Політичні процеси як формоутворюючі канали стабільної життєдіяльності політичної сфери

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні процеси як формоутворюючі канали стабільної життєдіяльності політичної сфери

В.М. Тімашова

кандидат юридичних наук

Актуальність проблеми. Політичні процеси суспільства завжди були об'єктом політичного та соціологічного аналізу. При цьому зміст і функціонування політичних процесів доволі важко окреслити сталими рамками, оскільки навіть їх очевидна динаміка своїм результатом може мати лише ілюзію бажаних змін. Динаміка політичного процесу також доволі тривалий час може бути зовсім непомітною, видаватися топтанням на місці або, навпаки, агресивним і впертим просуванням та впровадженням у суспільство певної ідеології і гасел. Отже, політична динаміка може одночасно поєднувати діаметрально протилежні політичні процеси. Таємні стежки і кружляння, стрибки і відкочування назад говорять насамперед про двоїстість політичних процесів, які відбивають їх суперечливість, викликану функціонуванням системи влади, усередині якої постійно протистоять сили, котрі її утримують або змінюють.

З'ясування поняття політичного процесу, а також його впливу на кругообіг тріади обов'язкових складових політичної сфери в процесі трансформаційних змін на прикладі транзитної України є метою статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасна політична наука оперує чималою кількістю підходів до визначення типів політичних процесів, серед яких достатньо авторитетним є підхід, згідно з яким виокремлюють циклічні політичні процеси. Зокрема, А.М. Шлезінгер найвдалішим образом циклу вважає «спіраль, у якій витки повторюються на більш високих рівнях і зумовлюють процес акумуляції змін» [1, с. 41-42].

Російський науковець М.В. Ільїн вважає, що цикли відтворення політичної системи цілком природно пов'язані з певними змінами. На його думку, поняття «політичний процес» не досить повне, тобто потрібно ввести більш широке поняття, яке характеризувало б зміну не станів, а типів політичної системи. Поняття «політична зміна», на його погляд, якраз і відповідає цим вимогам. Поняття «політичний розвиток» М.В. Ільїн вважає логічніше використовувати як сукупне визначення політичного процесу і політичних змін. Тобто політичний розвиток здійснюється у двох взаємопов'язаних, але різних аспектах -- процесу і змін. Одна й та сама реальність політики може постати або в масштабі історичного часу, який вимірюється добовими, тижневими тощо циклами (процес), або в масштабі історичного часу, який вимірюється циклами повного оновлення політичних систем, що самовідтворюються (зміна). Політичний процес висвітлює безперервність розвитку, політична зміна -- його дискретність [2, с. 57-58].

Політичний процес як науковий термін найчастіше вживається у трьох значеннях: по-перше, для позначення політичної динаміки, послідовності змін [3, с. 9]; по-друге, для дискурсу низки окремих, часткових, фрагментарних дій і явищ (виборчий процес, законодавчий, регіональний, процес прийняття рішень тощо); по-третє, як характеристика режиму функціонування політичної системи в цілому [4, с. 197].

Існують інші інтерпретації поняття політичного процесу. Наприклад, українська дослідниця О.В. Доброва вважає, що політичний процес виступає невід'ємною складовою політичної реальності, яка розкриває специфічні риси і грані політичної сфери суспільного життя. У найзагальнішому вигляді він характеризує взаємодію політичних і соціальних структур суспільства, ту площину політики, в якій виконуються ролі і функції головних суб'єктів і носіїв політичної влади. При цьому політичний процес розкриває зміст не тільки конституційних, а й нормативних, або офіційно бажаних, реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині соціального і політичного життя. Політичний процес -- це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її стану в часі та просторі. Це сукупність дій, інституціалізованих і неінституціалізованих суб'єктів щодо здійснення своїх специфічних владних функцій, які ведуть до трансформації і розвитку (занепаду) політичної системи суспільства. Усі форми політичної поведінки суб'єктів політики в остаточному підсумку поєднані однією і тією самою внутрішньою потребою самозбереження -- впливати на політичні рішення, які приймаються державною владою [5, с. 154-156].

На нашу думку, найбільш вдалим є розуміння політичного процесу як цілісної характеристики стану політичної динаміки всієї політичної системи [6, с. 9]. У такому контексті політичний процес налаштовує на цілісне сприйняття всіх діючих суб'єктів у їхньому спільному ритмі або аритмії станів і дій, на відчуття якості узгодження векторів їхніх спрямувань. Саме таке бачення дозволяє простежити тенденції і кінцеві результати політики, тобто оцінювати якість і загальне соціальне значення політичної динаміки.

Виклад основного матеріалу. У наших попередніх публікаціях ішлося про те, що поняття «політична сфера» та «політична система» є парними. Сфера є соціологічною цариною життя, в якій люди реалізують свої поточні й перспективні потреби та інтереси. І політична сфера, і політична система функціонують за допомогою трьох обов'язкових складових: 1) відносин людей з приводу важливих для них питань; 2) інститутів, які створюють люди саме для вирішення цих питань; 3) поглядів людей на свої відносини, інститути, проблеми й інтереси, -- іншими словами, їхньої ідеології. У країнах, що динамічно розвиваються, до яких належить і Україна, політична система самоелімінується з надр і меж політичної сфери і виходить на широку соціумну арену. Досить часто у подібних випадках політична система в різкий спосіб то «накладається», то взаємопронизується із соціальною системою. У цьому сенсі політична система стає «різновидом» соціальної системи [7]. Політичні процеси, що відбуваються при цьому, спрямовані насамперед на трансформацію тріади складових політичної сфери: політичних відносин, політичних інститутів та політичної ідеології.

Політичні відносини. Наголосимо, що демократичне суспільство характеризується наявністю збалансованої системи політичних та управлінських відносин. Чинна система політико-управлінських відносин в Україні характеризується суттєвими функціональними дисбалансами, які виникли в результаті впровадження політичної реформи в 2004 р., що сформували підґрунтя для інституційних конфліктів, які в кінцевому рахунку знижують ефективність державного управління. Перед українськими політиками та науковою спільнотою стоїть завдання визначення змісту збалансованого стану політико-управлінських відносин з метою нейтралізації інституційних конфліктів. Визначення конкретного змісту збалансованої структури політико-управлінських відносин в Україні й досі залишається дискусійним питанням.

Принципи поділу влади і розподілу повноважень є основою розбудови демократичної держави. Незважаючи на розмаїття національних форм реалізації принципу поділу влади, існують загальні аксіоми, прийнятні для всіх демократичних систем, зокрема, що законодавча, виконавча та судова влади виконують самостійні функції і пов'язані між собою функціональним балансом стримувань і противаг, який не дає можливості одній гілці домінувати над іншими. Сюди ж слід віднести верховенство законодавчої влади, незважаючи на відносну автономність інших гілок. Розвиток сучасних європейських країн довів, що рівень демократії безпосередньо залежить від ступеня розвитку парламентаризму. Водночас вимога щодо підвищення значущості законодавчої влади аж ніяк не означає послаблення виконавчої гілки. Основною метою реалізації принципу поділу влади є, по-перше, унеможливлення домінування інтересів правлячих груп у впровадженні державної політики; по-друге, створення перешкод для узурпації влади з боку політичних груп або окремих політиків; по-третє, забезпечення ефективного політично нейтрального державного управління [8].

Визначальним чинником демократизму держави є встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами. Досягнення рівноваги в українському суспільстві потребує розв'язання на державному рівні проблеми відносин більшості та меншості. У недалекому минулому функціонування радянської політичної системи переконливо засвідчило недоліки орієнтації держави лише на інтереси більшості населення. До цього додається ще потужний етнічний чинник, оскільки на території України проживають майже дві сотні народів, які до цього ж перебувають на різних стадіях етнічного розвитку. Гармонізація співіснування більшості та меншості суспільства потребує надання меншості широких можливостей відкрито, в межах загальноприйнятих процедур і вимог захисту своїх та суспільних інтересів засобами законодавства та політичними впливами. Якщо цього не відбудеться, може виникнути ситуація, за якої «демократія перетвориться на формальне виправдання диктатури» [9, с. 52].

Політичні інститути. Положення неоінституціалізму про визначальну роль неформальних інституцій, сила яких особливо зростає в умовах інституційного вакууму, слабкості або недостатньої легітимності формальних інституцій, дуже влучно характеризує сучасну політичну ситуацію в Україні. Заслуговує на увагу проблема співвідношення формальних і неформальних (громадських) інституцій, їх конгруентності та відповідності інтересам політиків. Крім того, досягло критичної точки захоплення політиків постійним реформування політичної системи «під себе», наслідком чого стали розхитані як ніколи формально встановлені, але погано збалансовані демократичні інституції. А при їхній слабкості вони замінюються звичними, недемократичними, консервативними зразками політичної поведінки. Якщо і надалі процеси формальної та неформальної інституціалізації відбуватимуться в діаметрально протилежних напрямах, то демократичний вибору не буде, а країна прийде до зовсім іншого фіналу. Гармонійна взаємодія інститутів громадянського суспільства з державою дасть змогу поступово обмежити державне втручання в економічне і соціокультурне життя громадян. Розростання держави буде поступово зведене до мінімуму і дозволить останній посісти належне їй в умовах сучасного розвитку місце -- бути лише функцією суспільства під його постійним і всебічним контролем [10].

В Україні для поєднання реформаторських зусиль держави і сприяння цьому процесу з боку суспільства вирішального значення набуває створення децентралізованої політичної системи. Це дасть змогу підвищити якість управління і розширити представництво та реалізацію інтересів місцевих спільнот і окремих громадян. Ейфорія форсованих реформ в Україні, як і в деяких інших перехідних постсоціалістичних державах, зумовила помилкове тлумачення демократичного розвитку як процесу роздержавлення. Це, зокрема, в роки фінансово-економічної світової кризи виявилося в самоусуненні держави від відповідальності за долю і якість ринкових перетворень. Така позиція державних інституцій призвела до соціального невдоволення державою, що мало прояв у різних формах -- від соціального протесту до вивезення капіталу за межі держави, а також поширення криміналізації суспільства.

Зміщення дослідницького акценту в площину самоорганізації політичних інститутів припускає різноспрямованість векторів організаційних і самоорганізаційних інституційних змін за допомогою системного аналізу, а також прогнозування і моделювання. Відповідно можна визначити два основні механізми їх реалізації: 1) самоорганізація неформальних інституційних процесів, політичних інститутів у напрямі визначення і закріплення їхнього правового стану; 2) конструктивна спрямованість процесів трансформації формальних політичних інститутів і відносин. Це означає перспективу появи нової спільної впорядкованості й нових комунікаційних зв'язків, коли суб'єкти інституційних систем -- формальні і неформальні політичні інститути -- можуть взаємно «чути» і «розуміти» необхідність спільних трансформаційних дій для функціональної впорядкованості всієї соціальної системи [11]. Отже, завдання трансформації полягає передусім у якісній реструктуризації внутрішнього мотиваційного середовища політичних інститутів, їх переорієнтації (або створення) саме «знизу» в результаті само- організуючих внутрішньомотиваційних процесів і механізмів.

Політична ідеологія. Ще Г. Гоббс визначив громадянське суспільство як суспільство політичне. Воно взаємодіє з державою в процесі управління, забезпечує громадянський мир, структурується на партії і суспільні структури (союзи), які здійснюють соціальний контроль за державною владою.

Навіть ті дослідники, які пов'язують громадянське суспільство насамперед з діяльністю приватного бізнесу та групами за інтересами, визнають вагому роль політичної складової цієї активності. У тоталітарних країнах політична діяльність зазнавала суворої регламентації, а в публічній сфері обмежувалася домінуванням одної «керівної» партії, що уособлювала політичну ідеологію державної влади. На відміну від тоталітарних режимів традиційні розвинені демократії мають своїм невід'ємним (характерним) атрибутом ідеологічний і політичний плюралізм. Вони допускають гармонійну взаємодію (співіснування) суспільних і політичних структур, суттєво відмінних за своїми соціальними диспозиціями, інтересами та політичними уподобаннями [12].

Отже, у політичній сфері суспільного життя необхідною умовою позитивної ролі політичних ідеологій є їхній плюралізм. Це, у свою чергу, передбачає їхню конкуренцію в рамках правового поля. Ідеологічна боротьба -- закономірне соціальне явище. Презентантами ідеологій є політичні партії, громадські об'єднання, рухи та організації, в яких громадяни реалізують свої інтереси, запити і потреби, підтримують чи не підтримують формальну владу та її структури.

Головною умовою активізації суспільства за політичного плюралізму є поява нових конкуруючих еліт, які лише зароджуються в Україні. Саме вони зможуть сформувати нову ідеологію відкрито плюралістичного типу з модернізаторською спрямованістю, яка надасть можливість реального, а не уявного вибору. Нині Україна потрапила до групи, яку Т. Каротерс назвав країнами «безвідповідального плюралізму», і що знаходяться в сірій зоні між демократією та авторитаризмом. Такий стан є перехідним і довго тривати не може: рано чи пізно країна або наближається до стандартів демократії, або повертається до тоталітарної системи [13, с. 35].

Сьогодні увагу багатьох науковців привернуто до процесів формування громадянського суспільства, яке відіграє чи не головну роль у процесах демократизації. В основі глибоких змін у взаємовідносинах держави і громадянського суспільства пролягає політична тенденція зниження рівня протистояння між ними. Це пов'язано зі зміною їхньої внутрішньої природи, коли класовий характер держави та силова природа громадянського суспільства трансформуються в різноякісні системи плюралізму інтересів [14]. Останні аналізуються в контексті комунікативних систем, тобто політичних взаємодій різного рівня складності. На перший план виходять діалог та розуміння інтересів, що не усвідомлювались у традиційній для індустріального суспільства теоретичній системі понять класових антагонізмів, диктатури і насильства. Саме досягнення балансу інтересів є маркером соціальної та політичної стабільності в сучасному постмодерному суспільстві.

Суттєвою ознакою взаємодії держави і громадянського суспільства в транзитних умовах вважається поширення демократії з державно-владного на суспільно-особистісний рівень. Західний політолог Р. Дарендорф слушно зазначає, що шлях до свободи веде в бік, протилежний адміністративному централізму, туди, де можливе створення відкритіших форм держави і суспільства [15].

Висновки. Складність політичного процесу полягає у тому, що єдиної технології трансформаційних змін немає. Тому перехідний процес слід розглядати насамперед як міру його повноти, що охоплює всі суспільні механізми, які повинні корелювати з особливостями стану того чи іншого суспільства або тієї чи іншої країни, виходячи з її соціокультурних, етнічних, історичних та геополітичних реалій, керуючись при цьому національними інтересами. Саме тоді досягається той синергетичний ефект, завдяки якому знімається негативна ситуація, позначена деградацією або стагнацією -- ознаками деструктивної кризи. Натомість забезпечується відносно сталий процес еволюційних змін, а системна криза, змінюючись, переходить у стан інноваційного розвитку, за якого відбуваються: 1) структурно-змістовне перетворення складників політичної сфери, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей; 2) політична інституалізація сформованих соціальних інтересів, спрямованих на забезпечення стабільності, розвитку та соціального порядку; 3) інтеграція суспільства на нових принципах і засадах за допомогою цілісної системи політичної соціалізації.

Література

політичний сфера ідеологія

1. Шлезингер А.М. Циклы американской истории / А.М. Шлезингер; пер. с англ., заключ. ст. В.И. Терехова. - М.: Изд. группа «Прогресс», «Прогресс-Академия», 1992. - 688 с.

2. Ильин М.В. Ритмы и масштабы перемен. О понятиях «процесс», «изменение», «развитие» в политологии / М.В. Ильин // Полис. - 1993. - № 2.

3. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / І. Курас та ін. - К.: Парлам. вид-во, 1998. - 350 с.

4. Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства. Україна і світ на зламі тисячоліть: монографія / В. Горбатенко. - К.: Вид. центр «Академія», 1999. - 240 с.

5. Доброва О.В. Ознаки сучасного політичного проце су в Україні / О.В. Доброва // Наук. пр. МАУП. - 2010. - Вип. 2 (25). - С. 154-156.

6. Основи політології: навч. посіб. / кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К.: Либідь, 1995. - 336 с.

7. Тімашова В.М. Структурно-функціональні співвідношення в дуалітеті «політична сфера - політична система»: ціннісно-регулятивні та управлінські аспекти / В.М. Тімашова // Наук. часоп. НПУ ім. М.П. Драгоманова. - 2013. - Вип. 12. - С. 66-72 (Серія «Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін»).

8. Мировой опыт функционирования политических систем, основанных на принципе разделения властей / С. Чиркин, E. Кравченко, H. Кирсанова и др. // Разделение властей / отв. ред. М. Марченко. - М.: Изд-во МГУ, Юрайт-Издат, 2004. - 428 с.

9. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / кол. авт.; наук. кер. В. В. Цвєтков. - К.: Оріяни, 2008. - 364 с.

10. Філоненко Р. Демократизація українського суспільства - засаднича складова входження України до простору Європи / Р. Філоненко // Віче. - 2011. - № 2. - С. 9-12.

11. Бунецький Л. Інституціональна проблематика в сучасній політичній науці: аналіз феномену «політичний інститут» / Л. Бунецький // Вісн. Львів. ун-ту. - 2011. - Вип. 1. - С. 7-78 (Серія «Філософсько-політологічні студії»).

12. Драч М.І. Соціально-політична модернізація українського суспільства в перехідний період / М. І. Драч // Мультиверсум: філос. альм. - К.: Центр духов. культури, 2006. - № 53.

13. Еволюція, сучасний стан і майбутнє політичних партій в Україні: позиції фахівців: фахова дискусія 27 травня 2010 р. // Центр Разумкова. Національна безпека і оборона. - 2010. - № 5.

14. Ильин М.В. Две стороны медали: гражданское общество и государство (четвертая беседа цикла) [Електронний ресурс] / М.В. Ильин, Б.И. Коваль // Полис. - 1991. - № 4, 5, 6. - Режим доступа: http://www.politstudies.ru/fulltext/1992/1/ 18.htm.

15. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе / Р. Дарендорф // Вопр. философии. - 1999. - № 9. - С. 69-75.

Размещено на Allbest.ru