Механізм застосування цивільно-правової відповідальності до юридичних осіб публічного права

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Механізм застосування цивільно-правової відповідальності до юридичних осіб публічного права

Парасюк В.М.

Анотація

У науковій статті проаналізовано як загальні теоретичні конструкції, категорії й механізм цивільно-правової відповідальності, так і приватні поняття й закономірності, що виникають і проявляються в разі залучення юридичних осіб публічного права до різних видів правової відповідальності, піддані критичному аналізу окремі законодавчі норми та матеріали правозастосовної практики й надано рекомендації щодо вдосконалення законодавства.

Автор розкриває низку проблемних питань, що стосуються механізму застосування цивільно-правової відповідальності до юридичних осіб публічного права. Особлива увага приділяється виникненню та правовому регулюванню цивільно-правової відповідальності, можливості й порядку звернення до форми переважно суб'єкта правопорушення.

Підтримується думка, що систему юридичних осіб публічного права становлять державні та комунальні установи, публічні заклади й фонди, унітарні державні та комунальні підприємства, юридичні особи приватного права інших організаційно-правових форм, які уповноважені здійснювати публічно-правові функції.

Юридичними особами публічного права визнаються організації, які поряд із цивільно-правовою правосуб'єктністю володіють також публічно-владними повноваженнями, завдяки чому вони відрізняються від юридичних осіб приватного права. Юридичні особи публічного права є носіями прав та обов'язків публічного характеру.

Автор звертає увагу на низку проблем практичного впровадження норм цивільно-правової відповідальності щодо юридичних осіб публічного права. Зроблено висновок, що закріплення спеціальних норм у законодавстві, яке регулює порядок звернення за захистом цивільних прав, дасть змогу покращити ситуацію.

На основі вивчення загальних питань про підстави й умови цивільно-правової відповідальності, співвідношення цивільно-правових санкцій і заходів відповідальності, функцій і принципів цивільно-правової відповідальності юридичних осіб публічного права, а також аналізу правоздатності юридичних осіб публічного права та їх участі в різних правовідносинах як суб'єктів права зроблено висновок про моногалузевий цивільно-правовий характер норм про майнову відповідальність юридичних осіб публічного права, оскільки найбільш ефективно відносини щодо відшкодування та компенсації шкоди можуть бути реалізовані тільки у формі цивільних правовідносин.

Також доведено, що юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права характеризуються родовими ознаками юридичної особи, але поряд із цим мають певні видові особливості, які зумовлені їхнім правовим статусом.

У зв'язку з цим механізм застосування цивільно-правової відповідальності також є відмінним.

Ключові слова: юридична особа публічного права, юридична особа приватного права, цивільно-правова відповідальність, цивільно-правова правосуб'єктність, публічно-владні повноваження, деліктна відповідальність, субсидіарна відповідальність.

Annotatіon

The scientific article analyzes the general theoretical structures, categories and mechanism of civil liability, as well as the private concepts and patterns that arise and manifest when attracting public law entities to different types of legal responsibility, subjected to critical analysis of certain legal rules and materials of law enforcement and recommendations were made to improve the legislation.

The author reveals a number of problematic issues concerning the mechanism of application of civil liability to public law entities. Particular attention is paid to the emergence and legal regulation of civil liability, liability, possibility and procedure of appealing to the form of predominantly the subject of the offense.

The opinion is supported that the system of legal entities under public law is made up of state and communal institutions, public institutions and funds, unitary state and communal enterprises, legal entities of private law of other organizational and legal forms, which are authorized to perform public-legal functions.

Public-law entities are organizations that, in addition to civil law, also have public-authority powers, making them different from private-law entities. Public-law entities are holders of public-law rights and obligations.

The author draws attention to a number of problems of practical implementation of the rules of civil liability for legal entities under public law. It is concluded that the consolidation of special rules in the legislation governing the procedure for applying for the protection of civil rights will allow to improve the situation.

Based on the study of general issues on the grounds and conditions of civil liability, the ratio of civil penalties and measures of liability, functions and principles of civil liability of legal entities of public law, as well as the analysis of the legal capacity of public entities and their participation in different legal relationships in the quality of the subjects of the law the conclusion is made about the mono-sector civil law nature of the rules on the property liability of legal entities of public law, since it is most effective relations for compensation and compensation for harm can only be implemented in the form of civil legal relations.

It is also proved that public-law legal entities and private-law legal entities are characterized by generic characteristics of a legal entity, but at the same time they have certain specific features that are conditioned by their legal status. The mechanism of civil liability is therefore also different.

Key words: public-law entity, private-law entity, civil liability, civil personality, public-authority, tort, subsidiary liability.

Вступ. Частиною економічних відносин у нашій країні є взаємовідносини господарюючих суб'єктів публічного та приватного права щодо створення і споживання різних матеріальних благ, регулювання яких відбувається як на державному, так і на приватному рівні.

Юридичні особи в цивільному обороті існують у постійному взаємозв'язку, утворюючи єдиний економічний організм, тому що їхня роздільна діяльність не має ніякого сенсу. Разом із цим кожна юридична особа публічного та приватного права має свої самостійні інтереси, які часто можуть входити врозріз з інтересами інших учасників цивільного обороту.

Законодавець безпосередньо в Цивільному кодексі (далі ЦК) України визначає критерій для класифікації юридичних осіб на види. За порядком створення вони поділяються на юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Ці два види юридичних осіб характеризуються родовими ознаками юридичної особи, але водночас мають певні видові особливості, зумовлені їхнім правовим статусом. У зв'язку з цим механізм застосування цивільно-правової відповідальності також є відмінним.

Цивільно-правова відповідальність, зокрема, юридичних осіб публічного права належить до правових феноменів і незмінно привертає увагу дослідників. Це пояснюється тим, що саме через механізм дії цивільно-правової відповідальності визначається, в кінцевому підсумку, ефективність правового регулювання, дієвість і «здоров'я» правової системи, тому проблема відповідальності не втратила ні своєї привабливості для правознавців, ні практичної й теоретичної значущості. Дотичними щодо цього є праці таких науковців, як В. Амельченко, В. Борисова, А. Довгерт, С. Іванов, І. Канзафарова, В. Кочин, В. Кравчук, І. Кучеренко, Н. Кузнєцова, Р Майданик, О. Первомайський, Р Прилуцький, В. Примак, Л. Радченко, Т. Сліпачук, В. Фролов, О. Харитонов та ін. Наукове вчення про юридичних осіб публічного права як учасників цивільно-правових відносин, які здатні нести цивільно-правову відповідальність, є досить репрезентативним.

Постановка завдання. Метою статті є характеристика цивільно-правової відповідальної юридичних осіб публічного права у взаємозв'язку з ознаками юридичних осіб та особливостями їхньої правосуб'єктності.

Результати дослідження. Поняття «юридичні особи публічного права» є новелою чинного цивільного законодавства. Р. Майданик стверджує, що сьогодні систему юридичних осіб публічного права становлять державні та комунальні установи, публічні заклади й фонди, унітарні державні та комунальні підприємства, юридичні особи приватного права інших організаційно-правових форм, які уповноважені здійснювати публічно-правові функції [1, с. 4]. У частині 3 ст. 81 ЦК України зазначається, що в цивільному законодавстві встановлюється порядок створення юридичних осіб приватного права. Своєю чергою, порядок утворення юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом. В. Борисова визначає, що юридичною особою публічного права є публічно-правове утворення, яке має на меті державні інтереси, задоволення яких слугує неодмінною умовою й гарантією їх існування та розвитку [2, с. 7-8].

Отже, варто стверджувати, що науковці неоднозначно оцінюють доцільність урахування під час характеристики юридичних осіб публічного права лише однієї ознаки, а саме створення її розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

О. Первомайський із цього приводу зауважує, що «порядок утворення юридичних осіб публічного права не може бути ототожнений з ухваленням певного розпорядчого акта компетентного органу влади, оскільки останній є лише однією зі складових такого порядку» [3, с. 90].

На думку О. Посикалюка, юридична особа публічного права характеризується такими ознаками: 1) створюється розпорядчим актом Президента України або органу місцевого самоврядування; 2) порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України й законом; 3) юридичні особи публічного права наділяються спеціальною цивільною правоздатністю; 4) юридичні особи публічного права діють з метою забезпечення публічних інтересів і потреб значної кількості людей [4, с. 55]. Правовий статус юридичних осіб публічного права конкретизується в спеціальних законодавчих актах, у яких також і конкретизується мета їх створення. Так, відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року № 3166-УІ, міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи влади виконують окремі функції з реалізації державної політики [5].

Схвально варто оцінити позицію Ю. Юркевич, що «чіткі формальні критерії поділу юридичних осіб публічного права, окрім підстави створення, ЦК України не закріплює, а окремий закон, який визначав би правовий статус юридичних осіб публічного права, досі не прийнято» [6, с. 47]. Отже, для визначення конкретного виду юридичної особи доцільно звернутися до нормативно-правових актів, що встановлюють правовий статус такого суб'єкта.

Юридичними особами публічного права визнаються організації, які поряд із цивільно-правовою правосуб'єктністю володіють також публічно-владними повноваженнями, завдяки чому вони відрізняються від юридичних осіб приватного права. За своїм правовим статусом юридичні особи публічного права є публічно правовими об'єднаннями. Вони мають особливе цільове призначення реалізацію не просто загальних, а й суспільних інтересів. Юридичні особи публічного права не вправі переслідувати приватні інтереси своїх учасників шляхом використанням наданих повноважень.

Юридичні особи публічного права є носіями прав та обов'язків публічного характеру. Якщо вони беруть участь у цивільно-правових відносинах, то при цьому вони можуть мати також права й обов'язки приватноправового характеру, але визначальне значення все ж мають права й обов'язки першої групи.

У науковій літературі стверджується, що особливістю правового статусу юридичних осіб публічного права є можливість покладення на державу, АР Крим, територіальні громади обов'язку цивільно-правової відповідальності за заподіяну цими юридичними особами шкоду. І. Кучеренко описує два випадки виконання такого обов'язку. По-перше, це деліктна відповідальність за шкоду, завдану юридичною особою публічного права під час виконання нею публічних функцій, а по-друге, субсидіарна відповідальність у випадках, коли юридичні особи є учасниками цивільно-правових відносин, за борги юридичних осіб публічного права [7, с. 13-14]. Схвально оцінюючи наведену позицію, все ж варто зауважити, що це правило є швидше винятком із загальної презумпції, яка випливає з ч. 1 ст. 176 ЦК України. У нормі стверджується, що держава, АР Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, установлених законом [8]. До винятків із цього правила належать випадки відшкодування шкоди, передбачені ч. 7 ст. 77, ст. ст. 1173-1176 ЦК України. Особливістю визначених виняткових правил є правовий режим майна юридичних осіб публічного права. Як слушно зауважує О. Первомайський, звернення стягнення на майно будь-якої юридичної особи публічного права можна розглядати як звернення стягнення на майно самої держави чи певної територіальної громади, оскільки саме вони залишаються власниками майна, переданого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування тощо [9, с. 50-51].

В. Примак із цього приводу припускає, що ключовим елементом цивільно-правового статусу юридичних осіб публічного права є не загалом відповідальність за їхні дії з боку засновників, а виключно субсидіарна відповідальність суб'єктів публічного права за власними зобов'язаннями створених ними правосуб'єктних організацій [10, с. 387].

Загальні положення щодо субсидіарної відповідальності передбачено в ст. 619 ЦК України, відповідно до якої, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність [8].

К. Левандовські визначає субсидіарну відповідальність як вид цивільно-правової відповідальності, що настає в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань основним боржником унаслідок його відмови, відсутності або недостатності в нього для цього майна та за якої обов'язок щодо виконання такого зобов'язання (повністю або в певній частин) покладається на субсидіарного (додаткового) боржника [11, с. 40]. У літературі цивілісти виділяють такі ознаки субсидіарної відповідальності: 1) застосовується у випадках, прямо передбачених законом або договором; 2) настає, якщо в зобов'язанні беруть участь основний і додатковий боржники; 3) покладається на осіб, які не несуть основної відповідальності перед кредитором; 4) не може перевищувати обсягу основної відповідальності [12, с. 456].

Цивільно-правова природа відповідальності додаткового боржника є дискусійною. К. Левандовські стверджує, що для цього учасника цивільно-правових відносин субсидіарна відповідальність настає в разі недостатності майна в основного боржника, що встановлено в судовому порядку [11, с. 38]. Натомість І. Бейцун пропонує розглядати субсидіарну відповідальність не у власному значенні відповідальності, а як специфічний обов'язок особи, який вона повинна виконати не внаслідок скоєння правопорушення, а за наявності відповідних юридичних фактів, визначених законом [13, с. 117].

Юридичні особи публічного права виступають у цивільно-правових відносинах нарівні з іншими суб'єктами. Це положення загалом не суперечить ст. 82 ЦК України, відповідно до якої на юридичних осіб публічного права в цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом. Вони зобов'язані належно здійснювати свою діяльність у цивільних правовідносинах, не порушуючи права та законні інтереси інших суб'єктів [8].

За загальним правилом, юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном. Це положення пролонговує свою дію аж до можливості визнання юридичної особи банкрутом. Однак цілком імовірними є випадки, до яких не видається за можливе застосувати розглядувану процедуру. В. Блащук із цього приводу зауважує, що неприйнятним є, наприклад, вилучення державними виконавцями в правоохоронного органу комп'ютерів, призначених для зберігання баз даних на правопорушників, або продаж із прилюдних торгів майнового комплексу казенного підприємства, яке здійснює діяльність, провадження котрої закон дозволяє виключно юридичним особам указаної категорії [14, с. 56].

У сучасних умовах діяльності юридичних осіб публічного права не видається за можливе вести мову про їхню майнову відокремленість. У розглядуваному випадку може йтися про застосування довірчої власності поза речовими правами оперативного управління та господарського відання. Натомість В. Примак пропонує в контексті встановлення відмінностей у режимах цивільно-правової відповідальності юридичних осіб публічного і приватного права зберегти дію інституту оперативного управління майном, яке передається державній або комунальній установі для виконання нею функцій, відповідно, державної влади чи місцевого самоврядування [10, с. 390]. Схожої позиції дотримується А. Довгерт, який наполягає на невиправданості безоглядної відмови від використання зазначеного інституту [15, с. 175]. Безумовно, що застосовувати режим оперативного управління за юридичними особами приватного права є невиправданим.

Слушну позицію висловлює В. Борисова, яка пише, що «законодавець виходить із відмінностей у правосуб'єктності юридичних осіб у галузі публічного і приватного права. У сфері публічного права це в основному питання юридичної субординації й підлеглості; у сфері приватного права питання координації. У тих же випадках, коли публічні юридичні особи стають учасниками цивільних правовідносин, на них, якщо інше не випливатиме із закону, поширюватимуться норми ЦК України» [16, с. 34].

Отже, в контексті цивільно-правової відповідальності доцільно проводити поділ на юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права, оскільки механізм реалізації цих відносин щодо різних видів є різним. Якщо юридичні особи, які наділені правом виконувати публічні функції, відповідають за зобов'язаннями всім своїм майном, то в контексті учасників цивільних правовідносин вони не можуть мати статусу публічних.

Держава й територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке, відповідно до закону, не може бути звернено стягнення. А. Каленчук пише, що «закріплення в законодавстві обов'язку держави нести відповідальність за завдану шкоду є свідченням про прагнення розбудови в Україні дійсно правової держави з високим рівнем законності» [17, с. 51]. Своєю чергою, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, установлених законом (ч. 1 ст. 176 ЦК України). Юридичні особи, створені вказаними суб'єктами, не відповідають за їхніми зобов'язаннями. За аналогічним правилом визначається те, що держава не відповідає за зобов'язаннями АР Крим, територіальних громад. Відповідно, АР Крим і територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями держави. О. Первомайський зауважує, що не викликає сумнівів, що звернення стягнення на майно будь-якої юридичної особи публічного права (органу влади, підприємства, установи) можна розглядати як звернення стягнення на майно самої держави Україна чи певної територіальної громади, оскільки саме вони залишаються власниками майна, переданого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, державному чи комунальному підприємству або установі [9, с. 50-51].

Перелік винятків із загального правила про розмежування відповідальності держави АР Крим, територіальних громад законодавчо визнано. Це, зокрема, стосується таких випадків: 1) відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно (ст. 1170 ЦК України); 2) відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади АР Крим або органом місцевого самоврядування (ст. 1173 ЦК України); 3) відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування (ст. 1174 ЦК України); 4) відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади АР Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності (ст. 1175 ЦК України); 5) відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК України) [8].

Висновки

Проаналізувавши як загальні теоретичні конструкції, категорії й механізм цивільно-правової відповідальності, так і приватні поняття й закономірності, що виникають і проявляються під час залучення юридичних осіб публічного права до різних видів правової відповідальності, ми піддали критичному аналізу окремі законодавчі норми та матеріали правозастосовної практики й надали рекомендації щодо вдосконалення законодавства. На основі вивчення загальних питань про підстави та умови цивільно-правової відповідальності, співвідношення цивільно-правових санкцій і заходів відповідальності, функцій і принципів цивільно-правової відповідальності юридичних осіб публічного права, а також аналізу правоздатності юридичних осіб публічного права та їх участі в різних правовідносинах як суб'єктів права зроблено висновок про моногалузевий цивільно-правовий характер норм про майнову відповідальність юридичних осіб публічного права, оскільки найбільш ефективно відносини щодо відшкодування та компенсації шкоди можуть бути реалізовані тільки у формі цивільних правовідносин.

Також доведено, що юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права характеризуються родовими ознаками юридичної особи, але поряд із цим мають певні видові особливості, які зумовлені їхнім правовим статусом. У зв'язку з цим механізм застосування цивільно-правової відповідальності також є відмінним.

правовий відповідальність цивільний законодавчий

Список використаних джерел

1. Майданик Р Види юридичних осіб публічного права в Україні. Юридична Україна. 2010. № 6. С. 4-10.

2. Борисова В.І. До проблеми участі публічних юридичних осіб у цивільних правовідносинах. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Трансформація відносин власності в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми». Одеса, 2003. С. 7-8.

3. Первомайський О.О. Юридична особа публічного права: проблеми визначення поняття. Приватне право і підприємництво. 2013. № 12. С. 88-92.

4. Посикалюк О.О. До питання про поняття юридичної особи публічного права. Університетські наукові записки. 2015. № 1 (53). С. 46-59.

5. Про систему центральних органів виконавчої влади : Закон України від 17.03.2011 № 3166-УІ.

6. Юркевич Ю. До розмежування статусу юридичних осіб (їх об'єднань) публічного та приватного права. Підприємництво, господарство і право. 2016. № 1. С. 46-50.

7. Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права : монографія. Київ : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. 328 с.

8. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 № 435-ІУ.

9. Первомайський О.О. Деякі питання цивільно-правової відповідальності територіальних публічно-правових утворень. Приватне право і підприємництво. 2009. Вип. 8. С. 49-51.

10. Примак В.Д. Цивільно-правова відповідальність юридичних осіб : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2007. 432 с.

11. Левандовські К.М. Поняття субсидіарної відповідальності та її правова природа. Вісник Одеського національного університету. 2009. Вип. 1 «Правознавство». Т. 14. С. 36-41.

12. Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Старцев О.В. Цивільне право України. Київ : Істина, 2011. 808 с.

13. Бейцун І.В. Об'єднання юридичних осіб в цивільному праві: порівняльно-правовий аналіз : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. Київ, 2006. 18 с.

14. Блащук Т.В. Особливості участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах. Приватне право і підприємництво. 2009. № 8. С. 51-56.

15. Довгерт А. Кодифікація приватного (цивільного) права України / за ред. проф. А. Довгерта. Київ : Український центр правничих студій, 2000. 336 с.

16. Борисова В.И. К проблеме правосубъектности юридического лица. Проблеми законності. 2000. Вип. 43. С. 32-37.

17. Каленчук А.М. Особливості цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану органами державної влади у сфері нормотворчої діяльності. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2015. № 14. Т 2. С. 50-52.

Размещено на Allbest.ru