До питання про тлумачення принципу верховенства права

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання про тлумачення принципу верховенства права

Ю.А. Задорожний кандидат юридичних наук, доцент

кафедри теорії та історії держави і права юридичного

факультету Київської державної академії водного транспорту

імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного

Анотація

верховенство право конституційний судовий

У статті здійснено порівняльно-правовий аналіз змістовно-смислових характеристик принципу верховенства права, що містяться в актах тлумачення органу конституційної юрисдикції України та рішень Європейського суду з прав людини. Зроблено висновок про наявність різних підходів у розумінні судовими органами цього питання.

Ключові слова: принцип верховенства права, орган конституційної юрисдикції, Європейський суд з прав людини, акти тлумачення.

Аннотация

В статье осуществлен сравнительно-правовой анализ содержательносмысловых характеристик принципа верховенства права, которые содержатся в актах толкования органа конституционной юрисдикции Украины и решений Европейского суда по правам человека. Сделан вывод о наличии разных подходов в понимании судебными органами этого вопроса. Ключевые слова: принцип верховенства права, орган конституционной юрисдикции, Европейский суд по правам человека, акты толкования.

Annotation

In the article the comparative-legal analysis of semantic descriptions of principle of supremacy is carried out rights which are contained in the acts of interpretation of organ of constitutional jurisdiction of Ukraine and decisions of the European court on human rights. A conelusion is done about the presence of different approaches in understanding of this question judicial bodies.

Keywords: principle of supremacy of right, organ of constitutional jurisdiction, European court on human rights.

Виклад основного матеріалу

Принцип верховенства права є невід'ємною, а відтак обов'язковою ознакою правової держави. Саме такою позиціонує себе Україна, що вбачається зі змісту положень статті першої Конституції України. Проте, як показує практика, реалізація в Україні цього принципу стає останнім часом однією з найбільш нагальних проблем вітчизняної юриспруденції. Дійсно, засилля корупції в державному апараті, лобіювання законів у парламенті в інтересах конкретних олігархів, відсутність політичного монізму в питаннях національної, економічної, культурної єдності держави, функціонування тіньової економіки, казнокрадство, корумповані судові установи, системні політичні кризи в державі та низка інших чинників фактично унеможливлюють повноцінне утвердження принципу верховенства права в національній правовій системі.

У вітчизняній юриспруденції чимало наукових розвідок присвячені тим чи іншим аспектам принципу верховенства права, зокрема витокам його формування, співвідношенню принципів верховенства права і верховенства закону, категорії справедливості як базовому елементу цього принципу, гарантій його реалізації тощо. Теоретико-правовою основою нашого дослідження є праці та філософсько-правові погляди вітчизняних фахівців у галузі філософії, теорії держави і права, порівняльного правознавства: С. П. Головатого, О. В. Зайчука, М. І. Козюбри, О. Ф. Скакун, В. С. Нерсесянца, В. С. Марчука, Н. М. Оніщенко, П. М. Рабіновича, Ю. С. Шемшученка та ін.

Незважаючи на численну кількість наукових праць, предмет дослідження яких становить принцип верховенства права, нині питання змістовно-смислових характеристик принципу верховенства права залишається відкритим і таким, що потребує свого системного опрацювання. Теоретична необхідність дослідження принципу верховенства права зумовлена тим, що в національній юриспруденції цей інститут є досить новим, оскільки здобув беззаперечне нормативне визнання із прийняттям Конституції України: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ч. 1 ст. 8), проте Основний Закон держави не містить нормативного його визначення.

Відтак, мета цієї публікації зумовлена необхідністю дослідження на основі узагальненого аналізу актів тлумачення органів конституційної юрисдикції та рішень Європейського суду з прав людини змістовно-смислових характеристик принципу верховенства права, визначення його теоретичного змісту, що дозволить визначити раціональні шляхи його оптимального застосування в національній державотворчій системі.

Орган конституційної юрисдикції є єдиним органом державної влади, який наділений повноваженнями офіційно тлумачити Конституцію і Закони України (ч. 2 ст. 147 Конституції України). Термін «тлумачення» відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної ним в ухвалі від 31 березня 2010 р. № 15-у/2010, становить «діяльність компетентного органу державної влади щодо з'ясування і роз'яснення волі законодавця, матеріалізованої в нормі права (усвідомлення та роз'яснення смислу норм права з метою найбільш правильної їх реалізації)» [1].

Ґрунтовне засвоєння теоретичних положень щодо тлумачення юридичних норм, як стверджує П. М. Рабінович, становить одну з необхідних умов правильного застосування змісту таких норм як при їх вивченні, так і при правозастосуванні [2, с. 141]. Правозастосування полягає в індивідуалізації правових норм щодо конкретних суб'єктів і конкретних випадків, тобто в установленні фактичних обставин справи та підборі правових норм, які відповідають цим обставинам. Практика вказує, що необхідність тлумачення норм права здебільшого зумовлена неоднозначністю застосування норм права органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Важливо те, що завдяки тлумаченню незрозумілих і змістовно недосконалих норм права не тільки забезпечується єдність судової практики в державі, а й розкривається зміст низки правових понять і категорій, одним з яких є принцип верховенства права.

Тому відсутність нормативного визначення принципу верховенства права в національному законодавстві призвела до різного розуміння його змісту суб'єктами правовідносин, що зумовило неоднозначність судової практики. Це спонукало орган конституційної юрисдикції до предметного тлумачення змісту цієї правової категорії.

Конституційний Суд України вперше наблизився до розкриття змісту принципу верховенства права майже через вісім років свого існування. Так, у своєму Рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 він вказав, що верховенство права - це панування права в суспільстві, яке вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Верховенство права, за цим рішенням, «не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України» [3].

Зауважимо, що орган конституційної юрисдикції у цьому рішенні, сформулювавши узагальнене розуміння принципу верховенства права, не визначив основного переліку його змістовно-смислових характеристик, що, з одного боку, не пов'язувало наступні його рішення таким переліком, а з іншого - забезпечило можливість Суду сформулювати перелік таких складових у наступних своїх рішеннях у процесі вирішення численних різнопредметних питань, порушених суб'єктами права на конституційне подання і конституційне звернення.

На основі узагальненого аналізу рішень Конституційного Суду України спробуємо визначити систему змістовно-смислових характеристик цього принципу, що дозволить співставити отримані результати з правовою позицією Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з цього питання.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005 визначив невід'ємними елементами верховенства права принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правових норм. Суд справедливо вказав, що за межами цих складових унеможливлюється однакове застосування норм права, не виключається необмеженість їхнього трактування у правозастосовній практиці, що неминуче призводить до сваволі.

Водночас зі змісту наведеного рішення вбачається, що орган конституційної юрисдикції розуміє справедливість як одну з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права, виражених у рівному юридичному масштабі поведінки, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.

Наведена правова позиція Суду щодо розуміння ним поняття «справедливість» узгоджується із загальнотеоретичними вченнями та правовими позиціями, висловленими ще в епоху античності чи середньовіччя. Наприклад, англійський юрист Генрі Брактон у своїй праці «Про закони і звичаї Англії» (1236 р.) доводив: «Справедливість - це належне врегулювання (спірних) справ, коли для однакових випадків намагаються застосувати однакові права і всі рішення вирішуються на рівних засадах. Справедливість тут означає рівність і вона застосовується в різних справах» [4, с. 144-146]. Отже, запропоноване Г. Брактоном розуміння поняття «справедливість», яке фактично ґрунтується на ідеї рівності всіх перед законом, знайшло своє нормативне підтвердження і визнання в сучасній юриспруденції.

Проте орган конституційної юрисдикції в процесі тлумачення волі законодавця надав ширше розуміння поняття справедливості. Справедливе застосування норм права, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість.

Дискримінація відповідно до практики ЄСПЛ означає інакше ставлення, без об'єктивного і розумного виправдання, до осіб у схожих ситуаціях (Вілліс проти Сполученого Королівства, № 36042/97, § 48, ЄСПЛ 2002 IV; Окпіш проти Німеччини, № 59140/00, § 33, 25 жовтня 2005 р.). ЄСПЛ також визнав, що може вважатися дискримінаційною політика або загальні заходи, що спричиняють непропорційно шкідливий вплив на групу людей, навіть якщо ця група не була конкретним об'єктом дії (Х'ю Джордан проти Сполученого Королівства, №24746/94, § 154, 4 травня 2001 р.; Хугендійк проти Нідерландів (рішення), № 58461/00, 6 січня 2005 р.) [5, с. 404].

Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо касаційного оскарження та перегляду рішень судів, вказав: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)» (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003).

Таким чином, справедливість як базова змістовно-смислова характеристика принципу верховенства права означає істину та знаходить свій вияв у рівності всіх людей перед законом, отриманні кожним належного блага чи покарання. Діяти справедливо означає, що, піклуючись про задоволення своїх потреб та інтересів, людина (посадова особа) повинна враховувати, чи не принесуть її дії шкоди їй самій, іншим людям, суспільству, державі, природі, чи не завдадуть її вчинки негативного впливу в суспільстві, державі на міжнародному рівні тощо.

Іншим змістовно-смисловим елементом верховенства права є принцип правової визначеності. Так, у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання Суд вказав, що «здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом... Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісних характеристик (абз. 3 п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 р. № 8-рп/2005).

Змістовне тлумачення принципу правової визначеності міститься й у Рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 р. № 17-рп/2010, відповідно до якого принцип правової визначеності означає, що «обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинно базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки» (абз. 3 пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини) тощо.

Дотримання принципу правової визначеності, як доводить Конституційний Суд України, зумовлює право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (Рішення від 11 березня 2010 р. 8-рп/2010). Разом з тим Суд у справі про постійне користування земельними ділянками зауважив, що конституційний принцип правової держави вимагає від неї утримуватися від обмеження загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина (Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005).

Крім того, обмеження конституційних прав обвинуваченого, відповідно до правової позиції органу конституційної юрисдикції, повинно відповідати принципу пропорційності: інтереси забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки тощо можуть виправдати правові обмеження прав і свобод тільки в разі адекватності соціально обумовленим цілям. Таким чином, обмеження загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина має переслідувати недискримінаційну легітимну мету (Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2008 р. № 24-рп/2008).

Конституційний Суд України вважає, що суд загальної юрисдикції, керуючись законодавчими засадами призначення покарання, має враховувати всі обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом'якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину, і призначати покарання конкретній особі за конкретний злочин, максимально індивідуалізуючи покарання. Відсутність індивідуалізації покарання особи є порушенням конституційних положень щодо рівності громадян перед законом (Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004).

У процесі дослідження змістовно-смислових характеристик верховенства права необхідно розглянути питання щодо принципу законності. На наш погляд, правова позиція органу конституційної юрисдикції щодо визнання принципу законності складовою верховенства права є не чіткою і такою, що потребує аналізу.

Так, з одного боку, маємо правову позицію Суду про те, що продуковане ним «розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у т. ч. обмежувати свободу та рівність особи)» (абз. 1 пп. 4.1 п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004), натомість у справі про Регламент Верховної Ради України Суд, формулюючи свою правову позицію у системному зв'язку із запропонованим ним тлумаченням верховенства права, вказав: «У частині першій статті 92 Основного Закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин». Водночас орган конституційної юрисдикції у цьому рішенні доводить, що «діяльність її правотворчих і правозастосовчих органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів» (абз. 3 пп. 4.2. п. 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 квітня 2008 р. № 4-рп/2008). З наведеного вбачається, що лише «справедливі» закони є складовими принципу верховенства права. Така думка має сенс як з природно-правової, так і легістської позицій, проте питання водорозділу «справедливих» і «несправедливих» законів за великим рахунком залишається відкритим.

У вітчизняній юриспруденції побутує міркування про те, що поза нормами Конституції реалізація принципу верховенства права практично неможлива. Адже норми Конституції, створюючи першооснову для законодавчого регулювання відносин у різних сферах суспільного життя, об'єктивно потребують відповідності їм норм законів. Без них практична реалізація переважної більшості конституційних норм, незважаючи на їх пряму дію, значно ускладнюється. У зв'язку з цим, навряд чи можна назвати правовою державу, в конституції якої хоч формально і проголошений принцип верховенства права, натомість не створені відповідні законодавчі механізми його реалізації [5, с. 185].

З наведеного вбачається, що виокремлення органом конституційної юрисдикції України змістовно-смислових категорій принципу верховенства права є не остаточним, оскільки цей процес має перманентний характер і тенденцію до змістовного розширення, що здебільшого зумовлено специфікою предмета конституційних клопотань.

Разом з тим узагальнений порівняльно-правовий аналіз рішень Конституційного Суду України і ЄСПЛ в частині трактування ними змістовно-смислових характеристик принципу верховенства права дає підстави стверджувати про відсутність його моністичного тлумачення цими органами.

Так, П. М. Рабінович підкреслює різницю у трактуванні принципу верховенства права ЄСПЛ та органом конституційної юрисдикції України. Він доводить, що Конституційний Суд України дає не зовсім чітке і розмите визначення верховенства права - як панування права в суспільстві, натомість Євросуд виокремив більше десятка конкретних ознак, які характеризують принцип верховенства права [6, с. 92].

Ознаки, наведені ЄСПЛ, є такими: а) встановлення домінування, ключової ролі прав людини у діяльності держави; б) поширюваність пріоритетності цього принципу на діяльність усіх без винятку органів держави, включаючи, зокрема, й органи прокуратури; в) правова певність, визначеність становища людини у ситуації, в якій вона перебуває; г) неприпустимість затримання особи на невизначений і непередбачуваний термін, якщо воно не ґрунтується на законі чи судовому рішенні; ґ) обсяг будь-якого правового розсуду й спосіб його здійснення мають бути з достатньою ясністю визначені законом; д) наявність громадської довіри до судів як до гарантів справедливості; е) майже безвиняткова можливість доступу до суду; є) наявність судового контролю за втручанням виконавчих органів у права людини; ж) підпорядкованість судовому рішенню усіх органів держави; з) невтручання законодавчої влади у відправлення правосуддя; и) секулярність (світський характер) держави; і) забезпечення державою, у разі застосування смертельної зброї, швидкого й ефективного розслідування справи її органами [6, с. 94-95].

Згідно з Доповіддю Венеціанської Комісії від 25-26 березня 2011 р. принцип верховенства права містить: законність, правову визначеність, неприпустимість свавілля, забезпечення прав і свобод людини, доступ до правосуддя (justice) незалежним і безстороннім судом, рівність і недопущення дискримінації. Натомість М. Савчин додає, що «відповідно до прецедентного права ЄСПЛ принцип верховенства права містить такі положення: а) захист від свавілля; б) дотримання вимоги доступу до суду; в) правова визначеність (безпека); г) невтручання законодавчої влади у сферу правосуддя; ґ) обов'язковість судових рішень [7, с. 100].

З наведеного очевидним є те, що ЄСПЛ значно ширше розуміє цей принцип і виокремив значно більшу кількість не розмитих, а конкретних його змістовно-смислових характеристик, ніж орган конституційної юрисдикції України. Постає логічне питання: чим зумовлений такий стан справ? Відповідь на це питання спробував дати «екс-спікер» парламенту України В. М. Литвин. На його думку, проблема міститься в ефективності роботи та сфері поширення компетенції Конституційного Суду України. В. М. Литвин здійснив порівняльний аналіз продуктивності праці лише однієї третьої секції ЄСПЛ, в якій палата складається з семи суддів та органу конституційної юрисдикції України (у ньому діє три колегії, по шість суддів у кожній). Результати аналізу такі: «За 15 років Конституційний Суд України прийняв 252 рішення. Лише за один 2010 р. ця палата прийняла 350 рішень, а також 230 рішень прийнято комітетами цієї палати (а це ті ж самі судді, що і в палаті), разом - 580 рішень» [8, с. 100]. Результати праці цих судових органів говорять самі за себе. Отже, функціональна діяльність Конституційного Суду України потребує вдосконалення, про що беззаперечно свідчить хоча б статистика.

Підсумовуючи, зазначимо, що національна юриспруденція не виробила виключного переліку змістовно-смислових характеристик принципу верховенства права, проте вони є численними, зокрема цей принцип уособлює такі категорії, як справедливість, рівність всіх перед законом, неупередженість, повага до людини та її прав і свобод, передбачуваність та визначеність державної політики, співмірність тощо. Зважаючи на багатий міжнародний досвід змістовного наповнення принципу верховенства права, законодавець у процесі нормотворчої діяльності має звертатися до змісту цього принципу, задекларованого не тільки в рішеннях Конституційного Суду України, а й у документах ЄСПЛ.

Список використаної літератури

1. Ухвала Конституційного Суду України від 31 березня 2010 р. № 15-у/2010 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua.

2. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави: навч. посіб. К.: Атіка, 2001. 176 с.

3. Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua

4. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / Под ред. В. М. Корецкого. М.: Госиздат «Юрид. лит-ры», 1961. 951 с.

5. Європейський суд з прав людини. Судова практика / За заг. ред. В. Г. Буткевича. К.: Ред. журн. «Право України», 2011. Дод. до журн. «Право України». Вип. 2. «Право на життя»: у 3 кн. 2011. Кн. 1. 1164 с.

6. Рабінович П. М. Верховенство права в інтерпретації Страсбурзького суду та Конституційного Суду України / П. Рабінович // Вісник Конституційного Суду України. 2004.№ 5. С. 90-98.

7. Савчин М. Право на справедливий суд і конституційна юрисдикція: окремі аспекти згідно з синтетичною теорією конституції // Вісник Конституційного Суду України. 2013. № 2. С. 96-106.

8. Литвин В. М. Конституційне судочинство України в світлі захисту стандартів прав людини // Дод. до журн. «Право України». Вип. 2. «Право на життя»: у 3 кн. 2011. Кн. 1. С. 168-203.

Размещено на Allbest.ru