Вплив інформаційного суспільства на сферу функціонування сил охорони правопорядку

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА НА СФЕРУ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИЛ ОХОРОНИ ПРАВОПОРЯДКУ

О.Г. КОМІСАРОВ

З огляду на зміст Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні [1], діяльність держави у період часу до 2020 року, серед іншого, має бути спрямована на формування сприятливих умов для розбудови інформаційного суспільства, соціально-економічного, політичного і культурного розвитку держави з ринковою економікою, що керується європейськими політичними та економічними цінностями, підвищення якості життя громадян, створення широких можливостей для задоволення потреб і вільного розвитку особистості, підвищення конкурентоспроможності України, вдосконалення системи державного управління за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій. Усі ці чинники знайшли відображення також у Концепції розвитку електронного урядування в Україні [2], дія якої була обумовлена вимогами закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та передбачена на період до 2015 року.

Лише на другому-третьому етапах реалізації Концепції розвитку електронного урядування (2013-2015 роки) держава мала зіткнутися з питанням необхідності «оновлення» поглядів на зміст та сутність категорій, які можливо поєднати у поняття «правопорядок», а також системного реформування сил його охорони. Вбачається, що в умовах інформаційного суспільства, дії електронного уряду, безпосереднього надання адміністративних послуг та користування інформаційними ресурсами з одного (Національного) депозитарію має суттєво збільшитися коло суспільних відносин, які охоплюється поняттям «правопорядок» та, відповідно, структура системи його охорони також має зазнати змін, що вимагає врахувати й таке питання, як зберігання інформації в системі охорони правопорядку.

Вирішення практичних завдань охорони правопорядку у зв'язку зі складністю та багатогранністю самого явища «правопорядок», необхідністю всебічного задоволення безпекових потреб людини інформаційними ресурсами ще не знайшло свого відображення у наукових дослідженнях вітчизняних авторів. У роботах С. Г. Брателя, В. А. Грабельникова, О. В. Джафарової, Д. С. Каблова, Я. М. Когута, І. М. Копотуна, М. В. Корнієнка, М. І. Логвіненка, М. В. Лошицького, В. А. Молотай, О. М. Музичука, Ю.С. Небеського, А. С. Поклонського, А. В. Сергєєва, А. В. Серьогіна, О. І. Ульянова, Д. П. Цвігуна О. Г. Яреми та інших досліджено лише окремі практичні аспекти охорони правопорядку різними суб'єктами, переважно органами внутрішніх справ, без урахування значення та масштабності інформаційного забезпечення всієї такої діяльності.

Основним завданням цієї статті є надання оцінки впливу сучасного етапу розвитку в Україні інформаційного суспільства на функціонування сил охорони правопорядку.

Різноманітність форм прояву правопорядку, поява якої зумовлена дією електронного урядування в інформаційному суспільстві, сьогодні не може бути точно визначеною, що, у свою чергу, породжує необхідність повернення до розгляду основних елементів проблеми, таких як «обсяг» понять «правопорядок» й «громадський порядок», дискусія щодо яких тривала ще у 1960-1980-х рр. Нагадаємо, що І. І. Ве- ремєєнко, М. І. Єропкін, А. В. Серьогін та інші в межах згаданої дискусії пропонували здійснювати розгляд правопорядку як особливої сфери суспільних відносин, яка є різновидом сфери державно-управлінських відносин, але містить ознаки автономності. Однак наведене тлумачення було скоріше свідченням бажання обмежити сферу охорони правопорядку сферою державного управління, ніж підкреслили її фактичну необмеженість через наявність інформаційно-комунікаційної основи, дію законів соціального управління, що є як наслідком недосконалої теоретико-філософської бази тогочасної адміністративно-правової науки, так і результатом впливу політичних чинників. Також незважаючи на вже наявні на той час суттєві досягнення кібернетики, сприйняття та активне використання широким загалом постулатів теорії інформації та положень загальної теорії систем, поняття «правопорядок» у цьому аспекті залишилося недооціненим.

Поряд із цим як в умовах індустріального, так і в умовах інформаційного суспільства практика розбудови системи охорони правопорядку завжди потребуватиме широкого тлумачення поняття «правопорядок», про що свідчить історичний розвиток цього питання, зокрема зміст указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за посягання на життя, здоров'я та гідність працівників міліції та народних дружинників» [3] та інших нормативно-правових актів, прийнятих у контексті створення Міністерства охорони громадського порядку СРСР, республіканських МОГП, органів на місцях. Також кодифікаційні процеси в радянському законодавстві, централізація державного управління в СРСР та інші чинники ще у 1970-1980-х рр. майже припинили зазначену дискусію, звузивши «межі» правопорядку до сукупності форм його прояву, посягання на які викладалося у диспозиціях окремих глав (розділів) Кримінального кодексу чи Кодексу про адміністративні правопорушення, чим, відповідно, забезпечили заміну цього поняття на поняття «громадський порядок».

Враховуючи, з одного боку, вимоги сучасної практики охорони правопорядку, а з іншого - параметри та характеристики електронного урядування й основні параметри (вимоги) інформаційного суспільства, слід звернути увагу, що в загальній системі охорони правопорядку мають бути визначені декілька підсистем. Зокрема, на підставі аналізу структури Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України сьогодні, ґрунтуючись на висновках Р. З. Лівшица [4, с. 130], можна визнати існування особливого режиму, який не залежить від власне поведінки особи і реалізації нею її законних інтересів та пов'язаний із поняттям «громадське місце».

Підвищений науковий інтерес до категорії «поведінка» та її використання в межах вирішення проблем підтримання встановленого порядку існував ще з часів Давньої Греції та відобразився у працях Демокріта, Сократа, Геракліта, Платона, Аристотеля, Дж. Локка, Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, М. Гольбаха, Ш. Монтеск'є, Ч. Беккаріа, інших філософів античності, Середньовіччя, Відродження. Усебічне дослідження проблем порядку і соціального контролю проводили О. Конт, Е. Кабе, А. Кетле, А. Феррі, Ч. Спенсер та інші мислителі, які обґрунтовували причини та конкретні умови зміни форм життєвої активності людини. Із формуванням у Новітні часи галузевих наук та особливо психології, соціології, юриспруденції відповідні дослідження отримали нові, інколи прямо протилежні, завдання та фактично були «перенесені» на новий якісний рівень. При цьому дослідники почали використовувати це поняття виключно в межах своєї галузі, що призвело до «розмивання» його змісту вимогами відповідної галузі знань, а також бажанням авторів визначити причини та умови відхилень у поведінці окремих осіб, опису та класифікації виявлених «девіацій». Серед праць сучасників заслуговує на увагу позиція Т. З. Гарасиміва, згідно з якою доцільно розділяти «офіційно встановлені» норми та ті, що «фактично сформовані» [5, с. 25]. Отже, у межах вирішення питання впливу інформаційного суспільства на систему охорони правопорядку доцільно розглядати правомірну поведінку особи та характеристики окремих громадських місць, фіксацію правил поведінки у цих межах, адекватну поведінку суб'єктів охорони правопорядку, а девіантну поведінку розглядати у межах інформатизації боротьби зі злочинністю, як це зазначала С. А. Капітанська [6, с. 13].

З огляду на викладене, фізичне перебування особи в цих межах забезпечується правовою інформованістю особи та її складовою - обо. в'язком особи здійснювати збір та обробку достатньої кількості даних щодо чинних на певний час та у певному місці правил поведінки, а також проводити «юридичну кваліфікацію» власної поведінки - тлумачити ці правила на її користь. Правова інформованість забезпечує правильний вибір цілей і засобів їх досягнення, орієнтує на соціально корисні дії, дає правильні уявлення про можливі правові наслідки їх вчинення. Таким чином, цей режим слід позначати як режим охорони статичного правопорядку та визначати його необхідною умовою наявність і доступність детальної інформації щодо правил поведінки та загальної інформації стосовно меж окремого громадського місця. Відповідно, забезпечення наявності, доступності, актуальності, детальності, можливості персоналізації інформації щодо правил поведінки, а також формування та поширення загальної інформації щодо меж окремого громадського місця в умовах інформаційного суспільства стають функцією електронного урядування, безпосередньо спрямованою на розвиток охорони правопорядку.

Щодо іншої підсистеми (охорони динамічного правопорядку) доцільно здійснювати розгляд залежності охорони від поведінки особи або наявності законних інтересів особи загалом. Слід погодитися із С. А. Капітанською, що майже всі юридичні явища і процеси відображаються в поведінці колективних та індивідуальних суб'єктів у правовій сфері. Ця поведінка перебуває у прямій залежності від рівня їх правосвідомості, правової інформованості і правової культури [6, с. 13-14].

Поняття «поведінка» у його широкому розумінні може бути застосоване до об'єктів будь- якого рівня організації, у тому числі об'єктів живої природи будь-якого рівня їх організації.

За таких умов поняття «поведінка» слід визначати як сукупність будь-яких дій, спрямованих на підтримання власного існування будь-яким біологічним індивідом будь-якого рівня організації. При цьому у людини, як зазначав Б. Г. Юдін: «розрізняють вроджені (інстинктивні) та набуті форми поведінки... які відіграють роль регулятора та інструмента обрання можливого рішення» [7, с. 430]. Однак, ураховуючи зв'язок поведінки особи та стану правопорядку, більш обґрунтованим є виділення рівнів поведінки залежно від наявності певних ціннісних орієнтацій чи моральних установок у системі внутрішніх правил, якими керується об'єкт та, як наслідок, здійснення трансформації поведінки у предметну діяльність.

Категорія «діяльність» не тільки охоплює всю сукупність дій та заходів, а й підкреслює структурну стійкість, доцільність поведінки, наявність задуму, мети, системи завдань, формального набору способів їх реалізації. У свою чергу, шляхом розділення єдиного механізму реалізації загального задуму на складові елементи - окремі акти поведінки - можливо визначити ставлення особи до самої діяльності, її ефективність, емоційно-вольові та ціннісні орієнтації особи, її інтелектуальний рівень тощо.

Здійснюючи розгляд категорії «діяльність» у контексті значення поведінки особи в системі охорони правопорядку, слід звернути увагу на існування в суспільстві спеціалізованих видів діяльності, призначених безпосередньо для здійснення охорони правопорядку у формах, адекватних поведінці самої особи, зокрема тих, що були виділені М. О. Чуносовим [8]. При цьому він звертав увагу на те, що формування адекватної поведінки виявляється під час зміни збалансованості системи «людина - середовище», що призводить до розвитку стану психоемоційного напруження [8, с. 6], а сама адекватна поведінка, відповідно, виступає цілеспрямованою системою послідовно виконуваних дій, які спрямовані на усунення стану психологічної та фізичної загрози, що виникає у процесі виконання оперативно-службового завдання [8, с. 4]. Таким чином, можна припустити, що охорона динамічного правопорядку зумовлена «передбачуваністю» змін у системі «людина - середовище», їх впливу на поведінку особи, оцінку нею власних прав і законних інтересів, а також наявністю можливості, по-перше, розпізнавання ситуації як такої, що вимагає охоронних заходів, по-друге, появи потреби в адекватному реагуванні, по-третє, пошуку програми адекватних дій, по-четверте, прийняття рішення для її реалізації.

Рівень нормування поведінки залежить від її походження, а також важливості тих чи інших видів поведінки для інтересів регулятора (держави, суспільства, особи). При цьому слід підтримати поширену у вітчизняній правовій науці тезу, що у громадянському суспільстві люди реалізують свої потреби та інтереси в різних сферах приватного та суспільного життя на засадах свободи, незалежності і недоторканності [9, с. 54].

Конституція України (ст. 68) [10] не тільки закріпила принцип недоторканності особи, а й встановила межі правомірності поведінки особи, які можна позначати також як межі охорони правопорядку. Подібні за значенням принципи закріплені в нормах Цивільного кодексу України [11], інших галузевих нормативно- правових актів за винятком норм адміністративного та кримінального процесу. Також звернемо увагу на той факт, що хоча «будь-яка не заборонена поведінка може вважатися дозволеною», остання не може вважатися автоматично правомірною.

Поряд із цим ще раз слід наголосити на існуванні залежності поведінки від правової інформованості особи та її наслідку - праворозуміння. Зокрема, ще в радянській правовій науці існувала домінуюча точка зору з приводу правомірної поведінки, а більшість праць радянських юристів, присвячених аналізу походження та ознак правомірної поведінки, базувалася на нормативістській концепції праворозуміння, що, у свою чергу, виявилося у тлумаченні правомірної поведінки як суворої відповідності встановленим приписам В. В. Лазарєвим, П. М. Рабіновичем, О. Ф. Скакун, С. Д. Гусарєвим, А. Ю. Олійником та О. Л. Слюсаренко. При цьому слід також вказати на поступовий відхід від цієї концепції та пошук іншого тлумачення феномена правомірної поведінки.

Ураховуючи вищевикладене, охорона правопорядку в умовах інформаційного суспільства має зберегти як об'єкт охорони волю народу та інтереси всього суспільства, але відображати, по-перше, результати свідомого ставлення особи до своїх прав і обов'язків, яке виявляється за допомогою категорій «переміщення» та «відображення», по-друге, забезпечувати генерування пов'язаних з ними законних інтересів людини. У такому разі законодавство має надати характеристику правомірності поведінки особи шляхом закріплення форм (способів) її «переміщення» у суспільстві з огляду на доцільність самого переміщення, сприйняття нею інформації, що відображується, та корегування власної поведінки.

При цьому обов'язковою умовою охорони динамічного правопорядку стає здійснений у законний спосіб вихід особи за межі хоча б одного громадського місця, що потребує детальної регламентації саме цих меж, у тому числі й завдяки фіксації внутрішніх меж одного статичного громадського місця. Отже, необхідною умовою охорони динамічного правопорядку є наявність детальної інформації щодо меж громадського місця, у тому числі й внутрішніх, та загальної інформації щодо способу виходу за ці межі. Зауважимо, що мета переміщення може вважатися досягнутою, якщо особа припиняє використання означеного способу вже у межах іншого громадського місця, охорона якого може характеризуватися як статична. В іншому разі (особа продовжує використання означеного способу) охорона залишається динамічною незалежно від характеристик громадського місця та не має обмежень у просторі.

Таким чином, норми глави 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» Кодексу України про адміністративні правопорушення, розділу IX «Злочини проти громадської безпеки», розділу XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» Кримінального кодексу України слід визнати такими, що забезпечують охорону статичного правопорядку та притягнення до відповідальності за порушення окремих правил поведінки, а норми, що містять заборону окремих способів реалізації власних законних інтересів та віднесені до інших об'єктів захисту, - такими, що забезпечують охорону динамічного правопорядку. Відповідний розгляд змісту Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України дає змогу припустити можливість групування їх норм залежно від масштабу об'єкта на: правопорушення, що посягають на статичний правопорядок, як сукупність правил поведінки, які інформаційно забезпечені та підтримуються системою морально-виховних заборон (як треба (не треба) робити); правопорушення, що посягають на динамічний правопорядок, як сукупність кількісних характеристик (меж) поведінки особи, що інформаційно забезпечені та підтримуються системою державного примусу (до якого часу можна задовольняти власний інтерес); правопорушення, що посягають на динамічний правопорядок, як сукупність якісних характеристик (способів) поведінки особи, які інформаційно забезпечені та підтримуються системою державного примусу (в який спосіб неможливо задовольнити власний інтерес); правопорушення, що посягають на динамічний правопорядок, який інформаційно не забезпечений та спирається виключно на морально-виховні заборони чи державний примус.

Отже, на підставі викладеного зазначимо, що відповідно до широкого розуміння охорони правопорядку його система в умовах інформаційного суспільства має складатися з підсистем, які охоплюють весь обсяг суспільних відносин, що охороняються за допомогою норм адміністративного та кримінального законодавства. Відповідно система охорони правопорядку як елемент електронного урядування має складатися з підсистем охорони статичного правопорядку та охорони динамічного правопорядку. В умовах інформаційного суспільства цілісність обох підсистем зумовлена як законністю інтересу особи на потрапляння в межі певного інформаційного простору, який можна позначити як «інформаційний ареал» з межами громадського місця, так і законністю виходу особи за такі межі з подальшим закріпленням охорони такого інтересу в нормах адміністративного, кримінального чи цивільного законодавства.

Звернемо увагу, що поняття «інформаційний ареал» може бути сформоване з поняття «інформація» та поняття «ареал», яке у свою чергу походить від латинського area - площа, або ділянка. У сучасній науці поняття «ареал» використовується для позначення території поширення чого-небудь. Наука про області поширення чого-небудь (виду рослин, тварин та інше) отримала назву «ареалогія» [12, с. 39].

Повертаючись до питання масштабності охорони правопорядку як об'єкта правового регулювання, доцільно також звернути увагу на вимірність життєдіяльності людини. Так, життя окремої особи можна розділити на активну та пасивну частини, такі як, наприклад, «неспання» та «сон» (відпочинок). Кожну з цих фаз життя людини, у свою чергу, можна розділити за сталістю кола осіб, з якими ця особа вступає у відносини, на стале чи родинне коло, стабільне чи колективне, нестабільне чи випадкове тощо. Результатом здійсненого масштабування охорони правопорядку завжди є нагромадження спеціальних правил поведінки або визначення меж правомірної поведінки особи як інформаційного ресурсу людини. Зокрема, у практиці СРСР існувало таке нагромадження - «Правила соціалістичного співжиття» - сукупність соціальних норм, що регулюють поведінку членів соціалістичного суспільства та спрямовані на утворення громадського порядку, організованості та дисципліни. В широкому розумінні вони охоплювали усі соціальні норми соціалістичного суспільства: норми права, моралі, громадських організацій, звичаї. У вузькому розумінні до них зараховано ту групу норм, яка пов'язана з регулюванням, головним чином, суспільно-побутових відносин: вони включають певні норми моралі і так звані правила ввічливості, пристойності, що регулюють поведінку людей у громадських місцях, родині, побуті [12, с. 474].

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що, розглядаючи систему охорони правопорядку, яка в умовах інформаційного суспільства стає підсистемою електронного урядування, доцільно говорити про три базові виміри (інформаційні ареали) як рівні інформації про систему охорони правопорядку: 1) сім'я; 2) робоче місце; 3) переміщення між «сім'єю» та «робочим місцем», яке можна охарактеризувати як «вулиця».

інформаційний охорона правопорядок

Список використаних джерел

1. Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні: розпорядження Кабінету Міністрів України від 15.05.2013 № 386-р // Урядовий кур'єр. - 13.06.2013. - № 105.

2. Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування в Україні: розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.12.2010 № 2250-р // Офіційний вісник України. - 2010. - № 97. - Ст. 3443.

3. Об усилении ответственности за посягательство на жизнь, здоровье и достоинство работников милиции и народных дружинников: указ Президиума ВС СССР от 15.02.1962 ; по сост. на июль 2011 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.bestpravo.ru/sssr/gn-normy/i2p.htm.

4. Лившиц Р. З. Теория права: учеб. для студентов юрид. вузов / Р. З. Лившиц. - М.: Бек, 1994. - 208 с.

5. Гарасимів Т. З. Природні та соціальні детермінанти формування девіантної поведінки людини: філософсько-правовий вимір: автореф. дис.... д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Гарасимів Тарас Зеновійович. - Львів, 2010. - 37 с.

6. Капітанська С. А. Правомірна бездіяльність як форма правової поведінки: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Капітанська Сніжана Анатоліївна. - Київ, 2005. - 202 с.

7. Философский словарь / под ред. И. Т. Фролова. - М.: Республика, 2001. - 719 с.

8. Чуносов М. О. Формування адекватної поведінки працівниками ОВС у ризиконебезпечних ситуаціях виконання оперативно-службових завдань: автореф. дис.... канд. психол. наук: 19.00.06 / Чуносов Михайло Олександрович. - Харків, 2005. - 18 с.

9. Правознавство / [С. С. Демський, В. С. Ковальський, А. М. Колодій та ін.] ; за ред. В. В. Копєйчикова. - Київ: Юрінком Інтер, 2002. - 735 с.

10. Конституція України. - Київ: Преса України, 1997. - 80 с.

11. Цивільний кодекс України: закон України від 16.01.2001 № 435-IV [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

12. Большая Советская Энциклопедия: в 30 т. Т. 20. Плата - Проб / гл. ред. А. М. Прохоров. - М.: Совет. Энцикл., 1975. - 608 с.

Размещено на Allbest.ru