Міжнародні принципи врегулювання нормативно-правових відносин в інформаційній сфері

Размещено на http://allbest.ru

УДК 341:007

Міжнародні принципи врегулювання нормативно-правових відносин в інформаційній сфері

Юрій Нестеряк

Вступ

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями полягає у необхідності теоретико-методологічного аналізу міжнародних законодавчих актів: Конвенцій Організації Об'єднаних націй, Резолюцій та Рекомендацій Ради Європи та Європейського Союзу, спрямованих на врегулювання інформаційних відносин, прав та свобод людини у інформаційній сфері, можливості їх імплементації у вітчизняне інформаційне законодавство з метою інтеграції України на паритетних правових засадах у світовий інформаційний простір.

Метою статті є виокремлення базових міжнародних принципів врегулювання нормативно-правових відносин в інформаційній сфері, що закріплюють право людини на свободу думки і слова, на інформацію, врегульовують принципи діяльності засобів масової комунікації, гарантують конфіденційність приватного життя та таємницю персональних даних і кореспонденції тощо, імплементація яких у вітчизняне законодавство сприятиме побудові в Україні розвинутого інофрмаційного суспільства.

Аналіз досліджень і публікацій із зазначеної проблеми підтверджує, що загалом тільки Радою Європи прийнято понад сто нормативно-правових документів, спрямованих на врегулювання інформаційних відносин у інформаційній сфері. Тож, аналізу міжнародних норм і стандартів інформаційного права та його імплементації у вітчизняне законодавство, яке відповідало б вимогам політичного, соціально-економічного і культурного розвитку держави, приділяють серйозну увагу відомі українські науковці і дослідники, зокрема, Т. Бондаренко, С. Демський, Т. Олексіюк, Т. Приступенко, Г. Почепцов, О. Старіш, Ю. Фінкпер, А. Чічановський, І. Чиж, Т. Шевченко, Ю. Шемшученко, В. Шкпяр, А. Юричко та багато інших.

Виклад основного матеріалу

Стаття 19 Загальної декларації прав людини Організації Об'єднаних Націй [3, с. 5] та Стаття 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод [2, с. 31] першими у міжнародній практиці закріплюють право доступу до інформації.

З того часу відносини влади і засобів масової комунікації у країнах розвинених демократій регулюються національними законодавствами, які гарантують свободу ЗМК, забезпечують право доступу до інформації, свободу висловлювань, поглядів та думок, відповідальність ЗМК перед суспільством.

Конвенцією «Про міжнародне право спростування», прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1952 року, визначені поняття «інформаційне повідомлення» як «інформаційний матеріал, що передається письмово або за допомогою електрозв'язку у тій формі, якою звичайно користуються інформаційні агентства при передачі інформаційного матеріалу в газети, періодичні видання та організації радіомовлення для його опублікування» та «інформаційні агентства», що «означає будь-яку організацію в галузі друку, радіо, кіно, телебачення або телефотографії, урядову або приватну, що регулярно займається збиранням та розповсюдженням інформаційного матеріалу і створену та організовану відповідно до законами та постановами держави, на території якої перебуває головне управління цієї організації і яка функціонує у відповідності із законами та постановами кожної держави, на території якої ця організація працює» [3, с. 10-11].

Разом з тим, Конвенція обумовлює випадки, «коли одна з Договірних держав твердить, що інформаційні повідомлення, які можуть завдати шкоди її відносинам з іншими державами або її національному престижові та гідності.., опубліковані або розповсюджені поза її межами, є неправдивими або перекрученими, вона має право подати свою версію фактів (що далі називається «комюніке») Договірним державам, на території яких ці повідомлення були опубліковані або розповсюджені».

Про певні обмеження, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними, йдеться й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року [5, с. 45].

Зокрема, згідно з п. 3 ст. 19, такі обмеження стосуються: поважання прав і репутації інших осіб; охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення. Також мають бути заборонені законом: будь-яка пропаганда війни; будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства.

У Декларації"! «Про основні принципи стосовно внеску засобів масової інформації в зміцнення миру і міжнародного взаєморозуміння, у розвиток прав людини, боротьбу проти расизму і апартеїду та підбурювання до війни» Генеральної конференції ЮНЕСКО, проголошеної 28 листопада 1978 року [5, с. 49], наголошується, зокрема, що доступ громадськості до інформації має гарантуватися різноманітністю доступних їй джерел і засобів інформації, дозволяючи таким чином переконатися у достовірності фактів і об'єктивно оцінити події.

Діяльність Ради Європи у визначенні професійних стандартів та скерування обов'язків і відповідальності ЗМІ започатковано Першою Європейською конференцією «Майбутнє телебачення в Європі» (Відень, Австрія, 9-10 грудня 1986 р.) та продовжено в рамках Другої «Європейська політика у сфері засобів масової інформації в міжнародному контексті» (Стокгольм, Швеція, 23-24 листопада 1988 р.); Третьої «Який шлях уперед для Європейських медіа 90-х років двадцятого століття?» (Нікосія, Кіпр, 9-10 жовтня 1991 р.); Четвертої «ЗМІ в демократичному суспільстві» (Прага, Чехія, 7-8 грудня 1994 р.); П'ятої «Інформаційне суспільство: виклик для Європи» (Салоніки, Греція, 11-12 грудня 1997 р.); Шостої «Політика усфері медіа на завтра» (Краків, Польща, 15-16 червня 2000 р.) та Сьомої «Інтеграція і розмаїття: нові кордони Європейської політики у сфері медіа та комунікацій» (Київ, Україна, 10-11 березня 2005 р.) Європейських конференцій міністрів з питань політики у сфері ЗМІ. Дослідженню змін в медійній екосистемі та визначенню нових медіа присвячена Перша конференція Ради Європи за участі міністрів, відповідальних за ЗМІ та нові комунікаційні послуги «Нове поняття медіа» (Рейк'явік, Ісландія, 28-29 травня 2009 р.).

Зокрема, на П'ятій Європейській конференції міністрів з питань політики у сфері ЗМІ (Салоніки, Греція, 11 -12 грудня 1997 р.) [3, с. 184-186] міністри країн-учасниць, поінформовані про вплив технологічних змін на свободу слова та інформації поза межами традиційних медіа, підтвердили рішення Комітету міністрів Ради Європи виконувати «План дій сприяння вільному вираженню поглядів та обміну інформацією на пан'європейському рівні в рамках інформаційного суспільства» та приділяти особливу увагу міжнародному співробітництву, що охоплює: дії щодо контролю за розвитком інформаційного суспільства; дії що стосуються доступу до нових засобів комунікації та інформації; дії у сфері саморегулювання; регулятивні дії; дії, що стосуються зловживання новими технологіями, новими комунікаційними та інформаційними послугами; дії, які стосуються насильства та нетолерантності; дії у галузі концентрації засобів інформації, плюралізму та виключних прав; дії, спрямовані на участь індивідуумів у суспільному житті; дії у галузі авторських прав; дії щодо розвитку країн Центральної та Східної Європи.

Згідно прийнятої Резолюції №1 «Вплив нових комунікаційних технологій на права людини та демократичні цінності» [3, с. 186-188] Країни-учасниці, зокрема, зобов'язуються: здійснювати без дискримінації розвиток і використання нових технологій, нових комунікаційних та інформаційних послуг; встановити регулятивні рамки для реалізації принципу «універсальних інформаційних послуг»; визначити на національному, регіональному та місцевому рівні основні послуги, особливо у сфері інформації, освіти та культури, до яких суспільство повинно мати доступ; розвивати свідомість суспільства у пізнанні, розумінні та використанні нових комунікаційних та інформаційних послуг; забезпечити захист прав людини та ЗМК.

У Резолюції № 2 «Регулювання ЗМК» [3, с. 189-191] Міністри країн-учасниць декларують зацікавлення «у встановленні чітких регуляторних рамок, які сприяють внеску нових технологій, комунікаційних та інформаційних послуг до розвитку свободи вираження думок та свободи інформації, художньої творчості та культурного обміну освіти та участі індивідуумів у суспільному житті і забезпечуючи водночас відповіді на нові питання, викликані такими технологіями та послугами для захисту прав людини та демократичних цінностей».

Резолюція, вітаючи саморегулятивні заходи, уже введені у цій сфері, закликає країни-учасниці: забезпечити, щоб будь-які заходи, прийняті у внутрішньому законодавстві стосовно нових комунікаційних та інформаційних послуг, гарантували свободу вираження думок та вільний обіг інформації і поглядів, особливо на транскордонному рівні; сприяти співробітництву в межах Ради Європи з метою контролю медіаконцентрації в Європі та впровадженню ініціатив, необхідних для підтримки плюралізму ЗМК.

До міжнародно-правових актів в інформаційній сфері загального характеру можна також віднести Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року [3, с. 26-28], у якому задекларовано, що держави-учасниці «ставлять своєю метою полегшувати більш вільне й широке поширення всіх форм інформації, заохочувати співробітництво в області інформації й обмін інформацією з іншими країнами й поліпшувати умови, у яких журналісти з однієї держави-учасника здійснюють свою професійну діяльність в іншій державі-учаснику»; та Підсумковий документ Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі [3, с. 29-30], що відбулася на основі положень Заключного акту стосовно подальших практичних кроків його реалізації, зокрема, «використовувати всі можливості, надавані сучасними засобами зв'язку, включаючи кабельну і супутникову, для забезпечення більш вільного й більш широкого поширення всіх форм інформації; заохочувати співробітництво між відповідними установами, організаціями і технічними експертами і працювати у напрямку гармонізації технічних стандартів і норм».

На підтвердження важливості телерадіомовлення для розвитку культури і вільного формування думок в умовах плюралізму і рівних можливостей та, виходячи з переконання, що подальший розвиток інформаційно-комунікаційних технологій має сприяти, попри всі кордони, здійсненню права виражати, шукати, одержувати і поширювати інформацію, державами-членами Ради Європи 22 червня 1960 року прийнято Європейську Угоду «Про захист телерадіомовлення» і Протоколи до неї [3, с. 62], а згодом підписано Європейську Конвенцію «Про транскордонне телебачення» від 5 травня 1989 року [3, с. 70].

Принципово важливими нормами щодо свободи засобів масової інформації, гарантій права доступу до інформаційних ресурсів та відповідальності засобів масової комунікації перед суспільством можна вважати численні резолюції та рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи. Зокрема, як зазначено в Рекомендації 1407 (1999) «ЗМІ та культура демократії!'» [3,с.194], після падіння комунізму в Центральній і Східній Європі було досягнуто величезного прогресу у сфері свободи вираження поглядів й інформації. Однак, у деяких країнах все ще трапляються серйозні й неприйнятні порушення цієї свободи. Водночас, виникають нові проблеми, з якими може зіткнутися вся Європа. Тож, у своїй Рекомендації 1506 (2001) «Свобода вираження поглядів й інформації в ЗМІ у Європі» [3, с.194-197] Парламентська Асамблея рекомендує Комітетові міністрів Ради Європи, зокрема, «випрацювати дієвішу систему захисту свободи вираження поглядів й інформації в Європі й передбачити у ній більший тиск на уряди; забезпечити координацію й спільну діяльність з цих питань з іншими міжнародними інституціями, зокрема Представництвом ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, Європейським Союзом і ЮНЕСКО, а також із відповідними неурядовими організаціями, що опікуються свободою преси, асоціаціями журналістів та профспілками». А у Рекомендації 1589 (2003) «Свобода вираження поглядів у ЗМІ в Європі» [3, с. 198] вимагає зажадати від усіх європейських держав, зокрема, «негайно скасувати всі форми правового й економічного свавілля щодо опозиційних ЗМІ; переглянути своє законодавство в галузі ЗМІ відповідно до стандартів і рекомендацій Ради Європи і забезпечити його належне впровадження».

Про співробітництво з метою захисту права кожного на здійснення свободи вираження поглядів та інформації йдеться у Деклараціях Комітету міністрів Ради Європи. Ще у Декларації «Про свободу вираження поглядів та інформації» [3, с. 106-107], ухваленій Комітетом міністрів 29 квітня 1982 року на 70-й сесії, оголошено: скасування цензури або будь-якого довільного контролю чи обмежень щодо учасників інформаційного процесу, змістового наповнення ЗМІ або передавання чи поширення інформації; проведення відкритої інформаційної політики в публічному секторі, що включає також доступ до інформації задля сприяння розумінню кожною людиною політичних, соціальних, економічних і культурних проблем та заохочення вільного обговорення цих проблем; існування широкого кола незалежних і автономних ЗМІ, що дасть можливість відображати різноманітність ідей та думок; створення відповідних можливостей для передавання і поширення інформації та ідей, розумного доступу до них на національному й міжнародному рівнях; сприяння міжнародному співробітництву та надання допомоги через державні й приватні канали з метою заохочення вільного обігу інформації та поліпшення інфраструктури і можливостей зв'язку.

На 6-й Європейській конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ 15-16 червня 2000 року у Кракові в рамках Декларації «Політика в галузі ЗМІ завтрашнього дня» [3, с. 180-183] ухвалено Програму дій, що охоплює: діяльність, спрямовану на встановлення рівноваги між свободою вираження поглядів та інформації й іншими правами та законними інтересами; діяльність, спрямовану на забезпечення плюралізму служб і змісту; діяльність, спрямовану на забезпечення соціальної єдності; діяльність, спрямовану на адаптування регуляторних рамок для ЗМІ.

Рішення, що стосуються практичного втілення свободи засобів масової інформації закріплені у численних Резолюціях та Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи. Конкретні заходи, які можуть гарантувати прозорість ЗМІ в секторі мовлення, сформульовано у Рекомендації Rec(94)13 «Про заходи щодо забезпечення прозорості засобів масової інформації», ухваленій Комітетом міністрів 22 листопада 1994 року на 521-му засіданні заступників міністрів [3, с. 112-115]. Зокрема, урядам держав-членів рекомендовано «розглянути питання про внесення до національного законодавства положень, що гарантують або спрямовані на забезпечення прозорості ЗМІ, а також полегшують процес обміну інформацією з цього питання між державами-членами, застосовуючи керівні принципи, викладені у Додатку до Рекомендації.

Керівний принцип № 1 «Доступ громадськості до інформації про ЗМІ» декларує, що члени громади повинні мати доступ до основної інформації про ЗМІ яка дозволяє формувати їхню думку про цінність інформації, ідей та міркувань, поширених засобами масової інформації.

У Керівному принципі № 2 «Обмін інформацією про прозорість ЗМІ між національними органами влади» зазначено, що будь-які можливі обставини передавання такої інформації мають бути детально викладені в законодавстві, а будь-який запит щодо доступу до неї з боку установ чи органів влади інших держав-членів має містити вмотивування необхідності доступу.

Керівний принцип № 3 «Розкриття інформації під час видачі телерадіоорганізаціям ліцензій на право користування каналом мовлення» гарантує прозорість у подачі заяв на використання каналів мовлення шляхом включення до національного законодавства положень, що зобов'язуватимуть заявників надавати установі чи органу влади, уповноваженому видавати дозвіл, інформацію широку за обсягом і цілком конкретною за змістом.

Керівний принцип № 4 «Розкриття інформації після видачі телерадіоорганізаціям ліцензій на право використання каналу мовлення» вимагає включення до національного законодавства положень, що зобов'язують користувачів каналів мовлення надавати інформацію про зміни в процесі роботи каналу та інші категорії даних, пов'язані з діяльністю каналу.

Відповідно до Керівного принципу № 5 «Здійснення функцій установою або органами влади, відповідальними за забезпечення прозорості, в процесі діяльності каналів мовлення», служби чи органи влади та керівні органи каналів мають передавати частину інформації певним групам громадськості, оскільки консультація останніх може виявитись потрібною для здійснення їхніх завдань.

Керівний принцип № 6 «Конкретні заходи, що можуть гарантувати прозорість ЗМІ у секторі преси» зобов'язує розкривати інформацію, що пов'язана з ідентифікацією осіб або органів, які є членами видавничої структури органу преси, та частку видавничої структури або осіб органів цієї структури у інших ЗМІ; інформацію про осіб або органи, які не беруть безпосередньої участі в діяльності видавничої структури, але можуть здійснювати значний вплив на редакційну політику; інформацію про документи, які визначають редакційну політику або політичну спрямованість та фінансові підсумки діяльності органів преси.

Водночас, у Рекомендації Rec (2000)23 «Про незалежність та функції регуляторних органів у секторі мовлення» [3, с. 175-179], ухваленій Комітетом міністрів 20 грудня 2000 року на 735-му засіданні заступників міністрів, урядам держав-членів рекомендовано: утворити, якщо вони не зробили цього, незалежні регулювальні органи в секторі мовлення; включити до національного законодавства положення, а в політику - заходи, які надавали б цим органам повноваження виконувати свої завдання ефективно, незалежно і відкрито. У Додатку до цієї Рекомендації визначені «Керівні принципи, що стосуються незалежності та функцій регулювальних органів у секторі мовлення»: загальні законодавчі рамки; призначення, склад і функціонування; фінансова незалежність; повноваження і компетенція (повноваження щодо регулювання, видача ліцензій, контроль за дотриманням мовниками їхніх обов'язків і зобов'язань); звітність перед громадськістю. міжнародний інформаційний плюралізм україна

Наголошуючи, що у демократичному суспільстві свобода ЗМІ та безперешкодне здійснення журналістами своїх функцій важливе для інформування громадськості, вільного формування й вираження думок та ідей, а також для перевірки діяльності органів державної влади, Комітет міністрів ухвалив 3 травня 1996 року на 98-й сесії Рекомендацію Rec (96)4 « Про захист журналістів за умов конфліктів і тиску» [3, с. 119-123], у Додатку до якої виклав «основні принципи, що стосуються захисту журналістів за умов конфліктів і тиску», зокрема: захист фізичної безпеки журналістів; права й умови роботи журналістів, які працюють за умов конфліктів і тиску; розслідування інциндентів, пов'язаних з порушенням фізичної недоторканності журналістів.

До міжнародно-правових документів, які прямо чи опосередковано стосуються інформаційної сфери, належать також Директиви, Резолюції та Рекомендації Європейського Союзу. Зокрема, у Повідомленні до Ради Європи та Європейського Парламенту «Європейський шлях до інформаційного суспільства.

План дій» [3, с. 302-303] ще 19 липня 1994 року Європейська Комісія з проблем інформаційного суспільства окреслила чотири сфери діяльності: рамки регулювання та законодавства, в яких будуть виноситися на розгляд нові пропозиції стосовно інфроструктури та послуг у сфері телекомунікацій, захисту прав інтелектуальної власності та секретності, концентрації середовищ передавання даних; мережі, базові послуги, застосування та інформаційний зміст - взаємопроникнення цих складових необхідне для стимулювання розробки застосувань у відповідних галузях; соціальні, суспільні та культурні аспекти, враховуючи мовні та культурні виміри інформаційного суспільства, відзначені Радою Європи; реклама інформаційного суспільства з метою збільшення інформованості про нього та його підтримки з боку суспільства.

Певним підсумковим етапом міжнародної співпраці щодо забезпечення кожному права доступу до інформації, ідей та знань і забезпечення можливості внести свій вклад в цих сферах в умовах відкритого для всіх інформаційного суспільства можна вважати Декларацію Принципів « Побудова інформаційного суспільства - глобальне завдання в новому тисячолітті» [3, с.307], проголошену в Женеві в рамках проведення першого етапу Всесвітньої зустрічі на вищому рівні 10-12 грудня 2003 року; у якій, зокрема, заявлено про спільне прагнення і рішучість вибудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх та спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен має змогу створювати інформацію і знання, мати доступ до них, користуватися та обмінюватися ними, даючи можливість окремим особистостям, громадам і народам повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму стійкому розвитку та підвищуючи якість свого життя на основі цілей та принципів Статуту ООН і притримуючись усіх норм Загальної декларації прав людини.

Висновки

Міжнародні нормативно-правові акти в інформаційній сфері, Резолюції та Рекомендації ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи і Європейського Союзу дедалі більше впливають на формування і розвиток глобального інформаційного суспільства. Тільки Радою Європи, членом якої є Україна, прийнято понад сто нормативно-правових документів, спрямованих на врегулювання інформаційних відносин, прав та свобод людини в інформаційній сфері. Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи 1239 (2001) «Свобода вираження поглядів та функціонування парламентської демократії в Україні» [3, с. 192-193] безпосередньо стосується стану демократії та дотримання прав на свободу вираження поглядів в українському суспільстві. Про ряд невирішених проблем та порушень принципів свободи вираження поглядів в українських ЗМІ йдеться ще у двох Рекомендаціях 1506 (2001) «Про свободу вираження поглядів та інформації у ЗМІ в Європі» [3, с.194] та 1589 (2003) «Свобода вираження поглядів у ЗМІ в Європі» [3,с.198]. Членство України у наддержавних міжнародних організаціях (ООН, Рада Європи) підтверджує її статус складової частини європейського та світового медіапростору та зобов'язує імплементувати у національне законодавство положення міжнародних угод і супутнє законодавство. Переймаючи міжнародний досвід, слід брати до уваги вітчизняну специфіку, зокрема: умови розвитку посттоталітарного середовища, ментальність українського суспільства і влади та особливості адаптації міжнародного права до вітчизняних реалій. Темою подальших досліджень у розглянутій сфері може стати аналіз імплементації міжнародних правових стандартів в інформаційній сфері у вітчизняне інформаційне законодавство та перспектив інтеграції України на паритетних правових засадах у світовий інформаційний простір.

Література

1. Інформаційне законодавство України (Станом на 1 вересня 2008 р.) / За ред. Т. Шевченка, Т Олексіюк; упорядник - Т. Бондаренко. - К., 2008. - 356 с.

2. Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу №11 ./ Офіційний переклад МЗС України та Української правничої фундації. - К.: УПФ. - 31 с.

3. Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері. Т. 5./ За заг. Ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа / Інформаційне законодавство: Збірник законодавчих актів у 6 т.- К.: «Вид. «Юридична думка», 2005. - 328 с.

4. Огляд підходів до регулювання нових конвергентних аудіовізуальних засобів масової інформації: міжнародний досвід. / Д. Проценко, Д. Тупчієнко. - К., 2012. - 108 с.

5. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні. / Упоряд. С. Е. Демський; відп. ред. С. П. Павлюк - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 688 с.

Анотація

УДК 341:007

Міжнародні принципи врегулювання нормативно- правових відносин в інформаційній сфері. Юрій Нестеряк

У статті досліджуються нормативно-правові документи Організації Об'єднаних націй, Ради Європи та Європейського Союзу, що закріплюють право людини на свободу думки і слова, на інформацію та можливості їх імплементації у вітчизняне інформаційне законодавство з метою інтеграції. України на паритетних правових засадах у світовий інформаційний простір.

Ключові слова: інформаційне суспільство, право доступу до інформації, свободи вираження поглядів та інформації, міжнародні нормативно-правові акти в інформаційній сфері.

Размещено на Allbest.ru