Становлення виборчих систем в Україні: аналіз позитивних та негативних рис

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра конституційного права

СТАНОВЛЕННЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ В УКРАЇНІ: АНАЛІЗ ПОЗИТИВНИХ ТА НЕГАТИВНИХ РИС

Панкевич Іван Миронович, к.ю.н., доцент

Анотація

Стаття присвячена аналізу позитивних та негативних рис застосовуваних в Україні виборчих систем. На підставі проведеного аналізу запропоновано запровадити в українських парламентських виборах так звані відкриті виборчі списки, що дозволить враховувати не тільки політичні, але й особисті преференції виборців.

Ключові слова: виборча система, пропорційна виборча система, змішана виборча система.

Статья посвящена анализу позитивных и негативных черт применяемых в Украине избирательных систем. На основании проведенного анализа предложено внедрить в украинских парламентских выборах так называемые открытые избирательные списки, что позволит брать во внимание не только политические, но и личные преференции избирателей.

Ключевые слова: избирательная система, пропорциональная избирательная система, смешанная избирательная система.

This article analyzes the positive and negative features of electoral systems used in Ukraine. On the basis of analysis was proposed to introduce in the Ukrainian parliamentary elections the so-called open party lists, which will allow to take into account not only political, but also personal preferences of the voters.

Keywords: electoral system, proportional electoral system, mixed electoral system.

Постановка проблеми. Істотну роль у кожній державі відіграє використовувана у процесі проведення виборів виборча система, яка є основним механізмом реалізації принципу політичного представництва. В науковій літературі проблемні аспекти використання виборчих систем досить ґрунтовно висвітлені у працях таких вітчизняних та зарубіжних науковців як Д. Батлер, Д. Бєлов, В. Богданор, Я. Гальстер, П. Гарроне, М. Гранат, М. Дюверже, Ю. Ключковський, В. Копейчиков, Д. Ламберт, Е. Лейкман, О. Марцеляк, В. Маклаков, Д. Мелещенко, В. Молдован, В. Погорілко, М. Ставнійчук, О. Тодика, В. Шаповал, З. Ярош, О. Ярмиш, І. Яценко та інші. Проте й досі складно говорити про "уніфіковану" точку зору з цього питання.

Стан дослідження теми. У юридичній енциклопедії виборча система у широкому значенні визначається як "спосіб організації та проведення виборів до представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування та реалізації громадянами їхніх виборчих прав" [36, c. 362]. М. Гранат вважає, що виборча система є цілісністю правових та позаправових (фактичних) правил, які визначають спосіб підготовки, проведення та встановлення результатів голосування [12, c. 135]. А. Блейс говорить про групу правил, що визначають процес встановлення виборчих преференцій, виражених у формі голосування, а також процес перетворення кількості голосів, відданих за окремі партії, у кількість отриманих ними мандатів [1]. У вузькому розумінні виборча система означає спосіб визначення результатів виборів [5, c. 43], спосіб поділу парламентських мандатів у залежності від результатів голосування [28]. Часто вона визначається як: 1) загал правил, що стосуються способу підготовки та проведення виборів, а також принципів розподілу мандатів [2, c. 576]; 2) процедура проведення виборів президента, членів парламенту та інших конституційних органів, що обираються безпосередньо громадянами даної держави [39, c. 294]; 3) система правових та позаправових елементів, що визначають спосіб підготовки, проведення та встановлення результатів виборів [10, c. 69]; 4) визначена у правових нормах чи політичній практиці система інститутів та принципів виборчого процесу - чи своєрідна форма реалізації згаданих норм, або ж як елемент політичного механізму [38, c. 10]. Виборча система фактично поєднує у собі встановлені у виборчому законодавстві та перевірені практикою принципи. Це підтверджується визначенням Я. Гальстера, за яким виборча система є збірним визначенням виборчого права та виборчої практики [9, c. 123]. Спираючись на вищенаведене можна зробити висновок, що виборча система є ширшим поняттям, ніж поняття виборчого законодавства. Досить ємнісно узагальнюють усі риси виборчої системи поняття, за якими виборча система є "поєднанням суспільних відносин, пов'язаних з формуванням складу представницьких органів влади шляхом виборів" [27, c. 63], або ж "поєднанням правових, організаційних та інших засобів реалізації громадянами належних їм виборчих прав" [24, c. 168]. Надзвичайно важливою у цьому контексті є проблема поділу мандатів у загальнодержавних та територіальних колегіальних органах влади, а також спосіб обрання сільського, селищного, міського голови, президента України у залежності від результатів голосування. Досить лаконічно визначають виборчу систему Е. Богданор та Д. Батлер, стверджуючи, що вона є методом перетворення відданих виборцями голосів у кількість місць в законодавчому органі влади [13, c. 1].

Метою даної статті є правовий аналіз позитивних та негативних рис виборчих систем, які розвиваються в Україні.

Виклад основного матеріалу. Вибір виборчої системи при проведенні виборів є важливим питанням, яке часто спонукає до гострої дискусії. Адже саме від виборчої системи у значній мірі залежать результати виборів. Правильний вибір виборчої системи повинен гарантувати таке формування виборного органу, яке віддзеркалювало б формування уряду, обрання представників, які мають виконувати публічні функції, згідно з волею більшості виборців [23, c. 27].

Як відомо, на практиці знаними є три типи виборчої системи - мажоритарна, пропорційна та змішана. Кожна із цих систем має свої позитивні та негативні риси. Більше того, застосовуючи усі три типи по відношенню до одного і того ж самого голосування, кожного разу можна отримати суттєво відмінні між собою результати. У теорії виборчого права можна нарахувати понад триста варіантів виборчої системи, кожен з яких матиме інший вплив на результати голосування [6, с. 27]. Американський науковець М. Уоллерстайн стверджує, що на результат виборів впливають, з одного боку, уподобання виборців, а з другого - правила підрахунку голосів. Не існує нейтральної виборчої системи. Кожне правило підрахунку голосів допроваджує до результатів, які можуть не відображати результату, досягнутого при безпосередньому застосуванні демократичних принципів [3, с. 157]. Р. Таагепер та М. Шугарт вважають, що результати виборів залежать не тільки від волевиявлення народу, але також від інших правил. Чи йде мова про вибори президента, вибори до загальнодержавних чи місцевих колегіальних органів влади, правила поділу місць, що застосовуються у різних державах чи навіть у різних частинах однієї держави, є різними. Ключовими є проблеми підрахунку голосів та поділу місць [32, с. 115].

Демократичні держави часом змінюють свої виборчі системи. Найбільш стабільними є держави "атлантичної" англо-американської традиції. Наприклад Сполучені Штати Америки не змінювали мажоритарної виборчої системи понад двісті років з моменту прийняття Конституції США. Змінювалися правила обрання сенаторів, проте основні принципи формування Палати Представників з 1788 року є незмінними. Так само незмінною є мажоритарна виборча система у Великобританії. Хоч у Північній Ірландії, на відміну від Англії, Шотландії та Уельсу, у виборах до Палати Громад застосовується не мажоритарна, а пропорційна виборча система [21, с. 49]. У континентально-європейській політичній традиції, до якої належить й Україна, регулярна зміна виборчої системи є нормальним явищем. Наприклад у п'ятдесятих роках минулого століття у Франції часів президента Шарля де Голля з метою зміцнення впливу владних партій було запроваджено мажоритарну систему голосування [34]. Дещо пізніше, у 1981 році, відбувся перехід до пропорційної системи [25], але у 1988 році знову повернулися до мажоритарної виборчої системи, яка стала перешкодою для приходу до влади комуністів [17]. У квітні 1993 року широка виборча реформа пройшла в Італії, після чого пропорційна виборча система залишилася тільки у виборах до Європейського парламенту [17]. Однак принагідно слід зазначити, що згадані реформи запроваджувалися у рамках вже сформованих партійних систем.

Не вдаючись до детальної характеристики типів виборчих систем, проаналізуємо їхні позитивні та негативні риси. Так, на підставі проведеного аналізу можна зробити висновок, що мажоритарна виборча система відносної та абсолютної більшості не може повністю забезпечити реалізації демократичного принципу політичного представництва, оскільки у процесі їхнього застосування спостерігаються наступні негативні явища:

1) на рівні виборчого округу частина виборців немає представництва у органах представницької влади;

2) на загальнодержавному рівні спостерігається різниця між загальною кількістю виборців, що проголосувала за конкретну політичну партію, та кількістю отриманих цією партією мандатів;

3) не є реалізованим постулат рівного представництва у виборчих округах.

Позитивною з точки зору демократичного представництва рисою застосування мажоритарних виборчих систем є те, що застосування мажоритарної системи відносної та абсолютної більшості забезпечує безпосереднє (пряме) представництво жителів відповідного виборчого округу.

Пропорційна виборча система є більш демократичною системою та дозволяє у більшій ніж мажоритарна система мірі забезпечити реалізацію демократичного принципу політичного представництва, оскільки:

1) застосування пропорційної системи дозволяє більшій кількості виборців мати представництво їхніх інтересів у представницьких органах влади за допомогою кандидатів (партій), за яких вони віддали свої голоси. Таким чином ця система забезпечує ширше представництво різних суспільних груп;

2) застосування пропорційної системи дозволяє досягнути найбільшої відповідності отриманих політичною партією кількості голосів виборців до кількості отриманих цією партією представницьких мандатів;

3) пропорційна виборча система позитивно впливає на стабільність державного управління.

Підтверджують такий висновок й отримані у результаті аналізу діяльності урядів тринадцяти європейських країн з 1945 до 1990 року статистичні дані. Зокрема Швеція, котра застосовує пропорційну виборчу систему, займає серед європейських держав перше місце за показником урядової стабільності, а Велика Британія, яка застосовує мажоритарну виборчу систему - лише четверте [35, с. 88]. Позитивний вплив пропорційної виборчої системи можна спостерігати і на прикладі післявоєнної Західної Німеччини. У 1949 році, незважаючи на сильний тиск Сполучених Штатів Америки та Великої Британії, що наполягали на запровадженні мажоритарної виборчої системи, у ФРН було запроваджено змішану виборчу систему [11, c. 14]. Однак при застосуванні пропорційної виборчої системи закладений у ній рівень демократичності може відрізнятися у залежності від застосовуваного виду пропорційної системи. У цій ситуації необхідно взяти до уваги наступні аспекти:

1) при одному і тому ж самому поділі голосів виборців між партійними списками результати виборів можуть відрізнятися у залежності від застосовуваного способу та методу пропорційного поділу мандатів;

2) пропорційна система "м'яких" списків у порівнянні із системою "жорстких" списків є більш демократичною тому, що дозволяє виборцям повніше виразити свої уподобання не тільки по відношенню до політичних партій, але й по відношенню до відповідних кандидатів із списків цих політичних партій.

Спробуємо детальніше проаналізувати наслідки запровадження пропорційної, а пізніше - повернення до змішаної виборчої системи в Україні. Безсумнівною позитивною рисою застосування пропорційної або ж змішаної пропорційно-мажоритарної виборчої системи у нашій державі є передовсім те, що політичні партії, професійний рівень яких постійно зростає з часу ліквідації одно- партійності, тобто протягом останніх понад двадцяти років, отримали можливість реального впливу на суспільне життя, оскільки істотно зросла їхня політична роль. Уперше в українській пострадянській історії партії стали не декораціями, а основними, "несучими конструкціями" політичної системи держави. Завдяки запровадженню пропорційної системи відбулася монополізація партіями права формування парламенту. Проте виникає питання, чи відповідають партії ідейно-політичним переконанням українських громадян, чи громадяни довіряють партіям, чим керуються виборці, голосуючи за представників відповідних партій? Суспільна еліта отримала можливість представництва та лобіювання своїх інтересів партійними структурами.

Друге, не менш важливе, питання стосується того, чи у своїй діяльності партії роблять достатній акцент на стратегічних інтересах держави. На сьогодні в Україні спостерігається істотна регіоналізація держави, наслідком якої є те, що партії стають інструментами у руках окремих регіональних політичних та господарських еліт. Регіоналізація є причиною виникнення своєрідної партійної монополії у відповідних регіонах, що чітко показали останні вибори до представницьких органів місцевого самоврядування: безумовне домінування у східних регіонах держави Партії регіонів, натомість у Західній Україні - таке ж домінування Всеукраїнського об'єднання "Свобода", за яке проголосувала більшість виборців Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей, протестуючи таким чином проти монополізації влади Партією регіонів на загальнодержавному рівні. Адже "конкурентною" є саме та держава, у якій народні депутати передовсім займаються проблемами стратегічного розвитку держави, а не лише лобіюванням вузькопартійних чи бізнесових інтересів. Так само й інтерес партійних лідерів повинен скеровуватися на цілу державу, що дозволить краще відображати у політичних програмах та у стратегіях політичної діяльності довгострокові національні інтереси. На жаль, на сьогодні можна констатувати, що провідні українські партії є так званими "партіями вождів", причому це стосується як умовно "старих" парламентських партій, так і "нових". Хочеться вірити, що з часом вони модернізуються у партії, які, виражаючи інтереси певної частини суспільства, не забуватимуть при цьому про загальнодержавні інтереси.

Позитивною рисою пропорційної виборчої системи є те, що у випадку її застосування склад парламенту повніше відповідає результатам голосування виборців. Під цим оглядом повернення у парламентських виборах 2012 року до змішаної виборчої системи є кроком назад. Адже при застосуванні "чисто" пропорційної виборчої системи складніше вчиняти виборчий підкуп чи примушувати до голосування, що часто має місце в одномандатних виборчих округах. Новітня українська історія підтверджує, що значна частина обраних у одномандатних виборчих округах народних депутатів майже одразу після виборів ставали членами пропрези- дентських парламентських фракцій. Яскравим прикладом цього може слугувати колишній російський мільярдер Вадим Новинський, котрий 29 травня 2012 року, відповідно до Указу Президента України №360/2012, був прийнятий до громадянства України як особа, яка має визначні заслуги перед Україною [20]. Сьомого липня 2013 року його було обрано народним депутатом України на довиборах у Верховну Раду України в одномандатному виборчому окрузі № 224 у місті Севастополі, де він балотувався як самовисуванець [33], а вже 5 вересня 2013 року Вадим Новинський став членом парламентської фракції Партії регіонів.

Слід також зауважити, що значна кількість народних депутатів має тенденцію до частої зміни своїх політичних уподобань. Так, багато народних депутатів, які були членами пропрезидентських фракцій за часів Леоніда Кучми, почали "мігрувати" у сторону опозиції, коли стало зрозумілим, що "ера" Леоніда Кучми завершується. Своєрідний "міграційний пік" наступив наприкінці грудня 2005 року, коли стало зрозуміло, що тодішній кандидат на посаду президента України Віктор Янукович програє боротьбу за президентське крісло. Майже дзеркально аналогічною була ситуація після президентських виборів 2010 року, коли внаслідок перемоги у президентських виборах Віктора Януковича досить значна частина народних депутатів з фракцій "Наша Україна" та "Батьківщина" "емігрувала" до інших парламентських фракцій. Заради справедливості слід зазначити, що подібною є ситуація й в інших пострадянських державах. Наприклад, у Російській Федерації у результаті виборів депутатів до Державної Думи в 1999 році виборчий блок "Єдина Росія" отримав лише 37 % голосів виборців, що взяли участь у виборах (не більше, ніж 20 % усіх російських виборців), а відразу після виборів до цього виборчого блоку вступило понад 300 депутатів, тобто було сформовано конституційну більшість [37]. Запобігти такій політичній мімікрії могла б така виборча система, яка унеможливлює участь у створенні парламентської більшості політичної сили, котра у результаті виборів отримала найменшу кількість голосів.

Ведучи мову про Росію слід зазначити, що багато науковців вважає, що важко однозначно стверджувати, що ця держава стане коли-небудь цілком демократичною. Як небезпідставно вважає Джон Памметт, у Росії немає такого лідера, котрий виступав би за створення реальної демократії. Створена у Росії система асоціюється з хаосом, бідою та експлуатацією. Такий стан речей існує незалежно від зросту симпатії до системи виборів у громадській думці [29, c. 45]. Відомий аналітик Фарід Закарія вважає, що на світі існує багато держав, де демократично обрані представники ігнорують конституційні рамки своєї влади, обмежуючи основні права та свободи власних громадян. Віра демократично обраного уряду у те, що йому належить абсолютна влада, може призвести до централізації влади (часто за допомогою використання засобів, що не відповідають конституції) та болісних результатів [18, c. 22]. Як стверджує Гільєрмо О'Донелл, сильні лідери, вірячи у те, що вони діють від імені народу, не розуміють навіщо вони повинні обмежувати свою владу конституцією, якщо їхні дії скеровані на досягнення добробуту цього народу [26]. Щоправда останні події у Москві, коли, протестуючи проти виборчих фальсифікацій на виборах мера Москви, на вулиці вийшла велика кількість виборців, дають надію на позитивні зрушення у напрямку демократизації російського суспільно-політичного життя. Як вважає В. Дорман, коментуючи результати цих виборів, зокрема кандидата на посаду мера Москви від російської опозиції О. Навального: були фальсифікації чи ні, результати Навального окрилюють тих, хто надіється на політичні зміни в Росії [15].

Пропорційна виборча система має, на нашу думку, крім позитивних, цілу низку негативних рис. Перш за все, при застосуванні цієї системи існує фактичне обмеження, а і навіть позбавлення деяких категорій громадян пасивного виборчого права. Стаття 22 Конституції України встановлює, що "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод" [22], а стаття 36 передбачає, що "ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій" [22]. Так само стаття 38 Конституції України проголошує, що "громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування" [22], а стаття 76 передбачає, що "народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку" [22]. Жодних інших обмежень пасивного виборчого права українське законодавство не передбачає. Обмеження пасивного виборчого права шляхом селекції та прийняття рішення партійними лідерами щодо висунення кандидатури обмежує пасивне виборче право громадянина, змушуючи його вступати до партії чи блоку політичних партій. Тому повернення у парламентських виборах 2012 року до змішаної виборчої системи, попри усі її вади, дозволило вести мову про те, що обсяг пасивних виборчих прав українських громадян було розширено за рахунок скасування своєрідного "політичного кріпацтва", адже кожен громадянин отримав право на самовисунення без його підтримки зі сторони політичної партії. Проте реалізація цього права у практичній площині є дещо іншою, про що ми говорили вище на прикладі "депутатської міграції". Та й зрештою висунення кандидатом у народні депутати у одномандатному виборчому окрузі з рамена політичної сили також не є гарантією його подальшої вірності "своїй" партії. Згадаємо хоча б досвід останньої парламентської "міграції", коли одразу після виборів народні депутати Олександр та Андрій Табалови, які, будучи самовисуванцями, позиціонували себе опозиційними кандидатами, відмовилися писати заяви про входження до складу парламентської фракції об'єднаної опозиції "Батьківщина". Подібною є й ситуація навколо Олега Канівця, який на парламентських виборах 2012 року був обраний народним депутатом України від Всеукраїнського об'єднання "Батьківщина" по одномандатному мажоритарному виборчому округу №126, набравши за результатами голосування 41,20 % голосів виборців та ввійшов до складу парламентської фракції об'єднаної опозиції "Батьківщина". Проте вже 4 квітня 2013 року він вийшов із фракції Всеукраїнського об'єднання "Батьківщина", пояснивши це власною відповіддю на бездіяльність її керівництва. У той же час деякі науковці вважають, що обрані за партійними списками депутати (на відміну від депутатів з одномандатних виборчих округів) є більш залежними від виборця. їхня доля залежить не тільки від волі громадян, але й від результатів діяльності окремих політичних партій. Депутат-мажоритарник є більшим "котом у мішку" ніж обраний із застосуванням пропорційної системи [30].

Істотною перепоною на шляху наближення партій до інтересів рядових українських громадян є нині чинний Закон України "Про політичні партії в Україні" [19]. Фактично від процесу створення партій усунуто громадян, оскільки згаданий закон унеможливив формування партій "знизу догори", на основі існуючих на локальному рівні громадських ініціатив, котрі пізніше перетворюються у загальнодержавну партію. Нині створення партій відбувається за принципом "згори донизу", при цьому, незважаючи на велику кількість юридичних обмежень та перешкод, фактична більшість з них є нечисленними за кількістю членів. У такій ситуації можна створити партії тільки з допомогою влади чи фінансово-промислової групи, що, у свою чергу, віддаляє політичні партії та їхні еліти від більшості населення держави. Як наслідок, маємо істотне зниження мотивації участі громадян у виборах, зневіру у можливості захисту інтересів виборців політичними партіями. Закон фактично перетворює партії з інститутів громадянського суспільства у інструменти проведення політики "public relations", сприяє зростанню кількості членів, що не завжди призводить до позитивних результатів. парламентський виборець преференція

Значна кількість нині зареєстрованих партій узагалі немає своїх обласних (а тим паче районних) осередків. Створювані в Україні в останнє десятиліття партії у своїй більшості є організаціями, що об'єднують політиків та спеціалістів від політичного маркетингу, метою яких є організація та проведення виборів. Політичні партії стають своєрідними "технологічними машинами", "мозковими центрами", при цьому часто не мають великої кількості членів. Дуже часто представники бізнес-еліти творять так звані кишенькові партії, якій й очолюють. Наприклад Політична партія малого і середнього бізнесу України, Українська морська партія чи Українська партія честі, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, про існування котрих можна дізнатися лишень з інтернет-сторінки Центральної виборчої комісії. Якщо ж вести мову про масові партії, то стаття 6 Закону України "Про політичні партії в Україні" встановлює можливість створення масових партій з постійним членством [19], однак більшість таких партій не збирає членських внесків. Масові партії в українських умовах часто перетворюються у дуже забюрократизовані організації. Такою є, наприклад, наймасовіша партія з фіксованим членством та членськими внесками - Комуністична партія України.

Істотним недоліком використання пропорційної виборчої системи у парламентських виборах є також і те, що вона призводить до позбавлення багатьох регіонів представництва у парламенті. У партійних списках домінує "еліта" столиці та поодиноких регіонів. У той же час проблеми значної частини території держави часто ігноруються.

Важливою проблемою на шляху подальшого ефективного розвитку українського парламентаризму є встановлення такого мінімального виборчого бар'єру, котрий би дозволяв найповніше враховувати інтереси виборців. На нашу думку він може бути на рівні не більше 4-5 %. Чим нижчим є виборчий бар'єр у пропорційних чи змішаних (як це мало місце у парламентських виборах в Україні 2012 року) виборах, тим більше буде враховуватися точка зору виборця. При цьому виборчий поріг повинен бути не занадто низьким, бо у цьому випадку парламент перетвориться у місце боротьби малих та непридатних до законотворчої праці партій чи парламентських блоків. Існуюча практика показала, що у більшості демократичних держав ефективним є 3-5 % виборчий поріг. Вищий поріг означає більший політичний ризик. Так сталося у 2001 році в Польщі, коли законодавчо встановлений 8% поріг для блоків та 5 % для політичних партій не дали можливості "Солідарності" отримати парламентське представництво: блок "Солідарності" отримав тільки 5,5 % голосів виборців, а Унії Свободи - лише 3 % голосів виборців [4]. Характерним прикладом є також результат парламентських виборів 2002 року у Туреччині, де 10% виборчий поріг не змогли подолати так звані помірковані партії, натомість до влади прийшли ісламісти (Партія Справедливості і Розвитку), котрі отримали 34 % голосів та аж 70 % місць у парламенті Туреччини. При цьому крім згаданої Партії Справедливості і Розвитку 10 % виборчий поріг подолала лише Республіканська партія, котра отримала 19 % голосів виборців [14].

При застосуванні пропорційних виборчих систем (передовсім у державах, в яких мають місце демократичні трансформації) складно вести мову й про існування двопартійної політичної системи. Кількість кандидатів, що беруть участь у виборах, якщо для цього немає законодавчих перешкод, віддзеркалює суспільні потреби. Якщо інтереси більшості громадян держави відображаються у партійних програмах, то загальна кількість партій з часом зменшується. У випадку поділу суспільства на велику кількість груп, відповідно збільшується і спектр політичних партій. З огляду на це видається мало правдоподібним, щоб на нинішньому етапі суспільного розвитку існувала можливість поєднання в ідеологіях сучасних великих українських політичних партій усіх існуючих на сьогодні регіональних, релігійних, національних, мовних та інших інтересів. Це наочно показали результати останніх місцевих виборів, коли, незважаючи на залучення потужного адміністративного, рекламного та медіа ресурсу, Партія регіонів не змогла сформувати у представницьких органах влади у Західній Україні більш-менш потужних фракцій, у той час як у Східній Україні їй є підконтрольними практично усі міські, районні та обласні ради. Ведучи мову про можливість запровадження двопартійної системи в Україні слід, на нашу думку, погодитися з точкою зору М. Дюверже, який вважає, що існують держави, у яких двопартійність є у принципі неможливою [16]. Зрештою, важливою є не кількість політичних партій, що беруть участь у парламентських виборах, а можливість реального вибору для громадян. Основною умовою демократії є рівні політичні права. Згадаймо тут відомий вираз Франсуа Вольтера: "Я можу не поділяти вашої думки, але віддам життя за право її висловлювати" [31, c. 124].

Як уже зазначалося вище, в Україні у парламентських виборах 2012 року було реанімовано змішану (пропорційно-мажоритарну систему). Проте у низці пострадянських держав доволі успішно застосовується пропорційна виборча система, як наприклад у Молдові та Грузії. Так, у парламентських виборах 2005 року у Молдові уперше у її історії було встановлено 6 % виборчий поріг для партії чи політичного руху, 9 % - для виборчого блоку, що складається з двох партій чи політичних рухів, 9 % - для виборчого блоку, що складається з трьох і більше партій чи політичних рухів, а також 3 % - для незалежних кандидатів. За парламентський мандат у 101 особовому парламенті цієї країни боролося 9 партій та громадсько-політичних рухів, 2 виборчих блоки та 12 незалежних кандидатів. У результаті голосування, в якому взяло участь 64, 84 % виборців, Комуністична партія Молдови отримала 45,98% голосів виборців, виборчий блок "Демократична Молдова" - 28,53 %, а Християнсько-Демократична народна партія - 9,07 % [7]. Заради повної об'єктивності слід зазначити, що пропорційна виборча система є єдино можливою для застосування у нинішній ситуації в Молдові. Мажоритарна виборча система не може бути ефективною у державі, значна частина території якої не є контрольованою центральною владою та належить до невизнаної міжнародним співтовариством так званої Придністровської Молдавської Республіки. Згадана невизнана республіка має власну конституцію та виборче законодавство, за яким із застосуванням мажоритарної системи обирається 43 особовий "парламент" [8]. Грузія вперше запровадила пропорційну виборчу систему у парламентських виборах 28 березня 2004 року, коли було встановлено 7 % виборчий поріг для політичних партій та виборчих блоків. У цій державі, як і у Молдові, існує проблема територіальної цілісності, оскільки такі формально складові частини Грузинської держави як Абхазія та Південна Осетія після російсько-грузинської війни 2008 року фактично є незалежними від неї територіями.

Висновки

Пропорційна, а також змішана виборчі системи мають достатньо як позитивних, так і негативних рис. Тому слід вести мову про запропонування варіантів найповнішого використання їхніх позитивних рис. Наприклад, доцільним було б запровадити в українських парламентських виборах так звані відкриті виборчі списки, коли, голосуючи за партійний список, виборець також визначає свої преференції усередині цього списку. Це дозволило б визначати не тільки політичні, але й особисті уподобання виборців, які підтримуючи відповідну політичну силу, вказували б також на реальних, а не "призначених" за вказівкою зверху лідерів виборчих перегонів.

Література

1. Blais А. The Classification of Electoral Systems / А. Blais // European Journal of Political Research. - 1988. - Vol. 16 (1).

2. Burda A., Klimowiecki R. Polskie prawo panstwowe / A. Burda, R. Klimowiecki. - Warszawa, 1958.

3. Уоллерстайн М. Избирательные системы, партии и политическая стабильность / М.Уоллерстайн // Полис. 1992. № 5-6.

4. Slodkowska I. Wybory 2001. Partie i ich programy / I. Slodkowska // Instytut Studiow Politycznych PAN, - Warszawa 2002.

5. Виборче право України. / Ред. В. Погорілко, М. Ставнійчук // Парламентське видавництво. - Київ, 2003.

6. Woyke W. Stichwort / W. Woyke. - Opladen, 1994.

7. Газета "Голос України", 07.03.2005.

8. Газета "Комсомольская правда в Молдове", 13.12.2005.

9. Galster J. Prawo wyborcze do Sejmu i Senatu RP oraz status prawny poslow i senatorow / J. Galster. Z. Witkowski (red.), J. Galster, B. Gronowska, W. Szyszkowski // Prawo konstytucyjne. Wydanie I. - Torun, 1998.

10. Garlicki L., Golynski K. Polskie prawo konstytucyjne - wyklady / L. Garlicki, K. Golynski // - Warszawa, 1996.

11. Гарроне П. Конституционные принципы избирательного права / П. Гарроне // Проблемы конституционализма. Сборник научных трудов. Выпуск 7. - Минск, 2000.

12. Granat M. Prawo konstytucyjne w pytaniach i odpowiedziach. Wydanie drugie / M. Granat. - Warszawa, 2007.

13. Bogdanor V, Butler D. Democracy and Elections / V Bogdanor, D. Butler // Camridge e.a.: Camb. Univ. Press, 1983.

14. Долгов І. Не лише Чорне море єднає нас / I. Долгов // Політика і час, 2003. - №1.

15. Dorman V A Moscou, Navalny battu mais pas abattu / V Dorman // Liberation. 08.09.2013.

16. Duverger М. Les Partis Politiques / M. Duverger // Librairie Armand Colin. - Paris, 1951.

17. Европа. Журнал Европейского Союза. № 44. - Москва, 2004.

18. Zakaria F. The Rise of Illiberal Democracy / F. Zakaria // Foreign Affairs, 1997, N 6.

19. Закон України від 27.11.2003 р. "Про політичні партії в Україні" (зі змінами внесеними відповідно до № 1349-IV(1349-15) // Відомості Верховної Ради України. - 2004, - № 15. Ст 218; № 1665-IV (1665-15) від 25.03.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004, - № 27-28. Ст. 366; № 2748-IV (2748-15) від 06.07.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - №34. Ст. 437; № 2777-IV (2777-15) від 07.07.2005 р.

20. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/360/2012

21. Избирательные системы стран мира // Политиздат. - Москва, 1961.

22. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Офіційний вісник України. 2010. - № 72/1 Спеціальний випуск. Ст.2598.

23. Лейкман Э., Ламберт Д. Исследования мажоритарной и пропорциональной избирательных систем / Э. Лейкман, Д. Ламберт // Издательство иностранной литературы. - Москва, 1958.

24. Молдован В., Мелещенко В. Конституційне право. Опорні конспекти / В. Молдован, В. Мелещенко. Словник-довідник. - Київ, 1996.

25. Национальное собрание во Франции. Его состав и роль в системе верховной власти. - 2-е издание. - Москва, 1993.

26. O'Donnell G. Horisontal Accountability in New Democracies / G. O'Donnell // Journal of Democracy, Volume 9, - N.3, 1998.

27. Основи держави і права України / Ред. М. Костицький. - Львів, 1993.

28. Основи конституційного права / Ред. В. Копейчиков. - Київ: Юрінком, 1998.

29. Pammett John H. Elections and democracy in Russia / John H Pammett // Communist and Post-Communist Studies, 1998, December, Volume 31, N 4.

30. Плиско М. Информацыйна-аналитычны бюлетень "Адкрытаэ грамадства" / М. Плиско. - Минск, 2000, № 3 (9).

31. Соколов В. Вольтэр. Общественно-политические, философские и социальные воззрения / В. Соколов. - Москва, 1956.

32. Таагепер Р., Шугарт М. Описание избирательных систем / Р. Таагепер, М. Шугарт, Полис, 1997, № 3. - Режим доступу до: http://www.cvk.gov.ua/news/news_10072013.htm

33. Червяков А. Институты власти во Франции / А. Червяков // Мировая экономика и международные отношения. - 1994, № 8-9.

34. Штайнер Ю. Европейские демократии / Ю. Штайнер. - Минск, 1996.

35. Юридична енциклопедія. Том І. Редактор Ю.Шемчушенко та інші // Українська енциклопедія. - Київ, 1998.

36. Яблоко России. - № 58(92), 25.12.1999.

37. Jarosz Z. System wyborczy PRL / Z. Jarosz, - Warszawa, 1969.

38. Яценко И. Конституционное право Российской Федерации / И. Яценко, Издательство "Бератор-пресс". - Москва, 2003.

Размещено на Allbest.ru