Особливості виникнення права у різних народів світу (на прикладі Вавилону, Стародавньої Греції, Пракиївської Русі)

Размещено на http://www.allbest.ru/

4

Особливості виникнення права у різних народів світу (на прикладі Вавилону, Стародавньої Греції, Пракиївської Русі)



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ ПРАВА У ВАВИЛОНІ

1.1Закони Урукагіна

1.2Характеристика законів Ур-Намму

1.3Судебник Ліпід-Іштара

1.4Закони міста Ешнунни

1.5Кодекс величного правителя Хаммурапі

РОЗДІЛ 2. ГЕНЕЗИС ФОРМУВАННЯ ПРАВА У ПРАКИЇВСЬКІЙ РУСІ

2.1 Місце звичаєвого права

2.2 Закон Руський

2.3Княже законодавство: договори князів з народом, княжі устави (статути), грамоти й уроки, церковне законодавтсво

2.4 Юридичний збірник «Руська правда

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВИХ НОРМ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

3.1Реформи легендарного героя Тезея

3.2Законодавство тирана Драконта

3.3Діяльність видатного реформатора Солона

3.4Демократизація афінського політичного ладу за часів Клісфена

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Обґрунтування актуальності теми. Обрана тема є досить актуальною, адже наука права в даний час має велике значення в житті людини. Вона взяла свої витоки з давніх літ і розвивалася поступово, шляхом вивчення нових і вдосконалення старих звичаєвих норм. Юридичне право у різних народів світу виникало по-різному, тому у деяких питаннях можна простежити схожість або кардинальні відмінності.

У законах та нормативних документах того часу існує безліч норм права, які актуальні для сьогодення і мають відображення у нашому українському законодавстві.

Тому ми вважаємо, що нині особливо актуальним є звернення до історичних аспектів розвитку національного законодавства, щоб на базі історичного досвіду мати змогу уникнути повторення негативних елементів у сучасному законодавстві.

Мета та задачі роботи. Мета роботи - дослідити витоки формування правових норм, причини їх виникнення та проаналізувати їх вплив на розвиток подальшого законодавства.

Для досягнення поставленої мети визначено такі основні задачі роботи:

- розкрити особливості формування правових норм у Вавилоні;

- простежити генезис виникнення права у Пракиївській Русі;

- дослідити утворення та розвиток законодавчих норм у Стародавній Греції.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є теоретичні аспекти виникнення права у різних країнах світу.

Предметом дослідження є історичні правові документи: закони, кодекси, угоди, грамоти та статути тієї епохи.

Методи дослідження. Для проведення дослідження автор керувався сукупністю загальнонаукових та спеціальних методів: юридичного інтерпретування, історично-правовим методом, компаративним методом, узагальнення та прогнозування. Методом юридичного інтерпретування автор користувався при з'ясуванні змісту нормативних положень історико-правових пам'ятників. За допомогою історично-правового методу автор вивчав процес розвитку правових норм конкретної історичної епохи.

Аналіз джерел та літератури. Під час дослідження витоків права у різних народів світу, автор звертався до законів Ур-Намму в «Хрестоматії з історії Стародавнього Сходу», законів Білалами в «Хрестоматії з загальної історії держави і права», кодексу величного правителя Хаммурапі. Право у Пракиївській Русі базувалось на основі норм усного звичаєвого права, яке є предметом дослідження монографії Кушинської Л.А. «Звичаєве право та його еволюція у східнослов'янському суспільстві» та наукової статті Бедрія М.М. «Історико-правовий огляд джерел права Київської Русі». Крім правового звичаю, існували угоди, пожалувані грамоти, статути. Вінцем давньоруського права є юридичний збірник «Руська правда». Законодавство Стародавньої Греції будувалось на основі законів Драконта, які складають предмет дослідження монографії Сурікова І.Е.

Обґрунтування структури роботи. Виходячи з мети та основних задач роботи, враховуючи об'єкт та предмет дослідження робота має таку структуру: зміст, вступ, три розділи (тринадцять підрозділів), висновки, список використаних джерел.

Перший розділ присвячений виникненню права у Вавилоні. Другий розділ містить загальне уявлення про формування права у Пракиївській Русі. Третій розділ охоплює особливості виникнення правових норм у Стародавній Греції.

правова норма законодавство стародавня греція



РОЗДІЛ 1ВИНИКНЕННЯ ПРАВА У ВАВИЛОНІ

1.1 Закони Урукагіна

Про виникнення права у Вавилоні ми дізнаємося з археологічних джерел, які були найдені на території Месопотамії. Проаналізувавши найдавніші з відомих історії законодавчі пам'ятки, ми можемо зробити деякі висновки про особливості розвитку права у цих регіонах. Щоб зрозуміти, як стародавні норми права співвідносяться між собою, необхідно трохи зануритися в історію.

У Передній Азії найдавніші держави виникли в долині річок Тигру і Євфрату, тобто в долині Межиріччя, або Месопотамії. В південній її частині жили племена шумерів, основним заняттям яких було землеробство. На кінець IV ст. до н. е. в Південній Месопотамії існували понад 20 дрібних держав, а їх правителі називалися патесі, а самі держави в свою чергу - патесіати. Між найкрупнішими патесіатами - Лагашем та Уммою в кінці IV тис. до н.е. починається боротьба за об'єднання під своєю владою Південного Межиріччя.

Першим у історії шумерів законодавцем та поборником справедливості був правитель Уруінімгіна (Урукагіна ) (кінець XXIV століття до н. е.). Перший цар-реформатор в історії людства прийшов до влади в результаті народного повстання. Урукагіна за період шестирічного правління (2318-2312 pp. до н.е.) здійснив важливі соціальні реформи, які вважаються найдавнішими відомими правовими актами в галузі соціально-економічних відносин. Відомий сходознавець, дослідник в області шумерської літератури і писемності, американський професор Самюель Ной Крамер у своїй роботі «Історія починається в Шумері» яскраво описав політичний устрій тогочасного суспільства на основі перших шумерських законів. Він також детально вивчав шумеро-аккадський епос і відстоював прогресивність реформ Уруінімгіна. Самюель Ной Крамер став експертом по найдавнішим шумерським текстам, йому вдалося зібрати і перекласти з шумерської мови безліч пам'ятників шумерської літератури. Самюель Крамер вніс величезний внесок в шумерологію, популяризував шумерську літературу, зробивши її доступною для масового читача [15, с. 58-63].

Урукагіна видавав закони, які мали захистити громадян Лагашу від «боргової кабали, потрав, крадіжок, вбивств і грабунку будинків. Свободу їх встановив. Щоб сироті і вдові сильний нічого не заподіяв, він уклав з Нінгірсу цей заповіт» [15, с. 58-63]. Урукагіна відновив права та привілеї храмів, їх майно знову стало вважатися «майном бога»,а правитель перестав втручатися у справи храмового господарства. Однак, одночасно він знизив плату за виконання жерцями обрядів -- крок в інтересах простолюду. Крім того, Урукагіна відновив судову організацію в сільських громадах. Усі ці реформи правитель видав за договір з головним богом Лагашу Нінгірсу, а себе оголосив виконавцем його волі.

1.2 Характеристика законів Ур-Намму

Після смерті Уруінімгіна, в усобну боротьбу південномесопотамських міст втрутився Ур-Намму. Цар став верховним суддею, главою усього державного апарату, було створене сильне центральне управління, царська влада зрештою набула деспотичного характеру. Свій вплив та могутню силу Ур-Намму розповсюджував за допомогою виданого судебника, який мав назву «Судебник царя «об'єднаного Царства Шумера та Аккада» Ур-Намму» (2111 -2092 роки до н. е.) та від якого збереглися лише фрагменти [1, с. 146-151].

Правовий кодекс Ур-Намму був записаний на глиняних табличках. Текст на них був поділений древнім переписувачем на вісім колонок. Кожна колонка містила близько сорока п'яти невеликих абзаців. Зворотний бік містить довгий пролог, зрозумілий тільки частково, так як весь текст покритий численними тріщинами.

З правових норм, що входили до Законів Ур-Намму, збереглося менше трьох десятків. Серед них: покарання за перелюб (§ 4), правила розлучення (§ 6-8), покарання за неправдивий донос (§ 10-11) і за лжесвідчення (§ 26-27), узаконення щодо шлюбу (§ 12-13), про тілесні ушкодження (§ 15-19). Особливий інтерес представляють норми, що стосуються рабів: про повернення втікачів (§ 14) і про рабинь, які «визнали себе рівними своєї пані» (§ 22-23). Важливо відзначити, що така рабиня карається не по свавіллю пана чи пані, але за законом. Інакше кажучи, раби в цей період ще розглядаються як особистості, а не як речі. З юридичних документів тієї епохи видно, що раби навіть могли оспорювати свій рабський стан в суді (втім, як правило, процес вони програвали). § 27-29 присвячені захисту землевласника від протиправних дій інших осіб, а також від недобросовісного орендаря. Основний вид покарання - грошова компенсація, яку винний сплачує потерпілому.

Розквіт давньовавилонського царства і остаточне об'єднання під його зверхністю усього Межиріччя відбувається за знаменитого царя Хаммурапі (1792-1750 р. до н. е.). Було б не зовсім вірним вважати Хаммурапі першим чи найбільшим законодавцем Вавилонського царства. На завойованих територіях діяли свої норми права, які у майбутньому склали основу законів Хаммурапі.

Прикладом таких законів є закони царя Ліпіт-Іштара, які відносять до другої половини XX ст. до н. е. [15, с. 63-64].

1.3 Судебник Ліпід-Іштара

Збірник дійшов до нас зі значними ушкодженнями. Звід законів царя Ліпіт-Іштара по суті є найдавнішим цивільним кодексом, який регулює цивільні правовідносини, та захищає особисті майнові права. Він фактично складається з чотирьох розділів, а саме: 1) захист права власності; 2) право власності нарабів та правовий статус рабів; 3) норми сімейного та спадкового права; 4) норми зобов'язального права, щодо оренди биків [16, с. 98-99].

Самі закони стосуються відносин власності; плати за наймання вози з волом і погоничем (§ 4); покарання за крадіжку зі зломом (§ 6: зламав двері підлягає смерті; § 7: проломив стіну підлягає смерті н повинен бути заритий під проломом); правила найму кораблів (§ 8-9); правила оренди садів (§ 11-13) і покарання за вторгнення в чужий сад (§ 14 - сплата 10 сиклів, тобто 85 г срібла) і за порубку дерева (§ 15 - сплата 0.5 міни, тобто 250 г срібла). Приховування чужого раба карається заміною його рабом приховувачів (§ 17) або сплатою потерпілому 15 сиклів срібла (§ 18). Якщо рабиня народила своєму панові дітей і він відпустив її разом з дітьми на свободу, вони (за наявності законних дітей) не є його спадкоємцями (§ 30). У законах ми зустрічаємося з покаранням за принципом таліона, який знайшов настільки широке застосування в Законах Хаммурапі.

1.4 Закони міста Ешнунни

Наступними законами, які діяли на території держави, захопленої Хаммурапі в 1763 р. до н. е. є закони міста Ешнунни - звід законів, який склався у XIX столітті до н. е. у Месопотамії, місті Ешнунна (Аншнуннак), що з XX до XVIII століття до н. е. являв собою невелику самостійну державу. Закони держави Ешнунни були складені у період правління царя Білалами, чому й називаються іноді Законами Білалами. Саме закони даного царства були безпосереднім попередником Законів Хаммурапі. Вони дійшли до нас у вигляді двох (пошкоджених) списків на аккадській мові, а їх текст складається з «Прологу»і 60 статей [2, с. 7-9].

Закони Ешнунни відкриваються свого роду «тарифом», або, вірніше, покажчиком еквівалентних співвідношень між основними товарами і сріблом (§ 1), а також зерном (§ 2). Тарифи відповідають середнім для цієї епохи цінам і, мабуть, знаходили застосування насамперед при розрахунках всередині державного господарства. § 3-4 встановлюють тарифи за найм вози і корабля. § 5-11 містять тарифи заробітної плати найманцям, а також покарання за різні правопорушення, пов'язані з наймом майна або людей. Крадіжка майна, що належить мушкенуму, з його поля або з його будинку тягне за собою сплату компенсації в 10 сиклів срібла. Така ж крадіжка, вчинена в нічний час, карається смертю (§ 12 - 13). Відповідно до § 15, раб або рабиня не можуть нічого продавати, а згідно § 16, неповнолітній «син людини» або раб не можуть нічого брати в борг. Сімейне право викладено в § 17-18, а також в § 25-35. Загалом вони збігаються з відповідними положеннями Законів Хаммурапі. Положення, що стосуються боргового права (§ 19-24), також збігаються з Законами Хаммурапі, де, однак, вони розроблені більш докладно. За тілесні ушкодження різного роду встановлюється грошова компенсація (§ 42 - 48 і 54-57).

У згаданих текстах слід бачити методи систематизації правових норм, проявляється прагнення до максимальної повноти, охопленням всіх можливих випадків. Звичайно, вони не є «кодексами» в сучасному розумінні цього слова. Перед нами дотеоретична стадія розвитку права, коли не сформульовані ще його основні принципи і найважливіші поняття, і зокрема такий найважливіший принцип права, як nullum crimen sine lege, тобто «Немає злочину без вказівки про це в законі».

1.5 Кодекс величного правителя Хаммурапі

Кодекс Хаммурапі є прекрасним прикладом дальшого розвитку права, показником високого рівня культури Месопотамії. Він являв собою плод величезної роботи із збирання, узагальнення й систематизації правових норм [3, с. 151-174].

Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звичаями досить рано з'являється закон, необхідність якого диктувалась прагненням пом'якшити протиріччя, що виникають у суспільстві. Правління царя Хаммурапі (1792 - 1750 рр. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів. Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його царювання.

Ці закони були вибиті на великому, чорному базальтовому стовпі, який у 1901 році віднайшла французька археологічна експедиція при розкопках м. Сузи (на схід від Вавилону). Зверху стовпа зображений сам Хаммурапі. Він стоїть перед троном, на якому сидить верховний бог Вавилону Мардук. У руках Хаммурапі жезл - символ судової влади, що вручив царю бог.

Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, “щоб сильний не притісняв слабого, вдову і сироту”. Далі йдуть благодіяння, які були надані Хаммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть статті законів, які закінчуються висновком.

При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські судебники, закони царства Ешнунни, закони Ліпіт-Іштара та нове законодавство.

Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити устрій держави, панівною силою в якій мали бути дрібні і середні рабовласники. Це перший відомий збірник законів, що висвітлював рабовласницький лад, приватну власність. Закони містять пережитки родового ладу, що проявляється в суворих покараннях, збереженні принципу таліона, застосуванні ордалій.

Закони царя Хаммурапі розрізняють дві нерівні за своїм правовим становищем групи вільного населення: авілум та мушкенум.

Авілум ("людина") - вільний общинник, голова патріархальної родини. Він володів ділянкою общинної землі, мав майнові права та міг розраховувати на підтримку громади. Правовий статус авілум восновному визначався звичаєвим правом. Проте держава була заінтересована у збереженні шару вільних общинників, оскільки авілум були основними платниками податків.

Мушкенум ("той, хто падає ниць") - неповноправна вільна людина, яка вийшла з громади, але поступила у служіння до царського господарства. Можливо, становище мушкенум отримували раби - іншоплемінники, посаджені на двірську чи храмову землю. Мушкенум володів невідчужуваним земельним наділом з царсько-храмового фонду на умовах виплати частки врожаю до скарбниці.

Закони Хаммурапі розрізняють також групи населення за професійною ознакою. Це перш за все професійні воїни - редум, баірум (солдати), деккум, лубуттум (офіцери). Їх правове становище докладно регламентовано Законами Хаммурапі. За царську службу вони отримували натуральну плату - будинок, поле, сад, які перебували в їх безпосередньому володінні, але власністю не були. Відмова редум, баірум виступити у царський похід каралася смертю, навіть якщо назаміну вони надавали найманця.

Закони Хаммурапі виділяють ще одну категорію населення - тамкарів, торговельних агентів, що перебували на царській службі з обов'язком відраховувати до скарбниці частину прибутку від торговельних правочинів.

Рабство у Вавилоні мало патріархальний характер. Раби перебували у становищі молодших членів родини, мали право на родину та майно, яке вважалося власністю їх господаря. Закони Хаммурапі розглядали раба нарівні з майном, яке могло вільно відчужуватися. Заподіяння тілесних ушкоджень або вбивство раба розцінювалося як нанесення майнового збитку та підлягало відповідному відшкодуванню. Разом з тим раб особисто відповідав за вчинені ним злочини і до нього застосовувалися найжорстокіші заходи покарання. Раб не міг буди свідком у суді, не міг подавати заяву, не мав право здійснювати економічні операції, тому що в ньго не було економічної свободи.

Злочини і покарання були чітко прописані в законах Хаммурапі. Під злочином розумілися порушення традиційного порядку, заподіяння збитків особі, майну. Злочин називався гріхом. Закони наводять відмінності міжумисними та неумисними злочинами. Також існувала класифікація злочинів: 1) злочини проти особи: вбивство, покалічення, образа словом чи дією, наклеп, псевдосвідчення; 2) майнові злочини: крадіжка, грабіж, заподіяння збитку чужому майну (включаючи рабів);3) злочини проти родинних підвалин: перелюбство, кровозмішення, зґвалтування, порушення синівського обов'язку, підміна або крадіжка дитини.

У Законах Хаммурапі існує система правових привілеїв - міра відповідальності залежала від соціального і родинного статусу, статі злочинця та потерпілого. За аналогічний злочин раб та вільний несли різне покарання (якщо вільна людина сплачував штраф, то до раба застосовувалося покалічення). За злочини проти авілум карали тяжче, ніж стосовно мушкенум. Покарання за Законами Хаммурапі характеризувалися жорстокістю. Часто вони застосовувалися за принципом таліону - відплата відповідно заподіяній шкоді ("око за око").

Існувала така система покарань:1) смертна кара (спалення, утоплення, саджання на кіл);2) покалічення (відрізання вуха, язика, пальців, рук та ін.);3) вигнання із громади;4) штрафи (накладалися не тільки за заподіяння збитку майну, а й за образу словом чи дією, нанесення тілесних пошкоджень мушкенум).

Серед злочинів проти особи називається необережне вбивство (про навмисне нічого не говориться), до таких злочинів, наприклад, належать дії будівельника, який побудував будинок, що завалився, і спричинив смерть хазяїна (§ 229 - 231). Таким чином, буде відповідати і лікар, що спричинив смерть людини під час операції. ( § 218 - 227). Детально в Законах говориться про різні тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих випадках при визначенні покарання діє принцип таліона - “рівне за рівне”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за суспільним становищем. У випадку нанесення побоїв із злочинця стягувався певний штраф (§ 195; 196; 197; 198; 199; 201 - 209; 211 - 214). Також існують статті, щодо наклепу та псевдосвідчення: якщо людина стане звинувачувати під клятвою людину, кинувши на нього звинувачення в убивстві або якщо людина кине на людину звинувачення в чаклунстві і не доведе цього ( § 1; 2).

У законах Хаммурапі є ряд статей, що регулюютьмайнові злочини, а саме оренду землі. Плата за орендоване поле дорівнювала, як правило, третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два роки). Якщо орендатор не обробляв взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату відповідно до об'єму врожаю, який виростили сусіди (§ 42 - 46). Особливий правовий режим існував щодо майна воїнів (майно ілку) (§ 26 - 36). Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір позики (§ 113; 115; 116; 117). Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення (§ 120, 122; 124).

Злочини проти родини були також прописані в законі. Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося ( § 128, 166). Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік - авілум, залишаючи її, повинен був виділити на виховання дітей половину свого майна. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням (§ 162). Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон і не залишив їй засобів існування. Проте якщо він повертався, то дружина була зобов'язана повернутися до нього, а діти “повинні були йти за своїми батьками”. Але якщо чоловік-авілум залишав сім'ю і втікав зі свого поселення, а потім повертався, його дружина не була зобов'язана повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла (§ 138; 142; 143; 144; 145; 146). Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зраду, але це стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально і “ввійшла в будинок іншого” або “була схоплена лежачою з іншим мужчиною” (§ 129; 132). Закони Хаммурапі розрізняють спадкування за законом і заповітом. Переважним способом є спадкування за законом. Спадкоємцями могли бути: діти (сини, дочки), усиновлені діти, внуки, діти від рабині, якщо батько визнавав їх своїми. Батько міг позбавити сина спадщини, попередньо одержавши санкцію суду. (§ 170; 171; 178; 179).

Отже, процес становлення держав у Стародавній Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, затягнувся на століття. Правителі прагнули об'єднати країну за допомогою війн, повстань або реформ. Така політика відповідала економічним інтересам, потребам створення єдиної іригаційної системи, тому відігравала прогресивну роль.

Як і в інших державах, джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звичаями досить рано з'явився закон, необхідність якого диктувалась прагненням пом'якшити протиріччя, що виникали у суспільстві.

Першими відомими законами у Вавилоні були закони Уруінімгіна. Наступним законодавцем та поборником справедливості був правитель Ур-Намму. Ще одним документом, який ми брали до розгляду, був звід законів царя Ліпіт-Іштара та закони міста Ешнунни. Наоснові більшості статей із наведених вище законів були створенні Закони Хаммурапі, де статті розроблені більш докладно. Кодекс Хаммурапі є прекрасним прикладом подальшого розвитку права, показником високого рівня культури Месопотамії. Він являв собою плід величезної роботи із збирання, узагальнення й систематизації правових норм. В своїх законах величний правитель вперше розрізнив дві нерівні за своїм правовим становищем групи вільного населення: авілум та мушкенум. Класифікував злочини на злочини проти особи, майнові злочини та злочини проти родини. Цікавим є те, що міра відповідальності залежала від соціального і родинного статусу, статі злочинця та потерпілого.

Таким чином, ми можемо сказати, що необхідністю виникнення права у Месопотамії було стабілізування протиріч та суперечок, які виникали між різними верствами населення.



РОЗДІЛ 2 ГЕНЕЗИС ФОРМУВАННЯ ПРАВА У ПРАКИЇВСЬКІЙ РУСІ

2.1 Місце звичаєвого права

Українське право сягає своїм корінням звичаєвого права давніх слов'ян, класичних джерел права Пракиївської Русі.Вивчення генезису українського права має важливе значення у контексті визначення напрямів розвитку правотворчості національного права України, яке на сьогодні реформується, а створення досконалого законодавства є неможливим без опори на історичні основи українського права, на його досягнення і невдачі [18, с. 5].

Характеризуючи джерела права Пракиївської Русі, слід зазначити, що найбільш поширеною була система норм усного звичаєвого права. Звичаєве право було єдиним та домінуючим джерелом правових норм, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних правових звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правового побуту. Це історично первісна форма існування правових норм, перше джерело права. У найдавніші часи правничого життя єдиним правотворчим джерелом був сам народ, що встановлював обов'язкові правила соціального впорядкування, урегульованості приватного життя, підтримання правопорядку й боротьби із сваволею та правопорушеннями. Предки українського народу протягом додержавної доби досягли високого рівня культурного розвитку і створили значну кількість правових звичаїв, якими керувалися в громадському і приватному житті. Частина норм усного звичаєвого права, на жаль, не дійшла до нас, адже у той період ще не існувало писемності, але певні дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'янські племена, літописець у «Повісті временних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав». Під поняття «звичай» в розумінні автора літопису, підпадали особливості громадського побуту - сімейне життя, риси шлюбу, ритуальна діяльність. Це були ті правила життя, що застосовувались як закон, тобто, головний регулятор відносин певної суспільної групи - громади, роду, племені. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. [21, с. 179].

Згодом правовий розвиток Давньоукраїнської держави зумовив необхідність систематизації норм звичаєвого права. Оптимальним середовищем для їх застосування та розвитку стала верв. Верв була сільською територіальною громадою, керівництво якою здійснювали її найстарші за віком і найбільш авторитетні представники. Саме вони були знавцями та охоронцями правових звичаїв, а також суддями вервного суду. Відтак цей історичний тип українського звичаєвого права можна назвати «вервним правом». На думку Кушинської Л.А., звичаєве право було результатом правотворчої діяльності верві [20, с. 51-53]. Інакше кажучи, верв не тільки дотримувалась та застосовувала правові звичаї, а й була уповноважена створювати їх. Правове регулювання суспільних відносин у верві ґрунтувалось на основі правових звичаїв, які були комплексною й узгодженою системою - вервним правом. Отже, звичаєве право Пракиївської Русі - це система загальнообов'язкових правил поведінки, які випливали із народного досвіду та усталеності суспільної практики, регулювали більшість правовідносин і забезпечувались державним та суспільним примусом.

Наступні спроби систематизації норм звичаєвого права відбувалися у Київській Русі. Феодальне право в усіх країнах того часу значною мірою формувалося нормами звичаєвого права, проте це не виключало інших форм права. Крім правового звичаю, існували угоди, пожалувані грамоти, статути, правові прецеденти, а також, безумовно, закони.



2.2 Закон Руський

Найдавнішим джерелом ранньослов'янського права називають Закон Руський або Устав Руський. Прямі посилання на нього вперше мають місце в Договорі русичів з Візантією за князя Олега 911 р. [5, с. 10-14] та в Договорі русичів з греками за князя Ігоря 944 р. [6, с. 35-41] у розумінні кримінального закону. Посилання на Закон Руський як джерело права свідчить не лише про існування стабільної форми правового звичаю в Руській державі, а й про використання її в міждержавних відносинах. Закон Руський -- це система неписаного звичаєвого права, яке діяло в Київській Русі й охоплювало не тільки кримінальне, а й спадкове, сімейне, процесуальне право. І в тому і в іншому випадку характерними рисами Закону Руського є поступовий перехід від кровної помсти до «віри» чи «напіввіри», тобто штрафу на користь княжої адміністрації та «головщини» -- приватного викупу потерпілому або родичам убитого й наявність чіткого визначення санкцій за крадіжку та інші злочини. Закон Руський вважають прототипом Руської правди, оскільки багато його норм відтворено в цій збірці звичаєвих норм.

2.3 Княже законодавство: договори князів з народом, княжі устави (статути), грамоти й уроки, церковне законодавтсво

Серед джерел давньоруського права чільне місце посідає княже законодавство: договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави (статути), грамоти й уроки. Договори князів між собою містили зобов'язання, пов'язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду, тощо. Договори («ряди») князів із народом укладалися, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах.

Княжі грамоти також мало збереглися, найстаріша з них - грамота Мстислава I (1130 р.) [19, с. 5-36].

Народні звичаї стали першоосновою княжих уставів, княжих уроків та церковних статутів. Законотворча діяльність органів державної влади була дуже слабкою в період становлення держави й сильно обмежена через перевагу звичаєвого права.

Княжі устави й уроки видавалися на підставі норм звичаєвого права для його пояснення, поширення чи зміни й своєю формою мало чим від них відрізнялися. Ще княгиня Ольга вводила «устав» й «уроки» у древлян.У Руській правді зустрічаються постанови «про уроці скоту» і «про уроці смерду». Це не були власне «закони» в сучасному розумінні -- це по суті й за формою були князівські розпорядження, які стосувалися управління, і суду [14, с. 154-159].

Устави - це розпорядження князя на доповнення або зміну норм звичаєвого права, що діяли тривалий час і стосувалися питань державного, цивільного, сімейного, спадкового, опікунського, кримінального права. На Русі термін «устав» (від «установити») вживався в значенні звід правил, закон. Серед перших із цього виду джерел збереглися відомості про «Устав Земляний» Володимира Святославича [8, с. 148-150].

За повідомленням Нестора, Великий князь здійснив правову реформу, запровадивши усний звід законів, який містив норми державного права та визначав правове становище дружинників. Уроки (від «уректи», тобто проголосити) стосувалися здебільшого фінансових справ держави, являли собою конкретні постанови про мито та інші податки. Відомо, що княгиня Ольга в перші роки правління пройшла з дружиною Русь від древлянської землі до Новгородчини, встановлюючи «устави й уроки», тобто утверджуючи визначені податки та повинності для людності [14, с. 154-159].

Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою.

Велике значення серед джерел права мали церковні статути -- акти законотворчої діяльності князів, метою яких було унормування правового становища церкви в державі, упорядкування церковних судів і забезпечення церкви матеріально. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Церковні статути дійшли до нас не в оригіналі, а в численних списках пізнішого часу. Серед них церковні статути великих князів Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, князя Всеволода Новгородського, смоленського князя Ростислава Мстиславовича та ін.

Устав Володимира до юрисдикції церкви відносив справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю [7, с. 237].

Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від станового становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо [9, с. 259-262].

2.4 Юридичний збірник «Руська правда»

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник «Руська правда». Її було відкрито відомим російським істориком В. І. Татищевим у 1738 р. Учений знайшов так званий Новгородський літопис, до якого була приписана «Руська правда». Після В. Татищева було знайдено багато списків Руської правди -- близько 300, однак оригінальний текст не зберігся. Списки мають назви або за місцем їх знаходження (Синодальний - у бібліотеці Синоду, Академічний - у бібліотеці Академії наук, Троїцький - у Троїце-Сергієвій Лаврі), або за прізвищем осіб, які їх віднаходили (Карамзінський, Татищевський та ін.). Ці списки поділяють на три редакції - коротку, просторову та скорочену [10, с. 73-76].

Найдавнішою є Коротка редакція «Руської правди», яка з'явилась у 10-30-ті роки ХI століття. Вона відображає державну організацію і давньоруське право періоду становлення феодального ладу та складається з Правди Ярослава (1-18 ст.), Правди Ярославичів (19-41 ст.), Покону вирного (ст. 42), Уроку мостникам (ст. 43). Вважають, що ця редакція регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. Предметом правового захисту у Правді Ярослава виступає життя та тілесна недоторканність феодалів і князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкоємства (ст. 1-18). Чітко простежується специфіка феодального права як права привілею 80 панівних станів. Назва Правди Ярославичів вказує на те, що вона розроблялася трьома синами Ярослава Мудрого за участю осіб з найближчого князівського оточення. Зміни й доповнення Правди Ярославичів спрямовані на захист князівського маєтку і князівської земельної власності, навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці(ст. 19-41 ). Покон вирний стосується розподілу надходжень від вир (сплат штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вирник при вилученні вири)(ст. 42). Урок мостникам регулює оплату ремонту міських мостових (ст. 43) [11, с. 81-85].

Просторова редакція «Руської правди» почала формуватися у другій половині ХІ ст. і остаточно склалася у ХІІ ст. За Троїцьким спискомвідображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської держави. Вона вміщує більшість перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому впорядковано ряд нових норм, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права феодально залежного населення. У Просторовій редакції йдеться про покарання за вбивство (ст. 3,4,9,10-17), порядок успадкування майна (ст. 85-86), регуляцію боргових зобов'язань і кабальних відносин (ст. 5,6,7,8), обмеження лихварства, заборону перетворення закупів у рабів (ст. 52,57). Розширена редакція складається з об'єднаних ніби за єдиним змістом груп статей. Вона містить норми кримінального і спадкового права, визначає юридичний статус категорій населення (феодалів, вільного люду, холопів), подає своєрідний статут банкрутства та ін. [12, с. 121-137].

Третя редакція «Руської правди» - Скорочена (50 статей за ІV Троїцьким списком) виникла не раніше 12 ст. Це переробка одного із списків Просторової правди. У Скороченій редакції йдеться про покарання за вбивство та розбійництво (ст. 1-6, 13,14), про наклеп (ст. 7), купівлю (ст. 11), крадіжку (ст. 13-16), про потоплення купця (ст. 19), заборгованість (ст. 20), бороду (ст. 21), вибитий зуб (ст. 22), крадіжку бобра, бджіл (ст. 23-25), послухів (ст. 30), дружину (ст. 31,32), спадщину (ст. 33-39), юридичний статус холопів (ст. 40-51) [13, с. 197-201].

Таким чином, короткий аналіз місця правового звичаю серед джерел права дозволяє зробити висновок, що українське право розвивалося, спираючись в основному на власну традицію права. Звичаєве право було єдиним та домінуючимджерелом правових норм, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних правових звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правового побуту. Крім правового звичаю, існували угоди, пожалувані грамоти, статути, правові прецеденти, а також, безумовно, закони.

Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви. Велике значення серед джерел права мали церковні статути.

Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник «Руська правда», який складається з трьох основних редакцій: Короткої, Просторової і Скороченої. Насамперед статті «Руської правди» захищали всіх вільних людей Київської Русі. Її головним завданням було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові -- підставу до справедливого вироку. Характерною прикметою Руської Правди є те, що вона дає досить повне уявлення про правову систему Київської Русі взагалі та про основні принципи її облаштування.



РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВИХ НОРМ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

3.1 Реформи легендарного героя Тезея

Територію Аттики (область Греції, де згодом виникла Афінська держава) населяло наприкінці II тисячоріччя до н.е. чотири племені, кожне з яких мало свої народні збори, раду старійшин і виборного вождя - базилевса. Перехід до виробляючої економіки з індивідуалізацією праці привів до розвитку майнової диференціації і поступовому виділенню родової верхівки і зубожінню маси вільних общинників, які за борги попадали в рабство.

До початку I тисячоріччя до н.е. рабовласництво було розповсюдженим явищем. Родоплемінна організація влади починає пристосовуватися до забезпечення інтересів не тільки її членів, але і верхівки, що багатіє. У народних зборах зростає вплив знатних людей, з їхніх представників формується рада старійшин і обираються базилевси. Первісне суспільство перетворюється в політичне суспільство, яке часто називають військовою демократією. Але і воно, зберігаючи традиції родоплемінної організації влади, не було здатне стримати розвинені в суспільстві антагонізми -- між класами рабів, що складаються, і вільних, між рядовими общинниками і родоплемінною верхівкою. Необхідність врегулювання й усунення виникаючих конфліктів, що вийшли за племінні рамки, стали передумовами для об'єднання племен Аттики під єдиною владою.

Важливим етапом у тривалому процесі утворення держави в Афінах були реформи, що зв'язуються за традицією з ім'ям легендарного героя Тезея. Приписувані йому реформи -- результат поступових змін, що відбувалися протягом ряду століть і завершилися до VIII в. до н.е.

Серед заходів, здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об'єднання чотирьох племен (філ) з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами нового об'єднання було створено Народні збори, колегію архонтівта ареопаг. Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Кожне з чотирьох племен Тезей поділив на три фратрії (усього - 12), а кожну фратрію на 30 родів. Усіх вільних повнолітніх громадян чоловічої статі Тесей поділив на три розряди: благородних (евпатридів), яким було надано виняткове право на заміщення посад, землеробів (геоморів) і ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було обмеження влади базилевса і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім - на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 архонтів. Один з них - перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт - полемарх - здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів - фесмофети - були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ. Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ [4, с. 12].

Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни кожної наукрії були зобов'язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан.

Отже, з'явився поділ населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган влади - ареопаг, що не був пов'язаний із родоплемінною організацією.

Взагалі, афінське право склалося в значній мірі на підставі традицій, правових звичаїв і тільки потім уже законодавства. Закони далеко не охоплювали всі області майнових і міжособистісних відносин. Тому спеціально передбачалося, що «питання, щодо яких немає законів, варто вирішувати по розуміннях найбільшої справедливості».

3.2 Законодавство тирана Драконта

Досі вважається, першим письмовим судовим правом, чинним на території Афін, були закони архонта Драконта, які датуються 621 р. до н.е. Хоча це твердження досить спірне. Було б правильніше говорити, що це перші закони, які дійшли до наших днів у письмовому вигляді, адже зазвичай будь-які закони є лише переробкою норм, які до цього вже існували. Сам Аристотель у своєму творі «Політика» пише, що закони Драконта були лише простим записом тих норм, які існували в усній традиції- норм так званого звичаєвого права [4, с. 13].

Отже, першим історичним законодавцем Афін був тиран Драконт. Його закони стали відображенням прогресу в розвитку, який відбувався в той час в афінському суспільстві. Закони Драконта славилися своєю суворістю і навіть жорстокістю (говорили, що вони були писані кров'ю). Вони були присвячені головним чином новій організації суду, покаранням за різні порушення священного і суспільного укладу; у соціально-правовому змісті вони прагнули стримати поширення майнової нерівності. Вперше з'явився чіткий поділ вбивств на ненавмисні, навмисні і скоєні в процесі оборони. Окремо розглядалися злочини, що стосуються позбавлення життя спокусників сестер, дружин, дочок і матерів. У цю ж категорію потрапляли і вбивства, вчинені під час спортивних змагань, а також внаслідок різних нещасних випадків [18, с. 144].

Закони ці скасували будь-як привілеї, у тому числі родової знаті, у сфері кримінального покарання. Навіть за самі безневинні провини людина могла бути покарана стратою, наприклад за крадіжку овочів. Передбачалося покарання за убивство раба. Тільки за зазіхання на недоторканість особи міг бути призначений штраф. Злочином було нанесення образи не тільки самому потерпілому, але і всьому його роду - тому скарги в суд могли подавати як потерпілі, так і їх родичі. Закони передбачали можливість примирення злочинця з рідними убитого чи з тим, кому був заподіяний збиток; з цієї можливості з'являється компенсація, установлювана за згодою сторін (в худобі чи в грошах).

Законодавство Драконта, безсумнівно, було кроком уперед у розвитку грецького права. Тепер аристократи в судах уже були обмежені писаними правилами, виконання яких легко було перевірити.

3.3 Діяльність видатного реформатора Солона

Більшість істориків стверджують, що всі закони Драконта діяли на території поліса аж до 594 р. до н. е., поки свої реформи не став проводити Солон - афінський аристократ і успішний купець. «Більшість народу, - пише Аристотель в «Афінській політії», - було в поневоленні небагатьох, і народ повстав проти знатних. Смута була сильна, і довгий час одні боролися проти інших ». Саме в цей час на політичній сцені Афін виступив Солон, з ім'ям якого пов'язано проведення дуже важливих реформ. Він скасував більшість правил, встановлених у 621 р. до н. е., проте залишив ті, які стосувалися самозахисту і вчинення ненавмисних вбивств. [4, с. 14 ].

На відміну від Драконта, про якого ми майже нічого не знаємо, Солон залишив після себе помітний слід в античній історіографії. Він був відомий в давнину не тільки як великий політичний діяч, але і як поет. Елегії Солона і свідоцтва Аристотеля і Плутарха - наші головні джерела про діяльність Солона.

Один з "семи грецьких мудреців" - Солон увійшов в історію як видатний реформатор, в значній мірі змінив політичне обличчя Афін і дав, таким чином, можливість цьому полісу випередити в своєму розвитку інші грецькі міста. Зі слів Аристотеля: «За походженням і за популярністю Солон належав до перших людей в державі, станом ж і по складу свого життя - до середніх.» [4, с. 14].

Солон розпочав свою діяльність з того, що відмінив усі закони Драконта, проте залишив ті, які стосувалися самозахисту і вчинення ненавмисних вбивств. Він вчинив так через жорстокість їх і суворість покарань. Другим актом його державної діяльності був закон, на підставі якого існуючі борги були подаровані і на майбутнє заборонялося давати гроші в позику «під заклад тіла». За словами Аристотеля: «Солон видав закони і справив скасування боргів, як приватних, так і державних, що називають сисахфія, тому що люди як би струсили з себе тягар» [4, с.14].

З закладених земельних ділянок були зняті заставні боргові камені, на майбутнє було заборонено брати в борг під заставу людей. Багато селян отримали назад свої ділянки. За державний рахунок викуповувалися продані на чужину афіняни. Ці заходи самі по собі оздоровили соціальну обстановку, хоча незаможні і були незадоволені тим, що Солон не провів обіцяного переділу землі. Зате архонт встановив граничну максимальну норму землеволодіння і ввів свободу заповіту - відтепер, якщо не було прямих спадкоємців, можна було передати майно за заповітом будь-якому громадянину, дозволивши віддавати землю не членам роду. Цим було підірвано могутність родової знаті, а також дано потужний імпульс розвитку дрібного і середнього землеволодіння. Пізніше Солон провів грошову реформу, зробивши легше (зменшивши вагу) афінську монету і тим самим збільшивши грошовий обіг в країні.

Найважливіші зміни відбулися в політичному та соціальному устрої Афінської держави. Замість колишніх станів Солон ввів нові, засновані на проведеному їм майновому цензі (перепису і обліку доходів). Відтепер афіняни, чий річний дохід становив не менше 500 медимнів (близько 52 літрів) сипучих або рідких продуктів, називалися пентакосіамедимнами і належали до першого розряду, не менше 300 медимнів - вершниками (другий розряд), не менше 200 медимнів - зевгіти (третій розряд) , менш 200 медимнів - фетами (четвертий розряд).

Вищими державними органами відтепер були ареопаг, буле і Народні збори. Буле було новим органом. Це була Рада чотирьохсот, куди кожна з чотирьох афінських філ обирала 100 чоловік. У буле повинні були попередньо обговорюватися всі питання і закони перед тим, як вони підлягали розгляду в Народних зборах. Саме Народні збори (Екклеса) при Солоні стали збиратися набагато частіше і набули більшого значення.

Займати посади архонтів могли тільки представники першого розряду. Вони ж повинні були виконувати ряд обов'язків: споряджати кораблі, влаштовувати свята і т. д. Пентакосіамедимни входили в ареопаг, призначалися головнокомандуючими і начальниками великих загонів. Вершники становили кінноту афінської армії і виставляли кандидатів в буле. Зевгіти за свій рахунок здобували спорядження і зброю, служили в піхоті, що була основою збройних сил. Фети могли бути лише стрілками, пращниками і матросами. Зате і зевгіти, і фети могли брати участь в Народних зборах, а головне - в організованому Солоном суді присяжних - Геліеї. Суд став доступним для всіх вільних громадян. Раніше селянин повинен був особисто з'являтися на засідання суду, а мешканці віддалених місцевостей були змушені подовгу відлучатися з дому і витрачати робочий час, захищаючи свої права. Тепер же кожному громадянину закон надавав право наймати посередника, який міг вести за нього справи.

Після проведення реформ Солона соціальна боротьба в Аттиці розгорається з новою силою. При всьому значенні цих реформ, вони не були в змозі повністю задовольнити жоден з соціальних верств, на які тоді розпадалося афінське суспільство. Евпатріди не могли примиритися з втратою колишніх привілеїв і мріяли про повернення до досолонівського порядку.

Після Солона владу захопив тиран Пісістрат. Він мав особисту охорону, яка виконувала функції постійної армії, примусив громадян платити податок і запровадив інститут роз'їзних суддів.

Після повалення Пісістрата справу Солона продовжив архонт Клісфен. З іменем Клісфена пов'язана подальша демократизація афінського політичного ладу. У 509 р. до н.е. він провів державні реформи, які призвели до остаточної ліквідації залишків родового ладу.

3.4 Демократизація афінського політичного ладу за часів Клісфена

Свої реформи Клісфен розпочав з введення нового адміністративного поділу, побудованого на територіальному принципі. Насамперед, Клісфен ліквідував чотири родові племена і натомість запровадив територіальний поділ: поділив Аттику на 10 територіальних філ. Більш дрібні одиниці отримали назву демів, на чолі яких були демархи. В їх обов'язки входив запис новонароджених від вільних громадян, набір ополченців, вибір за жеребом на посаді Ради 400 і суді присяжних. Кожна філа повинна була сформувати підрозділ піхоти, вершників і спорядити за свій рахунок п'ять військових судів з екіпажем і начальником. Рада чотирьохсот була замінена на раду п'ятисот - по 50 осіб від кожної філи. Колегія архонтів - головний орган влади евпатрідів - втратила своє колишнє значення, особливо з тих пір, як з'явилася колегія стратегів, яка вирішувала питання військових справ і зовнішніх відносин.