Сторони договору постачання теплової енергії побутовому споживачу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сторони договору постачання теплової енергії побутовому споживачу

Відповідно до положення ст. 714 ЦК України [1] про договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, під суб'єктами договору теплопостачання прийнято розуміти теплопостачальну організацію (постачальник) і споживача (абонент). Однак ураховуючи той факт, що відносини, пов'язані з теплопостачанням споживачів, регулюються не тільки нормами ст. 714 ЦК України, а й нормами ст. 712, ст. 901 ЦК, а також іншими спеціальними нормами законів України («Про теплопостачання», «Про житлово-комунальні послуги»), слід зазначити, що питання про учасників договірних відносин щодо постачання теплової енергії вимагає більш детального розгляду.

Виявити та охарактеризувати сторони договору теплопостачання.

Постачання теплової енергії включає в себе цілий комплекс дій учасників правовідносин: вироблення теплової енергії генеруючими організаціями з подальшою передачею транспортуючій організації, яка передає тепло керуючим організаціям, які подають теплову енергію безпосередньо споживачеві. При цьому слід зазначити, що організації-учасники відносин з постачання теплової енергії побутовим споживачам поділяються не тільки за видом здійснюваних ними дій під час теплопостачання, а й за формою власності.

ЦК України у своїх положеннях не дає визначення поняттю постачальника теплової енергії (теплопостачальної організації), так само як не дає визначення поняттю покупця (споживача, абонента). З аналізу зазначених статей ЦК, а також законів України «Про теплопостачання» [2], «Про житлово-комунальні послуги» [3] можна зробити висновок, що продавцем (постачальником, виконавцем послуги) може бути особа, яка має спеціальний дозвіл (ліцензію) на виробництво й транспортування теплової енергії. Отже, при централізованому постачанні тепла постачальником теплової енергії може бути лише юридична особа, а споживачем (абонентом) може бути як фізична, так і юридична особа, що купує (споживає) теплову енергію від теплопостачальної організації через приєднану мережу. Відносини між ними оформляються на основі договору теплопостачання.

Договори постачання побутовим споживачам теплової енергії в силу специфіки її транспортування (поставки) до реформування житлового господарства укладалися між теплопостачальними підприємствами (організаціями) й житлово-експлуатаційними організаціями, які обслуговували житловий фонд. З огляду на те, що практично весь житловий фонд до здійснення приватизації житла в Україні аж до 1995 року належав державі (у тому числі й адміністративне житло), то житлово-експлуатаційні організації були уповноваженими власниками житлового фонду, виконуючи функцію наймодавця цих приміщень. Отже, відповідно до положень гл. 59 ЦК України, наймодавець зобов'язаний забезпечити належну експлуатацію житлового фонду (ст. 819 ЦК України), а значить, і надання за плату необхідних комунальних послуг, у тому числі й постачання теплової енергії.

Таким чином, очевидно, що житлово-експлуатаційні організації зобов'язані були забезпечити надання житлово-комунальних послуг, у тому числі й з теплопостачання для мешканців, здійснюючи закупівлю теплової енергії в теплопостачальних (генеруючих) організацій за договором поставки теплової енергії.

З прийняттям Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» [4] розпочалося роздержавлення житлового фонду через його приватизацію. Приватизація житлового фонду створила умови для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення значної кількості громадян до участі в утриманні й збереженні існуючого житлового фонду та формуванні ринкових відносин у житлово-комунальній сфері.

Передача у власність житлового фонду особам, які зареєстровані та які проживають в цьому житловому фонді, спричинила необхідність зміни порядку надання житлово-комунальних послуг, у тому числі й постачання теплової енергії.

Так, на відміну від радянського періоду, нині власник житла має сам вирішувати питання вибору порядку надання послуг постачання теплової енергії, а саме з використанням керуючої компанії чи іншого посередника або шляхом укладення прямого договору з теплопостачальною організацією.

Зміни порядку надання житлово-комунальних послуг викликали необхідність удосконалення чинного законодавства та прийняття низки спеціальних законів «Про житлово-комунальні послуги», «Про теплопостачання», які не тільки закріпили особливості надання послуг постачання теплової енергії, а й закріпили виконавців житлово-комунальної послуги. Так, ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» під виконавцем житлово-комунальної послуги закріпила суб'єкта господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору. Враховуючи специфічність надання послуг теплопостачання, ст. 1 Закону України «Про теплопостачання» вказує, що таким суб'єктом може бути тільки юридична особа.

Специфічність постачання тепловою енергією споживача включає в себе її вироблення, транспортування й надання сервісних послуг з обслуговування внутрішньобудинкових мереж та обладнання. У зв'язку з цим коло осіб-учасників договірних відносин із постачання теплової енергії досить широке, що суттєво впливає на порядок регулювання взаємовідносин між ними.

З метою недопущення виникнення проблемних питань під час визначення виконавця послуги державний комітет України з питань житлово-комунального господарства наказом затвердив Порядок визначення виконавця послуги з централізованого опалення. Так, відповідно до п. 4.1 наказу, виконавцем послуги централізованого теплопостачання може бути виробник теплової енергії, організація управління будинком, з яким підписаний договір. Споживачем, відповідно до положення ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», є фізична або юридична особа, яка здійснює користування тепловою енергією.

Житлово-експлуатаційна організація чи інша керуюча організація теплову енергію сама не споживає або споживає в обмежених обсягах для потреб обігріву приміщень, тому під споживачем теплової енергії в більшості випадків стали розуміти мешканців індивідуальних чи багатоквартирних будинків.

Ураховуючи, що постачання побутовому споживачеві теплової енергії вимагає наявності в нього внутрішньобудинкових мереж, які приєднуються безпосередньо до мереж теплопостачальної організації, виникає закономірне запитання, чи є споживачем фізична особа, що не має у власності внутрішньобудинкових теплових мереж.

Закони України «Про теплопостачання», «Житлово-комунальні послуги» визначають мешканця багатоквартирного чи індивідуального будинку як споживача тільки за умови наявності укладеного договору.

Залежно від порядку здійснення постачання теплової енергії споживачеві обирається вид договору, який опосередковує постачання йому теплової енергії. Так, під час розгляду постачання теплової енергії як виду послуги сторонами можна вважати, відповідно до ст. 901 ЦК України, виконавця-за - мовника; під час розгляду тепла як енергії сторонами договору виступатимуть постачальник-споживач (абонент).

У ст. 714 ЦК України поняття споживач і абонент представлені як синоніми. На підставі аналізу положення ст. 714 ЦК виникає питання, чи дійсно абонент завжди є споживачем. У законодавстві України не тільки не визначене поняття абонента, але й не визначено його правове становище. У зв'язку з цим на підставі аналізу положення ст. 714 ЦК України стає очевидним, що мережі споживача, абонента повинні бути приєднані до мереж теплопостачальної організації. Отже, всі, хто споживає енергію, є одночасно і споживачами, й абонентами. Тоді постає питання, як же слід розглядати керуючу компанію, чиї мережі підключені до мереж теплопостачальної організації, за умови, що сама керуюча організація теплову енергію не споживає, а якщо й споживає, то в незначній кількості для здійснення своїх основних функцій, опалювання місць загального користування.

Як випливає із Закону України «Про теплопостачання», поставка (подача) теплової енергії можлива за наявності теплових мереж та обладнання в споживача за умови укладення договору теплопостачання зі споживачем. Таким чином, Закон указує на те, що всі особи, які отримують теплову енергію, розглядаються як споживачі. Закон України «Про електроенергетику» в ст. 1 визначає споживачів як суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб, що використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж і купівлю [5]. Якщо розглядати теплопостачання як житлово-комунальну послугу, то Закону України «Про житлово-комунальні послуги» в ролі споживача закріплює фізичних або юридичних осіб, які отримують або мають намір отримувати житлово-комунальні послуги.

На підставі аналізу положень вищевказаних законів можна зробити висновок про наявність розбіжностей у питанні закріплення поняття суб'єкта правовідносин щодо постачання теплової енергії. Незрозумілим є й саме трактування положення Закону України «Про житлово-комунальні послуги», яке вказує, що в ролі споживача теплової енергії може виступати особа, яка має намір отримувати таку послугу: не ясно, по-перше, як має виражатися такий намір; по-друге, яким чином можна буде задовольнити такий намір особи, якщо в неї будуть відсутні внутрішньобудинкові теплові мережі та обладнання.

З огляду на те, що теплопостачання носить споживчий характер, положення Закону України «Про захист прав споживачів» під споживачем розуміє фізичну особу, яка купує й використовує теплову енергію для особистих потреб, не пов'язаних із підприємницькою діяльністю [6].

Закон України «Про теплопостачання» під споживачем розглядає всіх осіб, які отримують теплову енергію як для задоволення власних потреб, не пов'язаних із підприємництвом, так і для комерційних потреб.

Такий стан справ пов'язаний із тим, що в деяких випадках споживач (абонент) теплової енергії, уклавши договір теплопостачання з постачальником тепла або генеруючою компанією, залишаючись споживачем, сам теплову енергію не споживає. Дійсними споживачами теплової енергії виступають мешканці багатоквартирних будинків, балансоутримувачем яких є споживач (абонент), який перебуває в договірних відносинах із постачальником теплової енергії. У зв'язку з цим виникає закономірне запитання: ким же є мешканці багатоквартирних житлових будинків - споживачами чи субспоживачами?

Виходячи з положень законів України «Про теплопостачання» та «Про житлово-комунальні послуги» власники житлових приміщень, багатоквартирного будинку укладають договори опалення самостійно від свого імені.

На сьогодні, відповідно до положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги», надання житлово-комунальної послуги теплопостачання здійснюються комунальними підприємствами виробниками теплової енергії, які продають енергію керуючим організаціям багатоквартирних будинків, що мають у власності внутрішньобудинкові теплові мережі й обладнання. Отже, вони є споживачем і перебувають у договірних відносинах із постачальником теплової енергії, оскільки їх мережі та теплоприймальний пристрій приєднані до мереж теплопостачальної організації.

У зв'язку з цим необхідно з'ясувати, ким є особа, яка купує теплову енергію з наступним її перепродажем побутовому споживачеві-фізичній особі.

Так, К. Л. Осипчук дотримується думки, що покупцем (абонентом) за договором може бути як юридична особа, так і фізична особа [7]. Іншої позиції дотримується О. В. Блінкова, яка вважає, що за загальним правилом абонент є споживачем, оскільки зобов'язання енергопостачання носить споживчий характер: абонент зобов'язується використовувати енергію в певних цілях. Якщо ж енергія купується тільки з метою подальшого перепродажу, то такий договір уже кваліфікується як звичайна купівля-продаж [8].

Це питання має велике значення під час підписання сторонами договору, формування договірних умов, визначення порядку здійснення взаєморозрахунків за спожиту теплову енергію, установлення ціни на теплову енергію, а також визначення відповідача в судових спорах.

На практиці укладення договорів між теплопостачальними організаціями та побутовими споживачами формальні або здійснюються від випадку до випадку. Участь споживачів у формуванні умов договору теплопостачання не забезпечується, у зв'язку з чим тарифи на послуги теплопостачання визначаються різними схемами домовленості з органами місцевої адміністрації, а відповідальність фіксується в договорах теплопостачання між теплопостачальними підприємствами та керуючими організаціями.

У зв'язку з тим, що договір на постачання теплової енергії укладається керуючою організацією, яка практично не захищає інтереси кінцевого споживача, побутовий споживач опиняється фактично без прав, маючи при цьому достатню кількість обов'язків, а хто відповідатиме за якість і своєчасність надання послуг постачання теплової енергії, ремонт теплового обладнання та приладів, не зрозуміло. У цій ситуації звернення до суду практично не можливе, бо споживач не є стороною договору, а значить, звернення до суду з позовом, відповідно до ЦПК України, не можливе [9]. Скарга до органів місцевого самоврядування й адміністрацій не має належного ефекту, оскільки у відповідь на скаргу теплопостачальна організація дає відповідь, що не порушує договірні зобов'язання, а проблема виникла з вини керуючої організації. У свою чергу керуюча організація (ЖЕК, кооператив) відписуються, що вну - трішньобудинкові системи в порядку, а режими постачання тепловою енергією (температура й тиск) регулюється теплопостачальною організацією.

Вимоги п. 8 Правил підготовки теплових господарств до опалювального періоду переконують, що технічними можливостями з підготовки внутрішньобудинкових мереж та обладнання володіють лише самі теплопостачальні підприємства або спеціалізовані організації [10]. Внутрішньобудинкові мережі, як правило, належать не теплопостачальній організації, у зв'язку з чим укладання договору з кожним окремим мешканцем багатоквартирного будинку неправомірне, оскільки «житловий багатоквартирний будинок є єдиним об'єктом нерухомості, а отже, усе його інженерне обладнання, як правило, є елементами спільної часткової власності.

Отже, очевидно, що мешканці багатоквартирних будинків, які споживають теплову енергію, є субспоживачами теплової енергії, а не споживачами, оскільки в них відсутні у власності теплові мережі та теплоприймаючий пристрій, приєднаний до мереж теплопостачальної організації. У цьому випадку споживачем є керуюча організація, яка й перебуває в договірних відносинах із теплопостачальною організацією, тоді як мешканці багатоквартирного будинку повинні укладати договір із керуючою організацією.

З огляду на це теплопостачання споживачів можливе тільки через мережі керуючої організації. У теплопостачальної організації відсутня можливість установлення прямих договірних відносин із мешканцями багатоквартирних будинків без участі керуючої організації, у зв'язку з чим споживачем відпускаючої теплової енергії є керуюча організація. У свою чергу, керуюча організація виступає по відношенню до мешканців будинків виконавцем комунальних послуг. З цього випливає, що керуючі організації, не будучи виробником послуги з постачання теплової енергії, повинні укладати договори постачання теплової енергії від свого імені й за свій рахунок, при цьому мають гарантувати якість теплової енергії.

Отже, під час теплопостачання побутового споживача через керуючу компанію укладаються два договори. Перший - договір постачання теплової енергії, що укладається між керуючою організацією та теплопостачальною організацією для постачання теплової енергії. Другий - договір про надання послуг теплопостачання, що укладається між мешканцями багатоквартирних будинків і керуючою організацією.

Враховуючи положення ст. 714 ЦК України в частині наявності приєднаної системи в споживача (абонента) під час теплопостачання, можна виділити дві групи споживачів теплової енергії. Перша група - споживачі (абоненти), які володіють приєднаними мережами, отже, виступають стороною договору теплопостачання. Друга група - побутові споживачі (так звані субспоживачі (субабоненти)), які не володіють приєднаними системами, а отже, отримують теплову енергію в споживачів (абонентів), які володіють внутрішньобудинковими тепловими системами.

За такої ситуації абсолютно очевидна наявність проблем під час здійснення постачання тепловою енергією мешканців багатоквартирних будинків, оскільки загальні положення про договори купівлі-продажу та поставки в цьому разі не застосовні. У національному законодавстві не тільки відсутня структура договору постачання побутового споживача тепловою й іншими видами енергії, але й поняття субспоживача (субабонента).

За звичаєм ділового обороту, під субспоживачем (субабонентом) розуміється особа, яка отримує теплову та іншу енергію через мережі споживача (абонента), мережі якого приєднані безпосередньо до мереж енергопостачальної організації. Відповідно до Законів України «Про теплопостачання», «Про житлово-комунальні послуги», споживач теплової енергії повинен тримати в технічно справному стані теплові мережі, прилади та обладнання, з чого випливає, що теплові мережі та обладнання повинні знаходитися в споживача (абонента) на правах власності, а в субспоживача (субабонента) мережі, як правило, відсутні або знаходяться на правах оренди.

У юридичній конструкції договору постачання енергетичними й іншими ресурсами через приєднану мережу теплопостачальна організація є постачальником (виконавцем), а під споживачем (абонентом) прийнято розуміти юридичну, фізичну особу - власника внутрішньобудинкових теплових мереж. Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок, що субспоживачеві (субабонентові) загрожують проблеми, які зумовлені специфікою правових відносин між постачальником і споживачем (абонентом) і які здатні створити небезпеку ненадійності постачання тепловою енергією більшості споживачів теплової енергії.

Під час здійснення постачання субспоживача (субабонента) тепловою енергією через керуючу компанію (споживача, користувача) теплова енергія як товар у більшості випадків доходить від постачальника зі зміненими характеристиками, тоді як споживач (абонент) отримує їх у параметрах, близьких до нормативних показників. Крім того, слід зазначити, що під час здійснення поставок теплової енергії кінцевому споживачеві (субабонентові) керуюча компанія може відмовити в приєднанні до її мереж або постачанні теплом з огляду на те, що ці відносини не завжди є публічними, а отже, не накладають певних зобов'язань на керуючу компанію зі здійснення постачання теплової енергії. До того ж ЦК України не містить спеціальних норм, які зобов'язують споживача (абонента) здійснити подачу теплової чи іншого виду енергії в обов'язковому порядку. Як правило, це обов'язок постачальника теплової енергії, тоді як для споживача (абонента), яким є керуюча компанія - право. Отже, споживач (абонент) - власник внутрішньобудинкових теплових мереж може відмовитися від передачі теплової енергії. На практиці він часто так і робить, мотивуючи це тим, що ця діяльність не є для нього основною й не носить публічного характеру.

На наш погляд, відмова споживачем (абонентом) від здійснення подачі теплової енергії субспоживачам (субабонентам) може бути обгрунтована такими причинами: по-перше, в окремих випадках необхідністю вкладення коштів у підтримку мереж у технічно справному стані, які компенсувати за рахунок збільшення вартості послуг теплопостачання неможливо ніяк; по-друге, для здійснення робіт з підтримки мереж у технічно справному стані необхідно постійно мати навчений персонал, що також потребує коштів. По-третє, якщо споживач (абонент) (керуюча компанія) підпише з субспоживачем (субабонентом) договір постачання теплової енергіє! від свого імені, то у нього виникає ряд технічних і правових проблем. За своєю природою такий договір може бути прирівняний до договору постачання теплової енергії, відповідно, з чим споживач (абонент) фактично стає теплопостачальною організацією. А враховуючи положення ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [11], передача теплової енергії, прийнятої від теплогенеруючої організації, споживачем (абонентом) до субспоживача (субабонента) підлягає ліцензуванню, відповідно, постає питання про ліцензування діяльності з передачі теплової енергії.

Таким чином, процес передачі теплової енергії від споживача (абонента) до субспоживача (субабонента), так само як і його правове оформлення, потребує витрат, а у зв'язку з відсутністю правових норм, що регулюють ці питання, процес оформлення відносин відбувається складніше. Зважаючи на те, що споживач (абонент) не виступає теплопостачальною організацією, положення ст. 633 ЦК України в частині укладення договору з кожним, хто до нього звернеться, на нього не поширюється. Примусити споживача (абонента) до вступу в договірні відносини із субспоживачем (субабонентом) немає можливості, хоча останнім часом тенденція до примусу укласти договір (з боку органів державної влади) спостерігається.

У зв'язку з цим необхідно знайти такий вихід із ситуації, який би забезпечив правову сторону цього виду правовідносин, а також компенсацію фактичних витрат споживачеві (абоненту), пов'язаних із передачею теплової енергії, що, в свою чергу, забезпечить безперебійну передачу мешканцям багатоквартирних будинків тепла.

На сьогодні у зв'язку з реформуванням житлово-комунальної сфери існує думка, що в правовідносинах із постачання теплової енергії беруть участь не дві сторони, як це було в СРСР, а три суб'єкти, а іноді й чотири - теплогенеруюча організація, теплотранспортуюча організація, власник внутрішньобудинкових теплових мереж і споживач. Незважаючи на таку кількість, за якістю вони є однотипними: усі вони відносяться саме до суб'єктів постачання теплової енергії, а не є сторонами договору постачання теплової енергії.

Правове становище теплотранспортуючої організації (власника магістральних теплових мереж) обумовлене тим, що магістральна мережа, яка передає теплову енергію, є монопольною. Конкуренція в цій сфері навряд чи можлива, оскільки це означало б будівництво паралельних систем теплопостачання між одними й тими ж пунктами.

На сьогодні існує декілька думок щодо правового становища власника магістральних теплових мереж під час укладення ним договору щодо постачання теплової енергії чи надання мережі в оренду.

Перша базується на тому, що між теплопостачальною організацією, власником магістральних теплових мереж і споживачем (абонентом) має укладатися тристоронній договір. Він повинен регулювати взаємовідносини між зазначеними суб'єктами з приводу передачі теплової енергії до межі розподільного вузла внутрішньобудинкових теплових мереж. Водночас сам договір подачі теплової енергії у квартири багатоповерхового будинку повинен укладатися між власником внутрішньобудинкових теплових мереж (споживачем, абонентом) і власником квартири (субспоживачем, субабонентом).

Інша точка зору заснована на тому, що відносини між теплопостачальною організацією та споживачем (абонентом) опосередковуються договором купівлі-продажу теплової енергії, а з власником теплових мереж споживач (абонент) повинен укладати договір на надання послуг з передачі теплової енергії. При такому вирішенні питання постає проблема ціноутворення, оскільки (споживач, абонент) керуюча організація, уклавши два договори: на купівлю-продаж теплової енергії та договір на надання послуг із транспортування тепла, несе фактичні витрати набагато більші, ніж встановлені тарифи на надання послуг теплопостачання населенню. У зв'язку з цим виникає необхідність здійснення компенсації різниці між фактичною вартістю надання послуг теплопостачання та встановленою державними органами. Для вирішення цього питання потрібно або 1) включити додатково до вартості послуг постачання теплової енергії плату за утримання внутришньобудінкових мереж та обладнання, яке знаходиться на правах співвласності в мешканців будинку, причому сплату цих коштів можна врахувати до квартирної плати або окремою статтею, або 2) тимчасово передати внутришньобудінкові мережі та обладнання керуючій організації в оренду, на підставі чого ця організація підтримуватиме мережі в належному стані й отримуватиме певні кошти від мешканців будинку.

Функції власника магістральних теплових мереж, так само як і внутрішньобудинкових теплових мереж, і в першому, і в другому випадках зведені до підтримання теплових мереж у робочому стані, їх експлуатації відповідно до вимог технічних норм і норм безпеки. Тільки за умови виконання цих вимог можливо здійснювати постачання теплової енергії споживачам, у тому числі й побутовим.

Процес виробництва та передачі теплової енергії технологічно взаємозалежний, що, на наш погляд, і зумовлює необхідність чіткої взаємодії всіх учасників цих правовідносин. Регулятором цих відносин повинен виступити укладений багатосторонній договір, у якому теплопостачальна організація, керуюча організація (споживач, абонент) та побутовий споживач (субабонент) виступали б як повноправні сторони договору з можливістю відстоювати свої інтереси під час формуванні умов договору теплопостачання.

Як указувалося вище, процес постачання побутовому споживачу теплової енергії юридично можна оформити у два етапи: На першому етапі має бути укладений договір постачання теплової енергії між теплопостачальною організацією та керуючою компанією (вона ж в цьому разі споживач (абонент)); на другому етапі відбувається укладання договору з надання послуг керуючою організацією (виконавець послуг) з передачі теплової енергії за допомогою використання належних їй внутріш - ньоквартальних теплових мереж. При цьому, враховуючи взаємозв'язок процесу постачання тепловою енергією побутового споживача, слід пам'ятати, що ці етапи не можна розглядати як самостійні, оскільки вони виступають лише складовими частинами договору постачання теплової енергії, спрямованого на регулювання єдиного процесу - постачання тепловою енергією побутового споживача.

На жаль, юридичне оформлення відносин процесу постачання побутового споживача тепловою енергією з поділом на етапи не вирішить проблеми відносин сторін у договорі, оскільки побутовий споживач не володіє теплоприймальними системами і, як і раніше, залишається субабонентом у договорі постачання тепловою енергією, а тому залишається залежними від своїх керуючих організацій (житлово-експлуатаційної організації, кооперативи), які в системі теплопостачання, як і раніше, є споживачами (абонентами). Таким чином, де-факто, постачання побутовому споживачеві теплової енергії здійснюється на підставі договору з надання житлово-комунальних послуг. Це пов'язано передусім із тим, що Закон України «Про житлово-комунальні послуги» розглядає постачання мешканців багатоквартирних будинків теплом як житлово-комунальну послугу, отже, договір, який опосередковує теплопостачання побутового споживача, розглядається як договір із надання житлово-комунальних послуг. Варто при цьому відзначити, що ані Закон «Про житлово-комунальні послуги» не закріпив особливості укладання такого договору та формування його змісту, ані ЦК України не закріпив такий вид договору, як договір надання житлово-комунальних послуг. Це, на нашу думку, вносить певні незручності під час оформлення взаємовідносин із приводу постачання теплової енергії. Застосування ж під час укладання договору надання житлово-комунальних послуг загальних положень гл. 63 ЦК України про договір надання послуг не в достатньої мірі врегульовує відносини з постачання теплової енергії.

Виникають певні суперечності й з огляду на той факт, що Закон України «Про житлово-комунальні послуги», положення гл. 63 ЦК України не поділяють відносини з надання житлово-комунальних послуг залежно від того, хто виступає в ролі споживача - юридична особа, що споживає теплову енергію для комерційної діяльності, чи фізична особа, яка споживає теплову енергію для побутових потреб. Так, відносини з постачання теплової енергії для виробничих потреб оформлюються договором постачання й розглядаються як майнові, у яких відбувається передача майнових прав, а теплова енергія виступає як об'єкт речових прав. У той час як відносини з постачання теплової енергії для забезпечення власних потреб побутового споживача відносять до числа житлово-комунальних послуг, а відповідно в цьому разі теплова енергія виступає як об'єкт зобов'язальних прав.

По-перше, у правовідносинах із теплопостачання технологічно взаємопов'язані різні суб'єкти підприємництва, що здійснюють постачання теплової енергії, та споживачі, а отже, коло учасників цих правовідносин досить широке: теплогенеруюча компанія, теплотранспортуюча компанія, керуюча компанія (споживач, абонент) і субспоживач (субабонент). У той час як сторонами договору постачання тепловою енергією побутового споживача можуть виступати теплопостачальна організація (якою, відповідно до Закону України «Про теплопостачання», може виступати будь-яка комерційна організація) й споживач (при прямих договорах). Під час теплопостачання побутового споживача через керуючу компанію сторонами виступають керуюча компанія (ЖЕУ, кооператив) і побутовий споживач - фізична особа.

По-друге, з метою забезпечення чіткого розмежування балансу прав і обов'язків необхідно законодавчо закріпити поняття абонент і субабонент. Для цього, на нашу думку, треба внести в Закон України «Про теплопостачання» відповідні зміни та закріпити в ст. 1 Закону поняття абонента та субабонента. Так, під поняттям «абонент» розуміється особа, яка отримує теплову енергію безпосередньо від теплової організації, чиї теплові мережі приєднані до магістральних мереж теплової організації, а «субабонент» - особа, яка отримує теплову енергію через енергоустановки або теплові мережі «абонента».

Під час теплопостачання мешканцям багатоквартирних будинків, які не мають технічних пристроїв, регулювання цих відносин здійснюється за допомогою укладання двох договорів: договору постачання тепловою енергією, що укладається між теплопостачальною організацією й споживачем (абонентом), яким є будь-яка керуюча компанія, і договору з надання комунальних послуг, який укладається між мешканцями багатоквартирного будинку (субспоживачами, субабонентами) і керуючою компанією.

Список використаних джерел

споживач договір право тепловий

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-IVII Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №40-44. - Ст. 356.

2. Про теплопостачання: Закон України від 2 черв. 2005 р. №2633-IV II Відомості Верховної Ради України. - 2005. - №28. - Ст. 373.

3. Про житлово-комунальні послуги: Закон України від 26 черв. 2004 р. №1875-IVII Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №47. - Ст. 514.

4. Про приватизацію державного житлового фонду: Закон України від 19 черв. 1992 р. №2482 - XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №36. - Ст. 524.

5. Про електроенергетику: Закон України від 16 жовт. 1997 р. №575/97 II Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №1. - Ст. 1.

6. Про захист прав споживачів: Закон України від 12 трав. 1991 р. №1023-ХІІII Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - №ЗО. - Ст. 379.

7. Осипчук Е. Л. Договор энергоснабжения в свете нового законодательства об электроэнергетике І Е. Л. Осипчук II Правовые аспекты энергетики. - 2004. - №1. - С. 44-45.

8. Блинкова Е. В. Потребитель или абонент? (Проблемы определения ответчика в судебных спорах по обязательствам энергоснабжения) IЕ. В. БлинковаII Российский судья. - М.: Юрист. -2005. - №7. - С. 33-35.

9. Про затвердження Правил підготовки теплових господарств до опалювального періоду: Наказ Мінпаливенерго України, Мінжитлокомунгосп від 10 груд. 2008 р. №620/378 II Офіційний вісник України - 2009. - №2. - Ст. 64.

10. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 черв. 2000 №1775-ІІІII Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №36. - Ст. 299.

Размещено на Allbest.ru