Розголошення державної таємниці ст.328 КК України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра кримінального, кримінально - виконавчого права та кримінології

Курсова робота

З дисципліни: Кримінальне право

на тему: «Розголошення державної таємниці ст.328 КК України»

Чернігів - 2018



ЗМІСТ

СПИСОК СКОРОЧЕННЯ СЛІВ ТА СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

1.1 Поняття та правові ознаки державної таємниці

1.2 Історичні аспекти кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ РОЗГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

2.1 Об'єктивні ознаки досліджуваного складу злочину

2.2 Суб'єктивні ознаки складу злочину передбаченого ст.328 КК України

РОЗДІЛ 3. СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ РИСИ РОЗГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ З ІНШИМИ ВИДАМИ ЗЛОЧИНУ

3.1 Відмінності складу злочину розголошення державної таємниці від державної зради

3.2 Особливості притягнення до кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці та шпигунства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



СПИСОК СКОРОЧЕННЯ СЛІВ ТА СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ

ДТ - Державна таємниця;

РНК - Рада Народних Комісаріатів;

НКВС - Народний Комісаріат внутрішніх справ;

ВРНГ - Вища Рада Народного Господарства;

НКЗС - Народний Комісаріат закордонних справ;

НКП - Національна Конфедерація Праці;

НКШС - Народний Комісаріат шляхів сполучення;

ОДПУ - Об`єднане державне політичне управління;

ЦК РКП (б) - Центральний комітет Російської комуністичної партії;

РВРР - Революційна військова рада Республіки ;

СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Республік.



ВСТУП

Актуальність даної теми в тому, що державна таємниця є досить важливим поняттям як для внутрішньої, так і для зовнішньої політики держави. За відсутності відповідальності за розголошення державної таємниці, може бути порушена цілісність держави, що в остаточному варіанті (це не виключено) може призвести до розпаду держави як такої.

Охорона державної таємниці є одним із складових елементів забезпечення національної безпеки України, суб'єкти на яких покладено функції забезпечення національної безпеки, тією чи іншою мірою забезпечують й охорону державної таємниці.

Кожен наділений правом на інформацію, правом не тільки знати, бути проінформованим, але й правом поширення цієї інформації. Суверенітет України, необхідність забезпечення її оборони та безпеки, диктує необхідність обмеження такого права. Володіння інформацією, що ставить під загрозу інтереси безпеки держави, так званими відомостями, що становлять державну таємницю, має бути пов'язане з виконанням вимоги про її збереження та розповсюдженні серед обмеженого кола осіб, що багато в чому ґрунтується на довірі до них. [3]

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є режим державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів законодавства єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці що забезпечує безпеку держави.

Предметом дослідження виступають: певним чином матеріалізовані відомості, що становлять державну таємницю.

Мета дослідження: вплив державної таємниці на інформаційну діяльність та способи захисту державної таємниці.

Для того, щоб виконати поставлену мету, треба виконати такі завдання:

- дати загальну характеристику злочину розголошення держаної таємниці;

- розглянути історію становлення організації захисту державної таємниці;

- розкрити кожен з елементів складку злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона);

- вказати на відповідальність за скоєння злочину, а також на відповідальність за вчинення злочину за ст.114 КК України.

Основними методами написання курсової роботи є: метод дослідження, суть якого полягає у визначенні сутності, значення та особливостей злочину передбаченого ст.328 КК України. Історичний метод полягає у дослідженні становлення покарання. Метод спостереження, визначення основних проблем застосування покарання, а також метод узагальнення.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається з трьох розділів, змісту, вступу, основної частини, висновків, списку використаної літератури та додатків.



РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

1.1 Поняття та правові ознаки державної таємниці

Державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Основною підставою класифікації секретної інформації є ступінь секретності. Ця категорія характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою. Законодавством передбачено три ступені секретності для інформації, що становить державну таємницю: «особливої важливості», «цілком таємно», «таємно». Зі ступенем секретності безпосередньо пов'язаний і максимальний строк дії режиму секретності інформації. Він не може перевищувати для інформації із ступенем секретності «особливої важливості» - 30 років, для інформації «цілком таємно» - 10 років, для інформації «таємно» - 5 років. У деяких випадках Президент України може встановлювати більш тривалі строки дії рішень про віднесення інформації до державної таємниці. [4]

Охорона державної таємниці передбачає впровадження комплексу організаційно-правових заходів, до яких, зокрема, належать:

- єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації;

- обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації:

- спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці.

Згідно зі ст. 22 Закону України «Про державну таємницю» надання допуску громадян до державної таємниці передбачає:

визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією;

перевірю громадянина у зв'язку з допуском до державної таємниці;

взяття громадянином на себе письмового зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;

одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв'язку з його допуском до державної таємниці;

ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

Допуск до державної таємниці не надається у разі:

відсутності у громадянина обґрунтованої необхідності в роботі із секретною інформацією;

сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України;

відмови громадянина взяти на себе письмове зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;

наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку;

наявності у громадянина психічних захворювань, які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці.

Окремою процедурою є надання допуску до державної таємниці керівникові органу державної влади, органу місцевого самоврядування. підприємства, установи, організації, допуск до державної таємниці якого передбачений його службовими обов'язками. В таких випадках допуск до державної таємниці надається наказом чи письмовим розпорядженням посадової особи, що призначає його на посаду.

За наявності у громадянина відповідним чином оформленого допуску до державної таємниці та відповідної потреби або у зв'язку з виконанням службових обов'язків ухвалюється рішення про надання доступу до державної таємниці. Рішення про доступ до державної таємниці передбачає надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею. [2]

До державної таємниці можуть бути віднесені такі відомості:

1) відомості у військовій області;

2) відомості в області економіки, науки і техніки;

3) відомості у сфері зовнішньої політики та економіки;

4) відомості в області розвідувальної, контррозвідувальної та оперативно-розшукової діяльності.

Не підлягають засекречування відомості:

Про надзвичайні події і катастрофи, які загрожують безпеці та здоров'ю громадян, і їх наслідки, а також про стихійні лиха, їх офіційних прогнозах і наслідки;

Про стан екології, охорони здоров'я, санітарії, демографії, освіти, культури, сільського господарства, а також про стан злочинності;

Про привілеї, компенсації і пільги, що надаються державою громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам і організаціям;

Про факти порушення прав і свобод людини і громадянина;

Про розміри золотого запасу та державних валютних резервах країни;

Про стан здоров'я вищих посадових осіб країни;

Про факти порушення законності органами державної влади та їх посадовими особами.



1.2 Історичні аспекти кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці

Початок в справі захисту ДТ і кримінально-каральні заходи за злочини пов'язані з розголошуванням, передачею або втратою важливих державних документів і секретів, зайняття шпигунством, дії що завдають шкоди державі, належить Німеччині, прикладу якої послідували Австро-Угорщина, Франція, Італія і Україна. Німецьке Укладення 1871 року передбачало, під загрозою каторжної в'язниці (каторги), повідомлення іноземному уряду або розголошування планів зміцнень або документів, актів і відомостей, збереження яких було необхідно дотримувати в таємниці від ворожих держав. Арештом або грошовим штрафом карався той, хто, без особливого дозволу знімав плани або малюнки фортець або окремих кріпосних споруд. До злочинних дій відносилися також: збір відомостей про розпорядження або предмети, що стосуються військової сили або оборони країни, з наміром повідомити їх іноземному уряду; розголошування у пресі відомостей про положення, рух, сили і операції армії, якщо була видана заборона про розголошування такого роду або якщо винний міг передбачати, що це може заподіяти шкоду інтересам держави.

Зведення законів забороняло посадовцям розголошувати державні таємниці, під загрозою страти або каторги.

Укладення про покарання 1885 роки передбачало:

а) відкриття українськими підданим будь-якої ДТ іноземцям, навіть не ворожих до України держав, а також повідомлення їм планів російських фортець і інших укріплених споруд, гаваней, портів, арсеналів або публікація цих планів без дозволу уряду каралася по ст. 256 -- поселення у віддалених місцях Сибіру;

б) відкриття посадовою особою ДТ іноземним урядам, з наміром або без наміру -- по необережності каралося по ст. 425 -- звільнення із служби та відправлення до в'язниці.

У разі, коли посадовець допустив, унаслідок недбалості, зникнення важливих (таємних) документів законом було передбачено (ст. 425 Укладення) -- в'язниця. 20 квітня 1892 року почав діяти закон, який надавав повноваження Міністру Юстиції, за угодою з військовим міністром або морським міністерством (за злочини вказані в ст. 256 Укладення) судити військовим судом.

До соціалістичної революції серйозних змін в справі організації захисту ДТ не відбувалося, та і не до цього було. Дуже багато було проблем політичних -- внутрідержавних.

Молодій Радянській республіці довелося розробити і створити ефективну систему захисту державної таємниці, яка, в модифікованому стані, продовжує існувати і в наші дні. Її основні принципи і структура були сформовані в 20 -- 30 роки. Потім, тільки редагувалися і доповнювалися керівні документи і мінялися назви органів захисту інформації.

Першим кроком у створенні централізованої системи захисту державної таємниці можна назвати організацію органів контррозвідки. Про ефективність їх роботи написано достатньо багато. Була введена система паспортного контролю для впорядкування процесу в'їзду і виїзду з території Радянської республіки. Зокрема, у листопаді 1917 були затверджені декретом РНК «Правила в'їзду і виїзду з України». А 24 квітня 1919 року був виданий декрет РНК «Про порядок видачі закордонних паспортів». Ефективність цих заходів в той період була не високою. Майже будь-який охочий міг оформити собі фальшиві або підроблені документи.

У 1920 році НКВС, згідно Ухвал Ради праці і оборони від 18 серпня 1920 року, було надане виняткове право, визначати порядок в'їзду і виїзду в окремі місцевості. Таким чином, вперше в історії України, було введене поняття території або району особливого режиму. Значно пізніше ці райони і території трансформуються в «закриті» міста.

Наприкінці 20-х років була проведена уніфікація складу секретних органів і встановлена стандартна номенклатура посад секретних апаратів установ і організацій. У центральних апаратах ВРНГ і НКЗС, НКП, НКШС створені секретні відділи, в решті наркоматів -- секретні частини, а в главках, управліннях і відділах секретні частини і секретні відділення відповідно. Номенклатура посад секретних органів включала: завідувач, інструктори, секретарі (помічники секретарів), кореспонденти, старші друкарки, помічники секретарів, архіваріуси. Структура секретних органів передбачала: секретне діловодство, машбюро, креслярське бюро, стенографічне бюро, група контролю, група по обліково-розподільній роботі, бюро пропусків і довідок. Конкретний склад секретних органів визначався наркоматами за узгодженням із спецвідділом при ОДПУ. Служби захисту інформації називалися по-різному: секретні частини, підвідділи секретного діловодства, шифрувальні відділи і т.д.

Перша спроба навести лад у сфері обробки і зберігання секретних документів була зроблена 30 серпня 1922 року. Тоді Секретаріат ЦК РКП (б) прийняв ухвалу «Про порядок зберігання секретних документів». У цьому документі вперше було зафіксовано, що для організації і ведення секретного діловодства необхідне створення секретних частин.

У тому ж році Оргбюро ЦК РКП прийняло ухвалу «Про порядок зберігання секретних ухвал ЦК РКП (б). Аналогічний документ був виданий і в Червоній Армії. Наказ РВРР 2011 визначав порядок поводження з цілком таємною кореспонденцією. Але, у виданому в 1924 році навчальному посібнику «Техніка штабної служби. Оперативна служба військових штабів (у військовий час)», призначеному для слухачів військової академії, знов, як і три роки тому, автор присвятив цілий розділ питанням секретного діловодства.

Ухвалою РНК 24 квітня 1926 року був затверджений новий відкритий «Перелік відомостей, які складають державну таємницю, що за своїм змістом спеціально охороняються». Всі відомості були розділені на три групи: відомості військового характеру, зведення економічного характеру і зведення іншого характеру. Окрім цього було введено три категорії секретності. Згідно переліку, вказаним в ньому відомостям, був привласнений один з трьох грифів секретності: цілком таємно, таємно і не підлягає оголошенню. Перелік мав ряд недоліків. Тому, через два місяці, спецвідділ при ОДПУ видав секретний «Перелік питань секретної, цілком таємної і що не підлягає оголошенню листуванням». У даному переліку були враховані всі недоліки попереднього переліку. Змінилася і сама структура переліку. Тепер всі відомості були розділені на чотири категорії: питання військового характеру, питання фінансово економічного характеру, питання політичного (зокрема партійного) характеру, питання загального характеру.

У 1926 році був прийнятий ряд загальносоюзних інструкцій, які регламентували окремі питання організації і ведення секретного діловодства:

«Інструкція по веденню секретного і шифрувального діловодства»; «Інструкція місцевим органам ОДПУ по спостереженню за постановкою секретного і мобілізаційного діловодства»; «Інструкція по веденню архівного діловодства і здачі справ в органи Центру архіву»; «Інструкція про порядок заготовляння і конвертування кореспонденції, дипломатичною поштою, що пересилається»; «Інструкція про порядок стенографії на секретних нарадах і засіданнях»; «Інструкція про порядок ведення і зберігання секретного листування».

Але, ці інструкції діяли недовго. У 1928 було ухвалене рішення про те, що необхідно розділити секретне діловодство і шифрувальне діловодство.

А в 1929 році була прийнята нова «Інструкція місцевим органам ОДПУ по спостереженню за станом секретного і мобілізаційного діловодства установ і організацій». Тим самим, були підтверджені функції ОДПУ по контролю з дотримання вимог секретного діловодства.

Заходи, що в той же час робляться, носили хаотичний характер і не могли забезпечити ефективного захисту державних секретів. Радянській республіці довелося розробити і створити ефективну систему захисту державної таємниці, яка, в модифікованому стані, продовжує існувати і в наші дні. Її основні принципи і структура були сформовані в 20-30 роки. Потім, тільки редагувалися керівні документи і мінялися назви органів захисту інформації.

Найбільш ефективно централізована система захисту державної таємниці працювала в 60-80 роки, такі ефективні і оптимальні були принципи, закладені ще в 20 років.

У Радянському Союзі мала місце адміністративно-правова система захисту державних таємниць. При цьому існували фактично дві системи таємниці: державна і партійна. Проблема визначення ДТ розв'язувалася не на рівні закону, а на рівні урядових ухвал. Засекречуванні відомості підрозділялися на державну і службову (військову) таємницю. В цілях запобігання розголошення державної таємниці, у пресі мала місце цензура всіх підготовлюваних публікацій, існували спеціальні переліки відомостей, несанкціонованих до відкритої публікації. Такі відомості могли публікуватися тільки в матеріалах і виданнях «Для службового користування».

Соціальна і політична перебудова, формування ринкової економіки привели до необхідності істотної зміни інформаційних відносин в російському суспільстві. Сьогодні право людини і громадянина на інформацію -- одне з суб'єктивних прав, закріплених в Декларації прав і свобод людини і громадянина і в Конституції України.

Декларація прав і свобод людини і громадянина України, від 22 листопада 1991 року, свідчить: «Кожна людина має право шукати, одержувати і вільно поширювати інформацію, обмеження цього права можуть встановлюватися Законом тільки в цілях охорони особистої, сімейної, професійної, комерційної і державної таємниці, а також моральності». [23]

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ РОЗГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

2.1 Об'єктивні ознаки досліджуваного складу злочину

Злочин розголошення державної таємниці передбачений ст.328 Кримінального Кодексу України. Цей злочин посягає на суспільні відносини у сфері охорони державної таємниці в різних сферах діяльності держави, що можна охарактеризувати, як відносини інформаційної безпеки.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є режим державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів законодавства єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці, що забезпечує безпеку держави. Його додатковим факультативним об'єктом можуть бути власність, життя та здоров'я.

Предмет злочину - певним чином матеріалізовані відомості, що становлять державну таємницю.

В основному за предметом розглядуваний злочин відрізняється від злочинів, передбачених ст. ст. 132 (розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження невиліковної інфекційної хвороби), 145 (незаконне розголошення лікарської таємниці), 168 (розголошення таємниці усиновлений), 232 (розголошення комерційної таємниці). [7]

У зв'язку з тим, що відповідно до законодавства України не можуть вважатися державною таємницею деякі види інформації (інформація про стан правопорядку, про незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб тощо), розголошення в засобах масової інформації, скажімо, фактів незаконного експорту озброєння, військової техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції є суспільне корисною (чи суспільне нейтральною) діяльністю і не може тягнути кримінальної відповідальності.

З об'єктивної сторони злочин передбачає розголошення певних відомостей, яке полягає у діях (усна чи письмова розповідь стороннім особам, по радіо тощо про зміст таємних документів, про тземні вироби чи інші матеріали, аналогічні публікації у відкритій пресі, демонстрування таємних документів, виробів чи інших матеріалів на зібранні або на телебаченню та інше віддання гласності, обнародування певних відомостей), а в окремих випадках і в бездіяльності (якщо, скажімо, недбале зберігання відповідних документів, виробів чи інших матеріалів створило умови для ознайомлення з ними сторонніх осіб).

Злочин є закінченим з моменту, коли хоча б одна стороння особа була ознайомлена зі змістом документа, виробу чи іншого матеріалу, що становлять державну таємницю. [7]

У зв'язку з тим, що існують різні ступені секретності і відповідні форми допуску до інформації («особливої важливості», «цілком таємної» і «таємної»), розповідь про інформацію більш високого ступеня секретності особі, яка, хоча й має допуск, але не допущена до інформації такого ступеня, також має розцінюватися як розголошення державної таємниці. При цьому наявність допуску в адресата розголошення державної таємниці може бути врахована як обставина, що пом'якшує відповідальність.

Викрадення на підприємствах, в установах чи організаціях офіційних документів, які містять відомості, що становлять державну таємницю, з наступним їх розголошенням кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 328 і 357.

державний таємниця зрада відповідальність

2.2 Суб'єктивні ознаки складу злочину передбаченого ст.328 КК України

Суб'єктом злочину є особа, якій відомості, що становлять державну таємницю, буди довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Такаю визнається особа, що мас відповідний допуск (першої, другої або третьої форм) до державної таємниці, наданий відповідно до законодавства України. Для кваліфікації злочину не має значення, були такі відомості довірені вказаній особі (надані за реєстром, іншим обліковим документом) чи стали відомі за інших обставин (за специфікою служби певні відомості, що становлять державну таємницю, можуть стати відомі такій особі і випадково).

Якщо зазначені відомості випадково стали відомі іншій особі (прибиральниця знайшла втрачений таємний документ, охоронець несподівано підслухав розмову тощо), вона не може нести відповідальність за їх розголошення. [19]

Розголошення державної таємниці в сфері оборони (відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю), вчинене військовослужбовцем або військовозобов'язаним під час проходження останнім зборів, кваліфікується за ч. 1 ст. 422. За ст. 328 вказані особи несуть відповідальність лише у випадку розголошення ними інформації у сфері економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, яка становить державну таємницю. Робітники і службовці ЗС та інших військових формувань України за розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, несуть відповідальність за ст. 328.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути суб'єктом злочину, передбаченого ст. 328, у випадку, коли відповідний доступ до державної таємниці їм було надано як виняток на підставі міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або письмового розпорядження Президента України відповідно до законодавства України.

Допуск до державної таємниці надається тільки осудним особам віком, як правило, від 18 років (як виняток такий допуск можуть отримати й особи у віці від 16 до 18 років -- скажімо, студенти деяких вищих навчальних закладів). Якщо особа, яка не досягла 18-річного віку, фактично отримала відповідний допуск і розголосила відомості, що становлять державну таємницю, вона, відповідно до ст. 21, є суб'єктом цього злочину. Недосягнення нею 18-річного віку саме по собі не виключає особу із сфери суспільних відносин, пов'язаних з охороною державної таємниці, і не припиняє ці відносини. Якщо відомості, що становлять державну таємницю, були розголошені психічно хворою особою, питання про притягнення її до кримінальної відповідальності вирішується на підставі даних про осудність чи неосудність особи, незалежно від того, чи правомірно їй було надано відповідний допуск. Останнє ж може бути враховане судом лише при вирішенні питання про призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений як умисно (прямий і непрямий умисел), так і з необережності (злочинна самовпевненість і злочинна недбалість). [7]

Непрямий умисел є характерним для випадків, коли фактичні наслідки як сприйняття сторонніми особами відомостей, що становлять державну таємницю, особа, якій такі відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, передбачає не як бажаний, а як можливий результат, і ставиться до цього байдуже (наприклад, не прибравши зі столу в сейф секретні папери, виходить на певний час із кабінету і залишає там наодинці сторонню особу). Для прямого ж умислу характерним є бажання ознайомити сторонніх осіб із вказаними відомостями (із похвальби; із корисливих мотивів, з метою помсти начальнику тощо).

Ставлення винного до тяжких наслідків може характеризуватися як умислом (наприклад, якщо особа, якій були довірені відомості, що становлять державну таємницю, розголосила їх по телебаченню за мотивом неправильно зрозумілих нею суспільних інтересів), так і необережністю (у більшості випадків).

З необережності цей злочин може бути вчинений, наприклад, коли відповідні відомості повідомляються особою надто голосно без врахування того, що їх можуть почути сторонні особи (злочинна самовпевненість), або в присутності інших осіб, яких вона помилково вважає такими, що мають допуск до цих відомостей (злочинна недбалість). [19]

Розголошення державної таємниці кваліфікується за ст. 328 тільки за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Відмежування злочинів, передбачених ст. 328 і ст. ст. 111 і 114, здійснюється в першу чергу за змістом умислу винного: державна зрада або шпигунство передбачають, що суб'єкт злочину бажає передати відомості, що становлять державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, а при розголошенні державної таємниці суб'єкт злочину, який діє навіть і з прямим умислом, бажає передати зазначені відомості сторонній особі, яка не є одним із вказаних адресатів. Крім того, злочин, передбачений ст. 328, відрізняється від державної зради і шпигунства змістом безпосереднього об'єкта та об'єктивної сторони і спеціальним суб'єктом.

Недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації, порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці, недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних Делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства, за відсутністю ознак шпигунства тягне адміністративну відповідальність, передбачену ст. 212-2 КАП.



РОЗДІЛ 3. СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ РИСИ РОЗГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ З ІНШИМИ ВИДАМИ ЗЛОЧИНУ

3.1 Відмінності складу злочину розголошення державної таємниці від державної зради

Відмежування злочинів, передбачених ст. 328 Кримінального Кодексу України - розголошення державної таємниці від ст. 114 - шпигунство здійснюється в першу чергу за змістом умислу винного: шпигунство передбачає, що суб'єкт злочину бажає передати ці відомості, що становлять державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, а при розголошенні державної таємниці суб'єктом злочину, який діє навіть із прямим умислом, бажає передати відомості сторонній особі, яка не є одним із вказаних адресатів. Злочин, передбачений ст. 328 Кримінального Кодексу України відрізняється від шпигунства змістом безпосереднього об'єкта, об'єктивної сторони і спеціального суб'єкта.

До спільних рис відносяться:

Об'єкт злочину. Ним є: режим державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів законодавства єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці, державна безпека України в інформаційній, а також політичній, економічній, воєнній і науково-технологічній сферах.

Предмет злочину: відомості, що становлять державну таємницю, які матеріалізовані у відповідному документі чи виробі.

Відмінні риси:

Об'єктивна сторона.

З об'єктивної сторони шпигунство може виявлятися у двох формах:

а) передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; б) збиранні таких же відомостей з метою передачі іноземній державі, її організація. Тобто, шпигунство проявляється у певних діях, на відміну від злочину передбаченого ст.328 КК України, з об'єктивної сторони злочин передбачає розголошення певних відомостей, яке полягає у діях (усна чи письмова розповідь стороннім особам, по радіо тощо про зміст таємних документів, про таємні вироби чи інші матеріали, аналогічні публікації у відкритій пресі, демонстрування таємних документів, виробів чи інших матеріалів на зібранні або по телебаченню та інше віддання гласності, обнародування певних відомостей), а в окремих випадках і в бездіяльності (якщо, скажімо, недбале зберігання відповідних документів, виробів чи інших матеріалів створило умови для ознайомлення з ними сторонніх осіб).

Суб'єкт злочину.

Суб'єкт злочину, передбаченого ст. 114, тільки іноземець або особа без громадянства. Суб'єктом злочину за ст.328 є особа, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Такою визнається особа, що має відповідний допуск (першої, другої або третьої форм) до державної таємниці, наданий відповідно до законодавства України. Для кваліфікації злочину не має значення, були такі відомості довірені вказаній особі (надані за реєстром, іншим обліковим документом) чи стали відомі за інших обставин (за специфікою служби певні відомості, що становлять державну таємницю, можуть стати відомі такій особі і випадково).

Суб'єктивна сторона.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 114, - прямий умисел, за якого особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка не підлягає передачі. Мотиви злочину на кваліфікацію злочину не впливають. За ст.328, з суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений як умисно (прямий і непрямий умисел), так і з необережності (злочинна самовпевненість і злочинна недбалість).

Непрямий умисел є характерним для випадків, коли фактичні наслідки як сприйняття сторонніми особами відомостей, що становлять державну таємницю, особа, якій такі відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, передбачає не як бажаний, а як можливий результат, і ставиться до цього байдуже (наприклад, не прибравши зі столу в сейф секретні папери, виходить на певний час із кабінету і залишає там наодинці сторонню особу). Для прямого ж умислу характерним є бажання ознайомити сторонніх осіб із вказаними відомостями (із похвальби, із корисливих мотивів, з метою помсти начальнику тощо).

Ставлення винного до тяжких наслідків може характеризуватися як умислом (наприклад, якщо особа, якій були довірені відомості, що становлять державну таємницю, розголосила їх по телебаченню за мотивом неправильно зрозумілих нею суспільних інтересів), так і необережністю (у більшості випадків).

З необережності цей злочин може бути вчинений, наприклад, коди відповідні відомості повідомляються особою надто голосно без врахування того, що їх можуть почути сторонні особи (злочинна самовпевненість), або в присутності інших осіб, яких вона помилково вважає такими, що мають допуск до цих відомостей (злочинна недбалість).

Умови звільнення від відповідальності.

Частина 2 ст. 114 КК передбачає заохочувальну норму: особа звільняється від кримінальної відповідальності за шпигунство за наявності трьох умов: 1) особа припинила свою діяльність, передбачену ч. 1 ст. 114 КК; 2) добровільно повідомила органи державної влади про вчинене; 3) внаслідок цього та вжитих заходів буде відвернено заподіяння шкоди інтересам України. Такої норми не містить ст.328 КК України.

Покарання за злочин.

Шпигунство карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років. В свою чергу розголошення державної таємниці карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі строком від п'яти до восьми років. [6]

Узагальнюючи інформацію, що ґрунтується на нормах чинного кримінального законодавства слід зробити висновок, що шпигунство від злочину передбаченого ст.328 КК України відрізняються за: об'єктивною та суб'єктивно стороною, суб'єктом злочину і звісно ж, самим покаранням.

3.2 Особливості притягнення до кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці та шпигунства

Кримінальній відповідальності за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, підлягає фізична осудна особа, яка досягла на момент скоєння злочину 16-річного віку і має або мала допуск до державної таємниці, а так само взяла на себе письмове зобов'язання щодо збереження (нерозголошення) секретної інформації, довіреної чи такої, що стала відомою у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

Крім того, військовослужбовці й прирівняні до них особи за розголошення відомостей не військового характеру, що становлять державну таємницю, які були їм довірені або стали відомі у зв'язку з проходженням служби й виконанням покладених на них обов'язків, також несуть відповідальність за ст. 328 КК України. Хоча відносно цієї категорії осіб у тексті закону пряма вказівка відсутня, однак їх службове становище свідчить про те, що вони також є спеціальними суб'єктами. Однак, якщо військовослужбовець розголошує державну таємницю військового характеру, його діяння за відсутності ознак державної зради слід кваліфікувати за ст. 422 нового КК. Звільнені в запас чи демобілізовані військовослужбовці за розголошення будь-якої інформації, що становить державну таємницю, підлягають відповідальності за ст. 328 нового КК України.

У разі розголошення державної таємниці, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства, - карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі строком від п'яти до восьми років.

Передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства, караються позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої. Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка припинила діяльність, передбачену частиною першою цієї статті, та добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.



ВИСНОВКИ

Результати проведеного дослідження дають підставу зробити такі висновки:

- першим завданням нашого дослідження було дати загальну характеристику злочину розголошення держаної таємниці. Законодавство України дає чітке визначення поняття «державна таємниця». Державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Обсяг державної таємниці залежить від політичного режиму, особливостей історичного розвитку країни, рівня взаємодії із сусідніми державами та наддержавними об'єднаннями, характеру соціально-економічних, міжетнічних, політико-правових та інших суперечностей, що виникають між суб'єктами владних взаємин, великими і малими соціальними групами безпосередньо в даній державі , а також від ступеня конфліктності у розв'язанні нею внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем.

- Друге завдання передбачало розкрити кожен з елементів складку злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона). Об'єктом злочину є режим державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів законодавства єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці що забезпечує безпеку держави. Предмет злочину - певним чином матеріалізовані відомості, що становлять державну таємницю. 3 об'єктивної сторони злочин передбачає розголошення певних відомостей, яке полягає у діях (усна чи письмова розповідь стороннім особам, по радіо тощо про зміст таємних документів, про таємні вироби чи інші матеріали, аналогічні публікації у відкритій пресі, демонстрування таємних документів, виробів чи інших матеріалів на зібранні або по телебаченню та інше віддання гласності, обнародування певних відомостей), а в окремих випадках і в бездіяльності (якщо, скажімо, недбале зберігання відповідних документів, виробів чи інших матеріалів створило умови для ознайомлення з ними сторонніх осіб).

Суб'єктом злочину є особа, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Такою визнається особа, що має відповідний допуск (першої, другої або третьої форм) до державної таємниці, наданий відповідно до законодавства України Для кваліфікації злочину не має значення, були такі відомості довірені вказаній особі (надані за реєстром, іншим обліковим документом) чи стали відомі за інших обставин (за специфікою служби певні відомості, що становлять державну таємницю, можуть стати відомі такій особі і випадково). Якщо зазначені відомості випадково стали відомі іншій особі (прибиральниця знайшла втрачений таємний документ, охоронець несподівано підслухав розмову тощо), вона не може нести відповідальність за їх розголошення. З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений як умисно (прямий і непрямий умисел), так і з необережності (злочинна самовпевненість і злочинна недбалість). Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є розголошення державної таємниці, якщо воно спричинило тяжкі наслідки. До тяжких наслідків можна віднести випадки, коли внаслідок розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, відповідні державні органи вимушені були істотно змінювати зміст стратегічних, оперативних, мобілізаційних та інших важливих планів, організацію охорони певних об'єктів, систему зв'язку, напрями науково-дослідних чи конструкторських робіт, що було пов'язано із заподіянням державі значної матеріальної шкоди.

- Третє завдання полягало вказати на відповідальність за скоєння злочину, а також на відповідальність за вчинення злочину за ст.114 КК України. Шпигунство карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років. В свою чергу розголошення державної таємниці карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається позбавленням волі строком від п'яти до восьми років. [6]

Таким чином, інформація, цінність володіння якою пронизують всі можливі сфери людської життєдіяльності, так само безперервно зростає, стає предметом не тільки побуту, повсякденного життя. Відомості, що становлять її, цілком можуть стати і предметом цивільного обороту, як купівля - продаж, вплинути на прийняття тих чи інших рішень. Іншими словами її змістом можуть стати як буденні речі, так і важливі сторони нашого життя. У першу чергу тут може йти мова про життєво важливих інтересах, суспільства, особистості і держави. Безпека, обумовлена як стан захищеності цих інтересів, щоб уникнути нанесення їм шкоди внаслідок поширення. Суверенітет України, необхідність забезпечення її оборони та безпеки, диктує необхідність обмеження такого права.

Володіння інформацією, що ставить під загрозу інтереси безпеки держави, так званими відомостями, що становлять державну таємницю, має бути пов'язане з виконанням вимоги про її збереження та розповсюдженні серед обмеженого кола осіб, що багато в чому ґрунтується на довірі до них.

Після виконання роботи можемо стверджувати, що завдання ми виконали.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. 254к/96-ВР. Редакція від 30.09.2016р. №1401-VIII. Відомості Верховної Ради України.

2. Про державну таємницю: Закон України від 05.08.2018р. №3855-XII. Відомості Верховної Ради України.

3. Про інформацію: Закон України від 01.01.2017р. № 2657-XII. Відомості Верховної Ради України.

4. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 21.06.2018р. №2469-VIII. Відомості Верховної Ради України.

5. Про національну безпеку України: Закон України від 01.05.2015р.

6. № 2939-VI. Відомості Верховної Ради України;

7. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 р. № 2341-III. Відомості Верховної Ради України.

8. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. Київ: Юридична думка, 2010. 1288 с.;

9. Сташис В.В., Тацій В.Я. Кримінальне право України. Загальна частина. Харків: Право, 2010. 456 с.

10. Баулін Ю.В., Борисов В.І., Тютюгін В.І. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Загальна частина, 5-те вид. Харків: Право, 2013. 376 с.

11. Баулін Ю.В., Борисов В.І., Тютюгін В.І. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Особлива частина, 5-те вид. Харків: Право, 2013. 1040 с.

12. Денисов С.Ф., Лавренко М.А. Словник термінів із Загальної частини кримінального права України. Запоріжжя: КПУ, 2015. 336с.

13. Мірошник Ю. Державна таємниця як складова забезпечення національної безпеки. Київ: Право, 2004 - № 9.

14. Указ Президента України «Про внесення змін до Переліку посадових осіб, на яких покладається виконання функцій державного експерта з питань таємниць» №29. 2017.

15. Корченко О. Г. Метод аналізу та оцінки величини можливої шкоди національній безпеці держави у сфері охорони державної таємниці. Харків, 2012. 18с.

16. Степанюк А. Х. Кримінально-виконавче право України. Харків: Право, 2006. 367 с.

17. Кузнєцов В.О. Кримінальне право України: Навчальний посібник. Київ: Кондор, 2005. 452 с.

18. Вереша Р. В. Кримінальне право України. Загальна частина. Київ: Центр учбової літератури, 2012. 319 с.

19. Хохлова І. В., Шем'яков О. П. - Кримінальне право України. Загальна частина. Київ: Юрайт, 2006. 272 с.

20. Хавронюк М.І., Дудоров О.О., Навроцький В.О., Музика А.А., Бойко А.М., Брич Л.П., Задоя К.П., Мельник М.І., Письменський Є.О., Ришелюк А.М. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. Видання 10-те. Київ: Юридична думка, 2018. 1360 с.

21. Архипов О.Є., Муратов О.Є. Критерії визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення інформації, що охороняється державою моногр. Київ: Наук.- вид. відділ. НА СБ України, 2011. 195 с.

22. Александров Ю.В. Кримінальне право України. Особлива частина. Київ: Правові джерела, 2008. 894 с.

23. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Київ: Атіка, 2001. 544 с.

24. Декларація прав людини і громадянина.

25. Наден О.В. Теоретичні основи кримінально-правового регулювання в Україні. Харків: Право, 2012. 272 с.

26. Сташис В.В., Тацій В.Я. Кримінальне право України. Загальна частина. Харків: Право, 2010. 456 с.

27. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. Київ.: Атіка, 2004. 488 с.

28. Александров Ю.В. Клименко В.А. Кримінальне право України. Загальна частина. Київ.: МАУП, 2004. 328 с.

29. Джужа О.М. Кримінально-виконавче право України. Загальна та Особлива частини. Навчальний посібник. Київ. : Юрінком Інтер, 2002. 298 с.

30. Мельник М.І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. Вид. 3-тє, переробл. та допов. За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. Київ.: Юридична думка, 2004. 352 с.

31. Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш Кримінальний кодекс України.: Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Видання 3. Харків.: ТОВ «Одіссей», 2006. 1152 с.

Размещено на Allbest.ru