Формування правової культури Великого князівства Литовського у другій половині XV - першій третині XVI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XV - ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XVI ст.

Д.П. Ващук

У другій половині XV ст. правовідносини у Великому князівстві Литовському набули особливого розвитку. У цей час, а саме впродовж 1440--1441 рр., з'являються перші судові збірники (привілеї Новогрудській 1440 та Жмудській 1441 рр. землям), відомі в історіографії як уставні земські грамоти або обласні привілеї. Це були офіційні законодавчі акти судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового й соціально-економічного характеру, які надавалися верховною владою держави областям/землям для законодавчого забезпечення внутрішніх правовідносин. Вони жалувалися від імені великого князя литовського з метою визначення відношення області/землі до держави й реґламентації взаємних стосунків між місцевим населенням та урядовими органами, а приводом для надання була необхідність затвердження влади господаря у приєднаних регіонах. Ефективне використання норм уставних земських грамот в юриспруденції достатутового періоду поклало початок формуванню правової культури як держави у цілому, так і окремих категорій населення, у першу чергу князів, панів і зем'ян. Такі грамоти мали чинність на території Київщини та Волині. Стосовно інших українських земель, наявність відповідних привілеїв поки що документально не підтверджено.

Окремі питання правової культури Великого князівства Литовського неодноразово перебували у центрі уваги істориків права. Праці Ю.Бардаха, І.Валіконіте, М.Владимирського-Буданова, А.Гурбика, А.Закшевського, Ст.Кутшеби, С.Лазутки, Р.Лащенка, Ф.Леонтовича, М.Максимейка, В.По- ліщука, І.Старостіної, А.Хорошкевич, А.Яковлева, І.Якубовского, М.Ясин- ского та інших дослідників склали солідну методологічну базу для подальших наукових студій із цієї проблематики. Водночас слід зазначити, що монографічні публікації на цю тему відсутні.

Спершу розглянемо правову культуру середньовічної Литви, яка характеризувалася «рівнем правосвідомості і правової активності суспільства», звернувши увагу на такі структурні елементи, як культура свідомості та правосвідомості, юридичної практики, правової поведінки. Визначальною частиною культури свідомості є оцінка закону з позицій справедливості. Крім цього, правосвідомість характеризується також сукупністю уявлень, поглядів, оцінок та емоцій, через які проявляється ставлення особи й організацій до права. Скажімо, у Київському привілеї 1507 р. всі артикули названо як «право доброволноє хрестиянскоє», що підкреслювало важливість ухвалених законів. Власне «справедливість» часто була тією категорією, яка означала, що судова справа має розглядатися згідно з чинним законодавством. Зокрема, у переважній більшості судових вироків зустрічається наказ великого князя литовського суддям «справедливость вчинити». Відповідно до однієї зі статей Київського привілею місцевий воєвода мав право «справедливост(ь) тому вчинить на обе стороне». «Справедливими» мали бути й показання свідків.

При підтверджені попередніх привілеїв великий князь литовський обов'язково згадував давні пожалування, а артикули переписувались, як правило, практично слово у слово. Цим самим господар підкреслював своє ставлення до чіткої фіксації норм писаного законодавства. Зокрема, у Волинському привілеї 1508 р. читаємо: «Тых прав, которыи ж они мають какъ было за отца и брата нашого (Казимира Яґеллончика та Александра Яґеллончика -- Д.В.), имъ не рушаемъ». Більш цікавою є промульґація Київської уставної грамоти 1529 р.: «Тые права водле первое данины славъное памяти отъца и брата нашого, королей ихъ м(и)л(о)сти, имъ всим знову даемъ и даруемъ, духовънымъ и светскимъ».

Великокнязівський уряд також усвідомлював важливість прийняття уніфікованого збірника законів для всієї держави, що вперше було зафіксовано в уставній земській грамоті Волині 1501 р.:

«А то имъ маемъ все держати тые члонъки, што в семъ нашомъ листе верху стоить выписаный, до тыхъ часов, поки права, Статуты всей земли, отчизне нашой Великому Князству Литовъско- му, вставимъ, а коли права, Статута у в отчизне нашой уста- вимъ, тогды вси земли наши одного ся права держати мают и однымъ правом сужоны будуть подле Статуту».

Культура юридичної практики характеризується ефективною діяльністю законодавчих і судових органів. Функції законодавчого органу Великого князівства Литовського в достатутовий період виконували великий князь і пани-рада. До складу останньої входили відомі державні діячі, котрі обіймали ключові урядницькі посади. Проте головну роль, звичайно, відігравав господар, від імені якого й жалувалися всі обласні привілеї. У ранніх списках привілеїв, зокрема Новогрудському 1440 р. і Жмудському 1441 р., в інтитуляції вказувалося лише ім'я великого князя: «Милостью Божьею, мы Казимир, королевич, велики князь Литовски, Жомоитски, Руски и иных» та «My wielkie xi^ze Kazimierz krolewic litewski, zmodzkie, ruskie y innych» відповідно. Водночас у короборації відсутній поіменний список членів панів- ради. В останньому документі лише вказано: «A na prawd^ ten list im dali y nasi panowie». Імена та прізвища, а також урядницькі посади записувалися в підтвердних привілеях наступників Казимира Яґеллончика. Одним із перших таких документів була уставна грамота Жмудській землі 1492 р., підтверджена Александром Яґеллончиком, де вказано: «Пры чом же были вельможныи, уроженыи, шляхетныи панове [...] (усього зазначено 11 осіб -- Д.В.) и инъшых пры том томъ было много». Поіменний список членів панів-ради зустрічаємо й в інших грамотах: Волинській 1501 р., Вітебській 1503 р., Полоцькій 1511 р., Смоленській 1505 р., Київській 1507 і 1529 рр. та Більського повіту 1501 р. Проте не в кожній грамоті є власне термін «пани-рада». Приміром, у Жмудській 1441, 1492 і 1529 рр., Вітебській 1503 р. і Волинській 1508 р. грамотах він відсутній.

На сьогодні залишається невідомим процес написання текстів обласних привілеїв і роль у ньому членів панів-ради. Переважна більшість дослідників указували на безпосередній зв'язок із «Правдою руською», а звідси і відповідну рецепцію. Проте порівняльний аналіз норм цієї пам'ятки з обласними привілеями Новогрудській, Жмудській, Волинській та Київській землям не дає підстав переконливо говорити про домінування давньоруської «старовини» в литовському праві другої половини XV ст. Рецепція норм «Правди руської», на наш погляд, проявилася тільки в ряді положень. По-перше, це стосується прав удів і дітей. Лише у збірнику норм руського права їх представлено у ширшій редакції, а лаконічність обласних привілеїв пояснюється, на наш погляд, існуванням норм звичаєвого права, які, вочевидь, не потребували письмового декларування. По-друге, в обмеженні відповідальності членів сім'ї злодія (у «Правді руській» ця стаття застосовувалася тільки до «холопів», а в Київському привілеї -- до представників шляхти). По-третє, у забороні залежним особам виступати свідками. Водночас система судочинства та статті «про татьбу» уставних земських грамот не мають нічого спільного з руським правом Ващук Д. Рецепція норм «Руської правди» в пам'ятках права Великого князівства Литовського (на матеріалах обласних привілеїв другої половини XV ст.) // II Міжнародний науковий конґрес українських істориків «Українська історична наука на сучасному етапі розвитку», Кам'янець-Подільський, 17--18 вересня 2003 р. -- Т.І. -- Кам'янець-Подільський; К.; Нью-Йорк; Острог, 2005. - С.136-142..

Упровадження писаного законодавства значно підвищило ефективність діяльності судових органів. Саме у суді вирішувалися всі спірні питання. Наприклад, на території Київщини заборонялося без суду («права») саджати у в'язницю, страчувати, конфісковувати маєтки; міру покарання встановлював суд і вона залежала від ступеня провини обвинуваченого; особу, котру таємно або публічно звинуватили у злочині, заборонялося ув'язнювати та карати, а обидві сторони зобов'язувалися з'явитися до суду й саме тут вирішити всі питання; покаранню підлягав винятково злочинець відповідно до скоєного злочину Ващук Д. «Абыхмо держали ихъ подле права их земли»... -- С.81--111.. Практично аналогічні норми були чинними також на території Полоцької землі LM. -- Knyga №8. -- P.452..

Окрім сторін процесу та суддів, під час судових засідань були присутніми свідки. У Київському привілеї 1507 р. зазначалося, що в разі доносу («кто иметь на кого сочыти» Підтримуємо думку М.Ясинського про те, що слово «сочить» означає не лише відшукувати, розшукувати, відстежувати, але й порушувати справу доносом, звинуваченням, виступати проти кого-небудь приватним обвинувачем (див.: Ясинский М. Уставные земские грамоты. -- С.190 (прим.376)).) ця особа («сок») зобов'язана була підтвердити свої слова у суді. Якщо встановлювалася неправдивість свідчень, такого свідка карали «как потварцу». Також заборонялося залежним людям («чоловекъ или холопъ, или раба») виступати свідками у судових справах проти своїх господарів -- порушників видавали власникові. Схожий принцип діяв і в інших областях Великого князівства Литовського, зокрема у Вітебській і Полоцькій. «А холопу и робе веры не няти», -- читаємо в уставних грамотах цих реґіонів. Окрім цього, у Полоцькій землі заборонялося використовувати тортури у процесі дізнання: «А по муце веры не иняти». правосвідомість уніфікований закон уряд

Попри те, що на території кожної землі відповідно до норм обласних привілеїв діяла своя система судочинства, верховною судовою інстанцією залишався великий князь литовський. Шляхта в установленому порядку мала право перевести судове засідання до великокнязівської канцелярії, на так зване «вище право». Правда, великий князь спочатку вимагав вирішення справи безпосередньо на місці.

Приміром, у листі Сиіізмунда I Старого суддям володимирського старости, князя Андрія Олександровича Сангушка, чітко вказувалося: разом із суддями луцького старости Федора Михайловича Чарторийського розв'язати суперечку між двома князями, «не откладаючи того до нас господаря» (25 вересня 1526 р.). Проте судовий процес затягнувся настільки, що 28 січня 1530 р. на прохання А.Сангушка король написав листа Ф.Чарторийському, в якому повідомляв, що той із сином Федором «хотят с тобою очивисто мовити перед паны радами нашими Великого князьства Литовского и о том есмо и первый наш лист позовный им до тебе дали». І далі наказував: «Приказуем тобе, абы еси перед Паны Радами нашими, как их милость будут на сойме, стал и в том ся ними росправил на тот рок, на который они тебе перед их милость позовут сим нашим листом». У разі неприбуття Федора справа вирішувалася без нього «яко в правех будет стоять выписано». Тільки тепер суд повинен був відбутися не у великокнязівській канцелярії, а на сеймі. Проте розгляд судових справ на сеймах часто був дуже обтяжливим, особливо через затягування часу, який необхідно було використовувати для вирішення державних питань, власне тих, заради яких і скликався сейм. Показовим тут є свідчення очевидця Віленського сейму 1528 р.:

«До вчорашнього дня, крім розгляду безкінечних скарг, обвинувачень і доносів, нічого більше не зроблено; я чув, як сам король декілька разів скаржився на те, що він пригнічений цими справами. Сейм, давно вже призначений, а потім повторно обнародуваний, до цього часу ще не почався, говорять, що він повинен початися в перший день молодика; між тим, на сейм приїхала велика кількість провінціалів, і вони витрачають час не без досади».

У I Литовському статуті переведення справи на «вище право» вже заборонялося, окрім деяких винятків:

«В суде нихто ся не маеть отозвати перед правом ни до нас, го- сподара, ни до сойму, для того, абы в том волокиты не было, але повинен будет кождый один другому достояти права аж до конца. А естли бы ся видело водле сказаня которой стороне кривда, а бачила бы сторона, иж ей не подле права писаного всказано, тогды маеть листа просити в суде сказаня своего, которым обычаем сказали на нем. А судьи повинни будуть ему дати лист под печатью своею, а он маеть з оными судьями перед нами або на первом сойме говорити и лист тых судей вказати».

Ефективність правосуддя багато у чому залежала від діяльності «головного» судді в реііоні - старости та воєводи. Наприклад, до судової компетенції першого на Волині входило відправлення судових виконавців -- «децких», які повинні були «доставляти обвинувачених, коли необхідно й силоміць, до суду виконувати вирок». Староста та його намісники спершу повинні були двічі надіслати листи до позовної сторони з вимогою з'явитися до суду. І тільки після того, коли останні не реагували, направлявся децький. Крім того, за редакцією 1508 р. у разі невиконання вимог децького сплачувався штраф («децъковане»), а справу вирішували староста або намісники.

Водночас волинська шляхта отримала правовий захист від можливого свавілля урядників. По-перше, староста не мав права самовільно проводити судове засідання й виносити вирок: у разі отримання скарги на князя, пана або зем'янина він зобов'язувався повідомити про її зміст великому князеві литовському. Останній надсилав листа з «наукою», відповідно до якого урядник і вершив правосуддя. По-друге, на судовому засіданні, окрім старости й намісників, обов'язково були присутні князі, пани, зем'яни -- це було необхідною складовою процесу, а не примхою шляхти. Оскільки, як справедливо зауважував М.Максимейко, «литовський уряд не володів необхідними відомостями про право, чинне в окремих областях [...], часто лише вони (князі, пани, зем'яни -- Д.В.) могли засвідчити, яку правову норму слід використовувати в конкретній справі, які повинності лежали на тій чи іншій землі, тій чи іншій особі».

Також відомі випадки, коли староста самостійно чинив правосуддя між шляхетськими підданими, отримуючи за це окрему плату. Норма торкалася карних злочинів чотирьох типів: наїзд, зґвалтування, завдання тілесних ушкоджень шляхтичеві, підпал. На думку М.Владимирського-Буданова, вона стала «винятком із загального правила про підсудність землевласницьких судів». На наш погляд, причиною появи такого артикулу було недопущення поширення вказаних карних злочинів серед шляхетських підданих. Проте така норма не стала суто волинською. Аналогічні повноваження отримав більський староста за привілеєм 1501 р.:

«Наш староста, ено, только чтеры артыкулы на замку ма судить: первшы артыкул, о розбитье альбо о злупенье на добровольной дорозе, альбо о крадеж; другий артыкул, коли хто кгвалтом на чый дом найдеть; третый, о девичьем альбо невестьем кгвалте; червертый, о пожогу».

Окрім цього, староста, суддя й підсудок вирішували судові позови між православними та католиками. До інших справ староста не мав жодного стосунку. Значно лаконічніше визначалися повноваження жмудського старости за привілеєм 1529 р.:

«[...] земли Жомоитское дали есмо от нас держати в моц и в подаванье старосте жомоитскому, пану Станиславу Станиславовичу, водлуг первого давного обычая, яко ся он маеть там справовати и рядити, то есмо у привильи нашом ему описали; теж с послушенства пана старостина тых всих тивунов и всее шляхты земли Жомоитское не выймаем, але хочем, абы во всяких речах пана старосты во всем были послушны, яко рады и местца нашого».

У тих землях, де головним урядником був воєвода, він ставав і головним суддею. Приміром, у перший же день свого правління вітебський воєвода повинен був присягнути «витбляном на том, штож без права их не казнити по вадам ни в чом». Аналогічно чинив і полоцький воєвода: «А приехавши воеводе нашому к Полоцку, первого дня ему крест целовати к полочаном на том, штож без их справы полочанина не казничи ни в чом». Окрім цього, у грамоті вказувалося місце проведення судових засідань: «Судити воеводе на городе».

Основні судові функції на Київщині також виконував воєвода. По-перше, йому дозволялося ще до винесення вироку відпустити підсудного «на поруку» й повідомити про це великому князеві; а вже від останнього залежало -- присуджувати штраф або ні. По-друге, у кримінальних справах стосовно «наїздів» урядник своїм листом зобов'язував обвинуваченого з'явитися до суду (у редакції 1529 р. кількість таких листів дорівнювала двом). У разі невиконання вимог надсилався децький. На суді разом із воєводою були присутні представники київської шляхти («князи и паны, и бояры киевъские»), головна роль яких полягала у визначенні та тлумаченні норм звичаєвого права у складних випадках. По-третє, право шляхти на переведення судової справи безпосередньо до великого князя литовського (так зване «вище право») певною мірою обмежувало компетенцію воєводи. Урядник у своїй резиденції особисто встановлював кожній зі сторін термін («рок подобный») для прибуття до великого князя. У разі, якщо якась зі сторін не змогла вчасно приїхати (за винятком земської служби або хвороби при письмовому повідомленні), тоді справу остаточно вирішував особисто воєвода. Як свідчать джерела, цей самий урядник був головною особою судочинства Троцького воєводства.

Культура правової поведінки характеризується правовою активністю громадян і їх правомірним поводженням. Джерела другої половини XV -- першої третини XVI ст. свідчать про те, що обивателі земель Великого князівства Литовського активно користувалися нормами уставних грамот для захисту своїх прав у повсякденній судовій практиці. Наведемо декілька яскравих прикладів. Відповідно до скарги путивльського намісника Богдана Федоровича на черкаського намісника Кмиту Олександровича великий князь литовський Александр Яґеллончик 27 липня 1495 р. наказав останньому «ажбы еси слуг и людей его ни судил, ни радил, и вин и пересудов на них не брал подлуг права вашого, што есмо вам дали всеи земли Киевской». Документ засвідчує не лише використання норм Київської уставної грамоти, але й зловживання окремим положенням, зокрема підсудності слуг своїм власникам.

Залучення свідків і їх діяльність у судових справах стала звичним явищем. Справа між «жидом берестейским» Дуцком Михелевичем і кобринським архімандритом монастиря Св. Спаса Йосипом вирішилася на користь першого, оскільки «архимандрит никоторого иньшого на то доводу не мел, також хотел того на него доводити слугою ж его, што ж ест реч неслушная, абы мел слуга на пана своего светчити» (17 грудня 1528 р.). Проте, були випадки, коли одна зі сторін процесу порушувала норми, або намагалася змусити свідків надати недостовірну інформацію. Приміром, при опитуванні очевидців у справі між боярином ейшиської волості Петром Сумороком і «чоловіком» Сеньком Івашкевичем, перший «почал имъ говорити по-литовъски передо мною (децьким Василем -- Д.В.) и просилъ их:“Для Бога не выдайте мя, а што есьми вамъ обецалъ, то дам, а вас в том не выдамъ”». Проте, як виявилось, децький розумів або знав литовську мову й, зрештою, Петро програв справу через спробу підкупу свідків, яких він змушував надавати неправдиві свідчення.

Отже, активне впровадження норм писаного законодавства стало головною причиною формування правової культури Великого князівства Литовського. Поступово на рівні правосвідомості закріплювалася думка про те, що закон і право -- невід'ємні частини не лише щоденної юридичної практики, а й правової системи загалом. Діяльність законодавчих та судових органів впливала на зростання культури юридичної практики. Знання чинного законодавства, особливо тими особами, які залучалися до судових засідань, підвищувало рівень правової поведінки.

Правова культура держави тісно пов'язана з правовою культурою особи. Згідно з теорією права, остання характеризується кількома ознаками: 1) знання законодавства; 2) переконаність у необхідності та соціальній користі законів; 3) уміння користуватися правовим інструментарієм (наприклад, законами) у практичній діяльності. Ґрунтовне знання чинного законодавства, у даному випадку норм уставних земських грамот, було необхідною умовою як для урядників, які представляли виконавчу (а дехто й судову, як ми бачили вище) структури влади, так і для обивателів. Перші зобов'язувалися здійснювати правосуддя відповідно до норм, а другі повинні були їх знати, щоб не допустити порушення законності у суді. Джерела фіксують різноманітну кількість справ, які підтверджують цей висновок.

У пожалуваній Сиґізмундом I Старим Мозирській волості уставі вказувалося на присутність у суді обох сторін: «Смотрели есмо того дела. Стояли перед нами очевисто, жаловали намъ люди нашы мещане и вся волость Мозырская на наместника мозырского пана Андрее Немировича, штожъ бы им кривды делалъ и новины уводилъ». Аналогічний запис було зроблено 9 травня 1528 р. у вироку Федору Мамчичу з київським воєводою Андрієм Немировичем стосовно палацу Каспаришки з людьми та землями в Контяжинському повіті: «Смотрели есмо того дела с паны радами нашыми, стояли перед нами очевисто, жаловал нам дворянин наш Федор Демидовичъ Мамчыча на воеводу киевъского, державцу свислоцкого, пана Андрея Якубовича Немировича».

Знання чинного законодавства допомогло київським міщанам у справі з місцевим воєводою Андрієм Немировичем. Зокрема, уставна грамота суворо забороняла урядникам запроваджувати нові мита: «А о мыта новые так вставляем: где бы здавна не бывали за предковъ наших [...] тут и тепер непотреб воеводам нашым мыт новых вставляти, нижли старые звечные мыта мають браны быти по давному». При порушенні «митного артикулу» у великокнязівську канцелярію подавалися скарги, на які господар відповідно реагував. Приміром, 18 червня 1522 р. у листі Сиґізмунда I Старого київському воєводі Андрієві Немировичу йшлося про одну зі скарг міщан і містилася така резолюція: «А што жаловали нам на твою милость о мыто дровяное, и о сено, и о колеса, и о сани, ижъ кажешъ то в них моцно брати [...] ино мы и в томъ тобе очевисте росказали, ажбы ты мыта от дров, и сена, и колес, и санеи в нихъ брати не казал». Окрім цього, спеціальним розпорядженням сплата рибного й соляного мит повинна була відбуватися в Київському замку.

У цьому питанні не була винятком і Волинська земля. Зокрема, 2 серпня 1478 р. Казимир Яґеллончик повідомляв луцькому старості, маршалкові, панові Іванові Ходкевичу та іншим панам про скаргу панни Васильєвої Копачевича на панну Михайлову Нацевича та Василя Павловича, «штожъ дей делают ей кривды в земли, и в сеножатех, и в ловех, и у в ынших речах». Господар наказував: «Ино штобы есте рок им положили и тамбы есте выехали, и о всих тых речах абых есте межи ними досмотрели, и справедливост абы есте учинили». Водночас Казимир направив листа й до обвинувачуваних: «[...] какъ вы рокъ положите и там выедете, абы перед вами ку праву стали и права- бы послушны были». 2 вересня 1491 р. «приказанем господаря нашого короля его милости» луцький староста Семен Юрійович та намісник кременецький Андрій Михайлович разом із князями та панами волинськими винесли вирок у справі кременецьких зем'ян Андрія Німцевича, Василя Ігнатовича Цеценівських з князем Олександром Сангушком щодо маєтку Новосільце. «Приказ» було написано так, «абыхмо того досмотрели и справедливость тому вчинили». Відповідно до наказу короля Александра Яґеллончика 10 вересня 1506 р. судді, яких узяли собі князь Андрій Олександрович (Сангушко) і князь Іван Юрійович Жеславський, князь Петро Михайлович, пан Микита Чаплич, городничий луцький, пан Петро Мушатич та пан Митко Вабинський розмежували маєтки острозькі від Заславських у Білотині. Аналогічні приклади були й за часів Сиґізмунда I Старого.

Ці справи демонструють функціонування норми про присутність у суді, окрім старости, князів, панів і зем'ян, які, безперечно, не могли не знати існуючих правил. Більше того, підсудному, наприклад, дозволялося обрати собі додатково суддів із категорії зем'ян. У листі Сиґізмунда I Старого від 5 лютого 1524 р. князеві Василеві Четвертинському та князеві Олександрові Буремському йшлося про скаргу князя Івана Козеки на маршалка князя Андрія Михайловича Сангушка, і «и на то князь Иван в нас (Сиґізмунда -- Д.В.) съ свое руки судями взял вас (В.Четвертинського й О.Буремського -- Д.В.), а князь Андрей инших судей на то съ свое руки в нас побрал». Значно більша кількість суддів була у справі між державцею слонимським і кам'янецьким паном Богушем Боговитиновичем і старостою луцьким князем Федором Михайловичем Чарторийським стосовно будівництва замку в урочищі Білеве

Луцького повіту, яке нібито належало першому (4 березня 1528 р.). Зі сторони Богуша виступили князі Юрій Іванович Дубровицький, Василь Федорович Четвертинський, Іван Андрійович Полубенський, пан Боговитин Петрович, писар господарський пан Михайло Васильович, пан Андрій Лозка і Федір Гулевич. Князя Ф.Чарторийського повинні були представляти маршалок господарський князь Андрій Михайлович Сангушко, підскарбій двірний пан Іван Андрійович, городничий троцький Петро Михайлович, намісник перелаїський Юхно Волчкович, зем'яни волинські Михайло Семашкович і Тихно Козинський. На них покладався обов'язок розв'язати суперечку «водле обычая права земскаго» (малася на увазі Волинської землі -- Д.В.). Указані особи володіли всіма необхідними правовими знаннями для успішного вирішення спірних питань. Ураховуючи той факт, що вони брали участь у судовому процесі як судді, можемо стверджувати про досить високий рівень розвитку правової культури.

Головним досягненням законодавчої діяльності у Великому князівстві Литовському стало запровадження I Литовського статут у вересні 1529 р. Не вдаючись до докладної характеристики кодексу, відзначимо лише, що саме цим документом завершується епоха уставних земських грамот, а його норми стали обов'язковими у судочинстві цілої держави: «Теж хочем и вставляем, и вечными часы маеть быти ховано, иж вси подданные наши, так вбогие, яко и богатые, которого раду колве або стану были бы, ровно а одностайным тым правом мають сужоны быти». Водночас законодавець зауважував, що за потреби дозволялося використовувати «старые привилеи земские». Проте, на нашу думку, по-перше, ішлося про загальноземські привілеї, а по-друге -- це положення, очевидно, мало формальний характер. На відміну від обласних привілеїв відомо, що над текстом статуту 1529 р. працювала комісія на чолі з канцлером А.Ґаштольдом. Також до неї міг бути залучений Ф.Скорина. Норми статуту ввібрали у себе найкращі положення писаних правових пам'яток як окремих земель, так і Великого князівства Литовського у цілому.

Отже, джерела засвідчують, що знання норм законодавства поступово ставало визначальним чинником у судочинстві. Причому воно було конче необхідним обом сторонам процесу. У князів, панів та зем'ян формувалася переконаність у тому, що саме письмове законодавство слугує ґарантією захисту особистих та майнових прав у суді. Відповідно, у суспільстві з'являлись особи зі значно вищим рівнем правової культури. Вочевидь, саме тоді почав формуватися той стан, який згодом виконуватиме функції професійних адвокатів у сучасному значенні цього слова.

1528 р., 4 березня, Вільно. Нагадувальний лист Сиґізмунда I Старого про створення комісії у складі князів Юрія Івановича Дубровицького, Василя Федоровича Четвертинського, Івана Андрійовича Полубенського та інших для розгляду суперечки між луцьким старостою Чарторийським і паном Богушем Боговитиновичем із приводу будівництва замку в урочищі Білеве

Жикгимокт Бо^ю м(и)л(о)стью корол полский великий кн(я)зь лит(о)|вский рУский прУский жомоитский мазовецкий и иных |

Кн(я)зю Юрю ИвановичУ ДУбровицкомУ, а кн(я)зю Василю Федоровичу ЧетвертенскомУ, кн(я)зю Ивану Андре |євичУ Полубенскому, а пану БоговитинУ ПетровичУ, а писарю н(а)шомУ пану Михайлу ВасилєвичУ, а пану Андрію Лозце, а ФедорУ ГулевичУ.

Што тых часов будУчи к нам У Вилни жаловал нам подскар |бий земский, маршалок и писар нашъ, державца слонимский и каменецкий, пан Б(о)гуш Б(о)говитинович на старостУ луцкого, кн(я)зд Федора Михайловича Черторыйского иж бы юн на городищича Белеве нижей ставу и села его Белева замок собЄ збудовал, которое ж городищо Белово с тым селом Беловом з давна служила к дворУ н(а)шомУ ЖУковскому как ют нас держано к дворУ н(а)шому Луцку, которыи ж двор на йми ЖУков ємУ єсмо дали зо всимъ тымъ. И кн(я)з Федор перед нами поводил, иж то єсть городище влостное его монастырское, а не Белево, и ни кды за нас к дворУ ЖуковскомУ с тым селом недерживано. И широко юни ю том межи собою перед нами мовили и на то з обУ сторон в нас собЄ судей побрали. Пан Б(о)гуш исвоеи рУки на то взал в нас сУдими собЄ вас, а кн(я)зь староста на то сУдими собЄ взал маршалка н(а)шого кн(я)за Андреи Михайловича Сенкгушковича, а подскарбего н(а)шого дворного, пана Ивана Андреевича, а городничого троцкого, кн(я)за Петра Михайловича, а наместника перелаиского Юхна Волчковича, а земдн волынских Михайла Семаш |ковича, а Тихна Козинского и рок єсмо томУ праву положили на ден с(вя)того Михайла рУского свдта приидУчого индикта треитего под страченемъ права, кроме того єсли быхмо мы кого з нихъ ют себе неютпУстили дла потреб н(а)ших або бы служба н(а)ша земскаи зошла, або теж немоц справедливаи. И так єсмо межи ними постановили єсли бы хто з них там на тот рок невыехал и сУдей своих невывел, тогды тые суди котораи сторона их выведет, мают там на тот рок выехавши, справедливость наконець вчинити водле юбычаи права земскаго. А про то ажбы єсли с тыми з судими их згодилиси поспол там на тот рок положеный к томУ правУ выехали и ю том бы єсте межи ними досмо|трЄли и справедливость вчинили. А мы до них писали, как вы там на тот рок вьі|єдете ажбы юни перед вами кУ праву стали и права бы были послушны во всемъ.

П(и)сан У Вил(ни) пой лет Бож(его) нарож(енья) 15[28] м(е)с(я)ца [марта] дек [4]94 индик(т) 295

Копоть писарь96

[Арк.1 зв.]97

List krola Zygmonta na komiszya miedzy Panem Boguszem Bohowtynowiczem a x^cem Fedorem Michailo wiczem o postawenu zamku na Horodyszczu Bielowe ni zey sta- wu y siola Bielowa kto re Horodyszcze z siolem Bielo wem zdawna nalezalo do Zu kowa, Zukow do dwora krolewskiego Luckiego nale zywal a krol P. Bohuwityno wiczowi nadal, a xqze staro sta udae ze Horodyszcze do monastera nalezy. |

Ad 1528 4 Mar w Wilnie98 |

Листы што с кн(я)зем старо|стою луцким ю городище |

Ad 1528 4 мар(та)99 |

List upominalny od krola |

Zygmonta do xna Wasila100 |

Fedorowicza101 Czetwertynskiego102 ||

Ориґінал: Российская национальная библиотека (Санкт-Петербург). - Отдел рукописей. - Ф.293. - Оп.1. - Ед.хр.35. - Л.1-1 об.

Папір. Водяний знак - тіара103. Загальні розміри 32,5x21 см. Кількість рядків - 29. Стан збереження - задовільний. Чорнило світло-коричневе. Скоропис. Почерк писаря виразний. Натиск слабкий. У багатьох місцях текст затертий. Збереглися залишки від печатки червоного кольору.

Література

Розглядається питання формування правової культури Великого князівства Литовського. Вектор дослідження спрямовано на такі структурні елементи, як культуру свідомості та правосвідомості, культуру юридичної практики, культуру правової поведінки, знання законодавства, переконаність у необхідності та соціальній корисності законів, уміння використовувати правовий інструментарій у практичній діяльності тощо. Здійснено публікацію одного документа.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, правовідносини, правова культура, судочинство.

Keywords: Grand Duchy of Lithuania, legal relations, legal culture, proceedings