Щодо формування судової практики у справах про визнання правочинів недійсними

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

Кафедра правосуддя

ЩОДО ФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ У СПРАВАХ ПРО ВИЗНАННЯ ПРАВОЧИНІВ НЕДІЙСНИМИ

Жорнік М.О.,

здобувач

Анотація

В статті розглянуто особливості формування судової практики у справах про визнання правочинів недійсними за радянських часів та в період сьогодення; виокремлено визначаючі зміни у матеріальному праві, що вплинули на значимість судової практики з вказаної категорії справ.

Ключові, слова: судова практика, недійсна угода за ЦК УРСР, недійсний, нікчемний правочин.

В статье рассмотрены особенности формирования судебной практики по делам о признании сделок недействительными в советское время и в настоящее; выделены определяющие изменения в материальном праве, повлиявших на значимость судебной практики по указанной категории дел.

Ключевые слова: судебная практика, недействительный договор в ГК УССР, недействительная, ничтожная сделка.

In the article were considered the features of the formation of judicial practice in cases of recognition invaliditation of the deal in the Soviet era and during the present; singled defining changes in substantive law that influenced the jurisprudence of certain categories of cases.

Key words: jurisprudence, invaliditation of the deal in the Civil Code of the Ukrainian SSR, invalid, void deal.

Нинішня демократизація суспільства сприяла виникненню загального доступу до судових рішень з метою забезпечення їх прогнозованості та сприяння однакового застосування законодавства, в результаті чого рішення судів загальної юрисдикції підлягають обов'язковому опублікуванню в Єдиному державному реєстрі судових рішень відповідно до Закону України "Про доступ до судових рішень" № 3262-ІУвід 22.12.2005 року. І хоча законодавець не відносить рішення суду до джерел права, вони успішно використовуються практикуючими юристами для побудови своїх правових позицій. Крім того, варто відзначити, що і вітчизняними науковцями спостерігається поступове наділення рішень судів усіх рівнів ознаками, які характерні для джерел права [1, с. 17].

Постановка завдання. Метою статті є спроба дослідити формування судової практики у справах про визнання правочинів недійсними та зміни значення у її правозастосуванні.

Результати дослідження. У радянській судовій системі панувала непорушна аксіома, що судовою практикою є не окремі постанови й ухвали хоча б і найвищого судового органу країни, а лише керівні вказівки пленуму Верховного суду СРСР, які обов'язкові для нижчих судів і тому є джерелом права [2, с. 96]. Тож вищезгадана група справ вперше стала об'єктом суддівського вивчення, аналізу та узагальнення у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" [3].

Вивчаючи зміст даної постанови, привертає увагу відсутність вже звичного нам терміну "правочин", який використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х рр. та знову почав застосовуватися в новому Цивільному кодексі України (435-15). Альтернативою йому стала "угода", для визначення як односторонніх, так і дво- або багатосторонніх дій громадян і організацій, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Такий варіант, на нашу думку, є не дуже вдалим, оскільки тлумаченням терміну "угода" є взаємна домовленість про що-небудь [4], більше того, існуюча редакція Узагальнень Верховний Суду України від 24.11.2008 р., Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними [5] допускають вживання терміну "угода" у значенні домовленості між щонайменше двома сторонами.

Цивілістика

Тож сьогодні ми можемо оцінити незручність застосування судами УРСР терміну "угода", яким не є прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; пропозиція про продаж майна; публічна обіцянка винагороди за віднайдення загубленої речі; складення, зміну та скасування заповіту; прийняття спадщини і відмову від неї тощо та роз'яснення, стосовно особливостей визнання яких недійсними, ми не отримаємо у даній постанові. судовий правочин радянський

Тому не виключно, що одним із опосередкованих надбань судової практики стало запровадження терміну "правочин", який значно спростив процесуальний підхід до кола суспільних правовідносин та об'єднав в собі поняття домовленості двох або більше сторін та дію однієї сторони, що може бути представлена однією або кількома особами.

Характерною особливістю сьогоднішнього судочинства у справах про визнання правочинів недійсними є нормативно закріплений інститут нікчемності правочину, тобто коли недійсність право- чину не вимагає визнання його таким судом, оскільки остання вже встановлена законом - ст. 215 ЦКУ, п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними". Такий підхід умовно запобігає виникненню зайвих навантажень, економить час та суттєво полегшує роботу судів.

Праобразом нікчемності правочину у радянському судочинстві стала ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) [6], де було визначено, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей; словосполучення "недійсною є угода" у контексті ст. ст. 50, 51, 52, 54 ЦКУ РСР, на відміну від "угода... може бути визнана судом недійсною" в ст. ст. 53, 55, 56 ЦКУ РСР, вказує на правову неспроможність такої угоди. Втім цю диференціацію можна назвати умовною і такою, що не мала жодного процесуального значення під час розгляду справ.

Якщо практика господарських судів є точним індикаторів економіки, як зазначає Д. Притика [7; 12], то практику цивільного судочинства можна назвати відображенням суспільно-економічної ситуації, що панує в державі. Наочним прикладом цьому еч. 2п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", де, коментуючи норму про наслідки недійсності угод, укладених без дотримання письмової форми, ВСУ було акцентовано увагу судів на обов'язковому існуванні прямих вказівок у правовій нормі на те, що регулює даний вид угод. Проте закони, що одноосібно регламентували ряд цивільних правовідносин в радянському та пострадянському просторі, часто не містили прямих настанов про наслідки недійсності у разі недодержання письмової форми відповідних угод. Так, наприклад, в розділі IV ЦК УРСР "Авторське право", Законі СРСР № 1305-1 "Про власність" від 06.03.90 р., ЗУ № 697-ХІІ "Про власність" від 07.02.1991 р., ЗУ № 3687-ХІІ "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 р., які регулювали обіг майнових прав інтелектуальної власності, згадується лише умова щодо укладення таких договорів в письмовій формі. Подібним чином обстоїть справа із концесійними договірними відносинами, де у відповідному ЗУ № 997-XIV "Про концесії" від 16.07.1999 р. обумовлено, що концесійний договір може бути визнаний судом недійсним відповідно до цивільного законодавства.

Зрозумілим є те, що перед суддями постали нові завдання, пов'язані із аналізом наповнених новим змістом юридичних термінів у зв'язку із відсутнім досвідом їх застосування [8, с. 312], та згодом національне законодавство було приведене у відповідність шляхом запровадження нового ЦКУ із включення до нього відповідних статей - 1107, 1118 та підкріпленням їх Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" [9].

Із наведеного слід зробити висновок, що, незважаючи на прийняття законодавчих актів, поліпшуючих економіку країни, проблема процесуального врегулювання договірних відносин, на жаль, є другорядною, зокрема, у категорії справ про визнання угод недійсним питання залишалось невизначеним до 01.01.2004 р., що вочевидь не сприяло правильному вирішенню справ.

Не можемо не погодитись із М. Мазур щодо політичного забарвлення судової правотворчості в Радянському Союзі [10, с. 117]. Певний авторитаризм, який стояв на сторожі існуючого державного ладу, керував напрямком роботи всієї судової системи. Зокрема, п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 р. на підставі ст. 49 ЦК УСРС (недійсність угоди, укладеної з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства) відмічено необхідність визнавати угоду недійсною, незалежно від змісту позовних вимог, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що угода, на яку сторони посилаються в обгрунтуванні своїх цивільних прав і обов'язків, укладена з метою, що є завідомо суперечною інтересам держави і суспільства. Така позиція ВСУ зводила нанівець ст. 15-1 Цивільного процесуального кодексу України (1501-06) [11], де закріплено положення про межі судового розгляду. Діюча на сьогоднішній день редакція п. 5, п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. передбачає наявність вимоги про встановлення нікчемності правочину та відповідного спору для визнання правочину недійсним.

Одною із характеристик судової практики у справах про визнання правочинів недійсними є її постійний розвиток, адже саму правову природу судової правотворчості загалом почали досліджувати в 1940-1950-х рр., але нині під час розгляду згадуваної категорії справ задля забезпечення правильного і однакового застосування судами законодавства Верховним Судом України пропонується враховувати роз'яснення одразу двох настанов: Узагальнення ВСУ від 24.11.2008 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" та Постанову № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

Висновки

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 р. відповідала вимогам свого часу, але виникнення права приватної власності і нових договірних інститутів потребувало принципово інших підходів до розгляду справ. Головною перевагою на користь діючої судової практики стало ухвалення Закону № 3932-VI від 20.10.2011 р., яким було внесено доповнення до ст. 214 ЦПК щодо обов'язку судів враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення. Втім і в діючий нині Постанові ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. є певні недоліки: посилання на вже нечинні норми, наприклад, п. 28, який стосується питань, пов'язаних із спеціальною позовною давністю, направляє нас до ч. 3, ч. 4 ст. 258 ЦКУ, які були виключені на підставі Закону № 4176-VI від 20.12.2011 р. Така ситуація є неприпустимою, оскільки судова практика невпинно змінюється, а її актуальність повинна постійно підтримуватись шляхом співвідношення з діючим законодавством.

Тож сподіваємось, що подальше формування судової практики у справах про визнання правочинів недійсними відбуватиметься на принципах єдності, законності та своєчасності.

Список використаних джерел

1. Ісмайлов К. Судові рішення в системі джерел права України: теоретико-правовий аналіз II Наше право. - 2010. - № 3. - С.15-20.

2. Орловский П. Указ. тр. - С. 96-97.

3. Про судову практику в справах про визнання угод недійсними: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/v0003700-78?nreg=v0003700-78&find=l&text=%EF%F3%El%EB%B3%F7&x=0&y=0

4. Академічний тлумачний словник української мови (1970-1980) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sum.in.ua/.

5. Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення Верховний Суду України від 24.11.2008 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/n0003700-08.

6. Цивільний кодекс Української РСР [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/1540-06.

7. Притика Д. Захист економічних прав та інтересів суб'єктів господарської діяльності та держави - функція господарських судів України II Юридична практика. - 2009. - № 8. - С. 12-15.

8. Грабовська О. Провадження у справі до судового розгляду II Держава і право. - 2009. - №46.-С. 311-315.

9. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09?nreg=v0009700-09&find=l&text=%E4%E0%E2%ED& x=0&y=0#wll

10. Мазур М. Наукове обговорення проблем судової правотворчості у радянський період І М. Мазур II Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2009. - № 2 (88). - С. 111-117.

11. Цивільний процесуальний кодекс України № 1501-06 від 18.07.1963 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1501-06.

Размещено на Allbest.ru