Однією з найважливіших проблем економічної науки з початку її існування була проблема взаємодії держави і приватних підприємницьких структур при здійсненні економічної діяльності. Усі економічні реформи в тому або іншому ступені були направлені або на посилення, або на послаблення ролі держави в регулюванні (регламентації) діяльності економічних агентів. Починаючи з теорії “невидимої руки ринку" Адама Сміта, яка виключає активне втручання держави в економіку, закінчуючи ідеями Д. Кейнса про необхідність державного регулювання, “нейтральної” держави президента США Гувера і “нового курсу" президента Ф. Рузвельта, “рейганоміки” з її “дерегулюванням" економіки, французького “діріжизму” і англійського “тетчерізму”, і нарешті, жорсткого централізованого управління економікою в СРСР і фашистській Німеччині, а також ідеями ліберальних реформ Л. Ерхарда і Е. Гайдаря.

Вищезазначені вчені ґрунтувалися на тому, що основним інструментом взаємодії державних і підприємницьких структур повинне бути регулювання процесу, що орієнтоване на забезпечення економічної стійкості країни. Це означає, що система державного регулювання покликана створити умови, що забезпечують стійкі позиції країни на світових ринках, а також забезпечують високий рівень якості життя народу; забезпечення, створення і підтримка сприятливих умов для досягнення глобальної мети за рахунок визначення найважливіших елементів (інститутів) системи державного регулювання; конкретизацію екзогенних і ендогенних умов. Ці цілі повинні бути підставою для вибору пріоритетів у виконанні функцій усіх гілок влади. Такими цілями, наприклад, можуть бути: захист соціально уразливих верств населення, антимонопольна діяльність, регламентація трудових відносин тощо. Наведені цілі залежно від змін екзогенних і ендогенних умов можуть змінюватися, проте сукупність задач протягом достатньо тривалого періоду повинна залишатися відносно стабільною.

Питання взаємодії державного та приватного секторів у системі державного управління розглядались у наукових працях таких учених: А. Сімак, Е. Маркузена, А. Маршалла, Й. Шумпетера, О. Алімова, О. Амоші, М. Бутка, В. Гейця, З. Герасимчук, О. Гранберга, С. Дорогунцова, С. Злупка, О. Кондрашова, Г. Кондрашова, В. Лексіна, А. Мазура, Г. Оніщука, В. Симоненка, М. Фащевського, А. Федорищевої, Л. Червової та ін.

Метою статті є обґрунтувати методологічні положення взаємодії державного та приватного секторів у системі державного управління України.

Останніми роками в країні активізувалася інституційно-правова діяльність, що направлена на розробку механізмів взаємодії державного та приватного сектора при реалізації крупних стратегічних проектів у формі державно-приватного партнерства.

Роль державну взаємодії полягає у визначенні стратегічних цілей розвитку соціально-економічної сфери. На рівні регіонів виникає ще одна важлива проблема - координація індикативних стратегічних планів взаємодіючих партнерів, одночасно розташованих на території декількох крупних економічних районів країни. Подібні стратегічні плани повинні стати однією з головних умов формування в економічних районах сприятливого підприємницького клімату для всіх суб'єктів господарювання, незалежно від розмірів і форм власності.

Гармонізація інтересів держави та інтересів підприємництва досягається тоді, коли набір стратегічних зон господарювання у сфері підприємництва кореспондується зі спектром задач, рішення яких передбачено в плані соціально - економічного розвитку регіону. Відтак, розробляючи економічну стратегію, необхідно визначити, обслуговування якого набору стратегічних зон господарювання сфери підприємництва дозволить найкращим чином використовувати наявний стратегічний потенціал, одержуючи при цьому податкові, кредитні і інші преференції. У цьому випадку доцільною формою державного впливу на економічну зацікавленість підприємницьких структур може стати система заходів м'яких бюджетних обмежень. Вона припускає такі форми: прямі субсидії підприємствам; непрямі субсидії у формі низьких фіксованих цін на продукцію і послуги природних монополій; пільги по податках, митним та іншим зборам державного і регіонального рівнів; пільгові кредити, надання гарантій по кредитах; прострочені платежі до бюджету, контрагентам, працівникам (що не призвели за собою санкцій у формі відкриття справи про банкрутство).

Як базовий варіант будемо використовувати термін “взаємодія державного та приватного секторів”. При цьому розуміється, що поряд з державними органами влади партнером можуть виступати і органи місцевого самоврядування. Вибір даного варіанту термінології обумовлений і тим, що саме це поняття все частіше використовується в сучасному економічному житті країни.

Взаємодія державного та приватного секторів дозволяє уникнути, з одного боку, недоліків прямого регулювання держави, а з іншою - “провалів ринку" [3]. Ключовий аргумент на підтримку приватно-державного партнерства полягає в тому, що і суспільний (державний), і приватний сектори мають власні унікальні характеристики і переваги, при об'єднанні яких створюється можливість більш ефективніше вирішувати поставлені соціально-економічні задачі і досягати кращих результатів саме в тих сферах, де особливо помітні “провали ринку" або неефективність державного управління - як правило, це соціальна сфера і створення інфраструктури.

У зв'язку з новизною такого явища, серед основних варіантів цього терміну можна виділити такі:

1. Взаємодія державного та приватного секторів - це інституційний і організаційний альянс між державою і бізнесом з метою реалізації національних і міжнародних, масштабних і локальних, але завщди суспільно-значущих проектів у широкому спектрі сфер діяльності: від розвитку стратегічно важливих галузей промисловості і НДДКР до забезпечення суспільних послуг. Кожен такий альянс є тимчасовим, оскільки створюється, як правило, на певний термін з метою здійснення конкретного проекту і припиняє своє існування після його реалізації. Економічний ефект для суспільства від партнерства держави і приватного сектора полягає в тому, що воно одержує якісніші товари і високий рівень обслуговування при скороченні витрат. Одночасно на бізнес перекладаються функції інвестування. Партнерство сприяє розвитку інститутів ринку, приватної власності та приватної ініціативи [4].

2. Взаємодія державного та приватного секторів - це форма взаємодії державних і приватних структур з метою надання суспільству найважливіших послуг або продукції. При цьому ключовою метою домовленості між ними є надання кінцевому споживачу послуг або продукції найефективнішим чином і за нижчою вартістю, ніж кожна з даних структур зможе надати самостійно [1].

3. Взаємодія державного та приватного секторів - це передача частини функцій, які традиційно виконувала держава компаніям приватного сектора. Розподіл обов'язків між державою і приватним капіталом може варіюватися від виконання недержавними компаніями функцій підрядчика до повної передачі окремих видів державної діяльності в приватні руки. При цьому держава перекладає частину ризиків на компанії приватного сектора, одночасно користуючись досвідом і творчими можливостями останнього. Додатковою перевагою такого партнерства для держави може бути скорочення потреб в бюджетному фінансуванні проектів. У свою чергу, приватні компанії одержують нових замовників і споживачів або навіть цілі ринки збуту, які більш стабільні у порівнянні з традиційними ринковими нішами [4].

4. Взаємодія державного та приватного секторів - це середньо - або довгострокова ділова співпраця між державним і приватним секторами, що передбачає розподіл ризиків і прибутку від результатів об'єднання знань, досвіду і фінансових ресурсів для досягнення намічених цілей економічної політики.

5. Взаємодія державного та приватного секторів - це сукупність форм середньо - і довгострокової взаємодії держави і бізнесу для вирішення суспільно значущих задач на взаємовигідних умовах [3].

6. Взаємодія державного та приватного секторів - це спільне підприємство між приватними і державними юридичними особами. Державна організація/ підприємство наймає приватну компанію для здійснення певних робіт, при цьому комерційні ризики розподіляються на тих же умовах, що і в спільному підприємстві [2].

Таким чином, взаємодія державного та приватного секторів, будучи одним з найпоширеніших термінів, не має офіційного розуміння і тлумачення в Україні. Кожен політик вкладає власне значення в це поняття. Немає і системного наукового дослідження даного явища.

Визначення, представлене Європейським банком реконструкції і розвитку, носить здебільшого юридичний характер, по суті, під ним розуміється виконання бізнесом довгострокового державного контракту, причому в основному у вигляді концесійних угод.

Відзначимо, що на відміну від Заходу, де приватно-державне партнерство використовується для залучення приватних інвестицій у крупні інфраструктурні проекти, для нашої країни ця модель вирішує не тільки економічну, але і політичну, а так само і соціальну задачу. Тому проста екстраполяція успішного західного досвіду неможлива без урахування української специфіки.

Під взаємодією державного та приватного секторів пропонується розуміти: середньостроковий і довгостроковий альянс між державним і приватним сектором у формі державного контракту, на основі розподілу вигід і ризиків між сторонами з метою реалізації суспільно важливих проектів і програм.

держава бізнес взаємодія державне управління

Відповідно до даної точки зору, мета взаємодії державного та приватного секторів полягає в тому, щоб, по-перше, знайти ефективний спосіб реалізації проектів і програм, які повинні забезпечити виконання соціальних функцій державою; по-друге, забезпечити створення більшої доданої вартості для збільшення обсягів надання суспільних послуг; по-третє, провести ефективну передачу приватному партнеру ризиків, пов'язаних з плануванням, будівництвом, інвестуванням і управлінням поточною діяльністю того або іншого об'єкту. Крім того, держава одержує вигоду від збільшення пов'язаних з проектом бюджетних доходів, а також від непрямих ефектів - пожвавлення кон'юнктури і зростання інвестиційної привабливості соціально-економічних проектів, збільшення податкових надходжень тощо.

Мета взаємодії державного та приватного секторів у соціально - економічному середовищі - знайти ефективний спосіб реалізації соціально - економічних проектів і програм, націлених на вирішення задач, які є прерогативою держави. Керуючий визначається на змагальній основі в ході конкурсу. Успіх реалізації такої взаємодії може бути ефективний тільки при дотриманні низки умов: за участю приватного партнера масштаби рішення соціально значущих задач повинні бути вище, ніж коли держава їх вирішувала б самостійно; участь приватного партнера дозволяє скоротити термін реалізації проекту або програми; користувачі продукції чи послуг прихильні до залучення приватного партнера; існує конкуренція між можливими приватними партнерами; відсутні нормативні або законодавчі заборони на залучення приватного партнера для забезпечення послуг або здійснення проекту в даній сфері; існує можливість оцінити результати діяльності; витрати на реалізацію проекту або програми можуть бути компенсовані за рахунок коштів, від реалізації продукту або через встановлення плати для споживачів; проект чи процес виконання певної роботи дозволяють активізувати інноваційний процес.

Задачами організації взаємодії державного та приватного секторів у соціально-економічній сфері є справедливий розподіл ризиків підприємства між приватною і державною структурами, спираючись на здатність кожної з них управляти ризиками; а також забезпечення для кожної сторони винагороди з урахуванням прийнятого ризику.

Узагальнюючи наукові розробки вітчизняних і зарубіжних учених, можна виділити такі характерні риси взаємодії державного та приватного секторів: забезпечення потреб суспільного сектора за рахунок реалізації проектів і програм, використовуючи або запозичуючи ресурси приватного сектора; підтримання державних повноважень і функцій в процесі реалізації соціально-економічні програми сумісно з приватним сектором; проекти, що організовані за принципом взаємодії двох або більш сторін працюють за для досягнення сумісних цілей.

Учасниками взаємодії державного та приватного секторів можуть бути: місцеві і державні органи влади, комерційні підприємства і некомерційні організації. Учасники взаємодії державного та приватного секторів розділяють повноваження і відповідальність.

Крім наведених особливостей взаємодія державного та приватного секторів володіє низкою специфічних рис, пов'язаних з участю в проекті держави, яка виступає як провідний партнер, що визначає рамкові умови партнерства.

До специфічних рис взаємодії державного та приватного секторів у країнах ЄС відносять: специфічні вимоги бюджетного обліку; необхідність особливого “бюджетного" мислення; різний правовий статус партнерів; детальне регулювання заборгованості державного сектора відповідно до критерій Маастрихтського договору; обмежена готовність держави ухвалювати рішення за проектом; формальні вимоги до процедури ухвалення рішень; різні правила і норми щодо державних замовлень і закупівель для проекту.

Основний принцип концепції взаємодії державного та приватного секторів полягає в тому, що держава визначає, в яких послугах і інфраструктурі вона має потребу, а приватні інвестори висувають пропозиції, які повинні найбільшою мірою відповідати вимогам держави.

Концепція взаємодії державного та приватного секторів, як правило, реалізується в такому порядку: розробка проекту, в рамках якого приватний сектор планує і частково управляє об'єктом інвестицій відповідно до завдань держави; фінансування інвестицій державою, зокрема у формі оплати послуг за використання інфраструктури; укладення довгострокового договору, зміст і структура якого досить різноманітна. Способи і терміни платежу, залежність від якості послуг і певних економічних подій. Розподіл поточних витрат може здійснюватися в договорах по-різному, відповідно цілей і результатів переговорів між партнерами; перехід об' єкта інвестицій після закінчення терміну договору в приватну або державну власність [1].

У рамках взаємодії державного та приватного секторів держава виконує важливу роль, з одного боку, найважливішого користувача послугами, що надаються в рамках проекту, а з іншою - суб'єкта, що встановлює рамкові умови його реалізації. Таким чином, приватно-державне партнерство розглядається як концепція, що дозволяє використовувати ресурси приватного сектора для розвитку інфраструктури, підвищити якість і збільшити обсяг суспільних послуг і позбавити державу від специфічних ризиків, пов'язаних з виконанням проектів.

Говорячи про розвиток взаємодії державного та приватного секторів, слід мати на увазі, що така співпраця може здійснюватися і здійснюється практично в різних видах або формах. Класифікаційними критеріями при їх систематизації виступає ступінь відповідальності, яку держава або приватний сектор беруть на себе за експлуатацію і технічне обслуговування, капітальні вкладення і поточне фінансування, комерційний ризик, а також тим, кому належать активи і тривалістю співпраці.

З економічної точки зору, договір концесії є видозміненим варіантом договору оренди з надмірним імперативним ухилом на захист державних інтересів, жорстко фіксуючи всі ризики на стороні концесіонера.

Слід зазначити, що навіть у тих випадках, коли приватний сектор бере на себе всі обов'язки з експлуатації і фінансуванню, як це відбувається на умовах концесії, виконує він ці обов'язки в рамках правової структури, яка створюється державою. Метою участі держави в створенні такої правової структури є захист споживачів від монопольного ціноутворення, забезпечення проходження санітарних і екологічних норм і застосування механізмів субсидування, які гарантували б доступ до послуг найбільш уразливої частини населення.

Дана класифікація заснована на виділенні особливостей процесу взаємодії і носить організаційний характер, визначаючи перелік дій, які держава передає на виконання підприємницьким структурам.

Форми пропонується розділяти на основі юридичних особливостей оформлення взаємодії державного та приватного секторів.

Державний контракт - це договір поставки товарів, робіт або послуг для забезпечення державних потреб, передбачених у витратах бюджету. Державний контракт складається органами державної влади або уповноваженим органом з фізичними і юридичними лицями.

Договір оренди - форма майнового договору, при якій державна власність передається в тимчасове володіння і користування або в тимчасове користування приватному сектору - орендарю за орендну платню. Наприклад, у сільському господарстві і добувних галузях оплачується тимчасове користування землею або надрами. Включає земельну ренту, амортизацію відсотка за користування матеріальними активами. Плоди, продукція і доходи, одержані орендарем у результаті використання орендованого майна відповідно до договору, є його власністю.

Державно-приватні підприємства є формою сумісного володіння бізнесом, при якій результати діяльності розподіляються між учасниками (держава - підприємництво) пропорційно їх частці в капіталі компанії.

Угода про розділ продукції (УРП) - спеціальний тип договору про організацію спільного підприємства. Звична угода про розділ продукції є договором, укладеним між компанією (підрядчиком) і державним підприємством, яке уповноважує підрядчика провести проектно-будівельні роботи і експлуатацію об'єкта в певних межах відповідно до умов угоди. Повноваження держави грунтуються або на володінні ліцензією, наданою відповідно до норм діючого законодавства.

Договір концесії - договір, на основі якого визначаються умови і порядок того, як концедент (держава) передає концесіонеру право на експлуатацію природних ресурсів, об'єктів інфраструктури, підприємств, устаткування. Концедент одержує винагороду у вигляді разових або періодичних платежів.

Література