Презумпція невинуватості у адміністративно-деліктному праві

Провадження у справах про адміністративні правопорушення є одним із найпоширеніших проваджень, результатом яких, у переважній своїй більшості, є застосування до особи порушника заходів державного примусу, що виявляються у адміністративних стягненнях. Згідно даних Державної служби статистики України [16] в Україні у 1990 році до адміністративної відповідальності було притягнено 6515,9 тис. осіб, у 1991 році ця цифра вже становила 7841,5 тис. осіб, 1992 року 9723,9 тис. осіб, 1993 року 11767,1 тис. осіб, істотний сплеск правопорушень, а відтак й притягнення осіб до адміністративної відповідальності спостерігається у 1994-1997 роках. Так, 1994 року 15997,7 тис. осіб, 1995 року 22400,6 тис. осіб, 1996 року 14950,9 тис. осіб, 1997 року 14232,1 тис. осіб, 1998 року 13330,7 тис. осіб, 1999 року 10542,0 тис. осіб. Початок двотисячних років ознаменувався певним спадом, а саме 2000 року до адміністративної відповідальності було притягнено 9395,4 тис. осіб, 2001 року 6384,1 тис. осіб, 2002 року 6472,4 тис. осіб, 2003 року 7097,3 тис. осіб, 2004 року 7013, 7 тис. осіб, 2005 року 6370,3 тис. осіб, 2006 року 7677,9 тис. осіб, 2007 року 8867,5 тис. осіб, 2008 року 9874,9 тис. осіб, 2009 року 8280,5 тис. осіб, 2010 року 8854,1 тис. осіб, 2011 року 6709,9 тис. осіб, 2012 року (станом на 20.11.2012 року) 4621,1 тис. осіб [16]. Як можна побачити у середньому щороку до адміністративної відповідальності притягується 9779,2 тис. осіб, тобто фактично кожен 5 громадянин України щороку притягується до адміністративної відповідальності. Мало це чи багато?! У кожного своє судження та погляд, але ствердно можна говорити про те, що на протязі 5 років кожен! громадянин притягається до адміністративної відповідальності незалежно від віку, стану здоров'я тощо.

За таких обставин на перший план поряд з актуальними питаннями матеріальної основи притягнення до адміністративної відповідальності виходить процесуальна її складова, що охоплює забезпечення дотримання законності, прав, свобод та інтересів людини і громадянина як під час безпосереднього застосування заходів адміністративної відповідальності, так і на етапах збору доказів, що підтверджують факт вчинення особою адміністративного правопорушення або спростовують цей факт. У даній сфері визначальним виступає наявність та вплив, урахування та дотримання принципів права, серед яких, зважуючи на особливості провадження у справах про адміністративні правопорушення, має відігравати принцип презумпції невинуватості.

Принципи права були об'єктом не одного наукового дослідження, серед яких хотілось би відмітити праці В.Б.Авер'янова, В.Д.Бабкіна, А.М.Колодія, М.Ф.Орзіха, П.М.Рабіновича. Безпосередньо на дослідженні принципу презумпції невинуватості акцентували увагу у своїх розробках В.Г.Гончаренко, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор, В.М.Тертишник. Дослідження принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснювалися українськими вчиненими, зокрема В.К. Колпаковим, А.Т. Комзюком, О.В. Кузьменком, Д.М. Лук'янцем. Незважаючи на роль та значимість принципів для правової системи, зокрема й для провадження у справах про адміністративні правопорушення, у царині останньої дослідженню ролі принципу презумпції невинуватості не приділялася належна увага. Разом з цим беззаперечним є той факт, що презумпція невинуватості особи під час збору доказів винуватості (адже у переважній більшості саме на доведення вини націлена процесуальна діяльність посадових осіб, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення), а також провадження у справі про адміністративне правопорушення має гарантувати особі захист від свавілля у застосуванні до неї заходів державного примусу.

Виходячи з вищевикладеного, метою даної статті є дослідження загальнотеоретичних питань, що визначають роль та місце принципу презумпції невинуватості особи під час збору матеріалів про адміністративне правопорушення та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Презумпція невинуватості або презумпція невинності (презумпція лат. praesumptio, від praesumo "передбачаю", "угадую") це правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину або правопорушення, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством, і встановлено вироком суду, який набрав законної сили [1]. Як видно із даної дефініції, презумпція невинуватості, вказує на те, що особа, яка вчинила або злочин, або правопорушення визнається невинуватою до того часу, доки її вину не буде встановлено вироком суду, який набрав законної сили. Нібито таке визначення даного принципу може бути застосоване й до осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, однак заключна частина даного визначення наголошує на тому, що винність особи встановлюється вироком суду, який набрав законної сили, однак вирок це судове рішення про винуватість або невинуватість підсудного [17]. Вирок це рішення суду першої чи апеляційної інстанції про винність або невинність підсудного у скоєнні злочину і застосування або незастосування до нього покарання [8, с. 406] (виділено нами М.С.). Таким чином, принцип презумпції невинуватості співвідносять саме з кримінальним процесом та притягненням особи до кримінальної відповідальності, забезпечення та гарантування прав, свобод такій особі. Крім того, у даному визначенні наголос робиться на тому, що доведення вини має бути встановлено саме судом, однак доволі незначна частина справ про адміністративні правопорушення підвідомча саме судам, оскільки значна за обсягом кількість складів про адміністративні правопорушення підвідомча саме позасудовим інстанціям, які й вирішують про винуватість особи чи її невинуватість (до речі, у більшій частині саме винуватість ніж невинуватість).

Презумпція невинуватості це правове положення, за яким обвинувачений (підсудний) вважається невинуватим, поки його вину не буде доведено в установленому законом порядку, причому винуватою особа може бути визнана в обвинувальному вироку суду, що набрав законної сили. Важливими постулатами презумпції невинуватості є положення про те, що усякий сумнів щодо доведення обвинувачення, який не можна усунути, тлумачиться на користь обвинуваченого; обвинувальний вирок не може ґрунтуватись на припущеннях; не доведена винуватість є доведеною невинуватістю; обов'язок доведення лежить на органах обвинувачення й не може перекладатися на обвинуваченого та його захисника; визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише в сукупності з іншими доказами. Однією з важливих гарантій здійснення принципу презумпції невинуватості є конституційне право на захист [2]. Як вбачається і з цього визначення, у змісті принципу презумпції невинуватості наголос робиться саме на його ролі у кримінальному процесі та судочинстві, тоді як значимість даного принципу під час збору матеріалів та провадження у справі про адміністративне правопорушення залишається осторонь.

Поряд з цим існують різні підходи до розуміння принципу презумпції невинуватості. Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загально-правова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості -об'єктивне правоположення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Такої позиції дотримується і Європейський суд з прав людини, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 р. у справі "Аллене де Рібермон проти Франції" підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов'язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави [3].

Григорьєв В.Н., Зінченко І.А., Победкін А.В., розмірковуючи над питаннями презумпції невинуватості, щодо її загальноправового та процесуального значення, наголошують на тому, що у загальноправовому значенні вона (презумпція невинуватості зазначено нами М.С.) це елемент правового статусу особистості у суспільстві, визначає кримінальний процес7зовні, а не є лише одним із його складових елементів17. У процесуальному значенні принцип презумпції невинуватості впливає на кримінальне судочинство через породжувані ним правила доказування винуватості, серед яких наступні: 1) підозрюваний або обвинувачений не зобов'язаних доказувати свою невинуватість. Обов'язок доказування обвинувачення та спростування доводів, що наводяться на захист підозрюваного чи обвинуваченого покладаються на сторону обвинувачення; 2) всі сумніви винуватості обвинуваченого, котрі не можуть бути усунені у порядку, встановленому КПК, тлумачаться на користь обвинуваченого; 3) обвинувальний вирок не може спиратися на припущення [7, с. 132-133]. Як зазначає Бобровник С.В., найпоширеніше визначення правового статусу характеризує його як систему законодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законних інтересів і обов'язків особи [19, с. 78]. Отже, у загальноправовому сенсі презумпцію невинуватості слід розглядати як одне із невід'ємних прав людини, що гарантує всі інші права, свободи та інтереси особи від свавільного втручання з боку держави та захищає такі права від безпідставного їх обмеження чи й узагалі позбавлення. За такого підходу презумпція невинуватості набуває характерних для суб'єктивного права ознак із тим застереженням, що це є з одного боку певний комплекс правових можливостей, а з іншого гарант реалізації прав, свобод та інтересів людини і громадянина. Поряд з цим неможливо не зауважити, що законодавчо загальноправове розуміння принципу презумпції невинуватості відображено у ст. 62 Конституції України [20, с. 18] концентрує увагу саме на розумінні того, що особа вважається невинуватою саме у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, і жодним чином не обумовлено щодо можливості застосування цього принципу до обвинувачення у вчиненні іншого правопорушення, зокрема адміністративного.

Презумпція невинуватості це перш за все гарантія процесуального характеру у кримінальних справах, але сфера цього принципу значно ширше: від обов'язків не лише для кримінального суду, котрий вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів влади [4].

У процесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати як вимогу, що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і насамперед підозрюваного, обвинуваченого, як основу їхніх процесуальних прав, гарантію всебічного, повного, неупередженого дослідження обставин кримінального провадження [3]. Вітчизняна наукова доктрина з цього приводу збагачена науковими пошуками дослідників, які вивчали місце та роль, сутність принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесі.

Крижанівський В.В. відмічає, що принцип презумпції невинуватості пов'язаний і з принципом з'ясування істини у справі, які зумовлюють один одного та вимагають, щоб в основу вироку були покладені лише перевірені 17 Томин В.Т. Уголовный процесс: актуальные проблемы теории и практики. М.: Юрайт, 2009. с. 279-284. докази; вирок не може ґрунтуватись на припущеннях, сумнівних доказах. Однак принцип з'ясування істини не дає відповіді на питання, як слід вчинити у разі виникнення сумнівів у доведеності обвинувачення. Водночас презумпція чітко встановлює, що всі сумніви мають тлумачитись на користь обвинуваченого (підсудного) [5, с. 8].

Юдківська Г.Ю. доповнює дану тезу тим, що зміст принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі складають наступні правила: жоден невинуватий не повинен бути притягнений до кримінальної відповідальності та засуджений; обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях; вину обвинуваченого має бути доведено відповідно до процедури та в порядку, передбаченому законом; обов'язок доведення вини покладається на сторону обвинувачення; недоведена винуватість обвинуваченого за своїми правовими наслідками дорівнюється доведеній невинуватості; всі сумніви у винуватості особи тлумачаться на її користь; притягнення особи як обвинуваченого не породжує початок реалізації кримінальної відповідальності; судове слідство проводиться тільки відносно підсудних і тільки в межах пред'явленого їм обвинувачення; тільки суд і лише у вироку може визнати особу винуватою та застосувати до неї кримінальне покарання [6, с. 6-7].

Тертишник В.М. вказує на те, що презумпція невинуватості це об'єктивне правове положення, згідно з яким встановлюється таке. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом [10, с. 55]. Обвинувачений (підсудний) не вважається винним, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили. Обов'язок встановлення об'єктивної істини у справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під слідством, не повинна доводити свою невинуватість. Ненадання нею доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути витлумачено як доказ вини [10, с. 56].

У нині чинному Кримінальному процесуальному кодексі України від 13 квітня 2012 року (далі КПК України) [8] принцип презумпції невинуватості викладено у ст. 17 КПК України, де останній поєднано із принципом забезпечення доведеності вини. У ст. 17 КПК України зазначається, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому КПК України, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Тацій В.Я., подаючи коментар до вказаної статті КПК України, зазначає, що у найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затверджена прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справ у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом це суд, який є відповідно до Конституції України (ст. 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності [11, с.52]. До них, зокрема, відносять положення, відповідно до якого ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Відмова особи від участі в доказуванні, відповідати на запитання, давати показання з приводу підозри чи обвинувачення, давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення (ст. 18 КПК), не може тягти для підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) негативних наслідків ні в частині визнання його винним, ні в частині визначення йому міри і виду покарання [11, с.53]. Важливе положення, яке випливає із загальної формули презумпції невинуватості, міститься у ч. З ст. 62 Конституції України та ч. З ст. 17 КПК України. Сутність його полягає в тому, що підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Конституція додає також до цього положення, що не може ґрунтуватися обвинувачення на припущеннях [11, с.54]. Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства [11, с.55]. Як вже було зазначено, презумпція невинуватості об'єктивне правоположення. Це вимога закону, яка звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому. Саме тому закон вимагає, що поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою. Ця вимога закону як складова загальної засади презумпції невинуватості одержала пряме втілення в нормах інших галузей вітчизняного законодавства. Наприклад, відповідно до ст. 71 Житлового кодексу України за громадянином протягом усього часу перебування його пі слідством і судом зберігається займане ним житлове приміщення; керуючись ст. З Кодексу законів про працю, розірвати трудовий договір із працівником наймодавець має право тільки після набрання законної сили вироком суду, яким працівник визнається винним у вчинені злочину і засуджується до позбавлення волі, і т. д. [11, с.56].

Презумпція невинуватості активно впливає на формування моральних засад кримінального судочинства, правосвідомість працівників кримінальної юстиції, але не вони, а закон, тобто держава та суспільство вважають громадянина добропорядним, поки інше не доведено і не встановлено судовою владою. Що ж стосується слідчого, який притягує особу у якості обвинуваченого і складає обвинувальний висновок, прокурора, який затверджує цей висновок та підтримує обвинувачення у суді, то вони, маючи достатні докази, повинні бути впевнені у винуватості обвинуваченого. Впевнені не в силу, а у супереч презумпції невинуватості, котра як принцип кримінального процесу обов'язкова для них не всьому ході розслідування, а у силу публічних засад їх процесуальних функцій. У іншому разі вони повинні приймати інші, реабілітуючи обвинуваченого рішення [7, с. 139].

Як вбачається із вищевикладеного, презумпція невинуватості як у загальноправовому, так і в суто процесуальному його баченнях, пов'язується із особою та її взаємовідносинами із державними органами, їх посадовими особами, зумовленими участю особи у певних процесуальних діях, заходах, де положення презумпції невинуватості убезпечує особу від тиску на неї, необхідності виправдовуватися, доводити факти, які спростовують винуватість особи, тим самим покладаючи на компетентні органи такий обов'язок, як доведення винуватості, встановлення істини. Нажаль, завданням органів досудового розслідування, виходячи з того, що це сторона обвинувачення, є доведення винуватості особи, яка потрапила "під підозру", а не неупередженого розслідування, у тому числі пошук доказів, які спростовують винуватість особи. Оскільки орган досудового розслідування представляє сторону обвинувачення, то ж й інтересом цієї сторони є формування доказової бази саме винуватості, а не невинуватості особи. А тому вести мову про те, що на етапі досудового розслідування у роботі посадових осіб органу досудового слідства діє принцип презумпції невинуватості складно, бо скоріш за все такими посадовими особами керує принцип винуватості. Однак, не переходячи до дискусії з приводу ролі принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесі, ми лише узагальнили бачення дослідників на принцип презумпції невинуватості, який має істотний нахил саме у бік кримінального процесу.

А як же бути з провадженням у справах про адміністративні правопорушення. Яким чином знаходить своє закріплення та реалізацію принцип презумпції невинуватості у законодавстві України про адміністративні правопорушення. Чи поширює вказаний принцип свою дію на правовідносини, що виникають у наслідок вчинення адміністративних правопорушень. Виходячи із конституційних положень, а саме ст. 62 Конституції України, де зазначається, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. Таким чином, конституційна норма, у якій закріплено загальноправовий принцип презумпції невинуватості звернена виключно у бік злочину та правовідносин щодо захисту особи від безпідставного обвинувачення саме у вчиненні злочину. Законодавець жодним словом не прохопився про правопорушення, адміністративне правопорушення. Звернувшись до аналізу загальних засад Кодексу України про адміністративні правопорушення, побачимо, що у вказаному законодавчому кодифікованому акті його творці також жодним чином не прохопилися про принцип презумпції невинуватості та його значення під час збору матеріалів та провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Застосувавши певну аналогію до дослідження та сприйняття принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесуальному законодавстві України, його доктринальних розробок у вказаній галузі права і законодавства, доходимо висновку про те, що принцип презумпції невинуватості під час провадження у справі про адміністративне правопорушення може сприйматися виключно у контексті права на захист особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Наголосимо лише на одному: чинне законодавство України про адміністративні правопорушення має досить розмите уявлення про провадження у справі про адміністративне правопорушення. На користь цього наведемо наступний аргумент: 1) у змісті норм КУпАП провадження пов'язується із справою про адміністративне правопорушення, яка формується особою, котра уповноважена розглядати справу про адміністративне правопорушення. Адже у відповідності до ст. 257 КУпАП посадовій особі чи органу, уповноваженому розглядати справу, надсилається не справа, а протокол про адміністративне правопорушення. 2) особа, яка притягається до адміністративної справи, має право знайомитися з матеріалами справи, а не з матеріалами протоколу про адміністративне правопорушення чи іншими матеріалами. 3) особа має право скористатися послугами захисника, який знов-таки має право знайомитися із матеріалами справи, однак доки такі матеріали не потраплять уповноваженій особі, справи не існує, фізично існують лише розрізнені протокол про адміністративне правопорушення, інші фізичні об'єкти, зокрема пояснення, акти, протоколи тощо, які не являють собою єдиної справи про адміністративне правопорушення. Тому, у подальшому вестимемо мову про присутність принципу презумпції невинуватості як під час збору матеріалів, так і під час провадження у справі про адміністративне правопорушення.

На думку Погребняка С.П. для принципів зазвичай характерна опосередкована форма реалізації (суд має прийняти рішення відповідно до норм, але й у світлі принципів права). Проте принципи права можуть бути й безпосередньою правовою підставою для вирішення справ. Це обумовлено тим, що право зобов'язане орієнтуватися на ті цінності, що втілені в принципах права, а однією з цілей застосування права є прийняття такого рішення, яке б узгоджувалося з принципами права [15, с. 12].

У ст. 245 КУпАП, де викладено завдання провадження у справі про адміністративні правопорушення, зазначається, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Як бачимо, наголос у завданні провадження у справі про адміністративне правопорушення робиться на тому, що особа, відносно якої відкрита така справа, вже є винуватою, адже завдання провадження у справі про адміністративне правопорушення не містить у собі посилання на те, що особа може бути виправдана, як це відображено у завданнях кримінального процесу. Разом з цим дехто може зауважити, що вказівка у завданні провадження у справі про адміністративне правопорушення на дотримання законності, цілком охоплює можливість виправдання особи, але, занадто багато але. Наприклад, як особа може доводити свою невинуватість на етапі складання протоколу про адміністративне правопорушення, збору матеріалів, коли така особа не має жодних прав на цьому етапі, які б були прямо визначені у нормах КУпАП.

Навіть коли керуватися положеннями, озвученими Погребняком С.П., про те, що слід сприймати загальноправові принципи права, які відображають і цінність права під час збору матеріалів та провадження у справах про адміністративні правопорушення, посадові особи, уповноважені складати протоколи про адміністративні правопорушення, та уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, навряд чи будуть керуватися таким принципом, як принцип презумпції невинуватості, виходячи, по-перше, із завдань, які стоять перед цими органами та їх посадовими особами, по-друге, очевидним є те, що навряд після того, як складено протокол про адміністративне правопорушення така посадова особа буде націлена здобувати докази невинуватості "порушника" (зокрема у випадку, коли одна й та ж посадова особа уповноважена складати протокол про адміністративне правопорушення та розглядати справу про адміністративне правопорушення. Адже у такому разі посадовець фактично у протоколі про адміністративне правопорушення стверджує, що особа вчинила проступок, а постановою у цій же справі за цим же протоколом вкаже, що він сам безпідставно склав протокол та звинуватив особу у вчиненні адміністративного правопорушення), по-третє, відсутні імперативні норми, які б чітко визначали компетенцію посадових осіб та права і свободи осіб, відносно яких складаються протоколи про адміністративні правопорушення, почетверте, посадова особа, яка склала протокол про адміністративне правопорушення, навряд чи буде зацікавлена у зборі доказів та виправданні "правопорушника".

Незважаючи на таку недосконалість законодавства про адміністративні правопорушення у вітчизняній юридичній думці спостерігається тенденція до відстоювання точки зору про те, що принцип презумпції невинуватості все ж таки присутній під час провадження у справах про адміністративні правопорушення.

До загальних принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення Беньковський С.Ю. відносить презумпцію невинуватості [12, с.10, 15].

Ктіторов М.О. до принципів, властивих провадженню в справах про адміністративні правопорушення, відносить: верховенство права, законність, гуманізм, рівноправність, об'єктивність істини, публічність, усність і безпосередність, презумпцію невинуватості, диспозитивність, національна мова процесу, простота та економічність процесу, оперативність (виділено нами М.С.). Разом з цим Ктіторов М.О. зазначає, що принцип презумпції невинуватості належить до принципів загальноюрисдикційного процесу (залежно від правової природи відносин) [13, с.13]. Ктіторов М.О. пропонує у КУпАП передбачити окремий розділ чи главу, де навести дефініції принципів, дати їх перелік, показати системні зв'язки і в подальшому, привести у відповідність з ними зміст решти загальних та спеціальних адміністративно-правових норм. Обов'язкового нормативного закріплення потребує положення, яке б відображало зміст принципу презумпції невинуватості у сфері адміністративної юрисдикції [13, с.15]. Така позиція щодо включення до загальних принципів, притаманних провадженню у справах про адміністративні правопорушення, принципу презумпції невинуватості, вказує на те, що правовідносини, пов'язані із доведенням вини особи у вчиненні правопорушення, потребують урегулювання із застосуванням принципу презумпції невинуватості. Однак, існуючі способи урегулювання відносин на етапі документування та збору доказів правопорушення, вини особи, принцип презумпції невинуватості просто не має можливості для вираження. Разом з цим громадянам, у яких виникла нагальна потреба скористуватися таким принципом занадто складно це зробити, адже, перш за все необхідно довести, що такий принцип у законодавстві про адміністративні правопорушення присутній та діє, оскільки формально юридично він не закріплений у нормах позитивного права. У правозастосовній практиці занадто складно вести мову про теоретичні засади існування такого принципу, коли жодна норма не обмовилася про нього. Адже у КУпАП не вказується на те, що особа вважається невинуватою доки відносно неї не буде винесено постанову про накладення на неї адміністративного стягнення. Так само немає норми, яка засвідчувала б той факт, що особа не зобов'язана доводити свою невинуватість, а дану обставину мають спростувати органи чи посадові особи, які збирають докази та здійснюють провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Існує точка зору про те, що принцип презумпції невинуватості є одним із складових принципу верховенства права, так би мовити невід'ємною його складовою. Так, Лук'янець Д.М. відмічає, що забезпечення реалізації принципу верховенства права у сфері адміністративної відповідальності, на думку автора, досягається шляхом закріплення у відповідному законодавстві принципів адміністративної відповідальності та принципів провадження у справах про адміністративні правопорушення, які є похідними від принципу верховенства права. Такими, зокрема, пропонується визнати принцип відповідальності за вину, принцип презумпції невинуватості, принцип обмеження формальності підстав адміністративної відповідальності, принцип об'єктивності істини та принцип абсолютної оскаржуваності рішень у справах про адміністративні правопорушення [14, с.16]. Звісно, важко не погодитися з тим, що принцип презумпції невинуватості має істотний вплив на утвердження та здійснення принципу верховенства права у сфері адміністративної відповідальності. Однак, за своєю суттю правова природа правовідносин щодо провадження у справах про адміністративні правопорушення характеризується тим, що норми, які регламентують таке провадження, мають відображатися у позитивному праві законодавстві країни. Така особливість притаманна регулюванню правовідносин з приводу збору матеріалів та провадження у справах про адміністративні правопорушення не може не позначитися й на закріпленні принципів у законодавстві, що об'єктивно гарантуватиме особі формальну безпеку від свавілля уповноважених осіб, а також забезпечить обґрунтованість вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення, а відтак й неупередженість та доведеність вини правопорушника.

Ігноруванню принципу презумпції невинуватості сприяє й те, що у змісті чинного КУпАП відсутні норми, які б чітко визначали повноваження органів та посадових осіб, щодо здору матеріалів та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Поряд з цим вважаємо, що основною складовою потурання принципу презумпції невинуватості є й те, що у нормах КУпАП закріплено положення про те, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право подавати докази, отже така особа має виправдовуватися у тому, що такого правопорушення вона не вчиняла. Виходячи з того, що відсутні законодавчі положення про те, що всі сумніви слід трактувати на користь особи, відносно якої відбувається провадження у справі про адміністративне правопорушення, тому таке право як подача доказів особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, може розумітися як доведення своєї невинуватості виключно самостійно. Крім того, не досліджується внутрішнє ставлення особи до вчинення правопорушення, про що вказує відсутність обов'язкової графи у протоколі про адміністративне правопорушення "відомості про форму вини", адже у значній частині складів про адміністративні правопорушення вони відіграють провідну, якщо не визначальну роль.

Також право на захист особи, відносно якої складається протокол про адміністративне правопорушення, або вживаються інші процесуальні заходи (за винятком затримання), зокрема опитування тощо, норами КУпАП взагалі не передбачено. Отже, право на захист, як складовий елемент принципу презумпції невинуватості, потурається нормами КУпАП. Крім того, особа не у змозі жодним чином реагувати на будь-які утиски, зокрема вона не у змозі подавати клопотання, які могли б бути розглянуті. Аналізуючи норми КУпАП, особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право заявляти клопотання, які вирішуються під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, а до цього часу особа залишається безправною.

Для порівняння, розглянемо досвід законодавчого врегулювання цього питання у нормах законодавства про адміністративні правопорушення Російської Федерації.

До числа найважливіших складових права на захист особи, яка притягається до адміністративної відповідальності можна назвати закріплення презумпції невинуватості [9, с. 544]. У відповідності до ст. 1.5 КпАП РФ особа, відносно якої ведеться провадження у справі про адміністративне правопорушення, вважається невинуватою, доки її вина не буде доведена у порядку, передбаченим КпАП РФ, і встановлена у постанові (яка набрала законної сили) судді, органу, посадовою особи, які розглядали справу. Таким чином законодавець підкреслив непорушність у провадженні у справах про адміністративні правопорушення принципу презумпції невинуватості [9, с. 623]. У такий спосіб законодавець гарантував особі, відносно якої ведеться провадження у справі про адміністративне (саме ведеться провадження, а не притягується до відповідальності чи інше) її право на захист, на недопущення безпідставного застосування примусу до особи. Це вказує на значний крок у перед у частині гарантування та захисту прав людини і громадянина, коли основоположні принципи права знаходять своє логічне відображення у нормах позитивного права.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що чинне законодавство України про адміністративні правопорушення потребує негайного вдосконалення, приведення його до найкращих традицій правової спільноти, де верховенство права, права та свободи людини і громадянина визначають сутність та спрямованість держави, де особі гарантується захист від безпідставного звинувачення у вчиненні будь-якого правопорушення, що тягне за собою можливість застосування до такої особи заходів державного примусу, пов'язаних із будь-якими небажаними для особи наслідками, що зумовлені обмеженням або позбавленням особи її прав, свобод та інтересів.

Принцип презумпції невинуватості це гарант прав, свобод та інтересів людини і громадянина від безпідставного притягнення особи до юридичної відповідальності, це мур, за яким безпечно "почувають" себе права, свободи та інтереси людини від необґрунтованого обвинувачення у вчиненні правопорушення, право людини на відсутність необхідності доведення своєї невинуватості. Адже, очевидним є те, що механізми, які створила держава для документування протиправних діянь, притягнення до відповідальності за своїми можливостями, потужностями та масштабами у порівнянні з однією особою є нездоланними велетнями. Разом з цим, такі механізми, органи повинні мати за свою мету не стільки виявлення правопорушень, скільки їх недопущення, відновлення правопорядку у такий спосіб, щоб жоден невинний не був безпідставно притягнений до відповідальності та зазнав заходів державного примусу.

У цьому контексті принцип презумпції невинуватості виявляється найбільше. Саме принцип презумпції невинуватості у адміністративно-деліктному праві та законодавстві про адміністративні правопорушення має стати надійним підмурком для створення гарантій безпеки особи від безпідставного, необґрунтованого притягнення її до адміністративної відповідальності. Хай би як там не було, а саме принцип презумпції невинуватості, а не той таки принцип законності, здатен забезпечити надійну доведеність вини особи, а будь-які сумніви щодо винуватості такої особи у вчиненні правопорушення автоматично будуть доказами її невинуватості. То ж законодавче закріплення принципу презумпції невинуватості у законодавстві про адміністративні правопорушення буде надійним фундаментом не лише для створення ефективних умов протидії правопорушенням, а й недопущення того, щоб жоден невинуватий не був притягнений до адміністративної відповідальності.

Список використаних джерел