Теоретичні засади правового регулювання осіб в України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський державний коледж туризму та готельного господарства

Циклова комісія правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни “Теорія держави і права”

на тему: “Теоретичні засади правового регулювання осіб в України”

Виконала:

студентка 2 курсу 25 групи

спеціальності 081 “Право”

денної форми навчання

Александрова Анастасія Олександрівна

Київ - 2017

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

1.1 Поняття, ознаки і предмет правового регулювання, методи і типи правового регулювання

1.2 Стадії правового регулювання

1.3 Поняття механізму правового регулювання. Види і характеристика елементів механізму правового регулювання

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ В УКРАЇНІ

2.1 Поняття, структура та вид правового статусу особи

2.2 Поняття прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

2.3 Класифікація та загальна характеристика основних прав і свобод особи

2.4 Гарантії та соціально-правовий механізм забезпечення прав, свобод, обов'язків людини в демократичній державі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

регулювання правовий особа право



ВСТУП

Дана курсова робота присвячена вивченню питання “Теоретичні засади правового регулювання осіб в України”.

Актуальність даного дослідження зумовлена тим, що правовий вплив є загальносоціальним, а не суто юридичним. Його слід розглядати в якості дії “духу” права, тобто впливу права на систему суспільних відносин, психічний стан особи, її свідомість та культуру. Коли зміст права проходить через свідомість людей, остання стає правою свідомістю. Люди повинні поводитись однаково в однотипних ситуаціях, оскільки право встановлює певні стандарти поведінки, формує загальну правову культуру, що є безпосередньою передумовою правомірної поведінки громадян.

Правовий вплив - це взятий в єдності та різноманітності весь процес дії права на суспільство, свідомість і поведінку людей за допомогою правових та не правових засобів.

В юридичній науці досліджено і певні канали по яких здійснюється правовий вплив на людину.Канали правового впливу:

1) інформаційний - право є одним з різновидів соціальної нормативної інформації. За допомогою юридичних норм до відома учасників суспільних відносин доводиться позиція держави про дозволену, зобов'язуючу чи заборонену поведінку, висвітлюються засоби досягнення необхідних результатів, наслідки порушення норм права;

2) цінністно-орієнтаційний - базується на тому, що право є самостійною цінністю і одночасно є носієм багатьох політичних, моральних, духовних цінностей і тому разом із дозволеною, зобов'язуючою та забороняючою поведінкою формує ті чи інші ціннісні уявлення учасників суспільних відносин, впливає на існуючу в суспільстві систему цінностей.

3) виховний - за допомогою права виховується повага до права та виробляються настанови на правомірну поведінку.

Знову зазначемо регулювання серед каналів правового впливу на людину, хоча на перший погляд, регулятивний вплив здійснюється не на людину, а на суспільні відносини. Щодо людей, то скоріше за все слід говорити про регламентацію поведінки особи, а за це відповідає інформаційний канал.

Підсилити правовий вплив на людину можуть пропаганда правових знань, діяльність розгалуженої системи правозахисних організацій та дієва система юридичної освіти.

Відмінність між правовим впливом та правовим регулюванням:

· за сферою дії - сфера правового впливу ширше сфери правового регулювання, оскільки до неї входять відносини (політичні, економічні, культурні), що не регулюються правом, але на які поширюється дія права, а у сферу правового регулювання входять лише ті відносини, що врегульовані нормами права;

· за змістом - у правовому впливі не завжди є чітко визначений юридичний засіб (крім норм права, він використовує й інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей), у правовому регулюванні такий засіб є обов'язковим (регулювання відбувається за допомогою певної норми права);

· за механізмом дії - правовий вплив на свідомість суб'єктів правовідносин здійснюється за допомогою системи неюридичних засобів (інформаційних, ідеологічних, психологічних та інших), а правове регулювання впливає на дії суб'єктів права через низку правових засобів та форм;

· за результатом - не маючи в своєму розпорядженні всього різноманіття засобів правового регулювання (рекомендацій, стимулів, заохочень, обмежень, примусу тощо) правовий вплив не може гарантувати втілення в життя норм права, правове регулювання для цього має чітко визначені форми реалізації (дотримання, виконання, використання, застосування).

Правове регулювання посідає центральне місце в системі правового впливу, котрий визначає межі дії права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є правове регулювання та правовий статус особи в Україні.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі ґрунтовного аналізу наукових джерел розкрити зміст, поняття, структуру та види правового регулювання осіб в України.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

· дослідити сутність поняття правове регулювання та правовий статус особи;

· визначити взаємозв'язки правове регулювання та правовий статус особи в Україні;

· дослідити систематизацію правового регулювання.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи застосовувалися системно-структурний метод, аналіз і синтез, методи індукції і дедукції, широко застосовувався метод порівняльно-правового аналізу, за допомогою якого вдалося виявити специфіку правового регулювання осіб в Україні.

Ступінь дослідження теми. Інформаційною базою роботи є чинне законодавство України, наукові публікації, монографічні видання, підручники та інші джерела.

Структурно курсова робота складається зі вступу, основної частини, висновків та списку використаних джерел.



РОЗДІЛ 1. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

1.1 Поняття, ознаки і предмет правового регулювання, методи і типи правового регулювання

Правове регулювання - це упорядкування суспільних відносин здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток. Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право - через нормативне регулювання.

Ознаки правового регулювання:

·  є різновидом соціального регулювання;

·  здійснюється громадянським суспільством або державою;

·  має нормативно-результативний характер - здійснюється за допомогою цілісної системи правових засобів, що забезпечують втілення в життя норм права для досягнення необхідної мети (результату);

·  має організаційний характер - за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми (в нормах права закріплюється міра можливої або належної поведінки)

·  має цілеспрямований характер - спрямоване на задоволення прав, свобод, законних інтересів суб'єктів права;

·  має конкретний характер - завжди пов'язане з реальними (конкретними) відносинами.

Предмет правового регулювання - це сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих нормами права. Він вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права. Це дає змогу узагальнити норми права, які регулюють певне коло суспільних відносин, у галузь права.

Властивості предмету правового регулювання:

1) суспільні відносини мають вольовий характер, тобто право регламентує лише свідомі та вольові дії людей (психічно хворі, обмежені в дієздатності особи, люди під гіпнозом не можуть усвідомлювати свої дії, а тому їх поведінка не може регулюватися нормами права);

2) право регулює лише ті суспільні відносини, що об'єктивно потребують регуляції та можуть бути об'єктом такого регулювання;

3) право регулює найбільш важливі суспільні відносини, що мають значення для всіх суб'єктів правовідносин.

Правове регулювання охоплює:

а) специфічну діяльність держави(її нормотворчих органів) або громадянського суспільства, пов'язану з виробленням норм права і з визначенням юридичних засобів забезпечення їх дієвості. У цьому аспекті змістом правового регулювання охоплюється різноманітна діяльність нормотворчих органів держави, пов'язана з вибором типу, методів, способів регламентації, визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, що об'єктивно необхідні у певних соціально-економічних і політичних умовах для забезпечення нормального функціонування громадянського суспільства, його інститутів, організації життєдіяльності людей на цивілізованих засадах;

б) діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, спрямовану на пошук і використання засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з нормами права (їх принципами, цілями, призначенням). Це обумовлює необхідність врахування специфіки духовно-культурної сфери, зокрема національні та релігійні особливості учасників правовідносин.

Метод правового регулювання - це сукупність прийомів і способів владного впливу держави на суспільні відносини. Він несе основний тягар в динаміці, "роботі" права, показує, яким чином регулюються суспільні відносини.

Основні методи правового регулювання:

1)  централізоване регулювання (метод субординації або імперативний метод) - впорядкування здійснюється зверху до низу на владно-імперативних засадах (найчастіше цей метод використовується в адміністративному праві). Засобами централізованого регулювання є нормативно-правові акти (закони та підзаконні нормативно-правові акти). Він передбачає встановлення заборон, обов'язків, покарань;

2) децентралізоване регулювання (метод координації або диспозитивний метод) - на хід і процес такого регулювання впливають учасники правових відносин шляхом укладання договорів, здійснення односторонніх правомірних юридичних дій (найчастіше цей метод використовується в цивільному праві). Головним засобом децентралізованого регулювання є індивідуальні акти.

Способи або ж шляхи регулювання відносин державою розкривають специфіку методів регулювання і отримують свій особливий вираз в нормах права.

Способи правового регулювання - прості правові явища, укладені у правовій нормі чи комплексі норм і призначені для впорядкування поведінки суб'єктів суспільних відносин.

Способи правового регулювання:

· дозвіл - це надання особі права на її власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка норма права, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ;

· зобов'язання (веління) - покладання на особу обов'язку активної поведінки (роби тільки так);

· заборона - це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби).

У правовому регулюванні використовуються різноманітні комбінації цих способів. На основі норм права, що містять зобов'язання складаються правовідносини активного типу, а на основі норм, що містять заборону - правовідносини пасивного типу, а на підставі норм, що містять дозвіл - як активного, так і пасивного типу. При централізованому регулюванні привалюють заборона та зобов'язання, а при децентралізованому - дозвіл.

Трьом способам правового регулювання (дозволу, зобов'язанню, забороні) відповідають безпосередніформи реалізації норм права: використання, виконання, дотримання.

Тип правового регулювання - це особливий порядок правового регулювання, що виражається в певному поєднанні способів для задоволення інтересів суб'єкта права.

Види типів правового регулювання:

а) загальнодозвільний - ґрунтується на загальному дозволі, в межах якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Базується на принципі - дозволено все, що прямо не заборонено законом. У контексті цього типу виникають цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (особа має право укладати будь-які угоди, на власний розсуд, за винятком тих заборон, що передбачені в законі);

б) загальнозабороняючий - ґрунтується на загальній забороні, в межах якої закон встановлює конкретні дозволи. Базується на принципі - заборонено все, що прямо не дозволено законом (дозволено тільки те, що прямо передбачено законом). За цим типом встановлюються правові статуси та функції державних службовців, посадових осіб.

Отже, правове регулювання у суспільстві - важлива умова створення стабільногоправового порядку, а також органів, інститутів і установ, здатнихзабезпечити захист і охорону від порушень тих прав і законних інтересівгромадян та інших осіб, що закріплені діючими нормами права.



1.2 Стадії правового регулювання

Використання в певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним.

Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта - нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самі суб'єкти, до яких цей акт звернений. Наприклад, ст. 35 Конституції України закріплює право особи на свободу світогляду та віросповідання і кожна особа сама вирішує яку релігію їй сповідувати чи не сповідувати ніякої.

Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один з яких - нормативно-правовий, а інший - акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта - правомірної чи неправомірної.

Стадії правового регулювання:

1. стадія загальної дії норм права. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності тощо (вступає в дію механізм правотворчості).

Наприклад, дія цього механізму в контексті отримання вищої освіти можлива лише за наявності норми права, що міститься у законодавстві про вищу освіту. Однак, як загальне правило, ця норма не вирішує питання про те, хто саме буде отримувати вищу освіту. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, що відбуваються на другій стадії.

2. виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто виникнення правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).

Дія механізму щодо отримання вищої освіти починається з подачі у вищий навчальний заклад заяви і документів, проходження конкурсного відбору та винесення рішення щодо зарахування на навчання на основі загальної норми права.

Винесення індивідуального розпорядження про зарахування особи у вищий навчальний заклад означає індивідуалізацію загальної норми права стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб'єктивне юридичне право і об'єктивний юридичний обов'язок.

Після ухвалення рішення про зарахування на навчання (індивідуально-правовий акт) особа вступає у правовідносини щодо реалізації свого суб'єктивного права на вищу освіту, а вищий навчальний заклад набуває юридичного обов'язку створити належні умови для здобуття нею вищої освіти. З наведеного випливає, що реалізацією суб'єктивного юридичного права особи на вищу освіту є її одержання, а реалізацією юридичного обов'язку вищого навчального закладу - належна організація навчального процесу.

У разі правомірної поведінки суб'єктів правовідносин правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.

3. застосування санкцій норми права - виникає у випадках неправомірної поведінки суб'єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона - правопорушники - за вчинені правопорушення зазнає втрат державно-владного характеру (вступає в дію механізм накладення юридичної відповідальності). Наприклад, під час здобуття вищої освіти курсант за академічну неуспішність (тобто не виконання своїх обов'язків щодо навчання) може бути відрахований з навчального закладу.

1.3 Поняття механізму правового регулювання. Види і характеристика елементів механізму правового регулювання

Механізм правового регулювання - процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, здійснюваний суб'єктами правового регулювання за допомогою системи правових засобів, способів і форм з метою задоволення публічних і приватних інтересів учасників суспільних відносин, забезпечення правопорядку ("належне" у праві стає "сущим", тобто норми права перетворюються на правомірну поведінку й іншу правову діяльність суб'єктів права).

Основні ознаки механізму правового регулювання :

1) є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його правова діяльність супроводжується політичним, економічним, етичним та іншими сферами механізму соціального регулювання, переплітається з ними;

2) - будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища правової дійсності:

· засоби (норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правозастосовні акти (акти застосування норм права);

· способи (дозвіл, зобов'язання, заборона);

· форми (використання, виконання, додержання, застосування).

3) становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у взаємозв'язку і взаємодії.Кожна частина механізму правового регулювання знаходиться на своєму місці (як механізм годинника), виконує специфічні функції. Якість виконуваних ними функцій впливає на роботу інших частин і на результат функціонування механізму в цілому;

4) є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух виражається у стадіях правового регулювання, яким відповідають свої механізми дії. Як і правова система суспільства, механізм правового регулювання являє собою цілісність правової дійсності, визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення полягає в приведенні в дію необхідних елементів правової системи суспільства, забезпеченні їх «роботи». Від механізму залежать ефективність правового

5) регулювання, відповідність поведінки учасників правових відносин розпорядженням норм права, їх рух до задоволення своїх інтересів;

6) результатом його діяльності є встановлення правопорядку в суспільстві.

Механізм правового регулювання складають елементи, що є обов'язковими на окремих його стадіях.

До основних елементів механізму правового регулювання слід відносити:

1. Норма права в механізмі правового регулювання.

Норма права - це первинний елемент і нормативна основа механізму правового регулювання. Норма права являє собою загальне обов'язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб'єкта як можливий варіант поведінки - суб'єктивні юридичні права, так і необхідний варіант поведінки - суб'єктивні юридичні обов'язки або заборони. Специфічна функція норм права полягає в нормативній регламентації суспільних відносин. Це означає, що за допомогою норм права програмуються певні відносини і вся сукупність юридичних засобів, що використовуються для здійснення державної волі. Безпосереднім фактором виникнення норм права є правотворча діяльність держави

Специфічне завдання норми права в механізмі правового регулювання полягає в тому, щоб:

· визначити загальне коло людей, на які вона поширює свою дію;

· встановити зміст суспільних відносин (зміст поведінки суб'єкта), а також об'єкти правовідносин;

· визначити обставини, в яких особа повинна керуватися цим правилом поведінки;

· розкрити саме правило поведінки вказівкою на права і обов'язки учасників відносин, що регулюються, характер їх зв'язку між собою, а також державно-примусові заходи, що застосовуються до осіб у разі невиконання ними юридичних обов'язків.

Норма права набуває зовнішнього вираження в нормативно-правовому акті, який забезпечує її дієвість.

Нормативно-правові акти обслуговують нормативну основу механізму правового регулювання. Функції нормативно-правових актів полягають головним чином у тому, щоб вводити в правову систему нові норми права, забезпечити їх зміну або скасування, підвищити ефективність їх дії.

До нормативно-правових актів (законів, підзаконних актів) приєднуються акти тлумачення норм права (інтерпретаційні акти). Дані акти є засобом, що забезпечує однакове розуміння і застосування чинних норм права. Чіткість і ефективність механізму правового регулювання залежать від правильного тлумачення норм права.

2. Юридичні факти в механізмі правового регулювання.

Особлива роль юридичних фактів в механізмі правового регулювання обумовлена тим, що в них виражається специфіка методу правового регулювання, яка властива певній галузі права.

3. Правовідносини в механізмі правового регулювання.

За допомогою правовідносин відбувається індивідуалізація положень відповідної норми права, конкретизуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки певних суб'єктів, їх повноваження та міра можливої юридичної відповідальності за неправомірні дії.

Зміст прав, обов'язків, повноважень і відповідальності (а звідси й особливості правовідносин) багато в чому залежать від характеру регулюючого впливу норм права, в результаті якого складаються різні види правовідносин - регулятивні чи охоронні, активні чи пасивні.

Отже, правовідносини в механізмі правового регулювання відповідають за переведення загальних приписів норм права в суб'єктивні права і юридичні обов'язки, визначають повноваження та міру юридичної відповідальності для конкретних осіб, сприяють реалізації їх волі, та задоволенню інтересів суб'єктів.

При цьому центром загальних юридичних зв'язків, що складають основу правовідносин, є правовий статус особи.

Акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків у механізмі правового регулювання.

Акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків - це фактична поведінка суб'єктів права пов'язана зі здійсненням (реалізацією) своїх прав і обов'язків.

Така реалізація може здійснюватись двома способами:

· активний - вчинення дій, що дозволяються чи до яких зобов'язують (використання суб'єктивних прав або виконання юридичних обов'язків. Наприклад, брати участь у виборах органів влади або сплачувати податки);

· пасивний - утримання від заборонених дій (додержання заборон. Наприклад, норми кримінального права реалізуються тоді, коли громадяни не вчиняють протиправних дій).



РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ В УКРАЇНІ

2.1 Поняття, структура та вид правового статусу особи

Правовий статус людини (особи) - це сукупність прав, обов'язків, законних інтересів, гарантії їх реалізації, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб'єкта права. У правовому статусі ми можемо виділити соціально-політичний, економічний, ідеологічний, юридичний, психологічний, вольовий, моральний зміст. Усі вони, є гранями прояву правового статусу особи, його сутності. Водночас ця категорія об'єднує складний комплекс різноманітних соціальних зв'язків, інтересів, відносин.

У поняття загального правового статусу як найбільш широкої категорії, слід включити складові елементи змісту, які характеризують його структуру:

· правові принципи, що складають методологічну основу правового статусу;

· норми права, що встановлюють загальні для всіх права, свободи та обов'язки;

· правосуб'єктність, тобто можливість суб'єкта мати права та обов'язки та користуватися ними та нести відповідальність за свої дії;

· законні інтереси, що спонукають суб'єкта права до відповідних дій, або навпаки орієнтують його на дозволену нормами права пасивність;

· юридична відповідальність як обов'язок нести відповідальність за порушення правового статусу;

· громадянство, тобто такий правовий стан, який вказуючи про належність людини до відповідної держави, дає право на те, щоб розширити коло прав та обов'язків;

· правовідносини загального (статусного) характеру.

В загальних (статусних) правовідносинах перебувають усі особи стосовно держави, один до одного, реалізації своїх прав та обов'язків, їх захисту, гарантування й т. ін.

Ядром правового статусу є права та обов'язки, що реалізуються завдяки зв'язкам між їх носіями - правовідносинам. З вищезазначеного очевидно, що норми права та правовідносини загального (статусного) характеру, що виникають на їх основі, визначають правовий статус суб'єктів права.

Охарактеризувати правовий статус особи, означає розкрити місце, роль, положення та значення конкретної особи в суспільстві та державі, її можливості, цінність, вплив, принципи взаємовідносин з державою, з іншими людьми, що, в свою чергу, розкриває характер самого суспільства, його соціального ладу.

Правовий статус громадянина - це правове положення в суспільстві людини, що володіє громадянством даної держави.

В юридичній науці виділяють три види правового статусу особи:

1) індивідуальний (приватний) статус - це правовий статус кожної конкретної особи, кожного окремого громадянина. Цих статусів стільки, скільки особистостей, громадян. Вони характеризуються неповторністю, як і люди - носії цих статусів. Індивідуальний статус визначає правове положення конкретної особи, конкретного громадянина, в суспільстві, державі;

2) спеціальний (родовий) статус - сукупність елементів, що характеризують правове положення окремих категорій громадян та осіб (дітей, студентів, військовослужбовців, робітників, посадових осіб, членів тих чи інших організацій, інвалідів війни та праці, пенсіонерів та інших). Їх також існує велика кількість, хоча і значно менше ніж індивідуальних, саме через це їх повна класифікація майже неможлива. Лише найважливіші з них досліджуються окремими галузями права;

3) загальний правовий статус - це статус людини як особистості, члена суспільства, громадянина, держави. Він єдиний для всіх, такий статус ще можна називати базовим.

На основі загального правового статусу потрібно розглядати статуси конкретних осіб або їх груп. Індивідуальні статуси ґрунтуються на загальному, який має ключову, вихідну роль. Відомо, що, виходячи з юридичного та фактичного становища особи в суспільстві, легко можна встановити соціальну природу цього суспільства, його позитивні та негативні сторони.

Загальний статус не може змінюватися без відома держави, законодавця, а індивідуальні статуси є більш динамічними, рухомими і можуть змінюватися за бажанням самих носіїв або через те, що в їх суспільній чи трудовій діяльності відбуваються зміни. Але такі зміни знову ж таки можуть відбуватися у межах загального статусу, не порушуючи його настанов.

У загальному правовому статусі складові частини - постійні, а в індивідуальному - змінні. Це не порушує принцип рівноправності громадян, тому що та чи інша особа може мати свій особливий індивідуальний статус, наприклад, відповідні пільги (ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї категорії, інваліди праці тощо).

На індивідуальний правовий статус впливають такі фактори, як стать, вік, сімейний стан, професія і т. ін.

По-перше, будь-який правовий статус - це юридичний та фактичний правовий стан. По-друге, індивідуальні статуси дійсно залежать значною мірою від їх носіїв. Зміст, обсяг, характер правового статусу у громадян протягом життя змінюються не одноразово. Наприклад, громадянин був студентом, потім інженером, майстром, начальником цеху, головним інженером, директором підприємства, нарешті, пенсіонером. Його індивідуальний статус весь час змінювався, а загальний (як громадянина) залишався незмінним.

Загальний статус людини не залежить від зміни місця роботи або від соціального стану. Ця якість постійна, єдина та рівна. На відміну від правоздатності загальний правовий статус - не персоніфікована якість людини, не здібність особистості, а її становище у суспільстві.

Правовий статус індивіда тісно пов'язаний зі статусами інших осіб. Усі права та обов'язки людини мають значення та зміст лише тому, що вона взаємодіє з державою, суспільством, іншими суб'єктами, колективом, перед якими має зобов'язання, або має відповідне суб'єктивне право. На нашу думку, кожен повинен знати свій статус, свої права та обв'язки. Якщо ж особа не буде ознайомлена з ним, вона може поводитись всупереч вимогам норм права та інших соціальних норм.

Правовий статус охоплює усю систему прав та обов'язків, які має відповідна людина, конкретний громадянин. Як важлива правова категорія, він має одночасно відповідати двом, здавалося б, несумісним умовам: по-перше, бути сталим, тобто не змінюватися за своїм змістом; по-друге, він повинен враховувати ті реальні зміни, що мають місце у суспільстві, та прямо чи безпосередньо зорієнтовані на людину, відповідну категорію людей тощо.

2.2 Поняття прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

Основні права людини - гарантовані міжнародно-правовими актами загальносоціальні (природні) і рівні можливості особи, що відповідно до досягнутого рівня еволюції людства здатні забезпечити її існування і розвиток.

Ознаки основних прав людини:

1) походять з природи людини, виникають природнім шляхом, а не за допомогою держави.

2) не потребують обов'язкового нормативного закріплення у національному законодавстві. Регламентуються та охороняються міжнародно-правовими актами. Наприклад, Міжнародною Хартієї прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю 00Н. До Хартії входять:

· Загальна декларація прав людини (прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 р.);

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (прийнятий, як і наступні акти, 16 грудня 1966 р.);

· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;

· Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Загальна декларація прав людини на відміну від зазначених Міжнародних пактів та Факультативного протоколу не потребувала схвалення (ратифікації) з боку держав. Норми, що містяться в Загальній декларації, є рекомендаційними. Вона становить собою систематизацію основних природних прав людини, тобто права в загальносоціальному (природньому) розумінні.

3) належать людині від народження незалежно від території, національності і держави де проживає.

4) покликані формувати і підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність.

5) природні (як повітря, земля, вода), а тому невідчужувані, не можуть бути «забрані» державою, оскільки не «дані» нею.

6) людина може їх використовувати з метою задоволення своєї потреби, чи утримуватися від їх реалізації.

7) залежать (у плані здійснення) від можливостей суспільства - рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, як і потреби самої людини;

8) мають правовий характер, оскільки закріплюються в міжнародному та національному законодавстві. Визнання, дотримання, охорона .і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, - показник того, що вони не тільки стали об'єктом міжнародного регулювання, але і міжнародними стандартами.

Права людини і права громадянина - тісно взаємозв'язані, однак не є тотожними поняттями. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина - це права людини, закріплені у законодавстві держави, громадянином якої він є.

Відмінність між правами людини і громадянина:

Права людини:

· Позатериторіальні - існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і громадянства;

· Загальносоціальні - належать людині за фактом народження як природні, невідчужувані права (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини);

· реалізація здійснюється в сфері будь-якого суспільства, де б не знаходилася людина.

Права громадянина:

· Територіальні - передбачають наявність громадянства, тобто особливого зв'язку людини і держави;

· Спеціально-соціальні (юридичні) - закріплюються в законодавстві і знаходяться під захистом держави, громадянином якої є дана особа;

· реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою.

Права людини і права громадянина в ідеалі - повинні збігатися.

Права особи - це права людини і громадянина у конкретних соціально-економічних, політичних умовах. Залежать від особистих характеристик індивіда: соціальної зрілості, здатності користуватися, виконувати обов'язки тощо.

Свободи людини - це права людини, але з мінімально регламентованою законодавством поведінкою особи, забезпечені з боку держави, перш за все, невтручанням будь-яких соціальних суб'єктів у процес їх реалізації (наприклад, свобода совісті - це право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, розповсюджувати релігійні, нерелігійні або інші переконання, діяти відповідно до них).

Разом із правами та обов'язками, свободи утворюють поняття об'єктивного (позитивного) права, бо є певним видом правової норми, що закріплені у чинному законодавстві. Разом із правами, без обов'язків, свободи утворюють поняття суб'єктивного права, оскільки закріплені в об'єктивному праві, як можливості суб'єкта поводитися певним чином у межах, що визначені правовою нормою.

Законні інтереси - це передбачені об'єктивним правом юридичні значущі та виправдані домагання особи на соціальні блага, не охоплені безпосереднім змістом прав і свобод громадян. Для них характерно:

· на відміну від прав і свобод їх зміст не є конкретно визначеним законодавцем;

· це юридично передбачені можливості (правові дозволи) суб'єкта користуватися певними благами (наприклад, мати необхідні ліки в аптеках, сплачувати справедливі податки), але межі реалізації яких не є визначеними, та не забезпечені обов'язками інших осіб;

· так само, як права і свободи захищаються державою. На практиці для їх захисту використовують аналогію права або закону.

· правозастосовчі органи для з'ясування їх змісту застосовують розширене тлумачення норми права.

2.3 Класифікація та загальна характеристика основних прав і свобод особи

Можна навести таку класифікацію основних прав, свобод людини і громадянина:

1. За роллю держави у реалізації прав людини і громадянина:

а) негативні - права, що охороняють особу від впливу влади (зловживання нею) шляхом її обмеження. Передбачають право індивіда на захист від будь-якого втручання, у тому числі і державного, у здійсненні особистих і політичних прав. Це історична перша, основоположна група прав на незалежність від влади (свобода слова, преси, релігії, пересування, вибору професії, право на недоторканність приватної власності; таємниця і недоторканність листування; право на недоторканність житла і т.д.);

б) позитивні - права, що вимагають від держави захисту особи, забезпечуються державою, передбачають „позитивне втручання” з боку держави у їх здійснення. Це - економічні, соціальні і культурні права, що характеризують правову державу новітнього періоду розвитку. До них відносяться: право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе навколишнє середовище, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на гідне життя і т.п.

2. За часом проголошення, права:

а) першого покоління - проголошені буржуазними революціями (ХVІІ-ХVІІІ ст.) громадянські і політичні права, так звані „негативні”;

б) другого покоління - утвердилися у середині ХХ ст.. внаслідок боротьби народів за покращення свого соціально-економічного, культурного статусу, під впливом соціалістичних ідей та держав, так звані „позитивні” права;

в) третього покоління - виникнули після ІІ світової війни внаслідок поглиблення екологічних та гуманітарних проблем людства, викликані глобальними проблемами. Це колективні або солідарні права. Належать не окремому індивіду, а націям, народам. До них відносяться: право на мир, навколишнє середовище, самовизначення, інформацію, соціальний та економічний розвиток тощо.

3. В залежності від приналежності особи до певної держави, права:

а) громадян;

б) іноземців;

в) осіб без громадянства;

г) осіб з подвійним громадянством.

4. За ступенем розповсюдження, права:

а) загальні - притаманні всім громадянам;

б) спеціальні - залежать від соціального, службового положення, статі, віку тощо. Це права службовців, неповнолітніх, жінок, біженців, ветеранів тощо.

5. За кількістю суб'єктів, що реалізують, права:

а) індивідуальні (право на життя, труд);

б) колективні (право на мітинги, страйки).

6. За сферами реалізації в суспільному житті, права:

а) громадянські або особисті - це природні, основні, невід'ємні права людини, що мають, в основному, характер негативного права. Це можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і духовної індивідуальності. Відповідно до цього особисті права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права: на життя, особисту недоторканність, свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє середовище, житло і т.д. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд.

б) політичні права - можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою й у суспільному житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної

в) спрямованості. Це - право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їхній діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода друку, радіо, телебачення й ін..

г) економічні права - можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й засобами виробництва. Особливе місце серед економічних прав займає право на приватну власність.

д) соціальні права - можливості (свободи) особи вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно чи за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати і т.п.), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя й ін.

е) культурні права - можливості (свободи) збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання й участі надалі у їхньому розвитку. До них відносяться: право на освіту; навчання рідною мовою; право на використання вітчизняних І світових досягнень культури і мистецтва; право на вільну наукову, технічну і художню творчість.

ж) екологічні права - можливості (свободи) користуватися сприятливим природним середовищем. Це - права на сприятливе навколишнє середовище, відшкодування шкоди, заподіяного здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористування й ін.

Екологічному праву відповідає обов'язок уповноважених державних органів, підприємств, установ і організацій проводити заходи, спрямовані на оздоровлення навколишнього природного середовища, попередження і зниження шкідливих для людини і навколишнього середовища наслідків.

Юридичний обов'язок - гарантована законом міра суспільне необхідної поведінки особи, об'єктивно обумовлена потребами існування і розвитку інших осіб, соціальних груп, націй, людства.

Обов'язок - парна категорія з правом, тому що обов'язок служить способом забезпечення прав. Права людини і громадянина не є безмежними, абсолютними, оскільки їхнє використання не повинне наносити шкоди іншим людям, суспільству в цілому. Це застереження міститься в Загальній декларації прав людини (п.2 ст.29). Використання людиною своїх прав одночасно передбачає її обов'язок захищати і зміцнювати ці права - заради самої себе і заради інших. Права існують тільки тоді, коли визнаються іншими громадянами держави. Саме для того, щоб зміцнити свої права, громадяни в демократичному суспільстві приймають на себе зобов'язання і виконують свої обов'язки. Свої вимоги до громадян держава формує в системі обов'язків і встановлює міри юридичної відповідальності за їхнє невиконання.

Класифікація обов'язків: 

· Особисті (обов'язки можна розділити на фізичні і духовні)

· Політичні (дотримуватися конституції і законів, захищати батьківщину й ін.)

· Економічні (обов'язок віддавати частину свого доходу у вигляді податку на суспільні потреби й ін.)

· Культурні (дбайливо ставитися до пам'ятників історії культури людства й ін.)

· Екологічні (берегти природу; компенсувати збиток, заподіяний забрудненням і іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.)

2.4 Гарантії та соціально-правовий механізм забезпечення прав, свобод, обов'язків людини в демократичній державі

Гарантії прав і свобод людини та громадянина - це система конкретних засобів, завдяки яким стає реальним ефективна реалізація громадянами своїх прав та свобод, їх охорона і захист у разі правопорушення. Їх головне призначення полягає у забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони і захисту суб'єктивних прав та свобод.

Система гарантій прав і свобод людини та громадянина є досить складною і розгалуженою.

1. За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії поділяються на:

· Загальні:

а) економічні - втілюються у багатоплановому функціонуванні економіки, в існуючій системі багатоманітності форм власності - державної, колективної, приватної, комунальної та інших як рівноправних і в однаковій мірі захищених юридично, а також в економічній самостійності, що забезпечує юридичну рівність учасникам економічних відносин;

б) політичні - виступають головні принципи функціонування і устрою української держави, до яких належать принцип народовладдя; принцип державного суверенітету, що передбачає верховенство, самостійність, незалежність, повноту і неподільність державної влади; розподіл владних повноважень між незалежними та взаємопов'язаними гілками влади - законодавчою, виконавчою та судовою; політичний плюралізм тощо;

в) соціальні - виступає весь комплекс відносин і взаємозв'язків вільного громадянського суспільства. Соціальні гарантії включають заборону розпалювання соціальної, расової ворожнечі, національного і релігійного розбрату, передбачають рівність прав чоловіка і жінки, заборону встановлення привілеїв чи обмежень за приналежністю до певної раси, за кольором шкіри, політичними, релігійними та іншими переконаннями, статтю, етнічним та соціальним походженням, майновим станом, місцем проживання, за мовними або іншими ознаками;

г) ідеологічні - виявляються у загальному визнанні та сприйнятті загальнолюдських гуманістичних цінностей, ідей демократичної правової соціальної держави і громадянського суспільства, верховенства права та соціальної справедливості. Культурні та духовні гарантії прав і свобод людини та громадянина в Україні втілюються в законодавчому закріпленні свободи віросповідання, в існуючій системі освіти, науки, культури та вільному доступі до них.

· Спеціальні:

а) матеріальні - це передбачені нормативно-правовими актами найважливіші умови забезпечення охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, що мають загальнообов'язковий характер. Принцип дотримання державою прав і свобод людини та громадянина закріплено в більшості конституцій демократичних держав. Конституція України не є винятком. У ст. 3 Конституції України проголошується, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. За Конституцією України всі люди вільні та рівні в своїй гідності та правах, а права та свободи людини є невідчужуваними і непорушними (ст. 21). Права і свободи людини гарантовані та є довічними. В Конституції України також проголошується заборона антиправового (правопорушного) законодавства: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» (ст. 22). Отже, держава визнає існування природних невідчужуваних прав і свобод людини та громадянина, перелік яких не вичерпується визначеними в Конституції правами та свободами;

б) процесуальні - це встановлені законом засоби забезпечення прав і свобод людини та громадянина в процесі захисту цих прав і свобод під час відправлення правосуддя у разі їх незаконного порушення;

в) організаційно-правові - це передбачена законодавством організаційна діяльність державних органів та недержавних організацій по забезпеченню, охороні та захисту прав і свобод особи. Основними організаційними гарантами прав і свобод людини та громадянина за Конституцією України є Верховна Рада України, що закріплює в нормативно-правових актах України права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, а також основні обов'язки (ст. 92); Президент України, який є гарантом додержання прав і свобод людини та громадянина (ст. 102); Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (ст. 116), які вживають заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина; місцеві державні адміністрації, що на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод людини та громадянина (ст. 119); суди, які захищають права та свободи людини і громадянина (ст. 55); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55, 101); прокуратура, що здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді, у випадках, передбачених законом (ст. 121), і адвокатура, яка забезпечує право на захист в разі обвинувачення та надає правову допомогу (ст. 59);

г) галузеві - це юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, що містяться у нормах права відповідних галузей права. Найважливішим видом галузевих гарантій прав і свобод людини та громадянина є конституційні гарантії. Конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина - це сукупність встановлених Конституцією норм, що є основним засобом захисту прав і свобод людини та громадянина, а також певна система встановлених Конституцією України правозахисних інститутів разом з основними принципами їх діяльності. У нормах цивільного, сімейного, трудового права містяться відповідні гарантії цивільних, сімейних, трудових прав і свобод людини та громадянина. Так, у цивільному праві гарантується реалізація, охорона та захист майнових і деяких особистих немайнових прав і свобод: свобода підприємницької діяльності, захист права власності, авторських прав та ін.; норми сімейного права гарантують рівноправність чоловіка та жінки у сімейному житті, захист прав і законних інтересів членів сім'ї, що потребують допомоги, в першу чергу - дітей; в нормах трудового права передбачено широкий захист права громадян на працю тощо. Галузеві гарантії прав і свобод особи містяться і у нормах інших галузей - адміністративній, кримінальній, виправно-трудовій тощо.

Юридичну відповідальність можна віднести до особливого виду юридичних гарантій прав і свобод особи. Ідеться про такі функції, як штрафна або каральна (за скоєне правопорушення правопорушник зазнає втрат особистого, матеріального або іншого характеру), попереджувальна (юридична відповідальність є засобом попередження нових правопорушень через загрозу для правопорушника зазнати певних втрат за скоєне правопорушення), виховна (здійснюється психологічний вплив на свідомість правопорушника), правовідновлювальна (компенсація потерпілій стороні порушених прав). Ці функції дозволяють юридичній відповідальності виступати у якості ефективної гарантії прав та свобод людини і громадянина.

2. За сферою дії гарантій прав і свобод людини та громадянина поділяють на:

а) міжнародно-правові (планетарні) - є принципово новим типом гарантій прав і свобод для країн пострадянського блоку, адже через міжнародну ізоляцію міжнародні гарантії на них не розповсюджувались. Взагалі, до Другої світової війни переважала думка, що відносини між державою і особою щодо захисту прав та свобод є суто внутрішньою справою і ці проблеми мають регулюватися внутрішньодержавним законодавством. Але тяжкі злочини проти людства, скоєні фашистським та іншими тоталітарними режимами, переконали міжнародну спільноту в необхідності впровадження широкого міжнародного захисту прав людини. В наш час міжнародні гарантії прав і свобод особи набувають дуже важливого значення.

Основний зміст міжнародних гарантій прав і свобод особи знайшов своє відображення в Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини та ін. На міжнародному рівні охорона і захист прав людини здійснюються в межах діяльності ООН та її спеціалізованих закладів.

Важливе значення в цьому плані має діяльність Ради Безпеки ООН, комітетів Генеральної Асамблеї ООН, Міжнародного Суду ООН, і, зокрема, таких спеціалізованих закладів, як Комітет з прав людини, Комітет з прав дитини, Комітет проти катувань та ін. Країни, які є членами ООН, беруть на себе зобов'язання щодо втілення основних положень підписаних ними міжнародних договорів з питань охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина.

Сучасне міжнародне право не тільки захищає індивіда від протиправних посягань на його свободу, але й надає кожному право на прямий доступ до міжнародних правозахисних органів в тому випадку, коли вичерпано всі внутрішньодержавні засоби захисту його прав і свобод. З цього випливає, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи;

б) внутрішньодержавні - закріплюються в конституціях та інших нормативно-правових актах держав, забезпечуються відповідними матеріальними і організаційними засобами. Під автономними гарантіями розуміють гарантії, зафіксовані в законодавстві складових частин федеративних держав (штатів, республік, областей, земель, провінцій).



ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Правове регулювання - це упорядкування суспільних відносин здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток. Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право через нормативне регулювання.