Особисті немайнові права та обов’язки подружжя на українських землях у зводі законів Російської Імперії 1832 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський державний університет внутрішніх справ

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ЗВОДІ ЗАКОНІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ 1832 Р.

Ліпак Г.М.,

аспірант кафедри теорії та історії держави і права

Анотація

У статті охарактеризовано норми Зводу законів Російської імперії 1832 р., що регулювали шлюбно-сімейні відносини на українських землях у XIX -на початку XX ст. Проаналізовано ставлення науковців до законодавчого закріплення особистих немайнових прав та обов'язків подружжя. Розкрито сутність таких прав та обов'язків.

Ключові слова.: особисті немайнові права та обов'язки, подружжя, Звід законів Російської імперії 1832 р., українські землі.

В статье охарактеризованы нормы Свода законов Российской империи 1832 г., регулирующие брачно-семейные отношения на украинских землях в XIX - начале XX в. Проанализировано отношение ученых к законодательному закреплению личных неимущественных прав и обязанностей супругов. Раскрыта сущность таких прав и обязанностей.

Ключевые слова: личные неимущественные права и обязанности, супруги, Свод законов Российской империи 1832 г., украинские земли.

The article described the norms of the Laws of the Russian Empire in 1832, governing marriage and family relations in the Ukrainian lands in the XIX - early XX century. Scientists analyzed the attitude towards the legislative consolidation of moral rights and responsibilities of spouses. The essence of those rights and duties.

Key words: moral rights and duties of spouses, Code of Laws of the Russian Empire in 1832, the Ukrainian lands.

Відносини в українській сім'ї завжди були наповнені духовними та моральними елементами. Обов'язок поважити та турбуватися одне про одного є чи не найголовнішим у подружньому житті. Сучасні відносини, що виникають між молодими людьми, не завжди націлені на створення сім'ї, в якій би панували любов, довіра та турбота. Глобалізаційні процеси у суспільстві ведуть до знецінення первинної мети створення сім'ї, яка була закладена ще нашими предками, - повага подружжя одне до одного, збереження українських сімейних цінностей. Для того, щоб не допустити надлишок демократизації подружнього життя та негативних наслідків, які можуть виникнути на цьому підґрунті, сучасним науковцям та законодавцям необхідно звертатися до історичних джерел. Адже саме звідти варто черпати основи для зміцнення сімейних відносин та вдосконалення сімейного законодавства України. Аналіз історії дає можливість констатувати факт самобутності та унікальності сімейного права України, враховуючи помилки минулого будувати перспективи на майбутнє.

Окремі аспекти історії розвитку сімейного законодавства на українських землях спостерігаємо у працях таких дослідників, як К. Неволіна, К. Кавеліна, Г. Шершеневича С. Дністрянського, К. Победоносцева, А. Ткача, В. Кульчицького, Б. Тищика та інших. Науковий внесок у історію дослідження шлюбно-сімейних норм у законодавстві Російської імперії здійснили В. Макарчук, О. Клименко, О. Коросташов, І. Терлюк, В. Озель. Однак особисті немайнові права та обов'язки подружжя науковці окремо не досліджували.

Постановка завдання. Метою статті є визначення особливостей особистих немайнових прав та обов'язків подружжя у Зводі законів Російської імперії 1832 року (далі "Зводу"), котрі були чинними на українських землях у XIX ст.

Результати дослідження. В. Добровольський виділяв три етапи розвитку правового регулювання особистих відносин подружжя за часів Російської імперії: 1) правління Петра І, коли залишалася в силі повна покірність жінки чоловіку; 2) епоха правління Катерини II, коли "под. влиянием всеобщего смягчения нравов вносится в законодательство целый ряд сентенций нравственного свойства, долженствующих регулировать семейный быт"; 3) часи правління Миколи І, коли у чоловіка було відібране право жорстокого поводження з дружиною: "за истязания и увечья жены муж подвергается равному со всеми преследованию" [1, с. 28].

Останній етап був досить дискусійним, оскільки тогочасні російські цивілісти не підтримували спроби законодавця врегулювати особисті внутрішні сімейні відносини. Більшість із них стверджувала про неможливість законодавчого правового врегулювання особистих відносин у сім'ї. Так, К. Кавелін зазначав: "Те, що становить психологічну, внутрішню душевну сторону шлюбного союзу і шлюбних відносин, не підлягає законодавчим визначенням..." [2, с. 77]. Г. Шершеневич характеризував запровадження юридичних елементів в особисті відносини членів сім'ї як невдале та таке, що не досягає своєї мети [3, с. 406-407]. Д. Азаревич також дотримувався такої думки та з критикою засуджував спроби законодавця врегулювати деякі подружні відносини. На думку вченого, положення законодавства, відповідно до яких чоловік зобов'язаний любити свою дружину, а жінка - перебувати в любові до свого чоловіка (ст. 106-107 "Зводу"), є недоречними [4, с. 94]. Не відносив особисті відносини в сім'ї до предмета правового регулювання і В. Умов [5, с. 95]. Усі зазначені науковці вважали, що такі особисті відносини могли регулюватися лише моральними, звичаєвими і частково - релігійними нормами.

Одним з небагатьох, хто виступив на підтримку законодавчого регулювання особистих сімейних відносин, був Д. Мейєр. Зокрема, він зазначав доцільність впливу на такі відносини як канонічного права, так і державного права. Державне право, на думку Д. Мейєра, повинно регулювати відносини між батьками та дітьми. До предмета цивільного права він відносив лише майнові відносини членів сім'ї, інші ж сторони сімейних відносин, як зазначав науковець, слід розглядати у цивільно-правовому ракурсі тільки у разі потреби, для розуміння їх майнового аспекту [6, с. 406-409].

Критикуючи законодавчу ініціативу щодо регулювання виключно майнової сфери відносин у цивільному законодавстві, С.В. Пахман у 1883 році зазначив, що наука цивільного права не може задовольнятись лише одними майновими правами; особа та особисті права мають бути фундаментом цивільного права, оскільки без них немислимі всі інші цивільні інститути [7, с. 183]. Ця принципова теза, за словами З.В. Ромовської, безпосередньо стосується і сімейного права, бо походить з цивільного лона [8, с. 156]. подружжя немайновий шлюбний закон

Відділення Зводу законів Російської імперії 1832 р., що регулювало особисті немайнові права та обов'язки подружжя мало назву "Про особисті права подружжя" та включало лише вісім статей (ст. 100-108 "Зводу"),

Під час укладання шлюбу змінювався правовий статус подружжя - як чоловіка, так і дружини. Громадський статус дружини визначався статусом чоловіка. Законодавство закріплювало права спільного соціального статусу подружжя. Відповідно до ст. 100 чоловік передавав дружині права свого стану тільки у разі, якщо жінка походила з нижчого стану. У протилежному випадку, якщо жінка була вищого стану за чоловіка, вона не втрачала свого статусу, але чоловік не наділявся перевагами стану жінки [9, с. 11]. Зокрема, ст. 5 "Зводу законів про стани" проголошувала: "Чоловік вищого стану сповіщає право цього стану дружині, якщо тільки вона не з осіб, позбавлених за вироком суду усіх прав стану. Дружина не сповіщає свого стану ні чоловікові, ні дітям; вона сама зберігає повністю, або з деякими обмеженнями права вищого стану, якщо вони належали їй до заміжжя за походженням або набуті нею через шлюб" [9, с. 1-2].

Важливим принципом російського законодавства виступало те, що чоловік у подружжі надавав права свого стану дружині. Але цей сугубо становий принцип стосувався лише вищих та вільних станів [10, с. 126]. Беручи шлюб з кріпачкою, особисто вільна людина (якщо вона не належала до привілейованих станів - дворянства та духовенства) ставала також кріпаком. Але це становище змінилося вже у першій половині XIX ст., за часів Олександра І. Як вказує В.П. Глиняний у рукописі своєї дисертації: "Найдовше (до 1831 р.) збереглося правило про неповідомлення прав стану іноземця-чоловіка руської підданої - дружині, якщо військовополонений іноземець, знаходячись у Росії, одружився на руській підданій і потім був відпущений на свою батьківщину, то дружина не була з ним відпущена, хоча б у такому випадку належало розірвати самий шлюб" [11, с. 322].

Становий характер шлюбу на українських землях у складі Російської імперії обумовлював і зверхність чоловіка, і його право визначати місце мешкання подружжя, і підпорядкованість дружини.

"Дружина носить прізвище свого чоловіка", - так зазначалося у ст. 101 "Зводу". Це прізвище жінка не втрачала навіть тоді, коли чоловік позбавлявся прав свого стану [9, с. 11]. Оскільки законодавець не визначав долю прізвища жінки після розлучення з чоловіком, можна вважати, що це прізвище могло і надалі залишатися при ній.

Із сутності шлюбного союзу виникав обов'язок подружжя до спільного проживання: "1) строго заборонялися усілякі акти, що призводили до самовільного розлучення подружжя; 2) при переселенні, найманні на службу або зміни постійного місця проживання чоловіка з іншої причини, жінка повинна була слідувати за ним" (ст. 103 "Зводу") [9, с. 12].

Обов'язок спільного проживання, відповідно до норми закону, був взаємним, хоча, як правило, він застосовувався переважно для дружини. Внаслідок порушення цього обов'язку дружина не тільки не мала права залишати свого чоловіка назавжди, але навіть не повинна була самовільно відлучатися з дому чоловіка без його дозволу. Чоловік не був зобов'язаний слідувати за жінкою та жити разом із нею. В. Добровольський писав: "Чоловік може у будь-який час ухилитися від сумісного із жінкою життя, особистого примусу для прийняття у дім дружини практика не знає, єдиним наслідком відмови від сумісного проживання є лише обов'язок чоловіка видавати дружині певне утримання" [1, с. 174].

На думку Г. Шершеневича, такий обов'язок дружини був виключно моральним, але не юридичним. На практиці чоловік не міг примусити дружину спільно з ним проживати (за насильне утримання дружини передбачалася кримінальна відповідальність), і навіть тоді, коли на це було рішення суду. Г. Шершеневич наводив такі аргументи: "Відповідачка, що була об'єктом позову, приходила разом із судовим приставом у дім чоловіка; пристав робив на виконавчому листі напис, що рішення виконане та йшов, а слідом за ним йшла і відповідачка" [3, с. 433].

Обов'язок спільного проживання, на думку В.П. Глиняного, необхідно було розуміти не як безумовний, а лише як такий, що, коли не було законних засад для роздільного життя, кожен з подружжя мав право вимагати від іншого припинення такого життя. Зокрема, чоловік мав право вимагати, щоб дружина, яка живе окремо, повернулася до нього або слідувала б за ним при всякій зміні проживання, а дружина - щоб чоловік, який живе окремо, узяв її до себе. Вчений виявив, що подружжя могло жити окремо, і ніяка влада не спроможна була перевіряти (контролювати) цей факт, якщо на це є добра обопільна воля подружжя. Вони не мали лише права втілити їхню волю у формальний акт, що встановлював би "розірвання законного подружжя" і "самовільне розлучення їх", оскільки такі акти суперечили закону [11, с. 314-315].

Чоловік міг вимагати повернення жінки додому через поліцію [12, с. 122]. Одним із засобів обмеження жінки в самостійній, без волі чоловіка, зміні місця проживання, було встановлене законом обмеження в отриманні документів. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка, але така процедура не була врегульована законодавством, оскільки жоден із законодавчих актів не затверджував такий порядок. Якщо виникали певні непорозуміння щодо місця проживання подружжя - дружина повинна була підкоритися волі чоловіка. Російське законодавство надало можливість жінці самостійно отримати паспорт у кінці XIX ст. у разі: 1) якщо чоловік був безвісти відсутній або душевно хворий, то паспорт видавався за розпорядженням губернатора (закон від 18 липня 1897 р.); 2) селянським установам дозволялося видавати паспорти селянкам без дозволу чоловіка, якщо останній буде визнаний винним у жорстокому поводженні (закон від ЗО листопада 1899 р.) [З, с. 434].

Жінка мала право не слідувати за чоловіком, якщо останній не мав постійного місця проживання, а також, якщо сумісне проживання для одного з подружжя було нестерпним. За словами Н.С. Нижник, спільне життя могло бути визнане нестерпним, якщо мало місце жорстоке поводження з подружжям та дітьми, зловживання подружніми правами, а також непристойна поведінка одного з подружжя чи душевна хвороба, що супроводжувалася поведінкою, небезпечною для життя та здоров'я іншого подружжя та дітей [13, с. 139].

Спільне проживання подружжя закріплювалося не тільки у Зводі законів Російської імперії, але й було обов'язковим відповідно до українських звичаїв. Так, традиційно одним з найважливіших правил шлюбу було зобов'язання подружжя жити разом. Однак випадки самовільного залишення одного з подружжя траплялися досить часто. Зазвичай причини були різні: внаслідок сімейних сварок і неприємностей, розпусної поведінки та жорстокого поводження.

Чоловік повинен був "кохати свою дружину як своє власне тіло, жити з нею у злагоді, поважати, захищати, пробачати її вади і полегшувати її немочі" [14, с. 165]. "Він зобов'язаний доставляти жінці харчування та утримання згідно стану та змозі своїй" (ст. 106 "Зводу") [9, с. 12]. Критичне ставлення до формулювання сімейних обов'язків чоловіка висловив Ю. Гончаров. На його думку, відповідні норми "Зводу" є загальними моралізаторськими роздумами, де єдиним дійсно конкретним обов'язком чоловіка визначено необхідність годувати свою дружину [15, с. 113].

Дружина була зобов'язана: "Перебувати до чоловіка в любові, повазі і в необмеженій слухняності, надавати йому всяке догоджання і прихильність як господиня дому" (ст. 107 "Зводу") [9, с. 12]. Дружина, відповідно до цієї норми, на думку науковців, перебувала в нерівному, підлеглому становищі [16, с. 366]. Як зазначає О.Б. Онишко, відповідне правило відображало відбиток східних звичаїв, за якими дружина тривалий час була рабинею, а також вплив давнього римського права [17, с. 117]. Твердження про необмежену слухняність дружини піддавалися критиці М. Ковалевського, який писав, що вже за часів Петра І законодавство визнавало за жінкою право захищати свою особу від посягань з боку чоловіка [18, с. 113].

На нашу думку, необмежена слухняність дружини не була абсолютною та не могла однозначно трактуватися як повернення до середньовічних звичаїв. Обов'язки дружини щодо чоловіка були прямо передбачені законом, тому вони певним чином контролювали необмежену владу чоловіка. Також варто підкреслити, що сам чоловік був зобов'язаний жити з дружиною у злагоді, а дружина зобов'язана йому покорою, слухняністю не в усіх відносинах, а "як господиня дому". За звичаєвим правом, дружина так само зобов'язана була коритися чоловікові, поважати його та жити з ним у злагоді.

Надання юридичної сили зобов'язанню подружжя любити один одного, на думку М. Ковалевського, було наївним кроком законодавця. Саме тому, згідно з твердженням науковця, Звід законів Російської імперії не користувався великим авторитетом [18, с. 113]. У чинному сімейному законодавстві України особистим відносинам у шлюбі приділена особлива увага. За словами автора Сімейного кодексу України З.В. Ромовської, духовність у шлюбі - це своєрідна імунна система, яка забезпечує здатність шлюбу протистояти різноманітним агресіям проти нього [8, с. 153]. Українським законодавством закріплена низка особистих прав подружжя, які не були відомі Зводу законів Російської імперії. Так, сюди можна віднести право на материнство; право на батьківство; рівність чоловіка та жінки на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов праці та відпочинку; право на повагу до індивідуальності; право на особисту свободу; обов'язок турбуватися про сім'ю [19].

Висновки

Незважаючи на те, що Звід законів Російської імперії 1832 року містив лише декілька статей, що регулювали особисті немайнові права та обов'язки подружжя, сам факт законодавчого закріплення таких норм був позитивним кроком у розвитку шлюбно-сімейного законодавства. Значну увагу приділено становій приналежності подружжя, на цьому гуртувалося їхнє подальше співіснування, обсяг прав та обов'язків. З прийняттям Зводу законів Російської імперії 1832 року на українських землях відбулися позитивні зрушення у бік розширення особистих немайнових прав заміжньої жінки. У Зводі вже були відсутні такі категорії, як тілесні покарання дружини, що було характерно для попереднього законодавства, яке діяло на українських землях. Норми захищали дружину, а у випадку застосування до неї сили дозволяли покинути чоловіка після розлучення.

Список використаних джерел

1. Добровольский В.И. Брак и развод: очерк по русскому брачному праву / В.И. Добровольский. - СПб.: Тип. СПб. Т-ва Печат. и изд. дела "Труд", 1903. - 248 с.

2. Кавелин К. Очерк юридических отношений, возникающих из семейного союза / Константин Кавелин. - СПб., 1884. - 130 с.

3. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.) / Г.Ф. Шершеневич. - М. : Спарк, 1995. - 556 с.

4. История государства и права зарубежных стран: в II ч. Ч. III под ред. Н.А. Крашенниковой, О.А. Жидкова. - М. : Изд-во МГУ, 1991. - 336 с.

5. Сімейне право України: підручник / Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова [та ін.] ; за ред. В.І. Борисової, І.В. Жилінкової. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 264 с.

6. Мейер Д. Русское гражданское право. Чтения Д. Мейера, изданные по запискам слушателей / под ред. В.И. Выцина. - [изд. 8-е]. - СПб., 1902. - 676 с.

7. Пахман С.В. О значении личности в области гражданского права. Антологія української юридичної думки. Т. 6. Цивільне право // За ред. Ю.С. Шемшученка. - К., 2003.

8. Ромовська З.В. Українське сімейне право: підручник / З.В. Ромовська. - К. : Правова Єдність, 2009.-498 с.

9. Сводь законові Россійской имперіи. - Санкт-Петербургь, 1912. - Том X, часть 1. Сводь законові гражданскихь. - Кн. 1. О правах и обязанностях семейственных. - Издание 1900 г. - с. 1-33.

10. Нестерцова-Собакарь О.В. Правове становище жінки на українських землях у складі Російської імперії у другій половині XIX - на початку XX ст. : дис. ... канд. Наук: спец. 12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / О.В. Нестерцова-Собакарь - Харків, 2009. - 216 с.

11. Глиняний В.П. Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу: дис. на здобуття наук, ступеня докт. юрид. наук: спец. 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень І В.П. Глиняний. - Одеса: Одеська національна юрид. академія, 2002. - 434 с.

12. Кульчицький В.С. Історія держави і права України / В.С. Кульчицький, М.І. Настюк, Б.Й. Тищик. - Львів: Світ, 1996. -296 с.

13. Нижник Н.С. Правовое регулирование семейно-брачных отношений в русской истории / Н.С. Нижник - СПб. : Издательство Р. Асланова "Юридический центр Пресс", 2006. - 272 с.

14. Іванов В.М. Історія держави і права України: навч. посіб. / B.M. Іванов; [гол. ред. Н.М. Гайдук]. - К. : Атіка, 2003. - 416 с.

15. Гончаров Ю.М. Городская семья Сибири второй половины XIX - начала XX в. / Ю.М. Гончаров. - Барнаул: Изд-во АГУ, 2002. - 384 с.

16. Історія держави і права України: У 2 т. / [за ред. В.Я. Тація, А.И. Рогожина, В.Д. Гончаренка]. - К. : 1н Юре. - 2003. - Т. 1. - 656 с., Т. 2. - 580 с.

17. Онишко О.Б. Становлення і розвиток сімейного права Другої Речі Посполитої (1918-1939 рр.) : дис. ... канд. Наук: 12.00.01.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / О.Б. Онишко. - Львів, 2009. - 214 с.

18. Ковалевский М.М. Очерк происхождения и развития семьи и собственности: лекции, читанные в Стокгольмском университете: пер. с фр. / М.М. Ковалевский. - СПб.: Тип. Ю.Н. Эрлих, 1895. - 152 с.

19. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. № 2947-Ш [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2947-14.

Размещено на Allbest.ru