Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет кораблебудування

імені адмірала Макарова

Кафедра морського та господарського права

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Міжнародне право»

на тему: «Правосуб'єктність міжнародних організацій»

студента 2-го курсу групи 2511

з напряму підготовки Право

спеціальності Право

Колесник К.С.

Керівник доцент, к. ю. н.

Ломжець Ю.В.

м. Миколаїв - 2019 рік



ЗМІСТ

Вступ

Перелік умовних скорочень

Розділ 1. Право міжнародних організацій

1.1 Поняття та види міжнародних організацій

1.2 Членство у міжнародних організаціях

Розділ 2. Поняття міжнародної правосуб'єктності

2.1 Поняття та види суб'єктів міжнародного права

2.2 Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій

2.3 Правосуб'єктність Європейського Союзу та ООН

Висновки

Список використаних джерел та літератури

міжнародний організація членство правосуб'єктність

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, виступаючий від імені усіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки при такій передумові проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс.

Особливе значення діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільшої складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі - права міжнародних організацій. Й норми є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій - однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права.

Об'єктом дослідження є правосуб'єктність міжнародних організацій.

Метою курсової роботи є всебічне дослідження міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій. Для виконання зазначеної мети необхідно вирішити наступні завдання:

- дослідити поняття та види міжнародних організацій;

- розглянути членство у міжнародних організаціях;

- розібрати поняття та види суб'єктів міжнародного права;

- визначити міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій;

- дослідити правосуб'єктність Європейського Союзу та ООН;

- зробити висновки.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВООЗ - Всесвітня організація охорони здоров'я

ЄАВТ - Європейська асоціація вільної торгівлі

ЄБРР - Європейський банк реконструкції та розвитку

Євроатом - Європейське співтовариство з атомної енергії

ЄЕС - Європейське економічне співтовариство

ЄОВС - Європейське об'єднання вугілля і сталі

ЄС - Європейський Союз

ІНТЕРПОЛ - Міжнародна організація кримінальної поліції

ЛАД - Ліга арабських держав

МАГАТЕ - Міжнародне агентство з атомної енергії

МБРР - Міжнародний банк реконструкції та розвитку

МВФ - Міжнародний валютний фонд

ММУО - Міжнародна міжурядова організація

МНУО - Міжнародні неурядові організації

МО - Міжнародна організація

МОП - Міжнародна організація праці

НАТО - Організація Північноатлантичного договору

ОАД - Організація американських держав

ОАЄ - Організація африканської єдності

ОБСЄ - Організація з безпеки і співробітництва в Європі

ОЄЕС - Організація європейського економічного співробітництва

ООН - Організація Об'єднаних Націй

ОПЕК - Організація країн-експортерів нафти

ОЧЕС - Організація Чорноморського економічного співробітництва

ОЦАД - Організація центральноамериканських держав

СЕАТО - Союз Таїланду, Філіппін і Пакистану

ФАО - Продовольча і сільськогосподарська організація

ЦАСР - Центральноамериканський спільний ринок

ЮНЕСКО - Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури



РОЗДІЛ 1. ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1.1 Поняття та види міжнародних організацій

Міжнародна організація - це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів [5, с.308].

Виділяють такі ознаки будь-якої міжнародної організації:

- членство трьох і більше держав. При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних задач;

- повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

- створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституюче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам juscogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;

- заснування на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як суб'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Проте в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним членом багатьох міжнародних рибальських організацій;

- здійснення співробітництва в конкретних галузях діяльності. Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (ЄС), валютно-фінансовій (МБРР, МВФ), соціальній (МОП), у сфері медицини (ВООЗ) і в багатьох інших галузях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин; [6; 672 c]

- наявність відповідної організаційної структури (постійні органи і штаб-квартира). Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради. Адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

- наявність прав і обов'язків організацій Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-членів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може почати дій, що торкаються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації почати ті або інші дії, і організація не може перевищити свої повноваження;

- самостійні міжнародні права й обов'язки організації. Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, відмінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї державами-членами; [6, с.672]

- установлення порядку прийняття рішень і їхньої юридичної чинності. Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціально розробленій процедурі. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації. Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:

1. міжнародні міжурядові організації (ММУО) - організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме їм держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається обмеженою, тому що вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави; [10, с.336]

2. міжнародні неурядові організації (МНУО) - організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декількох підставах:

1. За предметом діяльності - політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.

2. За колом учасників:

- універсальні - їхніми членами є практично всі держави світу (ООН);

- регіональні - їхніми членами є держави певного географічного регіону світу (ОАД).

Регіональні ММУО, серед яких:

ь Регіональні економічні ММУО: ОЄЕС, ЄОВС, ЄЕС, ЄАВТ та ін.;

ь Регіональні військово-політичні ММУО: НАТО, СЕАТО та ін.;

ь Регіональні економічно-політичні ММУО: ОАД, ЛАД, ОАЄ, ОЦАД, ЦАСР).

- субрегіональні - їхніми членами є групи держав усередині географічного регіону (ОЧЕС);

- міжрегіональні - у їхній роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (ОБСЄ, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії).

3. За порядком приймання нових членів:

- відкриті - відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава;

- закриті - конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій.

4. За сферами діяльності:

- організації з загальною компетенцією - вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (ООН, ОБСЄ);

- організації зі спеціальною компетенцією - коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (ВООЗ, МОП).

5. За цілям і принципам діяльності:

- правомірні - вони створюються відповідно до міжнародного права;

- протиправні - вони створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки. [10, с.336]

У МНУО можна виділити певні ознаки міжнародних організацій (створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО діляться на такі групи:

- політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації;

– жіночі організації, а також організації з охорони родини і дитинства;

– молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації;

– організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення;

– організації місцевих (регіональних) влад.

Слід, проте, мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є тільки ММУО.

Таким чином, міжнародна міжурядова організація - це добровільне об'єднання суверенних держав або міжнародних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, що володіє автономною волею, відмінною від воль її членів. Особлива значимість діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільш складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі - права міжнародних організацій.

Норми права міжнародних організацій - є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій - однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є установчі документи міжнародних організацій. Сюди ж входять Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій та ін. Проте, незважаючи на те, що міжнародні організації, що є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності воль держав, що беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною.

Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правове становище, діяльність організації, взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

Умовно можна виокремити п'ять основних стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій: [11, с.814]

І. Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV - VI ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних Інститутів - сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії - це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релігійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святилищем, скарбницею, правилами ведення війн.

ІІ. Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передовсім під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі). Водночас на світовій арені почали з'являтися торговельні союзи. Прикладом такого торговельного об'єднання е один із найвідоміших союзів цього типу - Ганза, що існував з XIV по XVII ст. Міста - члени союзу намагалися зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Вони мали власне військо та флот, що дозволяло їм охороняти власні комерційні Інтереси і навіть вести війни з іншими державами.

ІІІ. Епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій та формування світового ринку - характеризується появою цілої низки організацій, яким уже були притаманні риси сучасних міжнародних установ: наявність погоджених цілей, постійного органу, порядку роботи та ін.

Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу 1815 р. Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судноплавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814-1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1831 р. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з середини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі організації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874) та ін. [11, с.814]

ІV. Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою компетенцією - Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського президента Вільсона.

V. Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси:

- збільшення впливу міжнародних організацій на міжнародне життя, зокрема економічне;

- посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світових проблем (через систему консультацій);

- поява і вже понад 50-річне успішне функціонування універсальної організації глобального типу - ООН;

- утворення інших функціональних організацій глобального типу Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгівлі; Всесвітньої торговельної організації; [11, с.814]

- формування мережі міжнародних організацій наднаціонального типу, які інституціонально забезпечують діяльність регіональних інтеграційних угруповань;

- посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спеціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних організацій;

- розширення сфери діяльності міжнародних організацій;

- значне збільшення кількості як міждержавних, так і недержавних міжнародних організацій.

1.2 Членство у міжнародних організаціях

Питання про членство у міжнародних організаціях на перших стадіях розвитку було дещо заплутаним, оскільки в ряді літературних джерел наводилися різні позиції щодо складу і класифікації членів міжнародних організацій. Були спроби класифікувати їх на повноправні (тобто, держави) і неповноправні (тобто, самокеровані території і навіть держави, які щойно звільнилися від колоніальної залежності). Навряд чи може бути прийнятним і поділ членів міжнародних організацій, за аналогією з договорами, на первісних і тих, що приєдналися, оскільки і це не відповідає принципу суверенної рівності членів міжнародної організації. Проте згодом були знайдені більш прийнятні форми визначення членства і це виявилося в тому, що, з одного боку, загальновизнано - всі члени міжнародної організації рівні і повноправні, а з іншого - держави, що беруть участь у заснуванні міжнародної організації, варто називати "члени-фундатори", а держави, що приєдналися до неї згодом, варто іменувати "члени організації".

Поряд із такою класифікацією членів міжнародних організацій у міжнародній практиці існує кілька типів (видів) держав, які не є членами міжнародних організацій, але беруть участь у їхній роботі. Серед них варто назвати такі: асоційовані члени, спостерігачі і неурядові організації, яким надається так званий консультативний статус.

Статус асоційованого члена дозволяє державі брати участь у роботі міжнародної організації, але не дає права голосування й обрання у виконавчі органи. [13; 376 c]

Статус спостерігача надає право державі, не члену організації, а також державі, що є членом організації, але з якоїсь причини не ввійшла до складу керівного органу, брати участь у його роботі, але без права голосу й обрання.

Консультативний статус може бути наданий неурядовій організації. Він дає право брати участь у роботі міжнародної організації з правом дорадчого голосу. Процедура прийому до міжнародної організації регламентується правилами прийому, які кожна організація встановлює за своїм розсудом і, звичайно, на основі голосування більшості. Найбільш складні умови прийому встановлені в ООН, для чого, крім інших ускладнень, необхідна рекомендація Ради Безпеки ООН.

У питанні про припинення членства в організації розрізняються два види припинення - вихід за власним бажанням члена організації і його виключення.

Для виходу за власним бажанням необхідні письмові заяви з мотивацією виходу і документ про відсутність фінансової заборгованості.

Виключення з організації можливе у випадках систематичних порушень її статутних положень.

Від припинення членства в організації варто відрізняти призупинення членства, що може мати місце як з ініціативи організації, так і з ініціативи держави-члена. [17, с. 638]

Як правило, в установчих актах організацій містяться такі положення про категорії членів і критерії вступу і виходу з цих організацій:

1. Категорії членів у міжнародних організаціях. Для західної доктрини характерно розділення членів міжнародних організацій на дві категорії: повноправні і неповноправні члени.

До повноправним відносяться держави, а до неповноправним - несамоврядованою території і навіть деякі суверенні держави. Російські юристи виступають за ліквідацію інституту асоційованих членів як несумісного з Декларацією ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам від 14 грудня 1960 року.

Поділ учасників міжнародної організації на повноправних і неповноправних як би виправдовує легалізоване перевагу держав-метрополій над колоніями. Міжнародні міжурядові організації об'єднують членів одного порядку, вони рівні один перед одним. Тому класифікація членів міжурядових організацій на повноправних і неповноправних суперечить сучасному міжнародному праву і служить правовою основою для свавілля невеликої групи західних держав.

Початковими називаються держави, які брали участь на конференції з вироблення установчого акта організації, підписали і ратифікували його у встановлений термін.

До міжнародної організації не можна приєднатися, у неї можна лише вступити на основі суверенної рівності.

Категорія членів міжнародних організацій, яку називають частковими членами. Суть цієї категорії членства полягає в тому, що держави (або відповідні міжнародні організації) беруть участь у роботі конкретного органу міжурядової організації, не будучи членами організації в загальноприйнятому сенсі. Така форма дає можливість організації залучити в її роботу практично вага держави, життєво зацікавлені у вирішенні тих чи інших проблем, минаючи процедуру офіційного набуття членства. Тому багато організацій схвалили відповідні нормативні акти про заснування інституту часткового членства.

Наприклад, XVII сесія Конференції ФАО в 1970 р. прийняла рішення внести поправки до Статуту та Загальні правила процедури, з тим щоб дозволити державам, які не є членами організації, брати участь в роботі органів та заходи ФАО не тільки державам-членам ФАО або ООН, але й державі-члену будь-якого спеціалізованої установи або МАГАТЕ.

2. Умови вступу до організації. Установчі акти практично всіх організацій встановлюють, що прийом у члени організації відкритий для всіх держав, які поділяють принципи цієї організації. Як правило, члени організації підрозділяються на дві категорії: первинні члени та інші члени.

Початкові члени - це держави, що брали участь у розробці та прийнятті установчого акта організації. Для них встановлюються кілька більш пільгові умови вступу. Зокрема, будь-який початковий член може стати членом організації, повідомивши про це вищій посадовій особі про своє формальне прийняття зобов'язань, що випливають з установчого акта такої організації. Інші держави можуть бути прийняті більшістю у дві третини голосів.

Членами організації можуть бути держави, інші міжнародні організації, автономні території, залежні території.

Відповідно із загальновизнаним принципом міжнародного права - суверенної рівності - будь-яка держава має право належати або не належати до міжнародних організацій. У зв'язку з цим обмеження в прийомі держав у будь-яку організацію є порушенням міжнародного права.

Членами організації можуть бути інші міжнародні організації (наприклад, ЄС є ОЕСР, ФАО та ін.).

Членами організацій можуть бути автономні або залежні (колоніальні) території. Так, Фарерські острови, Гренландія і Аландські острови посилають в Північний рада власних депутатів. Депутати Фарерських островів і Гренландії входять до складу датської делегації, депутати Аландських островів - до складу фінської делегації.

Асоційованими членами, як правило, є залежні території. Наприклад, Британські Віргінські острови, острови тертці і Кайкос у якості асоційованих членів входять у Карибське співтовариство і Карибський спільний ринок.

Низка організацій поряд із загальним вимогою - суворе дотримання положень установчого акта - висувають додаткові вимоги до претендентів. Так, членами ОПЕК, можуть стати тільки країни, в значних масштабах експортують сиру нафту. Статус асоційованого члена може бути наданий країнам, які не можуть мати більшості голосів, необхідної для отримання статусу повноправного члена. У Чорноморське економічне співробітництво інші (нечорноморських) держави можуть вступити тільки за згодою чорноморських держав-членів. [18, с.216]

Членами Міжнародної фінансової корпорації, МВФ, Міжнародної асоціації розвитку можуть бути тільки держави-члени МБРР.

3. Права та обов'язки членів організації. Аналіз установчих актів та діяльності міжнародних організацій показує, що права і обов'язки держав-членів можна об'єднати у дві категорії: індивідуальні та колективні.

Будь-який член організації може володіти індивідуальними правами та обов'язками як партнер такої організації (наприклад, в якості учасника угоди про штаб-квартирі, угоди про співпрацю) або член організації. Членство в міжнародній організації носить двоякий характер: з одного боку, держави функціонують як окремі частини механізму організації, з другого - є її важливими партнерами. Таким чином, організація працює на своїх членів і зі своїми членамі.

Як правило, індивідуальні права і обов'язки закріплюються в установчих актах або рішеннях міжнародної організації. Наприклад, часто організація є депозитарієм угоди. До таких обов'язків відноситься обов'язок кожного члена регулярно платити членські внески, у визначений термін надавати звіти про виконання конвенцій або установчого акта.

Колективні права і обов'язки держав-членів закріплені в установчому акті або резолюціях міжнародних організацій. Такого роду права і обов'язки мають спільних адресатів. [18, с.216]

Права і обов'язки держав-членів можна об'єднати в три групи:

І. права й обов'язки, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права:

ІІ. права та обов'язки, що безпосередньо стосуються участі держав у внутрішній поточної діяльності організації;

ІІІ. права та обов'язки, пов'язані з дотриманням основних положень установчого акта організації.

4. Припинення членства. Проблема виходу з міжнародної організації безпосередньо пов'язана з більш загальним питанням - порядком денонсацію міжнародного договору, що є так званим інституціональним документом.

В установчих актах організацій закріплені в основному п'ять способів припинення членства:

1) добровільний вихід;

2) автоматичний вихід;

3) виключення;

4) припинення існування держави;

5) ліквідація організації.

Статути практично всіх організацій передбачають можливість добровільного припинення членства. Втім, з правової точки зору не має значення, чи показують статути міжнародних організацій конкретні положення про добровільний вихід. Відсутність у статутах застережень про вихід не може бути перешкодою добровільного припинення членства. Підставою одностороннього виходу з організації є принцип суверенної рівності держав, відповідно до якого будь-яка держава має право вільно визначати доцільність перебування в тій чи іншій організації.

Вихід з організації пов'язаний з виконанням ряду обов'язкових умов:

- необхідністю письмової заяви про денонсацію установчого акта;

- встановленням певного періоду, після закінчення якої заяву про вихід набуває чинності;

- встановленням періоду, починаючи з дня вступу установчого акта в силу, після закінчення якого держава-член може порушити клопотання про вихід з організації;

- виконанням перед виходом низки зобов'язань;

- узгодженням умов виходу з організаціями більш загальної компетенції.

Автоматичний вихід є різновидом добровільного виходу. Його сутність полягає в тому, що держава ipsofacto з огляду на обставини зобов'язана припинити членство в організації. Наприклад, будь-яка держава, що перестав бути членом Міжнародного валютного фонду, через три місяці автоматично вибуває з числа членів Міжнародного банку реконструкції та розвитку.

Виняток як вид припинення членства застосовується як санкції і з метою захисту інтересів самої організації. Держава, систематично порушує статутні положення організації, може бути виключена з організації, якщо навіть статут організації прямо не передбачає таку можливість. Наприклад, згідно зі ст. 8 Статуту Ради Європи будь-якому члену, серйозно порушує норми про захист прав людини, може бути запропоновано вийти з Ради. Асамблея Інмарсат може прийняти рішення про припинення членства держави, якщо знайде, що факт невиконання зобов'язання мав місце і що це зашкодило ефективної діяльності Організації.

Під припиненням існування держави-члена мається на увазі правонаступництво держав, тобто зміна однієї держави іншою. Проблема правонаступництва в організації може виникнути у разі виникнення нової незалежної держави, об'єднання або відділення території держави. Відповідно до міжнародного права нова незалежна держава не зобов'язана автоматично ставати членом організації в силу виключно того факту, що в момент правонаступництва держав установчий акт організації охоплював територію, що є об'єктом правонаступництва. Нова незалежна держава має право шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій статус (тобто бути повним членом або спостерігачем) відносно будь-якої організації. У разі об'єднання двох або кількох держав, як правило, держава-наступник вирішує, яке держава повинна залишити організацію і хто буде представляти таке співтовариство в організації.

Ліквідація організації означає ipsofacto припинення членства; функціонують нині організації можуть бути ліквідовані різними способами. Найбільш реальним є вихід з неї певної кількості держав. Наприклад, у статуті Генеральної ради з рибальства в Середземному морі вказано, що ця організація припиняє свою діяльність, якщо число залишилися в ній держав буде менше п'яти.

Від припинення членства слід відрізняти призупинення членства, хоча вони і мають ряд загальних рис:

- по-перше, обидва є результатом вольових дій.

- по-друге, при здійсненні цих дій держава-член фактично не бере участі в роботі організації.

- по-третє, припинення та призупинення членства можуть оцінюватися як санкції за протиправну поведінку.

Разом з тим вони мають і особливості. Припинення членства є процесом завершеним, призупинення - триваючим. Після припинення членства держава може відновити своє постійне участь в організації тільки шляхом виконання всіх вимог, пов'язаних зі вступом до організації. Призупинення не вимагає виконання істотних процедурних заходів. Припинення членства набирає чинності тільки тоді, коли держава-член виконає свої зобов'язання перед організацією (наприклад, фінансові, майнові). При призупинення членства ці зобов'язання як би заморожуються на встановлений термін.

Призупинення членства можливо двома способами: добровільно і примусово. Будь-яка держава має право припинити членство в організації, на певний час. Такий крок може бути продиктований, наприклад, прийняттям організацією рішення, які ущемляють права Члена; ситуацією, що склалася всередині країни, що перешкоджає повною мірою участвованію у роботі організації, і т. д. Даний спосіб призупинення членства можливий шляхом повідомлення державою виконавчого секретаря (у ряді організацій голови) організації про це. При цьому не потрібно згоди інших держав на призупинення членства. [21, с.280]

Членство може бути припинено і примусовим шляхом як санкції за невиконання державою своїх зобов'язань або порушення основних принципів, що містяться в установчому акті. Так, якщо який-небудь член не виконує своїх зобов'язань перед ЄБРР, то Банк може призупинити його членство рішенням більшості не менше двох третин керуючих. У період призупинення член втрачає всі права, крім права на вихід, але за ним зберігаються всі його зобов'язання (ст. 38 Угоди про заснування ЄБРР).

Призупинення членства може бути повним або частковим (неповним). При повному призупинення держава позбавляється права брати участь у роботі головних чи допоміжних органів, одержувати офіційні та інші документи організації і т. д. Часткове призупинення членства носить більш м'який характер. Наприклад, держава хоча й допускається для участі в сесіях головних органів, але позбавляється права голосу.



РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОСУБ'ЄКТНОСТІ

2.1 Поняття та види суб'єктів міжнародного права

Поняття суб'єкта міжнародного права тісно пов'язане з поняттям предмета міжнародно-правового регулювання. Тільки у процесі міжнародних (міждержавних) відносин у широкому розумінні створюються норми поведінки для учасників цих відносин. Таким чином, тільки учасникам цих відносин надавався статус міжнародної правосуб'єктності.

Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Якщо максимально спростити це визначення, то отримаємо таке: суб'єктом міжнародного права є той, хто має права і несе обов'язки відповідно до норм міжнародного права.

Трохи інакше формулюють поняття суб'єкта міжнародного права Ігнатенко і Фельдман, які вказують, що "суб'єкти міжнародного права можуть бути визначені як утворення, незалежні один від одного, не підпорядковані в сфері міжнародних відносин будь-якій політичній владі, які мають юридичну здатність до самостійного здійснення прав і обов'язків, встановлених міжнародним правом". [18, с.216]

Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-правовими нормами, є передумовою, але не головною рисою суб'єкта. Основна властивість суб'єкта - юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків установлених цими нормами.

Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:

- держави;

- народи (нації), що борються за незалежність;

- міжнародні (міжурядові) організації;

- державоподібні утворення;

- юридичні та фізичні особи.

Усіх суб'єктів міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: первинні (основні) та похідні (вторинні).

До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності. Деякі вчені сюди також відносять і нації" що борються за своє самовизначення. Загалом нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування за створення власної держави на основі національного суверенітету, характеризуються особливим становищем серед суб'єктів міжнародного права. Прикладом цього є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 3236 1974 р. стосовно Палестини.

До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні організації і державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи. Основна їх відмінність полягає в тому, що вони створюються первинними суб'єктами в процесі міжнародного спілкування.

У теорії міжнародного права розглядається питання про статус і види деяких нетрадиційних суб'єктів міжнародного права. Можна назвати кілька таких суб'єктів. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об'єднання. З урахуванням повноважень, передбачених конституціями деяких, насамперед федеративних, держав, визначених міжнародно-правовим статусом, характеризуються і суб'єкти федерацій (Російська Федерація, Німеччина).

2.2 Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій

На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи:

а) правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки;

б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати права й обов'язки;

в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

До найбільш важливих критеріїв правосуб'єктності міжнародних організацій можна віднести такі: [17, с.638]

1. Визнання якості міжнародної особистості з бокусуб'єктів міжнародного права. Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'язуються шанувати права й обов'язки відповідної міжурядової організації, їхню компетенцію, коло повноважень, наділяти організацію та її співробітників привілеями й імунітетами і т.д. Крім того, відповідно до установчого акту всі міжурядові організації є юридичними особами: держави-члени наділяють їх правами й обов'язками в такому обсязі, у якому це необхідно для виконання їхніх функцій.

2. Наявність відособлених прав і обов'язків. Сенс цього критерію правосуб'єктності ММУО означає їхню специфічну особливість: ММУО мають такі права й обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків держав і можуть бути здійснені тільки на міжнародному рівні.

3. Право на вільне виконання своїх функцій. Сутність даного критерію полягає в тому, що кожна ММУО має свій установчий акт (у формі статутів, конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями), правила процедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй сукупності складають внутрішнє право організації.

4. Право на укладання договорів. Таке право, як відзначалося раніше, належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності - однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнародного права.

Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повноважень ММУО вправі укладати угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Правом на укладання міжнародного договору володіє кожна міжнародна організація, що випливає з положень Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що міжнародна організація має таку правоздатність укладати договори, що необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей.

5. Участь у створенні норм міжнародного права. Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування.

6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших - національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації.

7. Право на забезпечення виконання норм міжнародного права. Наявність такого права в ММУО, в основі якого лежать повноваження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний характер організацій стосовно держав-членів і є однією з важливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже відзначалося, основними засобами є інститути міжнародного контролю і відповідальності, включаючи застосування санкцій.

Контрольні функції ММУО здійснюються в основному двома засобами:

- шляхом надання доповідей державами-членами;

- за допомогою спостереження й обстеження контрольованого об'єкта або ситуації на місці.

Надання доповідей державами-членами є найбільш поширеною формою контролю. [19, с.216]

8. Міжнародно-правова відповідальність. Виступаючи нa міжнародній арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій є їхньою невід'ємною властивістю, закріпленою у Віденській конвенції про право договорів за участю міжнародних організацій (1986 p.).

У загально-юридичному плані ця правосуб'єктність є сукупністю таких компонентів, як правоздатність, дієздатність, деліктоздатність і правотворча здатність.

Ці компоненти властиві і правосуб'єктності інших суб'єктів міжнародного права, і насамперед державам. Проте на відміну від них, міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій має одну важливу відмінність - це спеціальна (особлива) правосуб'єктність. її особливість полягає в тому, що вона визначається тими специфічними функціями, для виконання яких створюється та або інша міжнародна організація. Ці функції визначаються творцями міжнародної організації і зафіксовані в установчому акті (статуті, положенні). Ці функції визначають обсяг правочинностей організації, межі її міжнародної правосуб'єктності, за які організація виходити не має права.

2.3 Правосуб'єктність Європейського Союзу та ООН

Європейський Союз набув міжнародної правосуб'єктності, яка включає право укладати міжнародні договори та набувати членство у міжнародних організаціях. Скасовується складна „піларна” система ЄС, яка призводила до непорозумінь у відносинах з третіми країнами щодо розподілу компетенції між ЄС та державами-членами, а Європейський Союз став правонаступником Європейського Співтовариства.

Держави-члени зберігають за собою право укладати міжнародні договори за винятком випадків, коли вони суперечать компетенціям ЄС, або чинному міжнародному договору за участю ЄС.

Слід зазначити, що Комісія міжнародного права ООН визначила критерії правосуб'єктності міжнародної організації. Одним з них є здатність укладати міжнародні договори, що регулюються міжнародним правом. До цих критеріїв, звичайно, належать також елементи активного та пасивного права посольства, а також змога користуватися привілеями та імунітетами відповідно до міжнародного права. [5, с.308]

У структурі ЄС до певного часу існували: ЄЕС (зараз Європейське Співтовариство), ЄОВС та Євроатом. Слід підкреслити те, що коли мова йде про правосуб'єктність, то слід зауважити, що діяльність ЄОВС та Евроатома обмежувалася певними секторами економіки, в той час як Європейське Співтовариство у своїй діяльності мало переважно універсальний характер,а на сьогодні воно є найбільш активним учасником у міжнародних відносинах.

Маастрихтський договір закріпив важливі зміни концептуального характеру, які деякими вченими розглядаються як поступове просування до федеративної Європи. ЄЕС було перейменоване в Європейське Співтовариство, і була створена нова структура - ЄС.

Європейський Союз був створений на базі Європейських Співтовариств з урахуванням політики та форм співробітництва, передбачених Маастрихтським договором. Політику та форми співробітництва розподіляють на: «спільну зовнішню політику та політику безпеки» та «співробітництво у галузі правосуддя та внутрішніх справ». Таким чином, ЄС означав донедавна три суб'єкта міжнародного права - ЄС, ЄОВС, Євроатом, а також дві форми політики та співробітництва.

Хартлі Т.К. зазначав, що, з точки зору права, формально зберігаються три Співтовариства з єдиними органами. Повноваження Органів змінювалися в залежності від договору, у відповідності з яким вони функціонують. Вірогідна, на його думку, наглядна аналогія наступна - три комерційні компанії з одним власником акцій та однаковою щодо складу радою директорів - з точки зору права вони являють собою три юридичні особи, як суб'єкти міжнародного права, однак реальним суб'єктом є одна. Тому постає питання про реальну правосуб'єктність цієї організації в міжнародних відносинах та в міжнародному праві.

Як і міжнародні організації, Співтовариство має свою договірну основу, систему органів, що виражає його волю, яка втілюється в актах співтовариства, а процедура опрацювання та прийняття постанов дуже схожа на ту, яка використовується в процесі нормотворчості в рамках міжнародних організацій.

Порівняння Співтовариства з іншими політичним структурами - справа нелегка. Співтовариство має цілий ряд рис, які притаманні звичайній міжнародній організації, і, вірогідно, і ряд менш характерних, але тим не менш визначених, рис федерації. [7]

Установчі акти Євросоюзу включають положення, у яких передбачається укладення міжнародних угод, які є кінцевим результатом переговорів, які проводить ЄС на міжнародній арені. Ці угоди підвищують пріоритетність інтеграційного напрямку у зовнішній політиці.

Загалом ЄС є учасником приблизно 250 зовнішніх угод, через які воно є пов'язаним більше ніж зі 100 країнами світу. Задля того, щоб укладати відповідні угоди, треба бути суб'єктом міжнародних відносин, мати право та дієздатність. Отже, коли йдеться про механізм зовнішніх зносин ЄС, то самим першим питанням, яке виникає, є питання про міжнародну правосуб'єктність цього утворення.

Слід підкреслити, що в Договорі про ЄС немає спеціальних положень, які б чітко регламентували та визнавали за цим об'єднанням якість суб'єкта міжнародного права, однак в Договорі про ЄС йдеться про повноваження Ради укладати у разі потреби міжнародні угоди з певними державами та міжнародними організаціями з метою виконання положень Угоди про спільну зовнішню політику і політику безпеки та співпрацю у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах. Такі угоди зобов'язують держав - членів, але не Євросоюз, як міжнародне об'єднання. Це випливає з положень Декларації до Заключного Акту стосовно положень, яка є додатком до Договору про ЄС і в якій чітко сказано, що у вищезгаданих сферах держави-члени не передають своєї компетенції Євросоюзу. Рада у разі укладання таких угод діє як інститут Євросоюзу, уповноважений виступати від імені держав-членів. Більше того, в угодах, що укладаються на основі ст.24 Договору про Європейський Союз, використовується така формула, як “Європейське Співтовариство та держави-члени, які діють у рамках Союзу”. Тобто немає посилання на Євросоюз як на сторону таких угод. [13, с.376]

На сучасному етапі Євросоюз представляє об'єднану Європу в рамках міжнародних організацій та конференцій за допомогою трійки - головуюча держава, високий представник та Комісія, а також шляхом співпраці між головуючою державою-членом або дипломатичними та консульськими місіями держав- членів, з одного боку, та представництвами Комісії у третіх країнах та в міжнародних організаціях - з іншого боку.

На відміну від Євросоюзу питання щодо міжнародної правосуб'єктності Європейського Співтовариства врегульовано в установчих документах. Вона випливає з положень Договору про заснування Європейського Співтовариства, в яких закріплено конкретні повноваження ЄС у сфері зовнішніх зносин. Тобто даний установчий документ побудований на визнанні функціональної правоздатності Співтовариства у сфері зовнішніх зносин.

Характеризуючи міжнародну правосуб'єктність ЄС, слід відзначити зростаючу участь Співтовариств у роботі міжнародних організацій. Згідно з установчими угодами ЄС є правоздатним у сферах, які охоплюють: підтримку відносин з міжнародними організаціями, укладання міжнародних угод, встановлення та розвиток дипломатичних відносин з третіми країнами.

Статті 229-231 Договору про заснування Європейського Співтовариства встановлюють порядок налагодження відносин Співтовариства з міжнародними організаціями. Як правило, ЄС отримує в міжнародній організації статус спостерігача, що дає представникам Співтовариства можливість бути присутніми на засіданнях та приймати участь у дискусіях без права голосування. В деяких випадках обумовлюється право ЄС брати участь лише в таких засіданнях та обговореннях, які мають безпосереднє відношення до офіційної діяльності та компетенції ЄС. У відносинах з міжнародними організаціями ЄС виконує як традиційні форми, притаманні практиці інших міжурядових об'єднань, так і ті, що більш характерні для відносин держав з міжнародними організаціями. Прикладом є членство ЄС у деяких впливових міжнародних організаціях. [14, с.174]

Положення ст. 300 Договору про заснування Європейського Співтовариства закріплює право Європейського Співтовариства укладати міжнародні угоди. Однак це положення викликало гостру дискусію та породило зовсім різні точки зору. Держави-члени ЄС відстоювали обмежене тлумачення статті, вказуючи на те, що міжнародні переговори та укладання Співтовариством угод можуть мати місце лише у тих випадках, коли на це є пряма вказівка в установчому договорі.

На противагу цьому, Комісія наполягала на розширеному тлумаченні та розумінні ст. 300, посилаючись на концепцію паралельних повноважень. Згідно з останньою передача Європейському Співтовариству суверенних прав та наявність виключної компетенції передбачають здійснення Європейським Співтовариством своїх прерогатив не тільки у середині ЄС, але й у сфері зовнішніх зносин.

Суд ЄС, використовуючи доктрину дорозумілих повноважень, дійшов висновку, що інститути Співтовариств мають усі повноваження, необхідні для здійснення місії, покладеної на них установчими договорами. Відповідно, коли угода з третіми державами є необхідною для реалізації «внутрішньої» компетенції ЄС, інститути Співтовариства наділяються повноваженнями щодо укладання угод.