Головатого, член-кореспондента Академії правничих наук України, який критично констатує, що: «при оцінюванні вітчизняного стану дослідження проблеми верховенства права категорично стверджується про невиправданість «запозичення досвіду зарубіжних країн, які мають більш високий рівень забезпечення прав, свобод і гарантій людини», та про неприйнятність «спроб пристосування глобальних наукових категорій, зокрема «верховенство права», до потреб поточних політичних процесів»; «особливо сумно визнавати, що істотний опір просуванню поняття «верховенство права» - у розумінні європейських стандартів - на авангардні позиції сучасного правничого життя в нашій країні ще й досі чиниться (як не парадоксально) саме в академічному середовищі [11, с. 210, 206].

З огляду на вищевикладене вартою уваги є точка зору відомого компаративіста, французького вченого Р. Давида, який свого часу відзначав, що порівняльне право дозволяє юристам різних країн поліпшувати своє національне право. Вивчення національного права з використанням методів порівняльного права надає можливість виявити недоліки національного права й сформувати пропозиції по вдосконаленню національного права [12, с. 15].

На наш погляд, як приклад для вивчення та запозичення у вітчизняне законодавство є досвід США. Перш за все зупинимось на характеристиці Конституції США.

Цю найстарішу з існуючих нині у світі конституцій недарма називають юридичною Біблією. Цей документ втілив у собі такі нетлінні політико-правові ідеї, які і через 200 років не втратили своєї суспільної значимості й демократичності, хоча за весь цей час у нього було внесено лише 26 виправлень, причому перші десять (Білль про права) були ратифіковані одночасно із самою Конституцією. Аналіз Конституції США свідчить, що вона суттєво відрізняється від основних законів багатьох інших держав своєю лаконічністю і практичністю, містить порівняно мало декларативних положень, що мають чисто ідеологічне значення. Вона побудована насамперед як юридичний документ, що визначає організацію федеральної влади, який передбачає судовий механізм захисту основних прав і свобод американців від зазіхань із боку урядових органів усіх рівнів: федерації і штатів [13, с. 10].

Г.І. Нікеров зазначає, що у США надають великого значення встановленим законом процедурам, вважають їх найважливішою стороною системи панування права: «Історія свободи, - проголосив в 1943 році член Верховного суду США Ф. Франфуртер у виступі в справі Mcnabbv. Urnted States, - багато в чому була історією дотримання процедурних гарантій» [14, с. 99]. Безпосередньо така повага ґрунтується на поправках до федеральної Конституції США: «Жодна особа не повинна втрачати життя, свободу або власність без належної правової процедури» (V); «Жоден штат не може позбавити будь-яку особу життя, свободи або власності без належної правової процедури або відмовити будь-якій особі в межах своєї юрисдикції в рівному захисті законів (XIV) [15, с. 35-62].

У Бернам, американський правознавець, відзначає, що «предметом адміністративного права США є вивчення норм права, що регулюють діяльність агентств (адміністративних відомств) і їх службовців. Це і установлення належного порядку запровадження адміністративних правил, і вирішення спорів, правові питання, що виникають у результаті менш формальної діяльності відомств, проблем невідповідної поведінки службовців агенцій, а також засоби судового захисту, що доступні в кожній з перерахованих областей. Поштовхом до прийняття Федерального Закону США «Про адміністративну процедуру», зазначає науковець, по-перше була реалізація програми реформ «Новий курс» 32-го Президента США Ф.Д. Рузвельта та висновки критичної доповіді (President's Comission on Administrative Management. Report with Special Studies 1937 Aman & Mayton. Op. cit. p. 3), що була оприлюднена в 1937 році. У доповіді відзначався факт необмеженого розростання федеральних адміністративних відомств, що стосувалося їх розмірів, кількості та різноманітності практики; «вони стали безголовою четвертою гілкою державної влади, випадковим набором безвідповідальних агентств і некоординованих повноважень» [16, с. 339, 341].

Л. Браунлоу, член Комітету президента по адміністративних питаннях управління, у доповіді звернув увагу на те, що «в умовах демократії адміністративне управління має справу з посадовою особою і його обов'язками, з управлінською допомогою й допомогою під час добору персоналу, з організацією, з персоналом, а також з фінансовою системою, тому що все це - необхідні засоби, що дозволяють виконати волю народу в демократичному уряді» [17, с. 118-125].

11 червня 1946 року, майже після 10 років опрацьовування проекту, “Administrative Procedure Act” (далі - APA) нарешті було прийнято [18]. Закон загалом можна охарактеризувати як єдиний уніфікуючий правовий акт, обов'язковий для виконання всіма органами державної (муніципальної) влади, який деталізує їх правовий статус та однаковий порядок (правила) їх адміністративної практики.

APA містить всього 12 статей на 9 сторінках. Закон включений до п'ятого розділу Зводу законів США (титул V, глава V). Зауважимо, що в тому ж році було прийнято Федеральний закон про претензії із заподіяння шкоди (Federal Tort Claims Act), який деталізує питання майнової відповідальності федеральної скарбниці за шкоду, що заподіяна неправомірними діями державних службовців; можливість пред'явлення регресного позову дисциплінує службовця, примушує його до належного виконання обов'язків [19, с. 365-366].

Аналіз положень APA свідчить, що кожна процедура передбачає універсальний алгоритм відповідних правил і обов'язків як для посадових осіб будь-якого агентства, так і для будь-яких фізичних та юридичних осіб.

Надзвичайно важливими є питання «нормотворчості», які встановлені § 553 APA і передбачають участь суспільства (конкретних осіб) у нормотворчій діяльності. По-перше, загальне повідомлення про запропоновані проекти нормативних актів повинно публікуватися у Федеральному реєстрі, за винятком актів, які адресовані конкретним особам і доведені до їхньої відомості за допомогою персональних повідомлень або в іншому порядку, установленому законом. По-друге, повідомлення повинно включати: інформацію про час, місце й характер публічних нормотворчих процедур; посилання на законодавчі акти, на основі яких ухвалюється правило; умови застосування і сутність пропонованого правила або опис суб'єктів і питань, що підпадають під його дію. По-третє, після повідомлення агентство повинно дозволити зацікавленим особам брати участь у нормотворчості шляхом надання в письмовій формі інформації, оцінок і обґрунтувань рішень або можливості усного виступу. Після розгляду відповідного питання адміністративне агентство повинно включити в прийняті правила точно сформульовану загальну заяву про їхні підстави і цілі. По-четверте, закон встановлює жорсткий термін: публікація або повідомлення про прийняті правила, що містять матеріальні норми, повинні бути доведені до суспільства не більш ніж за 30 днів до набрання ними чинності. По-п'яте, кожне адміністративне агентство повинне надавати зацікавленій особі право на подачу петиції про прийняття, зміну або скасування правил [13, с. 278-279].

Як відзначає У Бернам, правила прийняття підзаконних актів (legislative rules) закріплюють процедурні норми, які мають виконуватись як самим відомством, так і особами, яких стосуються ці норми. Надзвичайно важливим аспектом АРА є встановлення процедури «повідомлення і отримання коментарів» (notice and comment), яка полягає в тому, що агентство повинно спочатку оприлюднити повідомлення про запропонований до прийняття підзаконний акт у Федеральному регістрі (Federal Register), щоденному урядовому виданні, і запросити зацікавлених осіб направити до відомства свої коментарі із запропонованої пропозиції [16, с. 341, 342].

Висновки. З огляду на викладене є підстави зробити такі висновки: правила АРА поширюються на всі державні інституції, кожна процедура передбачає універсальний алгоритм відповідних правил і обов'язків для будь-якого агентства, фізичних та юридичних осіб; головним завданням АРА є надання громадськості (заінтересованим особам) реальної можливості брати участь у прийнятті прозорих і ясних процедурних правил державного регулювання аспектів суспільного буття; відкрите (публічне) слухання є невіддільним демократичним складником закону; обґрунтованість адміністративних рішень є базисним принципом адміністративного права США.

Дослідженням доведено, що призначенням адміністративного права є потрійне завдання:

а) здійснення організаційних заходів щодо створення гідних умов життя людини;

б) захист громадянина в його правах від дій органів публічної адміністрації (їх службовців);

в) унормування діяльності публічної адміністрації (їх службовців) таким чином, щоб вона могла ефективно виконувати свої завдання та функції.

Жодний з цих напрямів не може бути реалізований належним чином, якщо не існуватиме жорсткий порядок процедур, що зумовлюють межі правотворчості, порядок розробки, погодження з заінтересованими особами проектів підзаконних актів тощо.

Вітчизняні проблеми, що стосуються реалізації конституційних гарантій прав громадян, полягають у відсутності: чіткої регламентації правового статусу представників держави; жорсткої процедуралізації правил поведінки представників державних інституцій у будь-якій сфері суспільного життя і, відповідно, наявності дієвого контролю за виконанням їх функціональних обов'язків.

Література

правовий закон адміністративний

1. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/catalog.

2. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року [Зі змінами, станом на 03.09.2019 р.]. Відомості Верховної Ради України, 1996. № 30. Ст. 141.

3. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні: Указ Президента України від 22.07.1998 № 810/98. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/810/98.

4. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР [Втратив чинність з прийняттям Податкового кодексу України 2 грудня 2010 р.]. Відомості Верховної Ради України. 1995. № 4. Ст. 28.

5. Авер'янов В.Б., Цвєтков В.В., Кубко Є.Б. Державне управління в Україні. Навчальний посібник. Київ : 1999. 435 с.

6. Про адміністративні послуги: Закон України від 6 вересня 2012 року № 5203-VI[Зі змінами станом на 18.05.2017 р.]. Офіційний вісник України. 2012. № 76. Ст. 3067.

7. Артикуца Н.В. Мова і культура правотворчості. Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету. Філологічні науки. Кам'янець-Подільський : Аксіома, 2007. Вип. 15. Т 1. С. 115-120.

8. Проект Закону про адміністративну процедуру: суб'єкт права законодавчої ініціативи: Кабінет Міністрів України, Грой- сман Володимир Борисович; реєстр. 9456 від 28.12.2018 [Проект відкликано 29.08.2019 р.]. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=65307.

9. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод.. доповн. та CD) / уклад. І голов. Ред. В.Т. Бусел. Київ : ВТФ «Перун», 2007. 1736 с.

10. Авер'янов В.Б., Андрійко О.Ф., Битяк Ю.П. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики Київ : Факт. 2003. 384 с.

11. Головатий С. Верховенство права, або ж Правовладдя: вкотре про доктринальні манівці вітчизняної науки. Право України. 2010. № 4. С. 206-220.

12. Давид Р Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. Москва : «Международные отношения». 1999. 400 с.

13. Жидков О.А., Лафитский В.И. Соединенные Штаты Америки. Конституция и законодательные акты. Москва : «Прогресс», «Уни-верс». 1993. 766 с.

14. Никеров Г.И. Административно-процессуальное право США. Государство и право. 1997. № 12. С. 96-103.

15. Маклаков В.В. Конституции зарубежных государств : учебное пособие. Москва: Издательство БЕК. 1999. 584 с.

16. Бернам У. Правовая система США. 3-й выпуск. Москва : «Новая юстиция», 2006. 1216 с.

17. Браунлоу Луи Доклад Президентского комитета по административному управлению / Шафритц Д., Хайд А. Классики теории государственного управления: американская школа. Москва : «Издательство Московского университета». 2003. 800 с.

18. Administrative Procedure Act. URL: https://www.archives.gov/federal-register/laws/administrative-procedure.

19. Данилов С.Ю., Зеленцов А.Б., Козырин А.Н. и др. Административное право зарубежных стран. Учебник Москва : «Спарк». 2003. 464 c.

Размещено на Allbest.ru