Міжнародне адміністративне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття та суть міжнародного адміністративного права

2. Європейські стандарти адміністративного права

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження полягає у детальному вивченні міжнародного адміністративного права, яке є однією з віх права в сучасній світовій історії. Сьогодні майже вся людська діяльність регулюється нормами адміністративного внутрішнього чи міжнародного права. Відповідно, наслідком цього є проникнення міжнародного адміністративного права до сфери регулятивного функціонування інших правових галузей.

Метою дослідження є детальне вивчення міжнародного адміністративного права.

Предметом дослідження є міжнародне адміністративне право.

Останніми роками значно підвищився інтерес міжнародної наукової спільноти до вивчення правових форм і методів впливу суб'єктів глобального адміністративного права на діяльність органів публічної адміністрації суверенних країн. У зарубіжних наукових дослідженнях значна увага приділяється проблемі формування глобального адміністративного права, визначення та нормативної фіксації в міжнародних договорах, угодах, національному законодавстві ціннісних орієнтирів, принципів-засад та принципів-вимог до діяльності органів публічної адміністрації різних рівнів з урахуванням глобалізаційних тенденцій реформування світового правопорядку. Центральне місце відводиться питанням окреслення гарантій справедливого правопорядку, прийняття суб'єктами глобального адміністративного права правил і рішень загального характеру, зокрема, щодо підстав їхнього перегляду та визначення відповідних органів, уповноважених переглядати такі рішення; питанням визначення підстав та меж відповідальності суб'єктів глобального адміністративного права тощо.

Наведений перелік основних напрямів розвитку глобального адміністративного права дотепер не мав належної доктринальної розробки в Україні, тому проведення подальших наукових розробок цієї теми слід визнати особливо актуальним. Обґрунтування засади формування глобального адміністративного права викладено у працях відомих зарубіжних учених у сферах міжнародного адміністративного права, європейського адміністративного права: Ф. Бігнамі, Т. Вюте, Р. Грант, Д. Диженгаус, Р. Д. Кананеа, С. Касіс, М. Кеніх-Арчібугі, Р. Кеохейн, Б. Кінгсбері, У. Маттлі, П. Негулеско, О. Райніш, К. Уелленс, К. Штрупп, А. Харрелл, Д. Хелд, Е. Чіті та ін. У вітчизняних дослідженнях відносини, що належать до досліджуваного поняття, переважно вивчаються міжнародним правом та порівняльним правознавством для розвитку фундаментальних галузей права.

Глобальне адміністративне право - провідна галузь права глобального рівня, якою врегульовуються правовідносини за участю специфічних суб'єктів глобального адміністративного права (міждержавні установи, неформальні міжурядові організації, урядові національні установи, публічно-правові утворення та приватні суб'єкти, які виконують публічні функції транснаціональної адміністрації), діяльність яких регулює або має вплив на усі нижче визначені рівні адміністрацій (міжнародний, національний, регіональний, локальний) та колективи, громади, що лобіюють публічні, локальні та інші інтереси в національних країнах, їхні мережі та взаємодію. Предмет глобального адміністративного права не обмежується діяльністю транснаціональної адміністрації та відносинами між суб'єктами глобального адміністративного права різних рівнів, цим правом опосередковуються і відносини означених суб'єктів із зовнішнім середовищем (наприклад, приватними невладними суб'єктами з приводу виконання окремих складових функцій чи делегування окремих повноважень).

Також до глобального адміністративного права належить вивчення питань форм та методів впливу, адекватних засобів впливу транснаціональних адміністрацій; гарантії справедливого порядку прийняття суб'єктами глобального адміністративного права (особливо на глобальному та міжнародному рівнях) правил та рішень, що мають загальний характер; визначення підстав та органів, уповноважених переглядати такі рішення; а також питання притягнення до відповідальності відповідних суб'єктів глобального адміністративного права.

1. Поняття та суть міжнародного адміністративного права

Питання наявності чи відсутності міжнародного адміністративного права - само по собі, питання дискусійне. Наукові праці на цю тематику майже відсутні. Наукові погляди на це питання зустрічаються діаметрально протилежні. Все частіше у зарубіжній літературі науковці починають обговорювати існування цього феномену. Найбільш відомими проектами, які займаються питанням міжнародного адміністративного права на сьогодні є: Проект, створений на базі Нью-Йоркського Інституту глобального адміністративного права та юстиції; Німецький Інститут міжнародного права, який вивчає також і природу міжнародних адміністрацій; Італійський інститут вивчення діяльності публічних адміністрацій, заснований Сабіно Кассесе у 2004 році; Європейський університет у Флоренції, який має проект з саморегулюючих організації за керівництвом Фабріціо Кафаггі; Програма Глобального Економічного Управління в Оксфордському Університеті під керівництвом професора Граіпе Вудс; Канадський Центр Міжнародного розвитку управління як міжнародний дослідний центр; Бременський Проект, який Партнерський Дослідницький Центр заснував в січні 2003 за підтримки Університету Бремена, Міжнародного Університету (Бремен), і Бременського Університету Прикладних Наук; Паризька Кафедра мутації громадської політики і громадського права, заснована професором Жаном Бернардом Аюбу тощо. Це пояснюється сучасною політико - соціальною ситуацією у всьому світі. Сьогодні глобалізація, як багатомірне явище, проникла в усі сфери міждержавних і, навіть, внутрідержавних відносин та виступила фактором. як позитивних так і негативних. тенденцій розвитку сучасного миро порядку. Набувають швидкого розвитку існуючі міжнародні урядові і неурядові організації такі як ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, МВФ та інші, які сприяють обміну досвідом та спілкуванню держав у різних сферах життя. Відповідно, створюється все більше міжнародно-правових інтернаціональних) норм, які регламентують різноманітні правовідносини, у тому числі і ті, які зазвичай відносили до внутрішньої юрисдикції держави. Такі норми містяться в міжнародних конвенціях, міжнародних договорах, статутних документах міжнародних організацій.

Російський науковець Ф.Ф. Мартенс ще в кінці XIX - на початку XX століття, досліджуючи питання щодо діяльності міжнародної адміністрації, робить висновок, що у разі, якщо існує міжнародне управління як діяльність, то сукупність юридичних норм, регламентуючих цю діяльність, являє собою право міжнародного управління чи міжнародне адміністративне право [2, с. 369с.].

І.І. Лукашук. говорячи про тенденції суспільства в умовах глобалізації зауважував, що саме в цей час особливого значення набуває взаємодія міжнародного і внутрішнього права держав. І.І. Лукашук стверджує, що глобальні проблеми можна вирішити лише в результаті широкого співробітництва держав, зусиллями міжнародного суспільства в цілому. Високий рівень управління міжнародною системою дасть змогу встановити надійний правопорядок. На його думку, внутрішньодержавна правова систем сприймає міжнародне право не як особливу систему, а тільки зміст його норм. В результаті чого, норми міжнародного права залишаються незмінними, зберігаючи свій статус. Процес інкорпорації, на його думку, полягає у тому, що у відповідності з нормами міжнародного права утворюються нові норми внутрішнього права [3, с. 115-116].

З іншого боку, загальні правила поведінки у світовій спільноті встановлюються шляхом визнання їх цінності і регулятивності для держав-учасників, тобто вплив міжнародного права на внутрідержавне має і зворотній зв'язок - вплив внутрідержавного права на міжнародне [4, с.306]. Так, внутрідержавне право є, за своєю суттю, більш чітко визначеним і історично розвинутим та дає відповідні імпульси розвитку міжнародному праву, яке може перейняти позитивні аспекти внутрідержавного права і запровадити їх на наднаціональному рівні шляхом встановлення у якості міжнародно-правового звичаю або закріплення у міжнародно-правовому акті. Поширення і нелінійність взаємодії міжнародної і національної систем сприяє появі нових об'єктів правового регулювання, які є суміжними за своєю правовою об'єктивацією на стику публічно-правових та приватноправових аспектів. Все це, за думкою окремих науковців, сприяє зникненню меж між національним та міжнародним правом, поєднує публічно правові та приватноправові витоки. У зв'язку з чим, в науковій літературі все більшу популярність набуває доктрина глобального адміністративного права

Індійський професор Б.С. Чімні вважає, що сучасне міжнародне право та діяльність міжнародних інституцій мають імперативний характер. На його думку, існує міждержавний капіталістичний клас. який формує міжнародне право та відповідні інституції [6, с. 800-801]. Він підтримує думку, що існує глобальне адміністративне право, яке включає у собі правила, спрямовані на організацію системи принципів, процедурних правил та інших механізмів. які мають забезпечувати підзвітність, співпрацю, гарантії законності у глобальному адмініструванні.

Ю.А. Тихомиров в своєму дослідженні «Управління на підставі права» зазначив, що наразі зароджується глобальний адміністративний простір, в якому сувора дихотомія права на внутрідержавне та міжнародне більшою мірою зруйнована, в якому адміністративні функції здійснюються здебільшого в складній взаємодії між посадовими особами та інститутами Іншими словами, він визнає існування міжнародного адміністративного права - як внутрішню та зовнішню діяльність міжнародних міжурядових організацій з подальшим їх впливом на внутрішнє (національне) законодавство держав [5, с. 433].

Інші науковці, у тому числі і більшість відчізняних науковців, відносяться до питання існування міжнародного адміністративного права «тремтітно», оскільки вважають, що офіційне визнання міжнародного адміністративного права може призвести до виправданого втручання у сферу внутршньодержавного управління, з одного боку, та буде слугувати теоретичним обґрунтуванням кардинальної зміни самої суті міжнародного права, з іншого.

Професор І.Н. Барциц у своїй праці вказує на можливу появу «норм-конгломератів», які складним чином поєднують положення міжнародного права і встановлюють норми національного права, перш за все у галузі адміністрування. Головне питання, на його думку, полягає у генезисі таких норм, які можуть і мають створюватися тільки в ході міжнародних конференцій або в межах діяльності міжнародних організацій як урядових так і неурядових. Тільки у такому випадку це будуть саме міжнародно-правові норми, які, відповідно до встановленої процедури, поширюють свою дію на території ратифікувавших їх держав. Тобто, враховуючи проблему універсалізації підходів в сфері державного управління та задля уникнення нав'язування більш сильними державами своїх національних моделей демократії, політичного режиму та державного устрою у якості еталону менш сильним, універсальні міжнародно-адміністративні норми можуть створюватися виключно у межах процедур міжнародного права. Термін «глобальний адміністративний простір» професор І.Н. Барциц відносить до міжнародного публічного права та пропонує включити до загальних принципів міжнародного права. [7, с. 167]

З іншого боку, знову ж таки, «глобальні» американські адміністративісти стверджують, що такі «норми - конгломерати» можуть створюватися як за рахунок імплементації норм не тільки міжнародного права у внутрішньодержавне, так і, навпаки, шляхом імплементації норм глобального адміністративного управління у міжнародне.

Деякі з науковців визнають існування міжнародного адміністративного права та сприймають його як систему певних норм, які регламентують діяльність міжнародних адміністративних органах, таких як, наприклад, Міжнародний адміністративний трибунал - тобто, як міжнародне інституціональне право. С.Ф. Емерейзінг визнає міжнародне адміністративне право як систему певних правил, які регламентують діяльність посадових осіб міжнародних організацій [9, с. 103 - 109].

Відомі спеціалісти у галузі морського права А.К. Жудро та Ю.Х. Джавад також зазначають, що з розвитком мирового мореплавства виникла необхідність існування великої кількості міжнародних правил, яким, з метою забезпечення їх обов'язкового виконання всіма учасниками міжнародного мореплавства, надається адміністративно-правова форма.

Професор Є.В. Додін визнає існування міжнародних норм адміністративного права та вважає, що такі норми можуть діяти як на території декількох країн за їх згодою, тобто як норми необмеженої дії, так і в межах певної території. Водночас, на його думку, існує група як внутрішньодержавних так і міжнародних адміністративно-правових норм, які регламентують внутрішню організацію та порядок функціонування міжнародних урядових та неурядових організацій.

Цікавим є той факт, що існує думка, зокрема В.Б. Авер'янова, що попри відсутність такої галузі права як міжнародне адміністративне право, існують адміністративно-правові норми, які діють на території декількох держав відповідно до двосторонніх та багатосторонніх угод [11, с. 118 - 119].

С.В. Бахін пише про розробку концепції «субправа» в якості особливої форми правового регулювання, яке забезпечувало б зв'язок між національним і міжнародним правом.

Сабіно Кассесе - суддя Конституційного Суду Італії - вважає, що наразі існує новий вид регулятора суспільних відносин, відмінний від міждержавних відносин, який знаходиться за межами впливу як міжнародного права так і внутрішнього адміністративного права - це глобальний адміністративний простір. На його думку, сьогодні міжнародні організації являють собою дещо більше, ніж інструменти урядів держав - їх членів. Сьогодні вони, скоріше, самі встановлюють власні норми, саморегулюють свою діяльність, наділяють відповідними правами суб'єктів, як публічного так і приватного, секторів. Окрім того, такі міжнародні організації утворюються як справжні глобальні публічні адміністративні органи.

З огляду на вищевикладене, підводячи підсумки, можна зробити такі висновки:

по перше, міжнародне (або. як його називають на заході. глобальне) адміністративне право,безперечно, існує і набуває розвитку швидкими темпами;

по-друге, джерелам міжнародного адміністративного права є норми як міжнародного права (міжнародні конвенції, результати міжнародних конференцій, певні міжнародні стандарти, міжнародні договори та угоди). так і національного права («ідеальні» норми внутрішнього права). Процес нормоутворення цих норм виглядає наступним чином: спочатку держави добровільно делегують частину своїх повноважень у сфері публічного адміністрування міжнародним організаціям (коли держави стають членами таких організацій), потім відбувається пошук найоптимальнішої моделі регулювання тієї чи іншої сфери людського життя.У межах цього етапу аналізуються як норми внутрішнього права держав, так і можуть бути створені нові норми, які не застосовуються поки що. жодною державою, але є значно кращими. Після чого «ідеальним» нормам надається певна форма міжнародної конвенції або стандарту задля забезпечення обов'язкового виконання цієї норми. Далі держави, виконуючи певну процедуру (наприклад - ратифікацію). ще раз підтверджують свою згоду на застосування цих норм. Останнім етапом є етап імплементації цих норм у внутрішнє законодавство. Хоча це і останній етап, однак. з цього починається досвід застосування таких норм, яким держави в подальшому будуть обмінюватись, знову ж таки, з метою їх покращення та створення ще більш ідеальної норми;

по третє, за своєю суттю, міжнародне адміністративне право являє собою систему правил, які встановлюються міжнародними організаціями та регулюють певну сферу людського життя. Міжнародне адміністративне право сформувалось не штучно, а стихійно, оскільки у цьому була певна необхідність. Метою його існування є допомога державам у сфері державного управління та створення міжнаціональних загальних «ідеальних» стандартів глобального адміністрування.

Тобто, сьогодні немає таких секторів суспільного життя, які б випадали цілком із сфери адміністративно правового контролю [12, с. 21]. Сьогодні майже вся людська діяльність регулюється нормами адміністративного внутрішнього чи міжнародного права. Відповідно, наслідком цього є проникнення адміністративного права до сфери регулятивного функціонування інших правових галузей.

міжнародне адміністративне право

2. Європейські стандарти адміністративного права

Органічною складовою євроінтеграційного процесу є адаптація законодавства України до законодавства ЄС, що передбачає сприйняття правових стандартів, серед яких важливе місце посідають стандарти адміністративного права.

Прагнення до руху в напрямку європейських стандартів на українському адміністративному просторі знайшли відбиття в Концепції адміністративної реформи в Україні [1, с. 102] яка сформулювала його мету - поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії - і визначила заходи її досягнення, які ґрунтуються на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади.

Таким чином, Концепція підкреслила особливе значення осмислення і запровадження в сферу публічного адміністрування європейських принципів адміністративного права як пріоритетних стандартів щодо реалізації євроінтеграційного курсу країни.

Сучасне розуміння європейських принципів адміністративного права, що фактично є європейськими стандартами адміністративного права, сформувалося під впливом процесів конвергенції адміністративних систем, які стали домінантою їх еволюційного руху.

Яскравий опис процесу конвергенції подає Юрген Шварце (Jьrgen Schwarze). У дослідженні змісту впливу європейських стандартів на зближення адміністративних правових систем держав-членів ЄС і перспектив його подальшого розвитку він зазначає, що раніше прецедентне право Європейського суду перебувало під впливом первісних правових систем держав-членів ЄС, зокрема французького адміністративного права. Але вплив на розвиток права ЄС ніколи не був лише французьким. Збільшення кількості держав-членів ЄС стимулювало диверсифікацію правового мислення Європейського суду. Відповідно в його рішеннях починають ураховуватися правові підходи, які притаманні практично всім державам-членам ЄС. Наприклад, принцип «адміністрування через закон» інтегрується з французького принципу рівності (principe de lйgalitй), німецької (Rechtsstaatlichkeit) та британської (rule of law) концепцій правової держави і верховенства закону. Таким чином, різні коріння цих трьох понять не створюють перешкод втіленню у практику єдиного європейського стандарту [13, c. 98].

У правових системах європейських країн принципи, що встановлюють стандарти адміністративного права, об'єктивуються по-різному. Вони можуть міститися в розрізненому вигляді в різних нормативних актах (конституціях, парламентських актах, законах і підзаконних актах, судових актах тощо). Такий підхід характерний для таких держав, як Бельгія, Франція, Греція, Ірландія та Велика Британія. Є країни, де вони систематизовані в кодифікаціях адміністративних процедур. До таких належать Австрія (з 1925 року) Болгарія (1979), Данія (1985), Німеччина (1976), Угорщина (1957), Голландія (1994), Польща (1960), Португалія (1991) та Іспанія (1958).

Особливо важливі принципи містяться в судовій практиці Європейського суду. Вони застосовуватися всіма державами-членами ЄС на національному рівні при застосуванні права ЄС. Це насамперед: принцип адміністрування через закон; принципи пропорційності, юридичної визначеності, захисту законних очікувань, недопущення дискримінації, право на слухання в ході адміністративних процедур щодо прийняття рішень, забезпечувальні заходи, справедливі умови доступу громадян до адміністративних судів, позадоговірна відповідальність державної адміністрації.

Європейські принципи адміністративного права структуруються за такими групами:

1) достовірність і передбачуваність (правова визначеність); 2) відкритість і прозорість; 3) підзвітність; 4) результативність та ефективність.

Кожна з цих груп включає сконцентровані за родовими ознаками конкретні принципи. Наприклад, принципи верховенства закону, адміністрування через закон, правової компетенції, співмірності приводять в дію механізм достовірності і передбачуваності, принципи процесуальної справедливості забезпечують прийняття рішень на підставі справедливості щодо будь-якої особи, яка підпадає під їх дію. Відкритість припускає, що адміністрація доступна для зовнішньої ретельної перевірки, а прозорість - що після ретельного огляду адміністрація буде «видна наскрізь» для докладної перевірки та нагляду. Відкритість і прозорість дозволяють будь-якій особі, щодо якої відбуваються дії адміністрації, знати підставу такої дії, а також спрощують проведення зовнішньої перевірки адміністративного впливу з боку вищих наглядових органів. Відкритість і прозорість також є необхідними інструментами для забезпечення верховенства закону, рівності перед законом і підзвітності.

Відкритість і прозорість у державній адміністрації служать двом конкретним цілям. По-перше, вони захищають державні інтереси, оскільки знижують імовірність несумлінного адміністрування та корупції, по-друге, слугують захисту прав громадян, оскільки вимагають інформування про підстави прийняття адміністративного рішення. Таким чином, вони допомагають зацікавленим особам здійснювати право на відшкодування шкоди допомогою оскарження рішення.

В адміністративному праві існує кілька видів практичного застосування цих принципів. Так, адміністративні дії мають бути обґрунтовані і здійснені належними компетентними органами державної влади. Широка громадськість мусить мати доступ до державних реєстрів. Представники органів публічної влади зазвичай мають ідентифікувати себе перед громадськістю. Публічні службовці мусять дотримуватися певних обмежень щодо прибутків від приватної діяльності, інформація про які підлягає розкриттю, а самі прибутки мають бути попередньо схвалені. Для реалізації принципу відкритості особливо важливим є зобов'язання органів державної влади вказувати причину прийняття своїх рішень.

Перераховані вище принципи можна знайти в адміністративному праві всіх європейських держав. Хоча державні адміністрації в європейських державах становлять собою древні структури, вони постійно адаптувалися до сучасних умов, включаючи членство в ЄС, яке еволюціонує саме по собі.

Постійний контакт серед державних службовців держав-членів і відповідних комісій, вимога про розробку і застосування acquis communautaire з еквівалентних стандартів надійності на території всього Союзу, поява системи адміністративної юстиції у всій Європі, а також спільні базові показники і принципи державної адміністрації призвели до деякої конвергенції серед національних адміністрацій. Це було описано як «Європейський адміністративний простір» [14, c.57].

Українські дослідники європейських принципів адміністративного права виокремлюють широке і вузьке розуміння європейських принципів адміністративного права, ретельно досліджують джерела нормативного закріплення європейських принципів адміністративного права, визначають провідну роль принципу верховенства права.

Так, пропонується вважати органічними складовими загального поняття «європейські принципи адміністративного права»: а) безпосередньо принципи європейського адміністративного права та б) принципи Європейського адміністративного простору (ЄАП), які відображають результати процесів європейської адміністративної конвергенції та поглиблення європейської інтеграції в Європі (сер. ХХ ст. - поч. ХХІ ст.), зокрема щодо уніфікації та стандартизації діяльності публічних адміністрацій країн-членів ЄС.

Галузеві європейські принципи адміністративного права пропонується структуризувати за двома групами: 1) європейські принципи адміністративного права щодо організації публічної адміністрації; 2) європейські принципи адміністративного права щодо діяльності публічної адміністрації. До першої групи відносять принципи децентралізації, централізації та деконцентрації. До другої віднесено принципи юридичної визначеності, відкритості і прозорості, відповідальності, ефективності та результативності.

До сучасних джерел нормативного закріплення європейських принципів адміністративного права відносять договори про заснування ЄС та європейських співтовариств; Хартію основних прав Європейського Союзу; рішення Європейського суду справедливості (м. Люксембург); законодавство ЄС; національне право, що застосовується до діяльності публічних адміністрацій; рішення ЄСПЛ (м. Страсбург); Європейський кодекс належної адміністративної поведінки. До основних нормативних джерел принципів ЄАП, окрім вищезазначених джерел принципів європейського адміністративного права, можна також віднести такі основні джерела: Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї; конвенції, резолюції та рекомендації РЄ; міжнародні договори та угоди, зокрема ті з них, які поширюються на інші держави, що не є членами ЄС, а також претенденти на вступ до ЄС; загальні принципи права; рішення Європейської Ради (Копенгагенські та Мадридські критерії); документи інших європейських регіональних організацій [13, c. 79].

Європейські принципи адміністративного права є базовим підґрунтям детермінації, осмислення, запровадження у практику публічного адміністрування похідних від них стандартів (наприклад, забезпечення прав людини; публічної адміністрації; адміністративних послуг; публічної служби; адміністративної юстиції; громадських рухів і громадського контролю).

До основних документів, у яких знайшли втілення універсальні міжнародні (зокрема європейські) стандарти щодо забезпечення прав людини, належать Загальна декларація прав людини 1948 р. і Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р. (підписаний УРСР 20 березня 1968 р., ратифікований 19 жовтня 1973 р., набув чинності для України 23 березня 1976 р.).

Загальну декларацію прав людини було прийнято і проголошено Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. у Парижі. Вона стала стандартом для розробки і прийняття численних міжнародних документів з прав людини, а також конституцій європейських держав. Декларація встановила перелік основних прав і свобод людини та законні випадки їх обмежень.

Декларація визначила, що кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій, і ніхто не може бути примушений вступати в яку-небудь асоціацію; кожна людина має право брати участь в управлінні своєю державою (безпосередньо чи за посередництвом вільно обраних представників); право рівного доступу до державної служби у своїй країні; волю народу як основу влади уряду. Підкреслила, що ця воля має знаходити вираження в періодичних і нефальсифікованих виборах, а вибори мають проводитися за загальним і рівним виборчим правом шляхом таємного голосування або ж за допомогою інших рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосування.

Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р. ґрунтується на положеннях Загальної декларації прав людини і є одним із найбільш авторитетних міжнародно-правових договорів про права людини. Поряд із правом дотримуватися своїх думок і на свободу інформації, у ньому визнається право на мирні збори, свободу асоціації, голосувати і бути обраним, допускатися до державної служби.

Положення Міжнародного пакту вказують на можливість законних обмежень щодо права на мирні збори і свободу асоціації. Обмеження припускаються, якщо вони необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я та моральності населення чи захисту прав і свобод інших осіб. Пакт не перешкоджає введенню законних обмежень на свободу асоціації для осіб, що входять до складу збройних сил і поліції.

Окрім Декларації і Пакту права людини визначаються низкою інших документів. Це Конвенція про політичні права жінок (набрала чинності 1954 р.); Резолюція 53/31 Генеральної Асамблеї ООН «Підтримка системою Організації Об'єднаних Націй зусиль урядів з розвитку і зміцнення нових чи відроджених демократій» від 23 листопада 1998 р. (вказує, що демократія ґрунтується на вільному волевиявленні народу, що дозволяє йому визначати свою власну політичну, економічну, соціальну і культурну систему, і на його всебічній участі у всіх аспектах його життя); Декларація про право на розвиток від 4 грудня 1986 р. (встановлює, що право на розвиток є невід'ємним правом людини, за яким кожна людина і всі народи мають право брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, за якого можуть бути цілком здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому і користуватися його благами, людина є основним суб'єктом процесу розвитку і мусить бути активним учасником і бенефіціарієм права на розвиток); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р.; Європейська соціальна хартія 1961 р.; документи Організації з безпеки та співробітництва в Європі.

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (Рим) сприйнята більшістю держав як нормативний зразок. Україна приєдналася до неї 17 липня 1997 р., таким чином визнавши обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, а громадяни України отримали право на звернення до європейського правозахисного механізму.

Значний масив стандартів щодо прав людини випливає з рішень Європейського суду. Це насамперед право доступу до суду; право народів на самовизначення; заборона пропаганди війни; права дітей на захист. Європейський суд створив і продовжує розвивати прецедентне право.

З цього приводу слід зазначити, що Україна сприймає Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод та рішення Європейського суду як джерела права. Відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують у розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права (ст. 17). Кодекс адміністративного судочинства України містить норми, за якими «суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини». Таким чином, українська правозахисна система послідовно сприймає європейські стандарти адміністративного права у сфері прав людини.

Запровадження європейських стандартів адміністративного права у практику діяльності публічної адміністрації є запорукою розвитку правової держави і громадянського суспільства, утвердження верховенства права і закону, забезпечення ефективної охорони та захисту прав людини і громадянина.

Публічна адміністрація може розумітися у двох вимірах - інституціональному і функціональному. В інституціональному вимірі це система державних і недержавних (місцевого самоврядування) органів, які мають публічновладні повноваження, здійснюють управлінські функції, надають адміністративні послуги, забезпечують режим законності відповідно до своєї компетенції. Важливе місце в цій системі належить органам державної адміністрації. У функціональному вимірі це діяльність відповідних органів, конкретизована в діяльності їх службовців.

Мета їх упровадження - триєдина: по-перше, задати напрямок адміністративних реформ і передусім реформ державного управління; по-друге, передбачити орієнтовні показники, з якими порівнюється й оцінюється прогрес країни; по-третє, створити реальні умови для повноправної та ефективної взаємодії з країнами ЄС.

Набір загальних стандартів вимагає від носіїв влади діяти у спосіб, що відповідає законним і розумним очікуванням суспільства, дотримання прав громадян та інших осіб при здійсненні управлінських повноважень і наданні адміністративних послуг.

Конкретизація та систематизація стандартів здійснюється за різними критеріями, однак у дослідженнях українських правників домінує позиція Проектної групи з адміністративного права (створена при Генеральному Директораті РЄ). Відповідно до неї стандарти поділяються на на такі, що: 1) стосуються забезпечення законності; 2) застосовуються до участі індивідів; 3) стосуються виконання рішень; 4) стосуються забезпечення прозорості та контролю [15, c. 76].

До стандартів забезпечення законності належать: законність; обов'язок адміністрації ex officio виконувати закон у випадках, визначених законом; недискримінація; рівність; пропорційність; заборона зловживання владою; безсторонність, нейтральність службовців та адміністрації; законні очікування та відповідність; обов'язок зазначати підстави адміністративних рішень; право на оскарження адміністративного рішення; вимога прийняття адміністративних рішень протягом розумного строку.

До стандартів щодо участі індивідів належать: участь індивідів у вирішенні конфліктів певними альтернативними способами; право бути заслуханим і робити заяву.

До стандартів виконання рішень належать: етичність, ефективність, постійність надання адміністративних послуг, продуктивне виконання управлінських завдань, навчання службовців.

До стандартів забезпечення прозорості та контролю належать: використання простої, зрозумілої та прийнятної мови; зазначення можливих засобів захисту та строків для їх використання; повідомлення про прийняте рішення; захист відомостей; повага приватності; запити про надання інформації; дотримання конфіденційності; ведення відповідних записів; прозорість адміністративної діяльності; активне поширення інформації; доступ до інформації; персонального доступу до файлів (даних) та інших документів; загального доступу до документів.

У документах РЄ також згадуються стандарти щодо стабільного функціонування адміністративних установ, які гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу і захист меншин, існування наявної ринкової економіки так само, як і здатності подолати конкурентний натиск і ринкові сили всередині ЄС; передачі документів уповноваженим органам (службам); забезпечення можливості бути заслуханим і робити заяву; розумного проміжку часу для прийняття рішень; щодо зазначення підстав адміністративних рішень і повідомлень про прийняті рішення; зазначення засобів захисту даних і поваги приватної інформації; дотримання вимог конфіденційності інформації під час виконання запитів; публічного доступу до документів; належного документування; юридичної визначеності та захисту порушених прав; право на оскарження адміністративних рішень; доступності адміністративної влади та публічних послуг; електронного урядування та використання електронної пошти; гнучкості у практичній роботі адміністративних органів; ефективності та прозорості адміністративних дій; доступу до інформації (право персонального доступу та право загального доступу); право на письмові матеріали; простоти (спрощення організації органів публічної влади, адміністративних процедур та вимог щодо оформлення документів); щодо зобов'язань діяти належним чином; удосконалення внутрішніх правил органів публічної влади; збереження та охорони державної власності; підготовки державних службовців; виконання бюджетних вимог; раціональної організації адміністрації.

Актуальною сферою застосування європейських принципів адміністративного права є сфера місцевого самоврядування. Важливим кроком у цьому напрямку стала ратифікація Україною Європейської хартії місцевого самоврядування 1985 р., яка відбулася 15 липня 1997 р. Таким чином, Хартія стала частиною законодавства України, а її норми набули переважної сили щодо норм законів України (п. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України»).

Європейська Хартія місцевого самоврядування є першим багатостороннім правовим інструментом, який визначає та захищає стандарти місцевої автономії, що є значним внеском у захист і поширення загальноєвропейських цінностей.

Основні стандарти, сформульовані в Хартії, призначені гарантувати політичну, адміністративну та фінансову незалежність органів місцевого самоврядування, забезпечити на європейському рівні демонстрацію політичної волі, а на рівнях територіального управління надати їм практичної значущості.

Стандарти, які втілюються Хартією, конкретизуються щодо: 1) конституційної та правової основ місцевого самоврядування; 2) визначення концепції місцевого самоврядування; 3) сфери компетенції місцевого самоврядування; 4) охорони територіальних кордонів місцевих влад; 5) адміністративного та ресурсного забезпечення виконання місцевою владою їх завдань; 6) умов здійснення функцій на місцевому рівні; 7) адміністративного нагляду за діяльністю місцевих влад; 8) фінансових ресурсів місцевих влад; 9) прав місцевих влад на свободу асоціації; 10) правового захисту місцевого самоврядування.

Крім цього до дієвих інструментів, що визначають основні європейські стандарти місцевого самоврядування, належать такі: Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або владою (підписана у 1980 р.); Рамкова конвенція про захист національних меншин (відкрита для підписання у 1995 р.); Європейська Хартія регіональних мов та мов меншин (ухвалена у 1992 р.); Європейська конвенція про участь іноземців в громадському житті на місцевому рівні від 5 лютого 1992 р. (Україною не підписана); Європейська Хартія міст (прийнята Радою Європи 1992 р. у вигляді рекомендації); Європейська хартія щодо участі молоді в суспільному житті на місцевому і регіональному рівні (прийнята Радою Європи 1992 р. у вигляді рекомендації) та інші [15, c.103].

За європейським виміром важливе місце в публічному адмініструванні належить адміністративним послугам. Правове регулювання порядку надання адміністративних (управлінських) послуг існує в більшості європейських країн, де ефективно діють кодифіковані акти, присвячені детальній регламентації процедур у діяльності органів влади в частині їх взаємовідносин з фізичними та юридичними особами. Так, у Федеративній Республіці Німеччині та Естонії існують закони про адміністративну процедуру, в Австрії - Загальний закон про адміністративну процедуру, в Нідерландах - Акт із загального адміністративного права, у Польщі - Кодекс адміністративного провадження. У деяких європейських країнах розроблено спеціальні документи, які містять конкретні найбільш помітні положення з надання таких послуг. Це Хартія прав споживачів державних послуг (Бельгія, 1992 р.), Хартія прав громадян (Велика Британія, 1992 р.), Хартія дотримання якості при наданні державних послуг (Португалія, 1993 р.), Хартія державних послуг (Франція, 1992 р.).

Просування і практична реалізація європейських стандартів адміністративного права у практику функціонування публічної адміністрації неможливі без налагодженої системи адміністративного правосуддя, яка дозволяє приватним особам ефективно оспорювати адміністративні акти та рішення і притягати до відповідальності державні органи за порушення законодавства і посягання на права людини. Відсутність такої системи призводить до зростання правової незахищеності, посилення потенційної соціальної напруженості і виникнення конфліктів, особливо якщо органи влади не вважаються підзвітними громадянському суспільству чи позазаконними.

Наявність адміністративного правосуддя - одне з фундаментальних вимог до суспільства, заснованих на стандартах верховенства права. Воно означає прихильність принципу, передбачає, що уряд країни та її органи адміністрування мають діяти чітко в межах правових повноважень.

Реалізація завдань адміністративної юстиції на європейському адміністративному просторі забезпечується дотриманням стандартів, визначених у документах Ради Європи.

Найважливішішою парадигмою всієї діяльності органів адміністративного судочинства є чітке і неухильне слідування принципу верховенство права.

Стандартами щодо його втілення у практичну площину є можливість доступу до суду кожної особи в разі виникнення конфлікту з адміністративних правовідносин; незалежність судової системи та самостійність адміністративного правосуддя; наявність систем спеціалізованих судів або спеціальних судових підрозділів, які здійснюють адміністративне судочинство; незалежність і неупередженість суду, створеного на підставі закону; ефективне відправлення правосуддя; наявність нормативно зафіксованого особливого порядку вирішення адміністративно-правових конфліктів; дотримання судовими інстанціями при розгляді справ балансу між законними інтересами всіх сторін, що забезпечує не лише невідкладний розгляд скарги, але й ефективну та дієву роботу державної адміністрації; право на відкритий судовий розгляд (зокрема публічне проголошення рішення); ефективність судового контролю за актами та діями чи бездіяльністю адміністрації; забезпечення кожній із зацікавлених сторін права отримати копію судового рішення в їх справі, можливість ознайомитися з судовим рішенням, щодо якого його учасники мають законний інтерес, та забезпечення доступності судового рішення, яке містить не тільки певні усталені формули для громадськості у вигляді публікації чи в електронній формі; дієвість рішення суду на підставі правової певності (якщо судом остаточно вирішено конфлікт, це рішення не може піддаватися сумніву); ефективність судового контролю за актами та діями (чи бездіяльністю) органів публічної влади; розумні строки.

У реалізації принципів верховенства права і закону важливу роль відведено стандартам справедливого судового розгляду. Ці стандарти поділяються на три групи: стандарти порушення справи, стандарти провадження у справі, стандарти щодо винесення рішення у справі. Стандартами порушення справи є розумні строки порушення справи, ефективний доступ до судового провадження, наявність правового сприяння і правової допомоги. Стандартами провадження у справі є право на усне слухання, рівність змагальних можливостей сторін і змагальність процесу, наявність превентивних і забезпечувальних заходів. Стандартами щодо винесення рішення у справі є право на суд у розумні строки, публічність і обґрунтованість судового рішення, ефективне виконання рішень суду.

Наведені стандарти випливають з міжнародного права, стандартів, установлених регіональними і міжнародними організаціями, та судової практики регіональних і міжнародних судів, трибуналів та органів з прав людини [16, c.68].

Таким чином, неухильне додержання стандартів є гарантією судового перегляду адміністративних актів компетентним і незалежним судом, який діє відповідно до міжнародних і регіональних стандартів справедливого судового розгляду, є основоположною умовою захисту прав людини і верховенства права.

Висновки

Узагальнюючи все сказане та підсумовуючи результати дослідження, слід наголосити на тому, що, по-перше, демократична транс- формація вітчизняної галузі адміністративного права, безумовно, відбувається під значним впливом низки глобалізаційних чинників, що визначають тенденції трансформації пострадянських та малорозвинених країн світу.

По-друге, досі невирішеними залишаються проблеми формування на доктринальному рівні системи принципів адміністративного права в її оновленому розумінні, з урахуванням людиноцентристської спрямованості діяльності держави, потреби забезпечення дієвих гарантій реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина, не забуваючи про сформовані європейською адміністративно-правовою наукою підходи до систематизації та кодифікації ключових принципів-вимог діяльності публічної адміністрації.

По-третє, необхідно поглибити дослідження змісту такого спільного для глобального, європейського та національного адміністративного права принципу, як верховенство права, що має посісти місце системотворчого принципу в галузі адміністративного права України, а також принципів, що визначають основні засади організації та діяльності органів публічної адміністрації, відходячи від сформованої в радянський період традиції підміни власних принципів означеної галузі принципами радянського державного управління.

Вплив глобальних стандартів урядування та формування континентальної моделі належного урядування не можна недооцінювати, адже у ній не тільки відбиваються загальні (у значенні глобальні, універсальні) інтереси суб'єктів адміністративного права різних рівнів, але й деталізуються правові форми взаємодії ключових суб'єктів глобального, європейського, національного адміністративного права в пріоритетних сферах державного управління та державного регулювання. Потрібно звернути увагу і на систематизацію з наступною кодифікацією відповідних принципів адміністративного права, що відбулося принаймні в межах європейської правової традиції. Кілька років тому Радою Європи прийнятий і рекомендований до застосування в діяльності публічних адміністрацій країн-членів Європейського Союзу Модельний кодекс належної адміністрації, що містить матеріальні та процедурні вимоги до діяльності органів публічної адміністрації у стосунках з приватними особами.

Означений кодекс розроблений на основі систематизації принципів адміністративного права, яке застосовується у країнах-членах Європейського Союзу, а також з урахуванням положень Кодексу належної адміністративної поведінки, підготовленого Європейським омбудсменом.

Зміст основних принципів глобального та європейського підходів до визначення принципів відповідного урядування і належної адміністрації та їхнього впливу на формування оновленої системи принципів адміністративного права стає предметом важливих наукових дискусій, які досі не закріплені в національному законодавстві, на відміну від статусних актів законодавства європейських країн, де прямо фіксується вимога дотримання означених підсистем принципів адміністративного права.

У кожній зарубіжній країні існують свої визначення, цілі, завдання, предмет та призначення даної галузі, що характеризується специфікою змісту і наповнення адміністративного права. Незважаючи на те, що поняття адміністративного права в кожній країні своєрідне, все ж можна виділити загальні підходи до визначення цієї галузі права. Загальновизнано, що адміністративне право являє собою систему правових норм, що регулюють публічну адміністративну діяльність і контроль за її здійсненням.

Список використаних джерел

1. Авер`янов В. Б. Нова докторина українського адміністративного права концептуальні позиції// Право України - 2006.-С.19-24.

2. Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов: В 2т. - М.: ЮК МГУ, 1996. - Т.2. - 369с.

3. Лукашук И.И. Глобальный миропорядок // Глобализация, государство, право, ХХІ век. Московский юридический форум: По материалам выступлений. - М., 2004. - С. 89 - 97.

4. Тихомиров Ю.А. Публичное право. М., 1995. - С.306.

5. Тихомиров Ю.А. Административное право и процесс. Полный курс. Втор. изд. доп. и перераб. - М., 2005. - С. 433.

6. B.S. Chimni, “Co-option and resistance: Two faces of Global Administrative Law”, 37 New York University of International Law and Politics 799 (2005), P.800, 801.

7. Барциц И.Н. Показатели эффективности государственного управления (субъективный взгляд на международные стандарты) (часть 2)//Представительная власть - № 2, 3.

8. European Journal of International Law. Vol. 17. 2006.№ 1; Law and Contemporary Problems. School of Law. Duke University. Vol. 68: Summer-autumn. 2005. Цит. по: Тихомиров Ю.А. Управление на основе права. - М.: Формула права, 2007. С. 479.

9. Amerasinghe C.F. The Law of the International Civil Service: As Applied by International Administrative Tribunals. - Oxford: Clarendon Press, 1988. - Р. 103 - 109.

10. Административне право України / За заг. ред.. С.В. Кивалова. - Одеса:

11. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч. - Т. 1: Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер'янов (голова) та ін. - К., 2004. - С.118 - 119.

12. Бребан Г. Французское административное право. - М., Прогресс. - С.21.

13. Schwarze J. Administrative Law under European Influence: On the Convergence of the Administrative Laws of the EU Member States / J. Schwarze. - London: Sweet & Maxwell, 1996. - 840 s.

14. Europe and Governance: The European Administrative Space [Еlectronic resource]. - Аccess: http: // dx.doi.org/10.1787/5kml6143zd8p-en.

15. Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики: у двох книгах / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка; [ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (голова)] / Книга друга: Принцип верховенства права у діяльності держави та в адміністративному праві / відп. ред. В. Б. Авер'янов. - К: Конус-Ю, 2008. - 314 с.

16. Руководство по мониторингу административного правосудия / Академия им. Фольке Берна дота и Бюро ОБСЕ по демократическим институтам и правам человека (БДИПЧ). - Варшава, 2013. - 110 с.

Размещено на Allbest.ru