Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування у цивільному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування у цивільному процесі України

Розгляд даного питання необхідно почати з нормативного врегулювання питання щодо юридичної сили рішень ЄСПЛ та можливі їх застосування у правовій системі України. Відповідно до положень закону України «Про судоустрій і статус суддів» можемо зробити висновок, що правосуддя в цілому, незалежність суддів та здійснення іншої суддівської діяльності здійснюється на підставі принципу верховенства права. Відповідно до ч. 4 ст. 18 Цивільного процесуального кодексу України - «Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.» Тобто рішення ЄСПЛ є такими, що належать до правової системи України [4].

Найчастіше та найбільш актуальними є порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколів до неї саме щодо статті 6 цієї конвенції (право на справедливий суд): «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.»[2].

У справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства», рішення від 21 лютого 1975 р., серія А № 18, п. 28-36) суд зазначає, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Позитивним кроком в порядку подальшого розвитку ст. 6 Конвенції стало прийняття Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» [1,6].

У вищезазначеній справі було порушено право особи на доступ до суду, ЄСПЛ зазначає, що воно є абсолютним та не можу бути порушеним.

Також, цікавим є рішення:

Справа «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, рішення від 10 лютого 2010 року 55. Заявники також скаржились, що судові рішення про відхилення їхніх позовів були свавільними, оскільки суди не надали чіткого обґрунтування передачі права на горище. Заявники посилались на пункт 1 статті 6 Конвенції, який у відповідній частині передбачає: "Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, встановленим законом..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..." конвенція процедурний цивільний суд

56. Уряд, не подавши зауважень стосовно прийнятності цієї скарги, заявив, що вона безпідставна, оскільки національні суди детально обґрунтували свої рішення і їхня оцінка не була свавільною.

57. Суд вважає, що ця скарга пов'язана зі скаргою стосовно відсутності законних підстав для припинення права часткової власності на горище і також має бути визнана прийнятною.

58. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

59. Повертаючись до обставин справи, яка розглядається, Суд повторює, що у своєму рішенні від 29 січня 2003 року Святошинський суд визнав, що до початку робіт з реконструкції горища будинок належав на праві спільної власності заявникам, разом з іншими власниками квартир, та органу місцевого самоврядування. Водночас він зазначив, що орган місцевого самоврядування одноосібно і без згоди заявників мав право розпоряджатися мансардним поверхом, оскільки він був єдиним власником будинку. Із тексту цього судового рішення не вбачається, що після реконструкції горища заявників позбавили прав спільного володіння або що з якихось підстав вони втратили ці права. Не пояснено, чому заявники вважалися співвласниками будинку в контексті реконструкції горища, але не вважалися такими в контексті передачі права на мансардний поверх.

60. Рішення апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2003 року з цього приводу нічого не прояснило. Навіть якщо припустити, враховуючи посилання суду на статтю 119 Цивільного кодексу України, що мансардний поверх - як частина будинку, побудована без участі заявників, не належить до спільної власності, залишається незрозумілим, на яких законодавчих підставах було припинено майнові права заявників на горище. Апеляційний суд не прокоментував того факту, що в статті 119 йдеться про роботи, виконані за рахунок одного із співвласників та за згодою решти співвласників, а у цій справі реконструкцію було проведено за рахунок третьої особи, якій один із співвласників (орган місцевого самоврядування) одноособово і всупереч волі інших співвласників наперед пообіцяв надати право на реконструйоване приміщення. Більше того, з аргументації цього рішення не видно, чи підтримав апеляційний суд висновки суду першої інстанції за статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" стосовно права власності органу місцевого самоврядування на будинок як такий, чи вирішив, що заявники володіють на праві спільної власності будинком, але не мансардним поверхом.

61. За цих обставин Суд визнає, що національні суди належним чином не обґрунтували свої рішення.

62. Отже, у зв'язку з цим мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції [7].

Суд у даній справі зазначає, що було порушено принцип щодо обґрунтованості та наявності підстав винесення рішення, що в свою чергу призвело до порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Список використаних джерел

1) Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12.02.2015 . - № 192-VIII // Відомості Верховної Ради . - 2015, № 18, № 19-20. - ст. 2.

2) Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17 серпня 1997 // Відомості Верховної Ради. - 1997. - №40. - Ст. 263.

3) Конституція України [Електронний ресурс]: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Верховна Рада України.

4) Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. [Електронний ресурс].

5) Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 [Електронний ресурс]. -

6) Справа «Ґолдер проти Сполученого Королівства», рішення від 21 лютого 1975 р., серія А № 18, п. 28-36)

7) Збірник витягів з рішень Європейського суду з прав людини, рекомендованих для вивчення при підготоці до письмового анонімного тестування у межах іспиту для кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, січень 2018 р.

Размещено на Allbest.ru