Міжнародні правові режими безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

Кафедра гуманітарних дисциплін

ЗАЛІКОВА РОБОТА

ТЕМА: «Міжнародні правові режими безпеки»

Виконала: студентка 2 курсу

Групи ПБ-23

Пишна Юлія

Перевірили:

Борисов Борис Іванович

Ткачук Анатолій Іванович

Київ - 2011

Вступ

Вперше проблема контролю над оззброєнням була класифікована як глобальна в 1952 році на Генеральній асамблеї ООН .Рішення цієї фундаментальної проблеми було знайдено у роки «холодної війни».Воно полягає у підтримці на договірній основі режимів міжнародної безпеки,під якими розуміють сукупність норм міжнародного права,договірних і політичних зобов`язань орієнтованих на зниження ризику застосування військової сили.Значний період часу дії режимів міжнародної безпеки дозволив виявити їх сильні і слабкі сторони.Міжнародні режими безпеки виступають світовими запобіжними засобами ,оскільки їх основна діяльність спрямована на забезпечення миру та безпеки,тому вони відіграють дуже важливу роль у світовій політиці багатьох країн.А дослідження механізмів їх забезпечення дозволяє вдосконалити та позбавити від недоліків міжнародні правові режими безпеки .Отже, дослідження даної теми є досить актуальни,особливо у сучасний період,коли країни світу накопичують свій ядерний потенціал і виникає реальна загроза ядерної війни між наддержавами за перерозподіл світового простору та ресурсів,використання яких на сьогодні є дуже інтенсивним й існує проблема їх вичерпності в майбутньому. За підрахунками спеціалістів відомих нині запасів нафти в усьому світі може вистачити приблизно на 50 років, а вугілля - на 500.

Вперше проблема роззброєння і контролю над озброєнням була поставлена Г.Чичеріним у 1922 р. на Генуезькій міжнародній конференції. У зв'язку із створенням ядерної зброї (ЯЗ) СРСР повторно виступив з подібною ініціативою через тридцять років по тому на Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (ГА ООН) в 1952 р. і тоді ж проблема контролю над озброєнням була класифікована як глобальна. До створення ЯЗ застосування тією чи іншою державою помилкових форм і способів застосування військ і сил було значною мірою вигідно його супротивнику. Відтепер подібні помилки оцінюються інакше. Колишній міністр оборони США Р.Макнамара стверджував: «Ядерні озброєння не відповідають ніяким військовим завданням» . Тобто, в основі гонки виробництва зброї масового знищення (ЗМЗ) лежали спотворені уявлення, які стимулювали рух наддержав, а слідом за ними й інших держав, в напрямі, що явно вів у глухий кут. Сьогодні спостерігається зворотний рух, спрямований на ліквідацію ЗМЗ. Він пов'язаний не тільки з величезними витратами ресурсів, але і з необхідністю збереження робочих місць для великої кількості висококваліфікованих фахівців. В зв'язку з цим, проблема контролю над озброєнням вийшла за рамки теорії і перейшла в площину практичних дій глобального порядку. Вона виявляється в постійному ускладненні попередження розповсюдження матеріалів і технологій виробництва ЗМЗ і засобів його доставки, встановлення контролю над розповсюдженням звичайних засобів ураження. Парадокс полягає в тому, що рішення цієї фундаментальної проблеми було знайдено в роки «холодної війни». Воно полягає у підтримці на договірній основі режимів міжнародної безпеки, під якими розуміють сукупність норм міжнародного права, договірних і політичних зобов'язань, орієнтованих на зниження ризику застосування військової сили [3] .

Забезпечення миру та міжнародної безпеки залишаються основною проблемою сучасності. Минув той час, коли держави сподівалися захистити себе тільки шляхом створення власної оборони. Характер сучасної зброї не залишає жодній державі надії забезпечити свою безпеку лише військово-технічними засобами, нарощуванням озброєнь і збройних сил, оскільки не тільки саму ядерну війну, а й гонку озброєння виграти не можна. Стало очевидним, що безпека держав може бути забезпечена за допомогою не військових, а політичних і міжнародно-правових засобів. Шлях до гарантій безпеки кожної окремої держави лежить через всесвітнє зміцнення загальної безпеки. Усеосяжна система міжнародної безпеки становить новий підхід до проблеми забезпечення миру та безпеки на планеті. У створенні всеосяжної системи міжнародної безпеки особлива роль належить праву міжнародної військової безпеки та та міжнародним правовим режимам.

Роль права міжнародної безпеки у створенні всеосяжної системи миру та безпеки полягає у вирішенні двоєдиного завдання: забезпеченні ефективного функціонування механізму підтримки миру, який світове співтовариство вже має, максимального використання потенціалу, закладеного в діючих нормах, зміцнення існуючого міжнародного правопорядку; виробленні нових міжнародно-правових зобов'язань, принципів, норм.Все це забезпечується правовими режимами безпеки.

Міжнародно-правові засоби забезпечення миру та запобігання війни - це сукупність правових і інших способів і методів, що відповідають основним принципам міжнародного права, спрямованим на забезпечення миру та запобігання війні, а в разі потреби застосування державами колективних заходів проти актів агресії та військових ситуацій, що загрожують миру та безпеці народів. Міжнародні правові засоби забезпечення міжнародної безпеки можна умовно розділити на три групи: нормативні, організаційні та матеріальні.

Значний період часу дії режимів міжнародної безпеки дозволив виявити їх сильні і слабкі сторони

Виходячи з порівняльного аналізу результатів реалізації режимів безпеки, є підстави поставити питання: чи може Україна, що сумлінно виконує свої міжнародні зобов'язання в питаннях підтримки стабільності і безпеки, надалі довіряти існуючим інститутам безпеки? З нього витікає фундаментальне питання стратегії: яким способом забезпечити безпеку України в умовах дії режимів з сумнівною ефективністю?

Для пошуку відповідей на поставлені запитання доцільно детально розглянути стан сучасних режимів міжнародної безпеки в двох аспектах: ядерному і без'ядерному. Правова основа зазначених режимів і способи контролю за їх дотриманням наведені в таблиці.

Виділення ядерного і без'ядерного аспектів режимів міжнародної безпеки є досить умовним і введено для більш детального їх дослідження.

Першою відповіддю на виклик безпеці світової спільноти стало встановлення режиму без'ядерних зон, під яким розуміють сукупність норм міжнародного права, договірних і політичних зобов'язань, орієнтованих на зниження ризику застосування ядерної зброї. Він розповсюджується на території (регіони), на яких забороняється виробництво, випробування, розміщення (зберігання), транзит і застосування (на ній або проти неї) ЯЗ (визначення авторів). Утворення без'ядерних зон зменшує ризик виникнення ядерного конфлікту, зміцнює безпеку держав, що входять до таких зон, а також регіональну і міжнародну безпеку в цілому. Створення перших без'ядерних зон стало можливим внаслідок ініціативи академіка І.Курчатова, підтриманої президентом США, щодо створення Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) як спеціалізованої міжурядової організації з метою виключення переорієнтації програм розвитку атомної енергетики на розробку ЯЗ. У 1957 р. в Резолюції Генеральної асамблеї ООН ця ідея одержала практичну реалізацію. На основі міжнародних договорів до теперішнього часу без'ядерними зонами оголошені Антарктика, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, Латинська Америка, дно морів і океанів і їх надра, південна частина Тихого океану. В перспективі можуть набути чинності Бангкокській Договір 1995 р. і Договір Пелендаба 1996 р., за якими можуть бути оголошені без'ядерні зони в Південно-східній Азії і на території Африки відповідно, що практично зробить Південну півкулю вільною від ЯЗ.

Зважаючи на відсутність в Україні ЯЗ, створенню без'ядерної зони в Східній і Центральній Європі може сприяти початок переговорів про вивіз із цього регіону тактичної ядерної зброї (ТЯЗ) і його складування в арсеналах центрального підпорядкування під міжнародним контролем. Додатково це може сприяти забороні його вдосконалення і подальшому скороченню.

Значним кроком по забороні розвитку ядерних озброєнь стало введення, а потім і посилення режиму заборони ядерних випробувань. Аналіз договірних зобов'язань, що визначили цей режим, дозволяє вважати, що разом з мотивами забезпечення радіаційної безпеки населення на перший план в переговорному процесі висуваються інтереси сторін в області екологічної безпеки. Про це свідчить початок введення в дію безстрокових угод. Накопичений міжнародний досвід з підтримки режиму і підписання протоколу про контроль над ядерними вибухами між СРСР і США дозволив заборонити підземні випробування ЯЗ потужністю понад 150 кт, проводити поодинокі підземні ядерні вибухи в мирних цілях потужністю менш ніж 150 кт і групового ядерного вибуху сумарною потужністю не більш ніж 1,5 Мт. В даний час учасниками режиму є понад 120 держав.

Основоположним документом даного режиму є Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). Він набуде чинності після того, як його підпишуть і ратифікують 44 держави, які мають енергетичні і дослідницькі ядерні реактори, включаючи п'ять традиційних ядерних держав: Велику Британію, Китай, Росію, США і Францію, а також три нові ядерні держави - Ізраїль, Індію і Пакистан. Договір забороняє державам-учасникам проводити випробування ЯЗ, рівно як і інші ядерні вибухи в будь-якому регіоні світу. В цілях здійснення контролю над дотриманням ДВЗЯВ, договір заснував міжнародну систему моніторингу і дозволяє інспекції на місцях в необхідних випадках. На цей час існує така статистика про кількість проведених випробувань ЯЗ: СРСР - 715; США - 1053; Великою Британією - 45; Францією - 210, Китаєм - 45; Індією - 6; Пакистаном - 6; Ізраїлем - даних немає, але припустимо - 1. Всього в світі проведено 2080 ядерних випробувань загальною потужністю понад 510 Мт.

При цьому слід зазначити, що у багатьох військових експертів викликало тривогу виділення США на 2005 фінансовий рік 37 млн. доларів на розробку малогабаритних (портативних) ядерних боєприпасів, що створює небезпечний прецедент в умовах активізації міжнародного тероризму. Основним мотивом розробки такого типу ЯЗ США вважають можливу необхідність в майбутньому знищення укріплених підземних сховищ з хімічною і біологічною зброєю. Отже ключовою подією в реалізації зазначеного режиму безпеки може стати ратифікація США ДВЗЯВ. Після цього можна чекати приєднання до режиму Ізраїлю, Індії і Пакистану. Тим самим була б встановлена межа вдосконалення ЯЗ для ядерних держав і значний бар'єр в його створенні для так званих «порогових» країн. Тобто, незважаючи на існування ряду договорів і негласного мораторію на ядерні випробування, режим всеосяжної заборони ядерних випробувань залишається нереалізованим.

Центральним в системі глобальних режимів безпеки є режим нерозповсюдження ЯЗ. Під ядерним розповсюдженням розуміють отримання тим або іншим способом доступу до ЯЗ нових держав, а в перспективі і недержавних організацій .В даний час учасниками ДНЯЗ є 188 держав. Він зобов'язує ядерні держави не передавати неядерним країнам ЯЗ або контроль над нею, не допомагати їм в її виробництві або придбанні, а неядерні держави - не приймати ЯЗ, не виробляти її, не випробовувати і не добиватися в цих цілях будь-чиєї допомоги. Це розповсюджується і на вибухові ядерні пристрої, що використовуються в мирних цілях. Контроль виконання зобов'язань по ДНЯЗ покладається на МАГАТЕ. Режим нерозповсюдження ЯЗ не перешкоджає будь-якій державі розвивати дослідження, виробництво і використовування ядерної енергії в мирних цілях під контролем МАГАТЕ. Для розгляду дії ДНЯЗ в 1975, 1980, 1985, 1990, 1995 і 2000 рр. були проведені міжнародні наукові конференції з метою зміцнення режиму нерозповсюдження ЯЗ. В 1995 р. ухвалено рішення про продовження ДНЯЗ на невизначений термін. Чергова конференція відбудеться в 2005 р. При цьому слід підкреслити, що в питаннях нерозповсюдження ЯЗ держави розділилися на чотири групи. Перша - держави, які володіють ЯЗ (Велика Британія, Ізраїль, Індія, Китай, Пакистан, Росія, США, Франція). Друга - країни, які вивезли з своєї території ЯЗ (Україна, Білорусь, Казахстан, Канада). Третя - держави, які добровільно ліквідовували свої ядерні програми під міжнародним контролем (Лівія, ПАР). Четверта - країни, що відмовилися від ЯЗ на користь без'ядерного статусу (Алжир, Аргентина, Бразилія, Єгипет, Саудівська Аравія, Сирія, Тайвань, Туреччина, Південна Корея, Японія). П'ята - держави, які прагнуть придбати ядерний статус (Іран, Північна Корея). Виключення складає Ірак, ядерний центр якого був знищений ізраїльською авіацією в ході спланованої повітряної операції.

Разом з тим, у зв'язку з небезпекою ядерного тероризму до цього режиму доцільно віднести і Конвенцію про цивільну відповідальність за ядерний збиток (відкрита для підписання в 1963 р., набула чинності в 1977 р.). Конвенція регулює правові відносини між державами при використанні атомної енергії в мирних цілях, а також дає визначення поняттям «ядерні матеріали», «ядерне паливо», «ядерний інцидент», «ядерний збиток». Вона встановлює положення і заходи для захисту населення від ядерної небезпеки і характер відповідальності за ядерний збиток. Актуальність цієї Конвенції визначається початком функціонування нелегального ринку матеріалів і технологій створення ЯЗ, що подібно «ланцюговій реакції» збільшує кількість ядерних держав і, як наслідок, збільшує ризик застосування такої зброї. Є підстави припустити, що це одна з причин, що зумовила вихід США з Договору про протиракетну оборону (ПРО) від 1972. При цьому слід підкреслити, що в травні 2003 р. США виступили з Ініціативою по безпеці в боротьбі з нерозповсюдженням (ІБОР). Її метою є фізичне припинення незаконного переміщення матеріалів, пов'язаних з виробництвом і застосуванням ЗМЗ. ІБОР не суперечить існуючим договорам і режимам нерозповсюдження, проте входить в суперечність з інтересами бізнесу. З цієї причини в даний час вона проходить стадію дослідних міжнародних командно-штабних навчань (КШН). Вже проведено десять навчань з перехоплення - п'ять на морі, три в повітрі, два на суші, а також встановлено бойове чергування сил перехоплення на морі. В червні 2003 р. визначилося «ядро» з 11 країн-засновників ІБОР, які вже у вересні запропонували світовій спільноті «принципи перехоплення», які радикально міняють концепцію боротьби з нерозповсюдженням ЗМЗ. Є підстави вважати, що основні положення ІБОР не входять в суперечності з національними інтересами України, оскільки до теперішнього часу до Ініціативи вже приєдналися понад 60 держав.

До того ж, ще 28 квітня 2004 р. Рада безпеки (РБ) ООН прийняла Резолюцію 1540, основною метою якої є створення ефективних механізмів запобігання потрапляння ЗМЗ і засобів його доставки в руки недержавних організацій, що не входить в суперечність з принципами ІБОР. Резолюція закріплює ключову роль РБ ООН у сфері нерозповсюдження і для моніторингу її виконання створює Комітет РБ ООН з дворічним терміном повноважень (при взаємодії з МАГАТЕ і Організацією за заборону хімічної зброї). По закінчення двох років країни-члени ООН повинні надати доповіді про виконання Резолюції в Комітет, якому відводиться шість місяців на підготовку підсумкової доповіді.

Як свідчить ряд відомих публікацій таким, що набуває все більш важливого значення є без'ядерний аспект режимів міжнародної безпеки.

Історичною передумовою режиму заборони розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічного) і токсичної зброї та їх знищення є Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів. Був підписаний в 1925 р. представниками 37 держав. Зміст режиму визначає однойменна Конвенція, що одержала абревіатуру КБТЗ. До неї вже приєдналися 148 держав, включаючи Україну. Учасники Конвенції зобов'язалися: не розробляти, не виробляти, не накопичувати, не придбавати яким-небудь іншим чином і не зберігати мікробіологічні або інші біологічні агенти або токсини таких видів і в таких кількостях, які не мають призначення для профілактичних, захисних або інших мирних цілей, а також зброю, устаткування чи засоби доставки, призначені для використання таких агентів або токсинів у ворожих цілях або в збройних конфліктах; знищити або переключити на мирні цілі не пізніше 9 місяців після вступу Конвенції в силу всі агенти, токсини, зброю, устаткування і засоби доставки, якими вони володіють, або які знаходяться під їх юрисдикцією чи контролем; не передавати іншим державам, не допомагати їм і не заохочувати їх до придбання будь-яких агентів, токсинів, зброї, устаткування або засобів доставки, що забороняються. Конвенція є важливим міжнародним документом, що заборонив подальші роботи зі створення небезпечних видів ЗМЗ. У зв'язку з небезпекою біотероризму, а також у зв'язку з інтенсивним розвитком біотехнологій, в теперішній час ведуться пошуки і переговори з посилення даного режиму.

Проте КБТЗ не передбачає санкції проти держав-членів, що порушили взяті зобов'язання. В Конвенції непередбачено створення механізму міжнародного контролю за її виконанням. З цієї причини країни-учасниці режиму підготували проект додаткового протоколу з посилення контролю за КБТЗ, але його ухвалення блокується США, які незацікавлені в допуску іноземних інспекторів на свої об'єкти. В зв'язку з цим, певні контрольні функції в цьому режимі з 1985 р. виконує Австралійська група, до складу якої входять 33 держави. Крім того, 1-2 березня цього року у Франції на Першій всесвітній конференції по боротьбі з біотероризмом була прийнята спеціальна заява. В ній п'ять пунктів направлені на створення глобальної інформаційної системи протидії біотероризму: створення ресурсного центру, який знаходитиметься у розпорядженні правоохоронних служб всіх країн світу; інтенсифікацію співпраці і взаєморозуміння між різними міжнародними організаціями; розробку спеціального зведення дій для правоохоронних сил з протистояння біотероризму; запровадження учбових і інформаційних програм, включаючи відкриття регіональних підготовчих центрів; створення системи, що дозволяє розширити і поглибити обмін інформацією між правоохоронними органами.

Історичною передумовою режиму заборони розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і його знищення є згаданий вище Женевський протокол 1925 р. Створення цього режиму безпеки стало можливим завдяки визнанню сторонами закінчення «холодної війни» і накопиченню досвіду в галузі контролю над озброєнням. Основоположним документом режиму є однойменна Конвенція (КХЗ), до якої вже приєдналося 164 держави, включаючи Україну. Конвенція містить положення, які забороняють розробку, виробництво, придбання, накопичення, зберігання, пряму або непряму передачу будь-кому ХЗ, а також її застосування. Відповідно до КХЗ всі держави-учасниці, що мають ХЗ, зобов'язані її знищити протягом 10 років після вступу Конвенції в силу, а також знищити будь-які об'єкти з виробництва ХЗ, що перебувають у власності (володінні, під юрисдикцією) держави-учасниці Конвенції. В даний час налічується близько 40 країн, які мають ХЗ або можуть швидко стати його володарями. Кожна держава самостійно визначає технологію знищення ХЗ, але при цьому забороняється його знищення шляхом затоплення у водоймищах, поховання в землі, спалювання на відкритому повітрі. Проте, як показав досвід, терміни ліквідації ХЗ виявилися нереальними навіть для таких країн як РФ і США. Це зажадало продовження терміну знищення запасів ХЗ на основі додатково підписаних протоколів. Основним контрольним органом з підтримки режиму є Організація за заборону хімічної зброї (ОЗХЗ), що має право проведення інспекцій на місцях.

Встановлення режиму контролю над ракетними технологіями (РКРТ) країнами «великої сімки» стало логічним продовженням заходів по забезпеченню режиму нерозповсюдження ЯЗ. Метою режиму є встановлення контролю над експортом систем і технологій, які могли б сприяти розповсюдженню балістичних і крилатих ракет, здатних доставляти будь-яку ЗМЗ або звичні засоби ураження до цілі. Після розпаду СРСР до нього приєдналися 32 країни, включаючи Україну, які прагнули за допомогою скоординованих заходів по контролю над експортом зупинити розповсюдження ракетних технологій. Китай і Ізраїль заявили про свій намір дотримуватись принципів РКРТ.

Суть принципів РКРТ полягає в тому, щоб зменшити ризик застосування ЗМЗ шляхом встановлення контролю над поставками товарів і послуг, які могли б сприяти створенню систем доставки такої зброї. При цьому не ставиться мета чинити перешкоди реалізації національних космічних програм або міжнародній співпраці в рамках таких програм, якщо це не сприяє створенню систем доставки ЗМЗ. При оцінці заявок на придбання технічних засобів передаюча сторона бере до уваги наступні чинники: ризик, пов'язаний з небезпекою застосування ЗМЗ; потенціал і цілі програми держави-одержувача в ракетно-космічній галузі; значення передачі в плані потенційної розробки систем доставки ЗМЗ; оцінка кінцевого використання переданих технічних засобів, включаючи відповідні гарантії держави-одержувача; дотримання відповідних міжнародних угод.

Технічний додаток режиму містить перелік охоплених ним технічних засобів (устаткування і технологій), які розділені на дві категорії. До першої категорії відносяться ракетні системи (включаючи балістичні ракети, ракети-носії і дослідницькі ракети) і безпілотні літальні апарати (БЛА) (крилаті ракети, керовані по радіо літаки-мішені і розвідувальні БЛА), здатні доставляти корисне навантаження масою 500 кг і більше на дальність не менше 300 км, а також спеціально спроектовані виробничі потужності для цих систем. До другої категорії відносяться компоненти рухомих установок і устаткування, придатні для використання в системах першої категорії, а також спеціально спроектовані для них виробничі потужності і виробниче устаткування.

Робочим органом режиму є форум, пленарні засідання якого проходять один раз на рік в Парижі. Крім того, за необхідністю, організовуються міжнародні семінари експертів в рамках даного режиму. У зв'язку з високою небезпекою раптового запуску одиночних ракет терористами з метою провокації ядерного конфлікту, РКРТ в даний час набув особливої актуальності. Є підстави вважати, що Україна має бути зацікавлена в підготовці і ухваленні відповідного міжнародного договору.

Режим верифікації, що лежить в основі підтримки стратегічної стабільності і міжнародної безпеки, був розроблений і введений в дію протягом двох тривалих етапів. При цьому під режимом верифікації розуміють сукупність способів безперешкодного міжнародного контролю на місцях, зорієнтованих на зниження ризику невиконання державами договірних зобов'язань у військовій сфері.

На першому етапі (1972-1990 рр.) реалізація режиму верифікації здійснювалася в ході кількісного обмеження стратегічних наступальних озброєнь і повної ліквідації ракет середньої і меншої дальності СРСР і США. Угоди цього періоду фактично «заморожували» кількісні рівні стратегічних ракет наземного базування, зобов'язали сторони запобігати виникненню ситуацій, здатних призвести до виникнення ядерної війни і передбачали повну ліквідацію обома сторонами балістичних і крилатих ракет наземного базування з дальністю польоту від 500 до 5500 км як у ядерному, так і у звичному спорядженні. В цілому було ліквідовано 899 розгорнених і 700 нерозгорнених ракет середньої дальності, а також 698 розгорнених і 198 нерозгорнених пускових установок таких ракет. Знищено також 1096 ракет меншої дальності (з них 387 розгорнених), а також 238 пускових установок. Вперше були ліквідовані цілі класи озброєнь, що мали яскраво виражені дестабілізуючі властивості. Їх ліквідація призвела до зміцнення стратегічної стабільності у світі. В зв'язку з приєднанням України до даного режиму нашим Збройним Силам заборонено мати ракети наземного базування з дальністю дії більше 500 км.

На другому етапі (з 1990 р. до цього часу) вперше категорія «контроль над озброєннями» була замінена на «скорочення озброєнь», а режим верифікації набув міжнародного статусу і одержав подальший розвиток: в ході контролю над скороченням і обмеженням стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США, а потім РФ і США; в процесі обмеження сумарних кількостей п'яти основних категорій звичайних озброєнь сухопутних військ і військово-повітряних сил (бойові танки, бойові броньовані машини, артилерія, бойові літаки і ударні вертольоти) двох груп країн-членів НАТО і колишніх учасників Організації Варшавського Договору (ОВД); в результаті встановлення порядку польотів неозброєних контрольних літаків над всією територією країн-учасниць режиму; в ході нагляду за проведенням навчань з виведенням військ з пунктів постійної дислокації. На цьому етапі з території України було повністю виведена ЯЗ. Крім того, відповідно Договору про звичні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) для Збройних Сил були встановлені рівні звичайних озброєнь: 4080 танків, 5050 бойових броньованих машин, 4040 артилерійських систем калібру 100 мм і більше, 1090 бойових літаків і 330 ударних вертольотів. Проте рівні наземних озброєнь, встановлені для Одеської області (400 танків, 400 ББМ, 350 артилерійських систем), явно дискредитують Договір. Проте необхідно підкреслити, що такої кількості звичних озброєнь, ліквідованих в Європі в рамках ДЗЗСЄ, до цього часу не знала військова історія. І є всі підстави вважати, що в процесі чергового уточнення положень ДЗЗСЄ встановлювані ним рівні озброєнь для держав-учасниць можуть бути переглянуті у бік подальшого пониження, а згадка Одеської області вилучена з тексту. При цьому доцільно для України виступити з ініціативою про зміцнення режиму верифікації шляхом зміни статусу Віденського документа з політичного на юридичний. правовий режим безпека

Режим контролю над експортом звичайних озброєнь і високих технологій в країни з нестабільними політичними режимами і в регіони, де продовжуються конфлікти, має тривалу історію. Ще в 1950 р. одинадцятьма країнами-членами НАТО був заснований Координаційний комітет з багатостороннього контролю над експортом (КОКОМ). На основі узгоджених списків товарів і технологій члени КОКОМ здійснювали контроль над експортом озброєнь і військової техніки до СРСР, країн Східної Європи і Китаю. Не складно бачити, що режим КОКОМ був продуктом «холодної війни». На російсько-американській зустрічі у верхах в 1992 р. сторони підтвердили факт закінчення «холодної війни» і домовилися про співпрацю в галузі зміцнення національних інститутів по контролю над експортом озброєнь. Це рішення було підтверджено в 1995 р. на форумі у Вассенааре (передмістя м. Гаага, Нідерланди), де країни досягли угоди про складання Вассенаарських домовленостей (ВД). Вони були покликані доповнити і посилити існуючі режими контролю над ЗМЗ і засобами його доставки шляхом концентрації уваги на передачі товарів і технологій подвійного призначення, що становлять підвищений ризик. При цьому ВД не суперечили праву держав придбавати законні засоби самооборони згідно ст. 51 Статуту ООН. Для виконання положень ВД держави-учасниці на регулярній основі проводять зустрічі і обмінюються інформацією, що дає основу для проведення обговорень між всіма учасниками питань режиму передачі озброєнь, а також товарів і технологій подвійного призначення. Експортний контроль здійснюється на основі контрольних списків: списку озброєнь (Munitions List) і списку товарів і технологій подвійного призначення (Dual-Use List), які періодично переглядаються з метою фіксації останніх технічних досягнень. Список озброєнь включає 22 категорії, у тому числі стрілецька зброя і боєприпаси, ракети, бомби і торпеди, отруйні і вибухові речовини, системи управління військами і зброєю, електронне устаткування і засоби зв'язку. Список товарів і технологій подвійного призначення складається з дев'яти категорій і має два додатки.

Вассенаарські домовленості є форумом, в рамках якого держави можуть колективно розглядати питання експорту і його результати для міжнародної безпеки. Це основна перевага в галузі безпеки, яку дає членство у ВД. Режим контролю відкритий на глобальному рівні для країн, які відповідають певним критеріям, а рішення про прийом нових членів ухвалюється консенсусом держав-членів ВД. Але оскільки обмін експортною інформацією здійснюється у формі повідомлень, є підстави вважати, що це не завжди співпадає з інтересами бізнесу і входить в суперечність з бажаннями партнерів укладати закриті угоди. Проте, враховуючи, що в даний час на оборонному бізнесі спеціалізуються 1134 приватні фірми майже в 100 країнах світу, а також зважаючи на те, що на планеті вже налічується 639 млн. одиниць стрілецької зброї, кількість якої постійно зростає, а переносні зенітні ракетні комплекси в руках терористів стають небезпечним засобом для цивільної і військової авіації, є всі підстави стверджувати про необхідність посилення даного режиму. Інакше в недалекому майбутньому ми можемо стати свідками злиття незаконної торгівлі зброєю з міжнародним тероризмом, що може стати матеріальною основою явища, яке сучасні дослідники називають «супертероризмом» або «катастрофічним тероризмом».

Наші колишні співвітчизники полковник М.А.Дробов (1891-1936) і полковник Е.Є.Месснер (1891-1974) в своїх дослідженнях вже наприкінці 1920-х рр. дійшли фундаментального висновку про партизано-терористичний характер воєн майбутнього [11, 12], на що Ліга націй відреагувала порівняно оперативно. Проте введення режиму ліквідації міжнародного тероризму було здійснено з великим запізненням. Після стратегічного удару по США невійськовими засобами 11 вересня 2001 р. ситуація різко змінилася: доцільність ядерних доктрин минулого була поставлена під серйозний сумнів. А в результаті виявлення в 2003 р. добре організованої мережі «чорного ринку» розробок ЯЗ, провідну роль в якій грав керівник ядерного центру в м. Кахуте пакистанський вчений А.К.Хан, ядерна заборона відійшла на другий план, а ядерне нерозповсюдження вийшло на перший. Стало очевидним, що тероризм в сучасному вигляді - це одна з нових форм війни. Було потрібно багато років, щоб це зрозуміти і побачити її поліетнічний характер. Новизна зазначеної форми полягає в асиметричності дій сторін. Поступаючись в технологічному і ресурсному плані, мережний противник прирікає країни і народи вести з ним циклічну і затяжну боротьбу.

У своєму розвитку міжнародний тероризм пройшов декілька витків і в даний час представлений мережею незаконних воєнізованих формувань (НВФ), що стали матеріальною основою мережної війни (netwar). Під мережною війною розуміються дії НВФ при анонімності їх лідерів, відсутності чітких локальних структур, наявності прямого «горизонтального» зв'язку між всіма її учасниками, відсутності відносин підлеглості між ними, заміні постійних ієрархічних структур ситуативними організаціями і групами . На наступному, можливо кінцевому, витку розвитку слід чекати самої небезпечної ситуації - злиття мережі НВФ з мережею підпільного ринку розробок ЗМУ. За неузгодженими, осередковими діями терористичної мережі може слідувати одночасна регіональна або глобальна атака типу «бджолиного рою» із застосуванням ЗМУ. На порядок денний негайно має бути поставлено питання про способи запобігання такої небезпеки. Перемогти в мережній війні можна тільки мережними структурами і способами, які примусять терористів велику частину своїх ресурсів витрачати на самозбереження, а не на атаки.

Отже, діючі в даний час режими міжнародної безпеки лежать в основі стратегії захисту і реалізації національних інтересів країн і народів. Проте гарантувати глобальну стабільність і безпеку вони поки що не можуть. Кількість і складність режимів вимагає об'єднання зусиль світової спільноти для того, щоб на колективній основі, з урахуванням інтересів більшості держав, виробити реальні способи і етапи їх посилення. Виходячи з проведеного аналізу режимів міжнародної безпеки, є підстави вважати, що для підвищення їх ефективності необхідна активна діяльність за наступними напрямами: послідовне формування без'ядерних зон, особливо в регіонах з нестабільною воєнно-політичною обстановкою; введення повної і всеосяжної заборони на проведення випробувань ЯЗ; створення механізмів міжнародної співпраці з неядерними державами, що послаблюють їх стимули до володіння ЯЗ; надання ядерними державами надійних гарантій безпеки неядерним країнам-членам ДНЯЗ; встановлення контролю МАГАТЕ і ОЗХЗ над всіма ядерними і хімічними технологіями і матеріалами; скорочення ядерних боєприпасів не тільки РФ і США, але й усіх ядерних держав; відмову від підтримки будь-якої недержавної установи в її прагненні придбати ЗМУ; ухвалення на національному рівні законодавства посилюючого контроль над експортом товарів і технологій, які можуть бути застосовані для створення ЗМУ; забезпечення обліку, зберігання і фізичного захисту сировинних і технологічних ресурсів, які виключали б їх потрапляння в руки недержавних установ і терористичних груп; прискорення набуття чинності ДВЗЯВ на користь запобігання розповсюдження матеріалів, технологій і знань необхідних для створення ЯЗ; продовження проведення міжнародних КШН з перехоплення вантажів, що транспортуються всупереч режиму нерозповсюдження; першочергове і попереджуюче ухвалення конвенцій по запобіганню терактів із застосуванням ЗМУ. Повертаючись до епіграфа статті можна зазначити, що Україні спільно з країнами-учасницями режимів глобальної безпеки вже в даний час необхідно виконати велику роботу для гідної і корпоративної відповіді на серйозні виклики безпеці світовій спільноті.

Размещено на Allbest.ru