Особливості правоохоронних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

правоохоронний законодавство правозахисний

Актуальність дослідження. Після здобуття незалежності українське суспільство почало розбудову правової держави, одним із основних принципів якої є реальність прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина. Впровадження цього принципу в життя вимагає від держави не лише декларування прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина в законодавчих актах, але й швидке створення дієвих та ефективних, механізмів їх реалізації, охорони та захисту. Заходи держави, спрямовані на профілактику правопорушень, їх припинення, відновлення порушених прав та притягнення винних до юридичної відповідальності, здійснюються, зазвичай, у межах правоохоронних відносин, що актуалізує проблему їхнього комплексного дослідження на рівні загальнотеоретичної юридичної науки.

У ч. 2 ст. 3 Конституції України головним обов'язком держави проголошено утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що розширило можливості контрагента в аспекті їх охорони та захисту, також з використанням міжнародних судових органів.

Правоохоронні відносини - правова форма соціальної взаємодії право-дієздатних суб єктів, яка носить владний характер, детермінована фактом вчинення правопорушення і має на меті відновлення порушеного права, притягнення правопорушника до певного виду юридичної відповідальності та уможливлює примусове виконання ним суб'єктивного юридичного обов язку, передбаченого законом або договором і опосередкованого правозастосовним актом.

Особливості суб'єктного складу правоохоронних відносин обумовлені правовим статусом їх учасників, а також чинниками, що мають беззаперечний вплив на нього. Юрисдикційні повноваженнями державних органів, їх службових, посадових осіб, які безпосередньо здійснюють правоохоронну діяльність. Галузевою приналежністю норм права, на підставі, яких вчинене діяння кваліфікується як суспільно небезпечне (тобто, злочин) чи суспільно шкідливе (тобто, проступок), що в процесі відбивається на процесуально-правовому статусі суб'єктів правовідносин.

Станом здоров я (фізичного та психологічного) суб'єкта в момент та після вчинення ним суспільно небезпечного діяння, що є одним із головних факторів у виборі передбачених законом заходів державного впливу (примусу), що буде застосовано до нього. Фактом притягнення суб'єкта до юридичної відповідальності в минулому, з яким закон пов'язує виникнення особливого правового статусу (наприклад, судимість у разі притягнення до кримінальної відповідальності). Вік фізичної особи, від чого залежить її дієздатність й особливо деліктоздатність. Факт відсутності або приналежності до громадянства іноземних країн, від чого залежить можливість застосування до суб'єкта, який вчинив правопорушення, окремих заходів державного впливу (наприклад, адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства).

Дослідженням цієї проблематики займалися такі науковці, як:

С.С. Алексєєв, М.Г. Александров, Б.Т. Базилєв, О.Г. Братко, Є.В. Бурлай, Ю.І. Грєвцов, А.П. Дудін, О.С. Іоффе, С.Ф. Кечек'ян, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, В.В. Лазарєв, М.І. Матузов, Н.М. Оніщенко, Ю.С. Решитов, Л.М. Розин, О.Ф. Скакун, Ю.Г. Ткаченко, Ю.К. Толстой, Р.Й. Халфіна, М.Д. Шаргородський, Л.С. Явич, І.А. Сердюк та ін. Особливої уваги потребують наукові праці таких вітчизняних учених О.І. Харитонової, І.А. Сердюк, О.В. Юристи.

Мета дослідження - визначити особливості правоохоронних відносин їх види та структуру в правовій формі соціальної взаємодії.

Об єкт дослідження - правові відносини як самостійне явище правової дійсності.

Предмет дослідження - правоохоронні відносини їх особливості та види.

Завдання дослідження:

- Розкрити зміст поняття «правоохоронні відносини», визначити його види;

- Визначити співвідношення правоохоронних та правозахисних відносин;

- Визначити структуру і види правоохоронних відносин;

- З ясувати суб активний склад правоохоронних відносин;



1. Поняття правоохоронних відносин та їх співвідношення з правозахисними відносинами

Правовідносини - це специфічні суспільні відносини, що виникають на підставі норм права, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Особливість спрямування правоохоронної діяльності полягає в тому, що зазвичай більшість правових відносин у цій сфері реалізуються на підставі норм права, які забороняють вчинення неправомірних дій (норми особливої частини КК України, норми права, які визначають склад адміністративних проступків, дисциплінарних проступків тощо).

Правоохоронна діяльність здійснюється за звичай у прояві правоохоронних відносин. Правоохоронні відносии - це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виникають між суб єктами правоохоронної системи і суспільством на праві здійснення перших необхідних повноважень, в межах цих правових відносин реалізуються заходи по забезпеченню законності та правопорядку. Правоохоронним відносинам притаманні певні ознаки:

- є різновидом правових відносин;

- правоохоронні відносини виникають, змінюються та припиняються на основі охоронних норм права;

- виникнення правоохоронних відносин зазвичай пов'язане з недотриманням і порушенням норм права, тобто з правопорушеннями;

- правоохоронні відносини виникають виникають між фізичними особами (громадянами, іноземцями, особами без громадянства, біпатриди) та юридичними особами, з одного боку, та суб'єктами правоохоронної системи з іншого;

- є вольовими відносинами, тому що: їх виникнення відбувається на основі норм права, в яких зазначена воля держави, сам факт правопорушенняяк передумова правовідносин є вольовим актом актом; в цих нормах зазначається воля держави на притягнення до відповідальності особи що порушила закон;

- правоохоронні відносини поділяються на певні стадії розвитку, а в деяких випадках одні правоохоронні відносини трансформуються в інші, виходячи з цього, важко відокремити одні від інших (наприклад, при вчиненні злочину особою, спочатку виникають кримінально-правові відносини, які фіксуються кримінально-процесуальній формі, в результаті підсудному виноситься покарання, що має форму реалізації в рамках кримінально-виконавчих відносин, а після відбуття покарання під час протікання строку зняття судимості особа знаходиться під адміністративним наглядом, отже перебуває в адміністративно-правових відносинах з державою. Склад правовідносин - це сукупність основних елементів правовідносин і спосіб юридичного зв'язку між ними з приводу соціального блага або забезпечення будь-яких інтересів.

Склад правовідносин:

Суб'єктами правовідносин - особи, організації або спільності, які на підставі норм права мають право бути учасниками правовідносин - носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Види суб'єктів правовідносин:

- фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни, особи з подвійним громадянством (біпатриди), особи без громадянства (апатриди);

- юридичні особи (товариства, установи, організації, спільноти та ін);

- соціальні організації (держава, органи держави, громадські об єднання, трудові колективи, органи місцевого самоврядування та ін.);

- соціальні спільноти (народ, нація, населення, територіальні громади та ін).

У межах однієї галузі права або міжгалузевого комплексу виділяють також загальні та спеціальні суб'єкти.

Соціально-юридичні властивості суб'єктів права:

Правосуб'єктність - здатність виступати суб'єктом правовідносин, що складається з правоздатності та дієздатності.

Правоздатність - здатність особи мати права та обов'язки.

Дієздатність - здатність особи своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Включає в себе угодоздатність і деліктоздатність.

Деліктоздатність - здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення.

Об'єктами правовідносин - матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що слугують для задоволення інтересів та потреб громадян та їх організацій, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Види об'єктів правовідносин:

- матеріальні блага - речі, кошти, цінності, земля, цінні папери, надра, територія та інші матеріальні цінності.

- духовні блага-творча діяльність людини (суспільства) та її результати.

- дії суб'єктів права - всі юридично важливі вчинки людей.

- результати діяльності суб'єктів права - конкретні акти юридично важливої поведінки.

Зміст правовідносин - це конкретна поведінка суб'єктів правовідносин та її юридичне закріплення нормами права у вигляді суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Структура змісту:

- юридичний (суб'єктивне право та юридичний обов'язок);

- фактичний (реальна поведінка суб'єктів).

Суб'єктивне право - це вид і міра допустимої поведінки суб'єкта, що забезпечується (охороняється, захищається) з боку держави. Структура суб'єктивного права:

- праводія, тобто право людини поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

- правовимога, тобто право вимоги відповідної поведінки від інших суб'єктів, як мають юридичні обов'язки (право на чужі дії);

- праводомагання, тобто право звертатися до держави за захистом свого порушеного юридичного права.

Види суб'єктивних прав:

- громадянські (особисті) (до них належать права: на життя, свобод) і особисту недоторканність; недоторканість житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; визначення національності; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті (статті 27,29-35 Конституції України));

- політичні (політичні права пов'язані з наявністю громадянства України та на відміну від особистих прав, адресованих Конституцією України «кожному», належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, в управлінні державою (статті 36, 38-40 Конституції України));

- соціально-економічні (належать до таких важливих сфер життя, як власність, трудові відносини, здоров'я, відпочинок, і служать забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально-значущих потреб й інтересів особи (статті ІЗ, 14, 41, 42 Конституції України - економічні; 43-49 Конституції України - соціальні), їх втілення робить державу соціальною, тобто такою, яка забезпечує гідний рівень життя людини, і її право на вільний розвиток);

- культурні (до культурних прав і свобод належать право на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (статті 53,54 Конституції України));

- права-гарантії (гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України (статті 55-57, 59,64). До них належать права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов'язків, правову допомогу, а також неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина).

Юридичний обов'язок - вид і міра належної поведінки суб'єкта права.

Виділяють загальні (матеріальні) і спеціальні (юридичні) передумови виникнення правовідносин.

Загальні (матеріальні) передумови виникнення правовідносин:

- наявність не менше двох суб'єктів права як учасників правових відносин;

- об'єкт правовідносин - окремі інтереси або блага як матеріальні так і не матеріальні, з приводу володіння якими або захисту яких суб'єкти вступили у відносини.

Спеціальні (юридичні) передумови виникнення правовідносин:

- нормативна основа, характерною ознакою якої є відповідні норми права, що регулюють певний вид суспільних відносин;

- правосуб'єктна основа, що визначає здатність особи до участі в тому чи іншому виді цивільно-правових відносин;

- юридико-фактична основа, тобто певні юридичні факти (фактичні склади) реальної дійсності з наявністю яких норми права, пов'язують виникнення, зміну або припинення відповідних прав і обов'язків правосуб'єктної особи (може розглядатись і як передумова правовідносин, і як структурний елемент).

Згідно зі ст. 3 Конституції України, «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава несе відповідальність перед людиною (громадянином) за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Зробивши висновок з цього положення, надзвичайно актуальною в умовах сьогодення є проблема розвитку правозахисної діяльності. Вона, безумовно, має певні спільні ознаки з правоохоронною діяльністю, але має відмінності як за предметом, так і за суб'єктами її реалізації.

Так, до прикладу адвокати можуть здійснювати право встановлювальні або право забезпечувальні дії. Досить широкими є повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Проте предмет правозахисної діяльності досить вужчий, аніж у правоохоронній діяльності. Він стосується лише правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям і особам без громадянства та захисту фізичних осіб від обвинувачення.

Правозахисна діяльність, яка реалізується державними й недержавними органами, має декілька складових. Вони, зокрема, полягають у роз'ясненні громадянам їх прав та обов'язків. У Конституції України закріплюється важливе право знати свої права й обов'язки (ст. 57) та право на юридичну допомогу (ст. 59). Державним органом, який має сприяти розвиткові юридичних послуг із метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг правового та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи на місцях. До органів юстиції належать органи з виконавчого провадження, органи реєстрації актів цивільного стану, органи державної реєстрації нормативно-правових актів та громадських об'єднань, а також нотаріат.

Правозахисна діяльність полягає у правовій допомозі юридичним та фізичним особам, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства у спірних питаннях з охорони права, захисті фізичних осіб від обвинувачення та у державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами.

По-перше, тим, що гарантування охорони прав громадян стало одним із принципів правової системи та державного життя, що знайшов відображення в Конституції. Державні органи і окремі службові особи, самостійно виконуючи свої професійні функції і завдання, зрідка порушують конституційні права та правомірні інтереси фізичних і юридичних осіб або не дбають про них. Тому захист прав громадян потрібен, незважаючи на наявність системи контролю за законністю з боку суду, органів прокуратури та інших уповноважених на це органів.

По-друге, міжнародні політико-правові інститути звертають достатньо велику кількість уваги правам людини в посттоталітарних країнах. Для Української держави дотримання міжнародних стандартів з прав людини стало одним із пріоритетів внутрішньої політики. Про це свідчить прийняття в нашій країні нових політичних документів з основних питань розвитку демократії, захисту прав людини, проведення судово-правової реформи.

По-третє, правозахисні інститути є незалежними від державних органів, для них характерна відкритість, гласність, хто потребує захисту своїх прав і свобод. Механізми захисту прав і свобод громадян виникають у процесі взаємодії органів влади та громадянського суспільства і це стало реальним гарантом від відомчого або неправомірного втручання. В Україні поступово створюється адміністративна юстиція, яка базується на наявності у громадян не тільки приватних, а й публічних прав й завдяки цьому окремі громадяни можуть вступати у правові відносини з державою щодо захисту своїх приватних прав.

Правозахисна діяльність полягає у захисті прав та інтересів громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб щодо спірних питань їхніх прав і охоронюваних інтересів, а також у наданні правової допомоги від обвинувачення, посилення правових гарантій охорони прав і свобод від втручання органів влади та управління. Предмет правозахисної діяльності стосується правової допомоги юридичним особам, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, а також захисту фізичних осіб від обвинувачення. Кількість осіб, які потребують допомоги та захисту, з кожним роком збільшується.

Правозахисна функція, яку виконують державні й недержавні органи, має багато елементів. Здебільшого - це роз'яснення громадянам їхніх прав та обов'язків, надання юридичної допомоги, представництво в суді, правоохоронних органах тощо. Державним органом, який мприяє розвитку юридично-інформаційних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, надання їм платних послуг правового й технічного характеру є Міністерство юстиції України та його органи на місцях. До органів юстиції входить компетенція з виконавчого провадження судових рішень, реєстрації актів громадянського стану, державної реєстрації нормативно-правових актів і громадських об'єднань, а також забезпечення діяльності нотаріату.

Правозахисну функцію виконує адвокатура, яка є професійною правозахисною недержавною структурою. Свою діяльність вона спрямовує, на захист громадян і осіб від обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах, у досудовому порядку та в інших органах влади.

Разом із тим, громадяни України мають право вільного вибору захисника і можуть обирати захисником своїх інтересів особу, яка є фахівцем у галузі права, якщо така особа може легально надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи. Лише за виключенням кримінальних справ, захист у суді з кримінальних справ здійснюється лише адвокатами. У 1998 р. в Україні розпочала свою роботу нова право-захисна інституція - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Таким чином, здійснення і забезпечення правоохоронної діяльності виконують державні органи, а правозахисної - як державними, так і недержавними органами. Здійснення правоохоронної діяльності передбачає використання примусу, а здійснення правозахисної діяльності унеможливлює (забороняє) використання примусу, окрім того що необхідний в межах процесуальнох діяльності, щодо застосування обставин певної справи.

У демократичній, правовій державі правоохоронна і правозахисна діяльність мають бути, як умога наближеними один до одної, доповнював та розкривати основу (суть) одна одної.

Законодавство як джерело права повинно тримати вектор дії на захист інтересів суспільства та людини окремо, а вже потім на інтереси держави. Зрозуміло, що закони мають історичний і політичний характер вцілому. Теж саме можна сказати і про окремі інтереси держави, і про окремі інтереси людини. Потрібне створення належних правових умов, грамотної нормативно-правової бази для розвитку вільного громадянина - це і є ключовим напрямком державної політики. Тільки прийняття справедливих законів на основі Конституції України -є важливим завданням, яке має засвідчувати реальне визнання та формувати ефективне забезпечення принципу верховенства права в Україні.

2. Види правоохоронних правовідносин

Правоохоронні відносини виникають здебільшого у більшості галузей права, оскільки прояви протиправної поведінки - правопорушення можливі в будь-якій галузі. Тому, дослідивши проблематику теми, доцільно простежити особливості правовідносин у сфері правоохоронній діяльності в аспектах основних галузей права, нормами яких регулюється робота суб'єктів правоохоронної системи.

Види правовідносин у сфері правоохоронної діяльності за галузями: Конституційні правовідносини - це вольові суспільні відносини, що урегульовані нормами конституційного права, суб'єкти яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Своєрідність конституційних правовідносин, учасниками яких є суб'єкти правоохоронної системи, обумовлена:

- особливим юридичним змістом;

- права і обов'язки суб'єктів конституційних правовідносин з участю суб'єктів правоохоронної системи, є двох видів: перші безпосередньо здійснюються в певних категоріях відносин, інші реалізуються на підставі норм інших галузей права, що конкретизують вказані права та обов'язки;

- мають особливий склад суб'єктів - учасників цих відносин.

Суб'єкти правоохоронної системи в процесі здійснення своїх повноважень вступають в різноманітні конституційно-правові відносини. І ці правовідносини в переважній більшості - відносинами влади і підпорядкування. Участь у конституційно-правових відносинах суб'єктів правоохоронної системи може бути представлена або органом в цілому (як показує практика, це буває вкрай рідко), або його структурними підрозділами, або окремими посадовими особами.

Що до підстав виникнення, зміни, припинення даних правових відносин є, як правило, акти органів державної влади - закони України, постанови Кабінет Міністрів України, інших органів виконавчої гілки влади, рішення та постанови органів місцевого самоврядування. Конституційні правовідносини за участю суб'єктів правоохоронної системи, як правило, пов'язані з юридичними фактами-діями, але при цьому не виключаються юридичні факти-події.

У цілому, говорячи про значення Конституції України 1996 року для виникнення, зміни і припинення правовідносин за участю суб'єктів правоохоронної системи, варто зазначити:

- по-перше, Конституція формує основні принципи організації і функціонування суб'єктів правоохоронної системи (глава І Конституції»);

- по-друге, визначає завдання суб'єктів правоохоронної системи (глави І, II, VII, VIH, XII Конституції);

- по-третє, визначає межі компетенції цих органів та їх працівників (глави І, II, VII, VIH, XII Конституції).

Підсумовуючи потрібно констатувати, що конституційні правовідносини в діяльності суб'єктів правоохоронної системи, як правило, на практиці виникають, змінюються, припиняються не на основі юридичних фактів, закріплених у конституційних нормах, а на підставі юридичних фактів, закріплених у галузевих нормах права.

Адміністративні правовідносини найбільш характерні для правоохоронної діяльності, оскільки, більша частина суб'єктів правоохоронної системи входять до системи виконавчо-розпорядчих органів. Це відносини владного змісту між громадянами та державними органами.

Отже, адміністративні правовідносини - це частина суспільних відносин, що керується нормами адміністративного права, шляхом впливу на поведінку суб'єктів у сфері державного управління, з чого виникають між такими суб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.

Діяльність суб'єктів правоохоронної системи поділяється на два взаємопов'язані види:

- організаційна діяльність суб'єктів правоохоронної системи;

- безпосередня діяльність суб'єктів правоохоронної системи по реалізації покладених на них завдань.

Перший полягає в правильній побудові підрозділів і служб суб'єктів правоохоронної системи, в законній організації виконання покладених функцій, більш вдосконалену роботу апаратів суб'єктів правоохоронної системи та ін. Цей напрямок носить внутрішньо-організаційний характер і регулюється спеціальними, зазвичай, так званими відомчими нормативним актами. Для адміністративно-правових відносин, що виникають в механізмі відтворення цього напряму діяльності суб'єктів правоохоронної системи характерно те, що вони виникають в середині апаратів зазначених суб'єктів, їх учасниками стають тільки працівники або певні структурні підрозділи. (Прикладом таких відносин є відносини між двома працівниками поліції при складанні плану роботи; відносини, що виникають при інструктажах, на оперативних нарадах і т. ін.)

Наступний вид діяльності має своїм змістом безпосереднє практичне здійснення функцій суб'єктів правоохоронної системи. Адміністративно-правовим відносинам, які створюються в процесі здійснення цього напряму, характерний зовнішній характер, де зовнішньо-правова форма правоохоронної діяльності найбільш ефективно характеризується в теорії як юридичний факт.

Таким чином виходячи з викладеного вище, можна класифікувати адміністративно-правові відносини суб'єктів правоохоронної системи в наступній послідовності:

а) внутрішні адміністративно-правові відносини, зміст яких складає внутрішньо-організаційна діяльність суб'єктів правоохоронної системи;

б) зовнішні адміністративно-правові відносини, змістом яких є неупереджено здійснення завдань, покладених на суб'єктів правоохоронної системи.

Відповідно, адміністративно-правові відносини в діяльності суб'єктів правоохоронної системи мають характерні, специвічні риси:

- дані відносини виникають в особливій сфері державного управління;

- аналіз адміністративно-правових відносини в діяльності суб'єктів правоохоронної системи, дозволяє зробити висновок, що їх об'єкт відрізняється від об'єкта інших правових відносин. Його специфіка обумовлена компетенцією суб'єктів правоохоронної системи, а також формами і методами їх діяльності;

- саме в адміністративно-правових відносинах суб'єкти правоохоронної системи виступають безпосередньо як каральні органи, в той же час тісно пов'язані з громацькістю, тим самим служать в ролі інструменту формування ставлення населення до суб'єктів правоохоронної системи;

- цей вид правових відносин - головним змістом діяльності поліції громадської безпеки, так само як кримінально-процесуальні разом з оперативно-розшуковими правовідносинами - кримінальної поліції. При цьому фактично має місце певне неминуче повторення в виникненні, зміні та припиненні правовідносин, вказаних видів у тому чи іншому підрозділі поліції.

Кримінальні правовідносини являють собою загально-охоронні - такі до яких належать регулятивні властивості - правовідносини, які виникають, розвиваються і припиняються у зв'язку зі вчиненням злочинів, що передбачені нормами кримінального права у вигляді специфічного взаємозв язку, між державою (за дорученням та від імені якої виступають правоохоронні органи), особою, що вчинила злочин, і потерпілим від злочину, які наділяються суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, що забезпечуються примусовою силою держави.

Будь-яке порушення будь-якої заборони, що закріплені в кримінальному законодавстві, тобто вчинення злочину, тягне за собою виникнення кримінально-правових відносин.

Специфіка кримінально-правових відносин полягає у тому, що якщо в багатьох інших правовідносин, до прикладу, в цивільних, трудових держава виступає гарантом виконання юридичних обов'язків і недоторканості прав суб'єктів, як сама не бере участь в цих зазначених правовідносинах, то в кримінально-правових відносинах держава є суб'єктом цих правовідносин.

Злочинець, який вчиняє кримінально каране діяння, відносить себе в певні, відпвідні кримінально-правові відносини, саме до держави, а не до її органів. Оскільки органи держави діють від її імені і за дорученням держави, тому до них і відноситься правосуб'єктность держави в кримінально-правових відносинах.

Особливість кримінальних правовідносин зумовлена тим, що держава, будучи суб'єктом цих правовідносин, свою правосуб'єктність передає у відповідності з розвитком вказаних відносин послідовно поліції, прокуратурі, суду, територіальним підрозділам Державної пенітенціарної служби. Від імені держави, на початковій стадіі вчиненого злочину вистопає поліція. Але, поліція має компетенцію, виступати від імені держави не у всіх кримінально-правових відносинах. Наприклад, в кримінально-правових відносинах, що виникають в зв'язку з вчиненням державних злочинів, право виступати від імені держави мають органи СБУ; в кримінально-правових відносинах, що виникають з приводу вчинення військових злочинів, компетентним органом держави виступає прокуратура.

Але не виключаючи сумніву факт, що в більшості кримінально-правових відносин від імені держави виступає саме поліція. Встановлення факту злочину (події, складу) покладено на чергові частини поліції і цим самим встановлюють наявність юридичного факту, з чого виникають, кримінально-правові відносини між державою, від імені якої вони діють, і особою, що вчинила злочин.

Навіть, якщо вказана особа не буде встановлена кримінально-правові відносини, що виникли будуть існувати доти поки не спливуть строки давності. Латентна стадія існування кримінально-правових відносин небажана: принцип законності, що полягає у невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочин, спонукає служби і підрозділи поліції вжити усіх заходів для розшуку злочинця.

Як правило, зусилля поліції в кінцевому етапі призводять до затримання злочинця. Кримінально-правові відносини, будучи до цього позбавленими необхідної визначеності, починають набувати потрібну конкретність: в межах кримінально-процесуальних правовідносин встановлюються конкретні кримінально-правові права та обов'язки суб'єктів.

На завершальному етапі розслідування кримінальної справи в межах кримінально-процесуальних правовідносин і реалізувавши при цьому правосуб'єктність держави як суб'єкта кримінально-правових відносин, поліція відповідно до КПК передає свої правомочності прокуратурі, яка, в свою чергу, передає їх суду. Суд, розглянувши кримінальне провадження, виносить обвинувальний або виправдовувальний вирок.

Правовідносинами пронизаніповністю усі стадії кримінального процесу. В кримінальному процесі немає дій, що вчиняються за межами правовідносинами, як і немає учасників кримінального процесу, які могли б реалізувати свої права або виконати обов'язки за межами правовідносинами.

Усі кримінально-процесуальні правовідносини виникають, змінюються, припиняються на основі юридичного факту-дії, тобто відповідного юридичного акту (постанови), що винесена слідчим, органом дізнання або прокурором по факту вчинення злочину або в ході розслідування кримінального провадження.

Основним юридичним фактом, що породжує кримінально-процесуальні правовідносини в зв'язку з вчиненням злочину, є постанова про порушення кримінального провадження. Саме цей юридичний факт і є тим своєрідним фундаментом, на якому згодом, виростає «будівля» кримінально-процесуальних відносин, учасники набувають свого статусу, проводять певні слідчі дії.

При дотриманні законодавства і правильному веденні досудового слідства, сукупність кримінально-процесуальних правовідносин, в які входять слідчий або орган дізнання, повинна призвести до заключного акту розслідування або до складання обвинувального висновку, або до постанови про закриття справи чи постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. І якщо слідчий і орган дізнання провели розслідування якісно (а це проявляється в тому, що вони вступали в належні правовідносини), прокурор не знайде при ознайомлені з кримінальним проважденням, що надійшла до нього підстав до повернення її слідчому або органу дізнання для проведення додаткових слідчих дій. Винесення слідчим чи органом дізнання постанови про закриття справи є юридичним фактом, що припиняє кримінально-процесуальні правовідносини.

Юридичними фактами, які є підставою для припинення кримінально-процесуальних правовідносин з участю органу розслідування, є постанови про припинення кримінального провадження чи затвердженням прокурором обвинувального висновку.

Саме з цього моменту суб'єктами цих правовідносин від імені держави будуть виступати прокурор та суд. Вирок суду, що вступив у законну силу, є юридичних фактом, який припиняє існування кримінально-процесуальних правовідносин. Цей же вирок суду в той же час буде юридичним фактом, який породжує кримінально-виконавчі правовідносини (якщо вирок обвинувальний).

Відносно самостійний характер, але такий, що базуються в кінцевому результаті на кримінально-процесуальному законодавстві мають оперативно-розшукові правовідносини.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Зокрема, підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є:

- наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про:

ь злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами;

ь осіб, які готують або вчинили злочин;

ь осіб, які переховуються від органів розслідування, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання;

ь осіб безвісно відсутніх;

ь розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України;

ь реальну загрозу життю, здоров'ю, житлу, майну працівників суду і правоохоронних органів у зв'язку з їх службовою діяльністю, а також особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членам їх сімей та близьким родичам, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя; співробітників розвідувальних органів України у зв'язку із службовою діяльністю цих осіб, їх близьких родичів, а також осіб, які конфіденційно співробітничають або співробітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей з метою належного здійснення розвідувальної діяльності;

- запити повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках;

- потреба в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави;

- наявність узагальнених матеріалів центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом з питань фінансового моніторингу, отриманих в установленому законом порядку.

Підставою є об'єктивна безпосередня причина вчинення конкретної дії, проведення заходів або операції, матеріалізована в фактичній інформації або вказівці законодавця. Підстави вказані в законі є вичерпними, інших підстав бути не може. Якщо є достатні підстави, то проводяться оперативно-розшукові заходи.

Результати оперативно-розшукової діяльності можуть бути використані:

- як приводи та підстави для порушення кримінального провадження або проведення невідкладних слідчих дій;

- для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами по кримінальній справі;

- для попередження, припинення і розслідування злочинів, розвідувально-підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли;

- для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів, а також співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів, осіб, які конфіденційно співпрацюють або співпрацювали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей;

- для взаємного інформування підрозділів, уповноважених здійснювати оперативно-розшукову діяльність, та інших правоохоронних органів;

- для інформування державних органів відповідно до їх компетенції.

Таким чином, оперативно-розшукові правовідносини - досить самостійний вид правовідносин, близький до кримінально-процесуальних і адміністративно-процесуальних.

3. Особливості структури та змісту правоохоронних відносин

Найбільш поширеним у теорії права і в галузевих юридичних науках є розуміння структури правовідносин, як сукупності, що об'єднує три елементи: суб'єкти, об'єкт, зміст.

Суб'єкти правовідносин - це безпосередньо учасники, правоздатні та дієздатні суб'єкти суспільного життя, які є носіями юридичних прав та обов'язків. Суб'єктами правовідносин є індивіди та організації (особи фізичні та юридичні), органи держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, а також усі інші суб'єкти права відповідно до того, як вони визначаються у праві та законодавстві стосовно різних правових галузей.

Види суб'єктів правовідносин:

1) люди (фізичні особи) - громадяни даної держави, іноземні громадяни, апатриди (особи без громадянства), біпатриди (громадяни двох держав); посадові особи тощо;

2) об'єднання людей: державні - держава в цілому, органи держави, державні установи, підприємства, організації; громадські - громадські об'єднання та організації (політичні партії, громадські рухи, органи громадської самодіяльності); недержавні підприємства та організації тощо; органи місцевого самоврядування;

3) соціальні спільноти - народи, нації, територіальні громади, трудові колективи.

Суб'єкти права володіють значною властивістю як правосуб'єктність. Правосуб'єктність - це передбачена нормами права здатність (можливість) бути суб'єктом (учасником) правовідносин.

Розрізняють три види правосуб'єктності:

- загальну (здатність бути суб'єктом права взагалі);

- галузеву (здатність бути суб'єктом певної галузі права);

- спеціальну (здатність бути суб'єктом певної групи суспільних відносин у межах галузі права).

Загальною правосуб'єктністю наділені всі суб'єкти, виключення складають лише ті, права та обов'язки яких обумовлені незмінними (стать) чи необоротними (вік) обставинами.

Правосуб'єктність включає в себе такі елементи як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність.

Правоздатність - це встановлена нормами права здатність особи мати суб'єктивні юридичні права та обов'язки. Це загальна, можливість мати права й обов'язки, вона закріплюється у рівній мірі за всіма суб'єктами.

Дієздатність - це передбачена нормами права здатність і юридична можливість особи своїми діями набувати права та обов'язки, здійснювати і виконувати їх.

Деліктоздатність - передбачена нормами права здатність особи нести юридичну відповідальність за невиконання юридичних обов'язків або за скоєне нею правопорушення.

Об'єкти правовідносин - це те, з приводу чого виникають, існують і розвиваються самі правові відносини, виникають і реалізуються суб'єктивні юридичні права та обов'язки їх учасників. Іншими словами, об'єкт правовідношення вказує, на що спрямовані дії, на що впливають права та обов'язки його суб'єктів.

Юридична наука визначає об'єкт правовідносин найбільш спірним їх елементом. Щодо розуміння категорії об'єкта правовідносин у теорії права виділяються два підходи.

Перший - плюралістичний, полягає в тому, що об'єктом правовідносин визнаються явища навколишнього світу - матеріальні та інші соціальні блага, які служать задоволенню інтересів і потреб учасників правовідносин, і з приводу яких у цих суб'єктів і виникають відповідні юридичні зв'язки. При цьому до об'єктів правовідносин відносять матеріальні блага (речі, майно, цінності і т. п.), нематеріальні блага (життя, здоров'я, честь, гідність і т. п.), продукти духовної діяльності (твори мистецтва, науки, музики, літератури, комп'ютерні програми і т. п.), цінні папери і документи (гроші, акції, дипломи, атестати тощо), політичні (зокрема, державні) блага, а також результати дій учасників правовідносин.

Другий підхід - моністичний, випливає з того, що об'єктом правовідносин можуть бути тільки вчинки(дії), діяння людей та інших суб'єктів, їхня поведінка, фактичні суспільні відносини, оскільки тільки вони здатні реагувати на дію права, на вплив правовідносин. Лише діяльність людини, людська поведінка, виражені в діях або утриманні від дій, - писав О.С. Иоффе, - здатні до реагування на правовий вплив, оскільки існує тільки один і єдиний об'єкт правомочності й обов'язку, а відтак, і об'єкт правовідношення - людська поведінка, діяльність або дії людей.

Визнаючи юридичним об'єктом правовідносин поведінку, діяльність людей (О.С. Іоффе), фактичні суспільні відносини (Ю.К. Толстой), прибічники моністичного підходу не виключають і наявність у правовідносин матеріального (спеціального) об'єкта, або предмета - матеріальних та нематеріальних благ, з приводу яких виникають правовідносини. При чому підкреслюється, що на юридичний об'єкт правовідносини впливають безпосередньо, а на матеріальний - тільки через поведінку суб'єктів правовідносин.

Тому, абсолютні відносини власності не є відносинам суб'єкта, щодо належного йому певного майна, а відносинами між цим суб'єктом та іншими суб'єктами з приводу цього майна. Власність - категорія суспільна, об'єктом правовідносин власності може бути саме поведінка інших суб'єктів з приводу майна, яке належить певному суб'єкту-власнику. Це стосується і правовідносин, що виникають з приводу інших благ. Реалізація суб'єктом своїх прав залежить від поведінки інших суб'єктів, які зобов'язані утримуватися від порушення цих прав.

Що стосується відносних, зокрема договірних, правовідносин, то об'єктом прав і обов'язків сторін у них також є не майно і гроші, а дії сторін з їх передачі і прийому. Певний носій суб'єктивного права може претендувати на надане йому іншою стороною певне майно (гроші, речі чи інше), володіти і розпоряджатися таким майном і т.д. Зобов'язана сторона правовідношення відповідно повинна надати цому майно, або не заважати діям з розпорядження цим саамим майном. Саме ця фактична поведінка є об'єктом правовідношення.

Отже, правовідносини спрямовані на регулювання конкретних створених відносин, фактичної поведінки суб'єктів у юридично значущій ситуації.

Моністична точка зору, в повній мірі відповідає викладеному вище розумінню правовідносин як різновиду суспільних відносин, як юридичного засобу реалізації норм права, засобу правового впливу на фактичні суспільні відносини, як пропонованої суспільством (державою) моделі правової поведінки суб'єкта. Об'єкт правовідносин як фактична поведінка їх учасників більшою мірою пов'язаний з вольовою стороною права, що характеризує практичне, реальне втілення у життя нормативних програм, моделей, зразків поведінки відповідних суб'єктів.

У рамках моністичного підходу, як відзначалося, прийнято виділяти юридичний об'єкт, матеріальний («спеціальний) об'єкт, (або предмет) правовідносин.

Юридичним об'єктом є конкретні відносини, що складають, окремі групи певних відносин і всю сукупність однорідних відносин, що входять до предмету правового регулювання відповідної галузі.

Відповідно до цього прийнято розрізняти безпосередній об'єкт, груповий або родовий об'єкт та загальний об'єкт галузевих правовідносин. Під матеріальним об'єктом звичайно розуміються речі (майно), у тому числі грошові кошти, цінні папери та інші цінності. Враховуючи те, що коло явищ навколишнього світу, з приводу яких складаються й існують правовідносини, не обмежується матеріальними явищами, а включає в себе й соціальні блага іншого порядку, більш правильним, як виявляеться, буде називати їх не матеріальним, а спеціальним об'єктом, або предметом правовідносин.

Зміст правовідносин складають суб'єктивні юридичні права та обов'язки їх учасників (суб'єктів).

Слід зазначити, що окремі науковці виділяють у правовідношенні крім зазначеного юридичного ще й його матеріальний (фактичний) зміст, під яким розуміють відповідне суспільне відношення, яке закріплюється цим правовідношенням, позбавлене юридичної форми, тобто фактичну поведінку, яку управнений може, а зобов'язаний (повинен) здійснити, реально здійснювані учасниками дії, спрямовані на реалізацію їх прав та обов'язків.

Така наукова позиція навряд чи може бути сприйнята. Вище було висловлено розуміння правових відносин як особливого виду суспільних відносин, які не ототожнюються з реальною правовою поведінкою суб'єктів. Така поведінка (фактичні дії) знаходиться поза межами правовідносин і не може бути визнана складовою їхнього змісту.

Суб'єктивне юридичне право в теорії права визначається як встановлена в об'єктивному праві здатність користуватися певними соціальними благами, як закріплена за управненим суб'єктом з метою задоволення його інтересів міра можливої поведінки у певному правовідношенні, забезпечена покладенням обов'язку на інших осіб.

Суб'єктивне юридичне право звичайно характеризується як єдність трьох елементів:

1) як право на власні дії, тобто вид і міра можливої поведінки відповідного суб'єкта, обумовлені свободою вибору певного її варіанта в наявних межах, визначених законом;

2) як право на чужі дії (бездіяльність), тобто можливість вимагати від інших осіб поведінки, яка дозволяє або забезпечує можливість здійснення обраної власної діяльності;

3) як право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до інших (зобов'язаних) осіб з метою забезпечення можливості здійснення зазначеної власної діяльності.

Юридичний обов'язок - повна протилежність суб'єктивному праву: - це встановлена в об'єктивному праві необхідність певної поведінки, яка забезпечує використання соціальних благ іншими суб'єктами, також це міра належної поведінки зобов'язаного суб'єкта у значному правовідношенні, з метою задоволення встановлених законом інтересів суб'єкта управненого, забезпечена наданням останньому можливості вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання обов'язку, спираючись на апарат державного примусу.

Юридичний обов'язок має три форми:

1) утримання від заборонених дій (пасивна поведінка);

2) здійснення певних дій (активна поведінка);

3) встановлення обмежень в правах особистого, майнового або організаційного характеру (захід юридичної відповідальності). Якщо від суб'єктивного права можна відмовитися, тобто не користатись ним, то від юридичного обов'язку відмовитися неможливо.

Суб'єктивне право і відповідний йому обов'язок складають юридичний зв'язок між управненою і зобов'язаною сторонами правовідношення. Вони безпосереднім чином взаємопов'язані, відповідають, підсказують одне одному. Здійснення суб'єктивного права неможливе без виконання відповідного йому обов'язку іншого суб'єкта. Існують два типи правових зв'язків: відносні, що виникають між окремими особами (суб'єктами права) та абсолютні - між суб'єктом права і суспільством (усіма і особисто кожним).

Суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок пов'язані з правом в об'єктивному розумінні, з відповідними правовими нормами. Об'єктивне право є первинним відносно суб'єктивних права та обов'язку і не залежить від волі і свідомості відповідного конкретного суб'єкта. Суб'єктивне право та обов'язок реалізуються прямо від залежності, від волі і свідомості цього суб'єкта, свідомо втілюються в його реальній поведінці. Права та обов'язки суб'єктів у правовідносинах встановлюються законами, іншими нормативно-правовими актами, актами управління, договорами і т.д. Тому, суб'єкти мають права та обов'язки, які делеговані їм у встановленому законом порядку.

В реальному житті у переважній більшості випадків зміст правовідносин набагато складніший і не вичерпується одним правом відповідної сторони та відповідним йому обов'язком зобов'язаної сторони.

Зміст, як правило, охоплює повний комплекс прав та обов'язків сторін, спрямованих на досягнення єдиного, позитивного результату. А саме, конкретне правовідношення у переважній більшості випадків поєднує декілька «атомарних» правовідносин, пов'язаних між собою за змістом і підставою виникнення. Такі «атомарні» правовідносини часто взаємоспрямовані: управнена сторона в одному з них є зобов'язаною в іншому, і навпаки (наприклад, відносини купівлі-продажу).

Що стосується змісту правоохоронних відносин то на основі всебічного аналізу різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених, щодо визначення понять «суб'єктивне юридичне право» і «суб'єктивний юридичний обов'язок», пропоную підхід до розуміння цих загальнотеоретичних категорій, а також понять «юридичне право державного правоохоронного (юрисдикційного) органу» та «юридичний обов'язок державного правоохоронного (юрисдикційного) органу».

Ознайомившись з погляди вчених-теоретиків М.І. Матузова, П.М. Рабіновича та О.Ф. Скакун, з ясувала, що зміст суб'єктивного юридичного права, як елемента юридичного змісту правоохоронних відносин, не може бути обмежений, відповідно, ні тричленною, ні чотиричленною структурою.

Зважаючи на положення ч. 4 ст. 55 Конституції України, що є додатковою гарантією міжнародного захисту прав і свобод людини, закріплених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї та сучасний розвиток прав людини, який супроводжується активним використанням конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини, в структурі змісту вищезгаданих суб'єктивних юридичних прав, на думку дисертанта, доречно виокремлювати п'ять структурних елементів.

Додатковим елементом, всупереч усталеному в загальнотеоретичній юридичній науці підходу щодо чотиричленної структури змісту суб'єктивного юридичного права, є можливість використання міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини кожним, після закінчення всіх національних засобів правового захисту.

Що ж до елементу змісту юридичного обов'язку, який кореспондує зазначеній можливості, то у держав, що порушили свої зобов'язання за Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод виникає необхідність понести юридичну відповідальність. Специфічна особливість юридичної відповідальності держави-порушниці Конвенції, яка є вираженням п'ятого структурного елементу змісту юридичного обов'язку як елементу юридичного змісту правоохоронних відносин полягає в тому, що вона носить, здебільшого, майновий (компенсаційний характер) стосовно потерпілого та загальний характер стосовно потенційних потерпілих.

Збагачення змісту суб'єктивного юридичного права з необхідністю супроводжується появою відповідного елементу змісту юридичного обов'язку, яким є необхідність держави-порушниці конвенційних зобов'язань ужити заходів загального характеру стосовно потенційних потерпілих і заходів індивідуального характеру стосовно особи, якої конвенційні права безпосередньо були порушені державою.



Висновок

Вивчаючи та аналізуючи законодавство України, коментарі до статтей Конституції України, наукові статті, монографії, дисертації, навчальні посібники провідних вітчизняних дослідників-науковців стосовно проблематики порушеної теми «Особливості правоохоронних відносин», можна зробити таких висновок, правовідносини - це специфічні суспільні відносини, що виникають на підставі норм права, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.