Правові аспекти визначеності судового рішення як джерела права України

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Правові аспекти визначеності судового рішення як джерела права України

Балюк І.А.

Анотація

У статті розглянуто сучасний погляд на роль та місце висновків судового рішення господарського суду для усунення прогалин та недоліків чинного законодавства. Дослідивши теоретико-правові аспекти існування судового прецеденту, обґрунтовано функціювання судового рішення господарського суду як судового прецеденту. Проаналізовано сучасний стан матеріального та процесуального українського законодавства, норми якого визначають необхідність та можливість застосування судового прецеденту. Визначено суть відмінності між судовою практикою та судовим прецедентом. Зазначено, що в чинному законодавстві та судовій практиці застосовується сполучення судова та усталена судова практика, коли йдеться про судовий прецедент.

Встановлено прогалини законодавства щодо чіткого процесуального механізму функціювання судового прецеденту як джерела українського права. Особлива увага присвячена оцінюванню постанов Верховного Суду, які містять висновки, що мають враховувати суди при ухваленні судових рішень. Відокремлені постанови, які містять висновки щодо конкретної справи та постанови щодо справ, враховуючи виключну правову проблему і її висновки, необхідні для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Визначено юридичну силу постанов різних ланок Верховного Суду. З'ясовано тотожну юридичну силу постанов Касаційних судів різної спеціалізації у складі Верховного Суду та необхідність врахування їх висновків судами при вирішенні справ різної юрисдикції. Схарактеризовано діяльність Пленуму Верховного Суду в питанні визначеності постанов Верховного Суду, які можуть бути судовим прецедентом. Запропоновані можливі шляхи чіткого визначення постанов Верховного Суду, які можна використовувати як судовий прецедент.

Ключові слова: джерело права, судова практика, судовий претендент, рішення господарського суду, Верховний Суд.

Annotatіon

The article deals with the modem view on the role and place of the conclusions of the court decision of the commercial court to eliminate the gaps and shortcomings of the current legislation. Having examined the theoretical and legal aspects of the existence of a judicial precedent, the functioning of the court decision of the commercial court as a judicial precedent has been substantiated. The current state of material and procedural Ukrainian legislation, the norms of which determine the necessity and the possibility of applying the judicial precedent, are analyzed. The essence of the distinction between judicial practice and judicial precedent is defined. It is noted that the current legislation and judicial practice use a combination of judicial or established judicial practice when it comes to judicial precedent. Established gaps in the legislation of a clear procedural mechanism for the functioning of judicial precedent as a source of Ukrainian law.

Particular attention is paid to the assessment of the decisions of the Supreme Court, containing conclusions that the courts should take into account when making court decisions. Determined decisions containing conclusions in a particular case and decisions on cases that contain an exclusive legal problem and its conclusions necessary to ensure the development of law and the formation of a single law enforcement practice.

The legal force of the decisions of various units of the Supreme Court is determined. The identity of the legal force of the Cassation Courts of various specializations within the Supreme Court and the need to take into account their conclusions by the courts when considering cases of different jurisdictions was clarified. The activities of the Plenum of the Supreme Court were described in the matter of determining the decisions of the Supreme Court, which can be a judicial precedent. Possible ways of a clear definition of the Supreme Court rulings that can be used as a judicial precedent are proposed.

Key words: source of law, judicial practice, judicial precedent, decision of the commercial court, Supreme court.

Вступ. Сучасні тенденції розвитку суспільства, глобалізація економічних процесів впливають на намагання пристосувати та підвищити ефективність законодавства для удосконалення відправлення правосуддя, яке викликало б довіру та повагу до діяльності господарських судів. Все це зумовлює пошук нових або вдосконалення існуючих правових форм, що слугували б ефективному правовому врегулюванню господарських відносин та вирішенню господарських спорів. Сучасне взаємопроникнення правових культур поряд із традиційно визнаними джерелами права сприяє зверненню уваги на вже відоме, але непритаманне для вітчизняного права джерело. Первинне джерело українського права - нормативно-правовий акт в сучасних умовах не є достатньою юридичною базою для вирішення господарських спорів та ухвалення судових рішень. Тому спроба використати судовий прецедент (судове рішення) як вторинне джерело, яке має відігравати допоміжну роль у правозастосуванні, є цілком виправданим.

Застосування судового прецеденту у вітчизняному праві завжди викликало дискусії науковців та практиків. Визнавати чи не визнавати судову практику, оформлену в судових рішеннях, джерелом сучасного українського права є проблемним питанням сьогодення, що набуло особливої актуальності в контексті судової реформи. У науковій літературі висловлюються дві позиції: одна - за належність судового прецеденту до джерел права України, інша - проти визнання судового рішення джерелом права [3, с. 120-121].

Багато фахівців торкалися її: Б.В. Малишев [1], Н.А. Гураленко [2], В.І. Курило [3], П.В. Панталієнко [3], В.В. Сахнюк [4], В.М. Косович [5], О.Р Дашковська [6] та інші. Насамперед, відсутність у науковій літературі єдиної позиції стосовно визначення судового рішення джерелом українського права полягає у різній правовій природі нормативно-правового акту та судового прецеденту. Вони відрізняються за суб'єктом правотворчості, що їх встановлює, за способами виникнення та закріплення тощо.

Постановка завдання. Мета цієї публікації - осмислити сутність та з'ясувати значення судового прецеденту як джерела права. Проаналізувати правове регулювання процедури створення та використання судового рішення господарського суду як судового прецеденту.

Результати дослідження. Загальновизнаним у теорії права джерелом права як зовнішнього вираження і закріплення правових норм є нормативно-правові акти. Нормативно-правові акти містять правові норми, що мають обов'язкову юридичну силу для правозастосовчих органів, насамперед судів, та складають систему законодавства України. Термін «законодавство» в правовій теорії та практиці має щонайменше три значення. У найширшому значенні під ним розуміють побудовану за юридичною силою систему нормативно-правових актів, законів та підзаконних актів, де під терміном «закони» («законодавство») об'єднують нормативно-правові акти, в яких оформлені повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади. Третій випадок, коли під законодавством розуміють лише один вид нормативно-правового акту Верховної Ради України - закони.

До системи законів належать міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно зі ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства України. Нормативно-правові акти Верховної Ради України мають вищу юридичну силу (очевидно, що найвищою юридичною силою наділені норми Конституції. Закони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй), ніж нормативні та акти інших гілок влади.

Під терміном «підзаконний акт» розуміють нормативно-правові акти системи органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій (при делегуванні повноважень і акти органів місцевого самоврядування). Вищою юридичної силою серед підзаконних актів наділені нормативно-правові акти Президента України.

В Україні - країні романо-германського права - традиційно джерелом права вважається законодавство. Відповідно до ст. 6 Конституції, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. З-поміж 3-ланкової визначеності поділу влади джерелом права визначено нормативно-правові акти органів законодавчої (законотворення - втілення повноважень через прийняття законів) та виконавчої (виконання законів та на їх виконання прийняття підзаконних актів) влади. Третя ланка - судова влада - контролює дотримання та виконання законодавства шляхом здійснення правосуддя та вирішення юридичних спорів. Нормами Конституції зафіксовано, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, і ця функція не може бути делегована або привласнена жодним органом чи особою.

Здійснюючи правосуддя, суддя ухвалює рішення іменем України. Таке судове рішення є обов'язковим до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Судову правотворчість визначають як процес комплексної творчості, що зумовлюється потребами суспільного розвитку, будується на принципах природного права, має чіткі раціональні основи і характеризується органічною єдністю трьох елементів: пізнання, діяльності та результату. Пізнавальний у своїй основі характер потребує не лише правотворча, а й правозастосовна судова діяльність [2, с. 13]. Судове рішення не є складником системи нормативно-правових актів та не належить до системи законодавства України.

Діяльність господарського суду з вирішення господарського спору здійснюється через правозастосування, а саме - установлення обставин справи, оцінки зібраних по справі доказів та прийняття рішення по справі. Судове рішення - це індивідуально-правовий акт у конкретній справі, яке виноситься на підставі норми конкретного нормативно-правового акту. Воно є право- застосовним актом індивідуальної дії, в якому втілюється абстрактна правова норма в конкретній ситуації. Зі швидкою появою нових господарських відносин виникає неспроможність передбачувати всі ситуації в господарських відносинах, що тягне брак нормативно-правового регулювання в деяких господарських ситуаціях, а відтак і вирішення господарських спорів. За таких умов було б доцільним застосування судового рішення з подібних правовідносин як джерела права. При ухваленні судового рішення господарським судом застосування усталеної судової практики може покращити якість судового рішення і тим самим покращити захист прав суб'єктів господарювання.

У Висновку Консультативної ради європейських суддів N° 20 [7] визначена роль судів у забезпеченні єдиного застосування закону. Підкреслено значення судового рішення в аспекті його значущості для єдиного застосування закону і забезпечення в судовому процесі принципу рівності перед законом. До того ж невід'ємним складником верховенства права є правова визначеність і передбачуваність судового рішення, чому також сприяє єдине застосування закону.

Постає питання співвіднесення понять «судова практика» та «судовий прецедент». Судова практика є сукупністю судових рішень з окремих категорій справ, вона аналізується судом певної ланки. Згідно зі ст. 27 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційний суд аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику. Про результати узагальнення судової практики інформує відповідні місцеві суди та Верховний Суд. Верховний Суд відповідно до ст. 36 зазначеного Закону також здійснює аналіз судової статистики та узагальнення судової практики. За наслідками такої діяльності Пленум Верховного Суду надає роз'яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ. За статусом роз'яснення Пленуму Верховного Суду не тільки не має обов'язкового характеру, а і не є судовим рішенням. Тож судова практика в оформленому в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» значенні не може вважатися судовим прецедентом. Проте серед науковців існує думка застосовувати судову практику для подолання недоліків нормативно-правових актів [5]. Іноді поняття судова практика ще трактується як усталена судова практика [6]. Слід звернути увагу, що іноді, коли по суті йдеться про судовий прецедент, використовується поняття «судова практика».

Однозначної визначеності поняття «судового прецеденту» в українській юридичній науці немає. Як слушно зауважують науковці - точність наукових визначень не є найбільш важливою проблемою практики впровадження прецеденту у вітчизняній правовій системі [3, с. 100-101].

Судовим прецедентом можна вважати судове рішення з конкретної справи, яке має обов'язковий характер для застосування при вирішенні подібних питань. Будь-який судовий прецедент є результатом судової правотворчості, але не кожен результат судової правотворчості має характер прецеденту. У правових системах англо-американської правової сім'ї первинним джерелом права є судовий прецедент. Як джерело права він має свої переваги та недоліки. Судовий прецедент являє собою попереднє рішення суду вищої інстанції, яке є обов'язковим для судів всіх рівнів при вирішенні наступних подібних справ (посилання на попередні судові рішення).

На його основі ухвалюють судове рішення у конкретній справі. Він є обов'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції під час вирішення в майбутньому всіх аналогічних справ. Судовий прецедент залишається основним у системі джерел (форм) англійського права, при значній активізації законодавчої діяльності. Водночас прецедент може виступати зразком тлумачення закону.

Процесу безпосереднього застосування норми прецедентного права передує дві дії: а) пошук прецеденту (найчастіше кількох) вирішення спору за схожими обставинами; б) виокремлення норми з тексту прецеденту. Застосування норми прецедентного права відрізняється від застосування норми закону за «напрямом» здійснення всіх операцій. Вплив норми закону на спірну ситуацію має вертикальний характер, оскільки норма містить абстрактний припис із побічною вказівкою на коло відносин та суб'єктів, які підпадають під її дію. Таким чином, її диспозиція поширюється на досить невизначену сферу конкретних ситуацій. Натомість прецедентна норма має горизонтальний характер взаємозв'язків з об'єктом свого регулювання, оскільки останнє здійснюється за принципом «від прецеденту до прецеденту». Приписи прецедентного права не лише базуються на спірних ситуаціях, а й виникають у результаті їх судового вирішення. Тому прецедент не тільки містить норму права, а пропонує ще і приклад її застосування до конкретних фактів та обставин [1, с. 9].

Чіткого правового закріплення судового рішення господарського суду (як і будь-якого суду іншої спеціалізації) як джерела права в Україні немає, окрім єдиного випадку, зазначеного ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України, коли суд при розгляді справ застосовує практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Однак, при цьому йдеться про судове рішення конкретного суду, який не належить до системи судоустрою держави, а є міжнародним судовим органом.

На користь позиції визнання судового рішення господарського суду джерелом права на кшталт судового прецеденту слугують положення норм Господарського процесуального кодексу України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Згідно зі ст. 5 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушене право чи інтерес особи, яка звернулася до суду, у спосіб, визначений законом або договором. У випадку невизначеності ефективного способу захисту суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тобто суд може на власний розсуд, за своїм переконанням, встановлювати в судовому рішенні способи захисту. При цьому так діяти може суд будь-якої інстанції. Якщо так чинитиме суд першої інстанції, а після перегляду в наступних інстанціях позиція суду залишатиметься без змін, таке судове рішення є обов'язковим до виконання всіма на території України.

Відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини, забороняється. Звідси випливає потреба та надана процесуальним законодавством можливість застосовувати аналогію закону та аналогію права. Також процесуальне законодавство дозволяє суду застосовувати звичаї, які є вживаними в діловому обігу, якщо спірні відносини не врегульовані законодавством (ст. 11 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Такі висновки є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. В останньому при відсутності у судової влади права законодавчої ініціативи все ж дозволяє цій гілці влади в такий специфічний спосіб реалізувати свою правотворчість та впливати на правове регулювання суспільних відносин.

Окреслюється низка чинників, які можна вважати підґрунтям для винесення судового рішення господарського суду, котре мало б ознаки судового прецеденту і які стосуються повноважень суддів: 1) господарський суд може самостійно визначити у своєму рішенні спосіб захисту та 2) заборона суду відмовляти у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства. По друге, закріплення у законі положення щодо врахування судами висновків у судовому рішенні Верховного Суду.

Норма ст. 125 Конституції України визначає Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України, а у ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» серед повноважень Верховного Суду зафіксовано, що він забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені нормами Господарського процесуального кодексу України та інших процесуальних кодексів.

Згідно зі ст. 236 Господарського процесуального кодексу України суддя / судді, ухвалюючи судове рішення при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, має / мають враховувати висновки щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду. Як судовий прецедент таке рішення за чинним законодавством функціонує в обмеженій формі. Оскільки така вимога не є абсолютною, адже у випадку її ігнорування це не тягне автоматично скасування судового рішення чи будь-яких інших негативних наслідків для судді. Втім це не виключає обов'язку судді мотивувати власну думку та обґрунтовувати відмову від усталеної судової практики.

Судове рішення як судовий прецедент не виступає джерелом права, а має зобов'язально рекомендаційний характер. Це пояснюється тим, що процесуальний закон зобов'язує враховувати висновки щодо застосування норм права, при цьому не уточнюючи, в яких саме постановах Верховного Суду. Рекомендаційний характер полягає в тому, що у процесуальному законі не встановлена відповідальність за невиконання цього обов'язку. Вимога щодо обов'язку без встановленої за його невиконання відповідальності (негативні наслідки) зводить нанівець його обов'язковість.

За наявності законодавчо оформленої вимоги про врахування суддями висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, нормами процесуального кодексу чітко не визначено, які судові рішення (постанови) Верховного Суду мають враховуватися. Безперечним є те, що такі судові рішення мають бути постановами касаційної інстанції - Верховного Суду. У Верховному Суді перегляд у касаційному порядку судових рішень господарських судів здійснюється колегією суддів Касаційного господарського суду, судовою палатою Касаційного господарського суду, об'єднаною палатою Касаційного господарського суду або Великою Палатою Верховного Суду. За наслідками розгляду касаційної скарги всі вони приймають постанову.

Згідно із п. 5 ст. 310 та ч. 1 ст. 316 Господарського процесуального кодексу України, коли касаційна інстанція повністю або часткового скасовує рішення і передає справу повністю або частково на новий розгляд або для продовження розгляду, її висновки, у зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Але це торкається лише конкретного спору та не має характеру судового прецеденту. Адже згідно з ч. 2 ст. 316 Господарського процесуального кодексу України постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

Учасники справи, яким законом надано право касаційного оскарження, можуть ініціювати відкриття касаційного провадження, але ініціювати ухвалення судового рішення, яке може застосовуватися на кшталт судового прецеденту, вони не мають права.

Таке право надано лише суду касаційної інстанції. Відповідно до ч. 5 ст. 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Слід звернути увагу, що на таких підставах справу можна передати лише до Великої Палати Верховного Суду. З цього можна зробити висновок, що судовим рішенням - прецедентом законодавець визначає лише постанову Великої Палати Верховного Суду. Водночас згідно з цією статтею суд нижчого рівня, який розглядає справу в касаційному порядку, може передати справу на розгляд до суду вищого щаблю (колегія суддів - до палати; колегія суддів або палата - до об'єднаної палати; колегія суддів, палата або об'єднана палата - до Великої Палати Верховного Суду), якщо вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні відповідного суду. З цього може випливати, що судовим рішенням - прецедентом може бути постанова будь-якої ланки Верховного Суду, окрім колегії суддів.

Подібні норми містяться у процесуальних кодексах: ст. 346 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 434-1 Кримінального процесуального кодексу України, а у складі Верховного Суду поряд з Великою Палатою Верховного Суду та Касаційним господарським судом діють і Касаційний адміністративний суд, і Касаційний цивільний суд, і Касаційний кримінальний суд, У такому разі питання, чи визнавати чи не визнавати судове рішення господарського суду судовим прецедентом, має відношення до судового рішення суду будь-якої спеціалізації.

Свого часу і Вищі спеціалізовані суди, і Верховний Суд України іноді висловлювали протилежні правові позиції в аналогічних справах. Скорочення (по факту об'єднання) вищих судових інстанцій до однієї - Верховного Суду - зі одночасною зміною процесуального законодавства здатне розв'язати проблему різних правових позиції. Саме за таких обставин формується вагома передумова для визнання судовим прецедентом постанови Верховного Суду.

Тож постанови Верховного Суду щодо справ будь-якої юрисдикції мають враховуватися судами всіх юрисдикцій, оскільки процесуальним законодавством для усіх спеціалізацій судів встановлений єдиний механізм забезпечення єдності судової практики. Таким чином, при вирішенні господарських спорів господарським судом слід враховувати правову позицію будь-якого Касаційного суду у складі Верховного Суду.

У Постанові Верховного Суду від 6 березня 2019 року [8], ухваленої колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, висловлена позиція, що при застосуванні норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного кримінального суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати Касаційного кримінального суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного кримінального суду.

Слід враховувати внутрішню ієрархію ланок Верховного Суду при визначенні юридичної сили постанови відповідної ланки. Відповідно до п. 10-1 ч. 2 ст. 46 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Верховного Суду з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів, систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій Верховного Суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані. Із розглянутих питань Пленум Верховного Суду приймає постанови, які публікуються в офіційному друкованому органі та розміщуються на веб-сайті Верховного Суду. Можна припустити, що як судовий прецедент варто застосовувати постанови Верховного Суду, які зазначені Пленумом Верховного Суду у його постанові та опубліковані.

Певний час ще з радянських часів як специфічна форма судового прецеденту застосовувалися постанови Пленуму Верховного Суду України.

Висновки

господарський суд прецедент законодавство

За відсутності прямої вказівки закону судове рішення господарського суду може виступати судовим прецедентом. При цьому правовий механізм його використання визначений нормами чинного законодавства, а судова практика усуває прогалини і доповнює визначеності його застосування.

Список використаних джерел

1. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико-правовий аспект): дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01: теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2002. 19 с.

2. Гураленко Н.А. Судовий прецедент в системі джерел права: філософсько-правовий аспект: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.12: філософія права; Львів. держ. ун-т внутр. справ. Львів, 2009. 18 с.

3. Курило В.І., Панталієнко П.В. Судовий прецедент у правовій системі України: окремі аспекти практики реалізації .Visegrad journal on yuman rights, 2016. № 5 (ч. 2). С.100-104.

4. Сахнюк В.В. Роль та місце судового прецеденту у системі джерел національного права. Молодий вчений, 2017. № 5.1 (45.1). С.119-122.

5. Косович В.М. Судова практика як засіб подолання недоліків нормативно-правових актів України. Вісник Львівського університету. Серія юридична, 2016. Випуск 62. С.14-22.

6. Дашковська О.Р. Судовий прецедент і судова практика як джерела права. Вісник Академії правових наук України, 2011. № 1 (64). С. 34-41.

7 Висновок Консультативної ради європейських суддів № 20 (2017) про роль суддів у забезпеченні єдності застосування закону.

8. Постанова Верховного Суду від 06 березня 2019 р. по справі № 756/5803/ 17-к // Єдиний державний реєстр судових рішень.

Размещено на Allbest.ru