Кримінально-правова охорона життя особи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ КОЛЕДЖ ТУРИЗМУ ТА ГОТЕЬНОГО ГОСПОДАРСТВО

РЕФЕРАТ

з навчальної дисципліни «Кримінальний процес»

на тему: «Кримінально-правова охорона життя особи в Україні»

Виконала: студентка 3 курсу

заочної форми навчання

32 ПВ(Б)з групи

Александрова А.О.

Київ - 2019

Зміст

1. Поняття, принципи, предмет, структура, мета і функції кримінального права України

2. Склад злочину: поняття і значення

3. Види покарань, основні та додаткові покарання

Висновки

Список використаних джерел

1. Поняття кримінального права, його принципи, предмет, структура, мета і функції кримінального права України

Поняття кримінального права використовується в декількох значеннях, а саме, як:

· самостійна галузь права;

· галузь законодавства України;

· різновид правової науки;

· юридична навчальна дисципліна.

Використання поняття кримінального права як галузі права, науки і навчального курсу ґрунтується на єдиній нормативно-правовій базі, системі чинних норм кримінального права, тобто галузі кримінального законодавства України.

Кримінальне право відрізняється від інших галузей вітчизняного права особливими завданнями, своїм предметом охорони, а також специфічним предметом і методом правового регулювання.

Завданням Кримінального права - це правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ч. 1 ст. 1 КК).

У теорії кримінального права виділяються такі його функції:

· регулятивна, яка проявляється у впливі на поведінку людей кримінально-правових приписів, конкретних заборон, що сформульовані в КК;

· охоронна, яка пов'язана з безпосередньою охороною тих об'єктів (життя та здоров'я особи, власність, довкілля тощо), посягання на які тягне кримінальну відповідальність;

· виховна - проявляється у формуванні свідомої потреби людини дотримуватися законів;

· попереджувальна (превентивна) - спрямована щодо осіб, стосовно яких виявилася неефективною виховна функція. Вона полягає в погрозі покаранням будь-кому з членів суспільства при вчиненні ним злочину.

Предметом охорони кримінального права України - є права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України (ч. 1 ст. 1 КК)

Це визначення цілком відповідає змісту ст. З Конституції України, в якій наголошується, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Слід мати на увазі, що вказані у ч. 1 ст. 1 КК суспільні відносини та цінності не регулюються, а лише охороняються кримінальним правом. Зазначені відносини й цінності регулюються засобами інших галузей права - конституційного, цивільного, адміністративного, земельного тощо. Те, що для кримінального права є предметом охорони, для інших галузей права є предметом регулювання.

Предметом регулювання кримінального права є суспільні відносини, які виникають у зв'язку із вчиненням злочину.

Особливості будь-яких суспільних відносин визначаються особливостями їх учасників, а також колом прав та обов'язків цих учасників.

Учасниками кримінально-правових відносин є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а, з іншого - держава, що виступає в особі уповноважених на те органів (це, зокрема, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, суд).

Зазначені органи мають право і зобов'язані притягнути особу до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин і застосувати до неї покарання чи вжити інші кримінально-правові заходи.

Особа, яка вчинила злочин, зобов'язана понести покарання та інші обмеження, пов'язані з кримінальною відповідальністю, і має право вимагати, щоб її відповідальність повністю відповідала положенням кримінального закону.

Метод правового регулювання, що притаманний тільки кримінальному праву, полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1 КК).

Тобто, метод правового регулювання кримінального права має дві складові:

· визначення того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами;

· які покарання застосовуються до осіб, що вчинили злочини.

Саме метод правового регулювання найбільш повно відрізняє кримінальне право від інших галузей законодавства.

Якщо завдання, а також предмети охорони та регулювання багато в чому можуть збігатися з іншими галузями законодавства, то метод кримінального права ні за яких підстав не може бути використаний іншою галуззю. Норми конституційного права, цивільного права, адміністративного права, кримінального процесу тощо не визначають і не можуть визначати того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

При цьому важливо мати на увазі, що мова йде не просто про покарання, а про покарання кримінальні. Вони можуть, на перший погляд, бути схожими із санкціями, що використовуються іншими галузями законодавства. Наприклад, штрафні санкції мають норми адміністративного права, фінансового права.

Однак штраф, а також інші види кримінального покарання кардинально відрізняються від санкцій інших галузей законодавства процедурою застосування, державними органами, що застосовують заходи примусу, правовими наслідками тощо. Так, штраф як кримінальне покарання може бути призначений винній особі лише судом, а особа, засуджена до штрафу, визнається такою, що має судимість. Штраф, як санкція норм інших галузей права, може бути призначений не тільки судом, а й іншими державними органами. При цьому накладення такого штрафу не тягне судимості.

Норми кримінального права не тільки визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, а й підставу кримінальної відповідальності, принципи чинності кримінального закону в часі, просторі і щодо кола осіб, підстави й умови, за яких особа, що вчинила злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи від покарання, особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх тощо.

Однак сутність кримінального права та особливості його методу правового регулювання проявляються саме через сукупність норм, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Особливе значення методу правового регулювання обумовило й назву кримінального права у багатьох мовах (наприклад, в англійській -- США, Велика Британія), в т. ч. й українській. «Crime» латинською мовою означає злочин. Відповідно кримінальне право законодавство про злочини, а Кримінальний кодекс - Кодекс про злочини.

Оскільки, як було вказано вище, друга складова методу правового регулювання кримінального права, а саме: визначення покарання за злочини, також є унікальною особливістю цієї галузі законодавства, цілком природно, що в деяких країнах назва цієї галузі є похідною від поняття «покарання», «кара» (pravo karne - Польща, наказательно право - Болгарія). І в українській мові іноді цю галузь права також називають «карне право». Похідною від і назви найбільш тяжкого покарання (відповідати «головою» - синонім смертної кари) виникла і назва цієї галузі права російською і мовою - «уголовное право».

Специфічна риса кримінального права України полягає також у 1 його джерелах - норми кримінального права формулюються тільки у законах Вони можуть також міститися в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною ; Радою України.

У п. 2 ст. 92 Конституції вказується, що виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та відповідальність за них.

З погляду історичної справедливості необхідно підкреслити, що кримінальне право України бере свій початок у звичаєвому, неписаному праві. Звичаї й положення судової практики довгі роки були живильним середовищем, основою писаного кримінального права. І в даний час роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, які мають рекомендаційний характер, чимало слугують подоланню складнощів застосування кримінального закону.

Вітчизняне кримінальне право як система взаємозалежних юридичних норм складається з відповідних кримінально-правових інститутів.

Інститут кримінального права - це сукупність однорідних кримінально-правових норм, які регулюють групу однорідних суспільних відносин.

Кожна норма кримінального права належить до того чи іншого інституту Загальної чи Особливої частини КК. Норми кримінального права, як правило, соціально обґрунтовані, тісно між собою взаємопов'язані, діють системно, стосовно до конкретного випадку вчинення злочину діють одночасно кілька взаємозалежних кримінально-правових норм і інститутів, а іноді також норм й інших галузей права.

Кримінальне право як галузь українського права розвивається й удосконалюється шляхом уточнення та доповнення окремих його інститутів. Зміст норм й інститутів кримінального права визначається домінуючими в суспільстві економічними відносинами, його соціальною структурою й етичними поглядами, а також політичним устроєм держави. З огляду на необхідність оновлення кримінального законодавства у зв'язку з фундаментальними перетвореннями економічних, політичних і соціальних відносин, у 2001 р. був прийнятий і з 1 вересня того ж року набрав чинності новий Кримінальний кодекс України.

Під принципами кримінального права розуміються основоположні ідеї, які визначають зміст кримінального права в цілому і його окремих інститутів. Принципи є орієнтиром діяльності відповідних державних органів та суду при застосуванні кримінального закону.

Механізм дії принципів кримінального права полягає в тому, що вони є підґрунтям правової свідомості осіб, які мають безпосереднє відношення до застосовування кримінального закону: дізнавачів, слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів тощо. А це, у свою чергу, є засобом виконання завдань кримінального права - правового забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

КК не містить норм, в яких би безпосередньо формулювалися й відповідно іменувалися принципи кримінального права. Водночас вони об'єктивно існують і обумовлюють зміст багатьох норм Загальної частини КК.

Принцип законности У Римському праві цей принцип був втілений у відому формулу: «Nullum crimen sine lege» («Немає злочину без вказівки на те в законі»).

Конституцією України принцип законності щодо кримінального права сформульований у такому вигляді: виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами та відповідальність за них (п. 22 ст. 92). Це конституційне положення набуло розвитку й уточнення в частинах 3 і 2 ст. З КК - злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання ним чинності, включаються до нього після набрання ними чинності.

Інакше кажучи, діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються:

· лише кримінальними законами;

· закон є кримінальним, якщо він включений до КК.

Законність означає, що:

· кваліфікація конкретних діянь особи як злочинних безумовно і повністю повинна здійснюватися уповноваженими на те органами і посадовими особами в точній відповідності до кримінального закону;

· особі, яка вчинила злочин, покарання чи (та) інші заходи кримінально-правового характеру призначаються тільки того виду і в тих межах, що передбачені відповідними нормами КК;

· застосування до зазначених осіб інших кримінально-правових заходів, пов'язаних із вчиненим ними злочином (наприклад, видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, іноземній державі - ст. 10 КК), відбувається лише за підставами та в порядку, що передбачені КК.

Принцип законності виключає застосування норм за аналогією (ч. 4 ст. З КК). Яким би суспільно небезпечним не видавався вчинок особи, яка посягнула на певні цінності чи порушила певні норми інших галузей права (наприклад, приховування злочинів, вчинених близькими родичами, або самовільне будівництво житла, або порушення тиші в нічний час, або самовільний відстріл бродячих свійських тварин), але якщо такі дії не передбачені КК у якості злочинних, її не можна притягнути до кримінальної відповідальності.

Принцип вини передбачає, по-перше, особисту відповідальність винної у вчиненні злочину особи, по-друге,- кримінальну відповідальність тільки фізичних осіб, які умисно або з необережності вчинили злочин.

У ст. 62 Конституції України принцип вини щодо застосування кримінального покарання сформульований через презумпцію невинуватості, «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Це конституційне положення дослівно відтворене у ч. 2 ст. 2 КК.

Принцип індивідуального характеру відповідальності базується на конституційному положенні, відповідно до якого юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ст. 61 Конституції України). До кримінальної відповідальності може бути притягнута лише фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до чинного КК може наставати кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Цей принцип, який інколи йменують ще принципом особистого характеру відповідальності, означає, зокрема, що ніякі інші особи (у тому числі її близькі та родичі) не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за діяння, які вони не вчинювали. Індивідуальний (особистий) характер відповідальності випливає також з інших норм КК (зокрема, ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 6, ч. 2 ст. 17, статті 7 та 21, в яких вказується, що покарання застосовуються до особи, яка вчинила злочин).

Наведене вище дозволяє сформулювати загальне визначення кримінального права України як галузі вітчизняного законодавства.

Кримінальне право - це система взаємопов'язаних і побудованих на певних принципах юридичних норм, які:

· мають форму кримінальних законів;

· прийняті для правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності та інших законодавчо визначених суспільних відносин і цінностей;

· визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили;

· регулюють суспільні відносини, які виникають у зв'язку із вчиненням злочину.

Систему кримінального права складають певним чином упорядковані кримінально-правові норми. У ст. З КК закріплене положення, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України.

Кримінальне право України складається з юридичних норм Загальної та Особливої частин.

Відповідно до цього побудована й структура КК. Загальна частина КК складається з п'ятнадцяти розділів, що містять 108 статей. У її нормах визначаються чи регулюються положення загального характеру, зокрема:

· завдання КК, підстави та принципи кримінальної відповідальності;

· принципи чинності кримінального закону в часі, у просторі і щодо кола осіб;

· поняття й категоризація злочинів, а також їх стадій;

· ознаки суб'єкта злочину;

· форми вини;

· поняття співучасті, види співучасників;

· повторність, сукупність та рецидив злочинів;

· обставини, що виключають злочинність діяння;

· правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності;

· поняття та види покарання, порядок призначення покарання;

· звільнення від покарання та його відбування;

· правові наслідки судимості, строки її погашення та зняття судимості;

· примусові заходи медичного характеру та примусове лікування;

· особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Особлива частина КК складається з XX розділів і містить 339 статей, в яких визначаються:

· які суспільно небезпечні діяння є злочинами;

· які види покарання і в яких межах підлягають застосуванню до осіб, що вчинили ці злочини;

· підстави й умови, за наявності яких особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289);

· дефініції окремих понять:

§ повторності злочину - п. 1 примітки до ст. 185;

§ бюджетних коштів - п. 1 примітки до ст. 210;

§ воєнізованих та збройних формувань - пункти 1 і 2 примітки до ст. 260;

§ транспортних засобів - примітка до ст. 286;

§ допінгу - примітка до ст. 323.

Завершується КК Прикінцевими та перехідними положеннями та Переліком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

2. Склад злочину: поняття і значення

Чинний КК, так само, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину.

Склад злочину - це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК),матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені нормами Особливої частини КК.

Злочин, як реальний факт, не може служити підставою кримінальної відповідальності, оскільки містить у собі деякі ознаки, що не впливають на відповідальність.

Тому тільки сукупність вказаних у законі ознак, суттєвих для визначення суспільної небезпеки та характеру певного виду злочину, утворює склад злочину, факт встановлення якого і є підставою для кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину за певною статтею КК.

Ст. 2 КК як підставу кримінальної відповідальності визначає факт «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину,передбачений цим Кодексом».

Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину.

По-перше, відомо, що кожне суспільно небезпечне діяння володіє різноманітними ознаками об'єктивного й суб'єктивного характеру. Але при цьому кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі,постійні й типові для більшості діянь ознаки.

Оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов'язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо - впливати на ступінь суспільної небезпеки зокрема.

По-друге, склад злочину - це законодавче поняття про злочин і вказує лише на ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність.

Відповідно до ст. З КК «законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».

Тобто, ознаки складу злочину встановлюються лише кримінальним законом, а не будь-якими іншими законодавчими актами. Виняток становлять нормативно-правові акти, що наповнюють кримінально-правові норми з так званими бланкетними диспозиціями відповідним змістом, уточнюють ознаки окремих складів злочинів (прикладом можуть бути ознаки складів злочинів,передбачених статтями 247 та 274 КК).

Класичний принцип «Nullum crimen sine lege» передбачає, що усі кримінально карані діяння мають були описані у законі про кримінальну відповідальність. Згідно з цим принципом правові звичаї не можуть визначати злочинність діяння.

Неприпустимо також і застосування аналогії, яка означає можливість притягнення до кримінальної відповідальності особи за діяння, яке прямо не передбачене законом про кримінальну відповідальність, але оцінюється як суспільно небезпечне за якоюсь кримінально-правовою нормою, найбільш близькою за своїми ознаками до вчиненого діяння.

Світовій практиці відомі випадки аналогії в застосуванні кримінального закону. Такий підхід свого часу був притаманний і вітчизняному кримінальному праву. Так, у радянському кримінальному праві аналогія існувала до 1958 р. і виступала способом розширення та посилення кримінальної відповідальності, а також використовувалась як інструмент політичних репресій.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає повну заборону застосування аналогії. Частина 4 ст. З КК прямо вказує, Що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Склад злочину - це, насамперед, сукупність передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з цих ознак свідчить про відсутність складу злочину в цілому, що відповідно до кримінально-процесуального законодавства України (п. 2 ст. 6, ст. 213, ст. 324 КПК) усуває можливість настання кримінальної відповідальності.

Історія розвитку кримінально-правової науки свідчить про те, що спочатку поняття «склад злочину» (corpus delicti - лат.) мало не матеріальне, а виключно процесуальне значення. Під ним розумілися лише сліди,що їх залишає злочинне діяння в матеріальному світі: мрець, знаряддя вбивства,знаряддя та засоби вчинення інших злочинів тощо. За таких обставин встановлення складу злочину надавало можливість переконатися в наявності події злочину та являло собою першу стадію процесу. Другою стадією був так званий спеціальний розшук злочинця. В англійському праві термін «corpus delicti» і досі має процесуальний, доказувальний відтінок і служить об'єктивним свідченням вчинення злочину.

Наукова розробка інституту складу злочину обумовила те, що поняття «склад злочину» міцно завоювало позиції у матеріальному праві - передусім кримінальному праві Німеччини, де до середини XIX століття склалося відносно стале вчення про склад злочину.

Завдяки дослідженням німецького вченого Белінга під складом злочину, у вузькому значенні слова, почали розуміти опис у законі індивідуальних ознак злочину, що характеризують притаманний для даного злочину зміст і за якими він відрізняється від інших злочинів.

Відомий російський вчений-юрист М.С. Таганцев визначив склад злочину як сукупність своєрідних рис або ознак, на підставі яких злочинне діяння входить до групи юридичних відносин як кримінально карана неправда.

У сучасному вітчизняному кримінальному праві найбільшого поширення набуло поняття складу злочину, сформульоване А.Н. Трайніним, який визначив склад злочину як сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. З огляду на це, можна дійти висновку, що злочин являє собою - конкретний акт поведінки особи, а склад злочину - юридичну абстракцію, його законодавчу модель, без якої конкретне діяння неможливо визнати злочинним.

Наука кримінального права визначає не лише загальне поняття складу злочину, а й поняття складів окремих груп злочинів, що посягають на однорідні суспільні відносини, наприклад, на статеву свободу та статеву недоторканність особи (статті 152-156 КК), власність (статті 185-198 КК) тощо. Склади певних злочинів (вбивство, грабіж, контрабанда,самоправство тощо) визначаються відповідними нормами закону про кримінальну відповідальність. Диспозиціями цих норм передбачено найбільш характерні та специфічні ознаки, що притаманні конкретному злочинові.

Склади конкретних злочинів охоплюють не лише закінчений злочин, а й готування чи замах на злочин, а також дії співучасників у вчиненні злочину. При цьому склади таких злочинів визначаються не лише за допомогою норм Особливої частини КК, а й з використанням норм Загальної частини КК (ст. 14, 15, 26, 27, 28, 29, 30), що містять у собі характеристику як об'єктивних, так і суб'єктивних ознак зазначених різновидів злочинної діяльності.

У сучасному кримінальному праві значення складу злочину вбачається, насамперед, в його функціях, тобто в тій ролі, яку виконує поняття складу злочину в боротьбі зі злочинністю та у правозастосовній діяльності.

Наукою кримінального права визначено, що склад злочину, як один із найбільш важливих інститутів, виконує функції:

· фундаментальну;

· процесуальну;

· розмежувальну;

· гарантійну.

Фундаментальна функція складу злочину полягає в тому, що він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності. Законною підставою кримінальної відповідальності склад злочину виступає тому, що його ознаки описані в законі й більш ніде.

Єдиною підставою тому, що іншої підстави просто не існує. Інша поведінка особи, що не містить складу злочину, не може бути підставою кримінальної відповідальності.

Достатньою підставою тому що встановлення складу злочину - це все (необхідні мінімум і максимум), що вимагається для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Необхідною підставою тому що склад злочину виступає необхідною умовою такої відповідальності. Без встановлення складу злочину кримінальна відповідальність виключається.

Процесуальна функція складу злочину полягає в тому, що саме встановлення складу злочину визначає межі розслідування і є головним завданням будь-якого розслідування. Інші факти, які не мають відношення до складу злочину,не мають значення для кваліфікації злочинів. Вони можуть мати інше кримінально-правове (скажімо, для призначення покарання), цивільно-правове тощо значення.

Розмежувальна функція складу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину відмежовується злочинна поведінка від незлочинної,один склад злочину від іншого. КК не містить двох складів злочинів, які були б повністю ідентичні за всіма ознаками.

Гарантійна функція складу злочину полягає в тому, що точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав людини.

Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинна нести відповідальність саме за той злочин, який вона вчинила. Застосування закону, який посилює чи зменшує відповідальність за фактично вчинене, є неприпустимим. Крім того, існування поняття складу злочину надає кожному громадянинові можливість самоорієнтації, обмежуючи рамки його свободи через точний опис протиправної поведінки.

Значення складу злочину полягає також і в тому, що він конкретизує, наповнює правовим змістом саме поняття злочину.

Поняття злочину та поняття складу злочину тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Вони по-різному відображають суттєві ознаки одних і тих самих явищ суспільного життя - злочинів.

У понятті злочину розкривається його соціально-політичний зміст як суспільно небезпечного діяння, що посягає на суспільні відносини, які перебувають під охороною закону про кримінальну відповідальність. Воно охоплює лише найбільш характерні й суттєві ознаки, притаманні кожному злочину, вказує на найбільш важливі соціальні й правові властивості злочину, завдяки яким останній відрізняється від інших правопорушень.

Поняття злочину конкретизується в кримінальному праві у формі окремих складів злочину, що виступають як своєрідна міра, масштаб злочину.

3. Види покарань, основні та додаткові покарання

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Метою покарання є не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

· штраф;

· позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

· позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

· громадські роботи;

· виправні роботи;

· службові обмеження для військовослужбовців;

· конфіскація майна;

· арешт;

· обмеження волі;

· тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

· позбавлення волі на певний строк;

· довічне позбавлення волі.

Основними покараннями:

· громадські роботи;

· виправні роботи;

· службові обмеження для військовослужбовців;

· арешт;

· обмеження волі;

· тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

· позбавлення волі на певний строк;

· довічне позбавлення волі.

Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.

Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 КК.

злочин покарання кримінальний право

Висновки

Таким чином наведено теоретичне та практичне розуміння поняття "покарання", як важливої категорії юриспруденції.

Основним завдання роботи полягало в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічних засад, нормативних основ та практичної діяльності дослідити предмет та сутність поняття покарання, його видів, системи, класифікації.

На підставі обробленого матеріалу можна зробити наступні висновки:

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого.

У ході використовувались загальнотеоретичні і спеціально-наукові методи пізнання.

Основним серед сукупності методів, що використовувався при написанні роботи був логіко - сегментивний метод , за допомогою якого було здійснено сходження від абстрактного до конкретного. Системно-структурний метод дозволив всі види покарань розглянути як елементи єдиної системи. Застосований метод єдності логічного та історичного дозволив означити сутність розвитку поняття мети покарання його багатогранності, в усій повноті - з усіма випадковостями, частковостями, що викривляють об'єктивну логіку розвитку; з усім позитивним, що накопичено історичним досвідом.

Крім того, у процесі роботи використовувались методи наукового пізнання. Методи класифікації, групування та системний були використанні для визначення різновидів сприйняття предмету. За допомогою порівняльно-правового аналізу з'ясувалось закономірне і випадкове у змісті явищ.

Визначено актуальність даного питання на сучасному етапі розвитку України як правової держави.

Означено в ході опрацювання джерел, що кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод, а тому мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи-на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення).

Список використаних джерел

Нормативно-правові акти:

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - Кіровоград, Державне видавництво, 1998.

2. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями на 28 листопада 2019 р. - Київ, 2001.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями на 28 листопада 2019 р. - Київ, 2012.

Література:

4. Ю.В. Баулін Кримінальне право України: Загальна частина: підручник // В.В. Сташиса - Харків: Право, 2010.

5. Ємельянов В.П. Кримінальне право України: Загальна частина: наук.-практ. посіб. // В.П. Ємельянов - Харків: Право, 2018.

Размещено на Allbest.ru