Мета, умови та мотиви затримання уповноваженою службовою особою

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія внутрішніх справ

Мета, умови та мотиви затримання уповноваженою службовою особою

Шульга О.В.

Як відомо, однією з основних рис і засад правової держави є верховенство права, недопустимість свавілля й беззаконня у відносинах між державою та її громадянами, а також застосування державного примусу виключно в необхідних та обґрунтованих випадках із метою захисту інтересів суспільства й громадян.

У сфері кримінального провадження застосування примусових заходів обумовлюється необхідністю ефективного виконання його завдань, зокрема, щодо захисту особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень, охорони прав, свобод і законних інтересів його учасників, забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування та судового розгляду. Серед усіх примусових заходів, зокрема й заходів забезпечення кримінального провадження, слід виділити затримання уповноваженою службовою особою як захід, який обмежує конституційне право особи на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України). Крім обмеження права на свободу й особисту недоторканність застосування затримання обмежує також інші права особи, ставить під сумнів її честь і репутацію, спричиняє моральні страждання у випадках його незаконного та необгрунтованого застосування.

Набрання 20 листопада 2012 р. чинності Кримінальним процесуальним кодексом (далі - КПК) України внесло певні зміни до правового регулювання інституту затримання, однак не всі вони сприяють однозначній та ефективній практиці його застосування. У практичних працівників зазвичай відсутнє чітке уявлення про цілі, мотиви й умови затримання уповноваженою службовою особою, наявні труднощі в тлумаченні підстав такого затримання, правильному обчисленні строків тощо. Усе це стає причиною допущених помилок, а відповідно, тягне за собою порушення прав, свобод і законних інтересів осіб.

Визнання ж міжнародних стандартів у галузі прав людини, необхідність реалізації принципу верховенства права з урахуванням практики Європейського суду з прав людини вимагають пошуку нових підходів до оптимізації форм кримінального провадження, створення додаткових гарантій недоторканності прав особи під час застосування примусових заходів. Тому розробка проблемних питань правового регулювання та практичного застосування затримання уповноваженою службовою особою була й залишається одним з актуальних напрямків теорії кримінального процесу.

Питання, пов'язані із затриманням підозрюваного, були предметом дослідження багатьох вітчизняних і зарубіжних учених. Загальній характеристиці цього заходу кримінального процесуального примусу та окремим аспектам його застосування присвячені праці Ю.П. Аленіна, О.І. Білоусо- ва, А.Ф. Волобуєва, Ю.М. Грошевого, А.П. Гуляєва, І.М. Гуткіна, А.Я. Дубинського, 3.3. Зінатуліна, Л.М. Карнєєвої, В.М. Корнукова, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, В.Т. Маляренка, О.Р. Михайлен- ка, М.М. Михеєнка, М.Я. Никоненка, В.Т. Нора, В.В. Рожнової, С.М. Смокова, М.С. Строговича, В.М. Тертишника, А.К. Чернової, В.П. Шибіка, С.А. Шейфера та інших.

Водночас переважна більшість наукових досліджень, присвячених інституту затримання, проводилась відповідно до кримінально-процесуального законодавства, яке нині втратило чинність, тому не враховувала проблемних питань його застосування відповідно до чинного КПК України. Сучасні ж дослідження, як правило, мають епізодичний характер, внаслідок чого не всі питання, що впливають на законне, обгрунтоване й ефективне застосування затримання, на наш погляд, отримали необхідну теоретичну розробку.

Комплексне дослідження інституту затримання передбачає висвітлення всіх питань, які стосуються його фактичної основи, що означає дослідження не лише підстав, а й мети, умов і мотивів затримання, які в чинному КПК України не знайшли належного нормативного закріплення.

Постановка завдання. Метою статті є формулювання на підставі аналізу чинного кримінального процесуального законодавства та практики його застосування мети, умов і мотивів затримання уповноваженою службовою особою, з'ясування співвідношення цих понять із поняттям підстав затримання.

Результати дослідження. Стаття 29 Конституції України встановлює та гарантує кожній людині право на свободу й особисту недоторканність. Ця ж конституційна норма допускає в разі нагальної необхідності запобігти злочинові або перепинити його застосування уповноваженими на те законом органами тримання під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Таке затримання, як і будь-яке тримання під вартою, може застосовуватися лише на підставах та в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 29 Конституції України).

Підстави й порядок затримання уповноваженою службовою особою встановлені в ст. 208 КПК України.

У результаті такого затримання створюються необхідні умови для з'ясування причетності особи до вчинення злочину та вирішення питання про обрання щодо неї запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, забезпечується виконання підозрюваним покладених на нього обов'язків у зв'язку з обранням запобіжного заходу. Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, у порядку, встановленому ст. 208 КПК України, виключає можливість переховування від органів досудового розслідування та суду, знищення речей і документів, які мають значення для встановлення обставин злочину, перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином уже на початковому етапі досудового розслідування. Не випадково цей захід забезпечення кримінального провадження був і залишається таким, що достатньо часто застосовується на практиці. У період дії КПК України I960 р. понад 30% усіх осіб, які притягувались до кримінальної відповідальності, затримувались органами досудового розслідування, із них понад 66% - це особи, яких підозрювалиу вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів [1, с. 31]. За даними Генеральної прокуратури України протягом 2013 р. в порядку, передбаченому ст. 208 КПК України, було затримано 421 особу, а за шість місяців 2014 р. -- 157 осіб [2].

Перш ніж розпочати аналіз кримінального процесуального законодавства щодо мети, умов і мотивів затримання уповноваженою службовою особою, слід, на наш погляд, з'ясувати етимологічне значення відповідних понять, а також їх співвідношення з поняттям «підстава».

У тлумачному словнику української мови підстава розкривається як те головне, на чому базується, основується що-небудь; те, чим пояснюються, виправдовуються вчинки, поведінка тощо ко- го-небудь [3, с. 506]. Доволі близьким за значенням до поняття «підстава» є поняття «мотив», яке означає привід для якої-небудь дії, вчинку; причину [4, с. 810]. Поняття «умова» визначається як необхідна обставина, яка робить можливим здійснення, створення, утворення чого-небудь або сприяє чомусь [5, с. 441], а «мета» - те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти; ціль [3, с. 683].

Будь-який захід забезпечення кримінального провадження може бути реалізований лише за наявності ситуації, яка обумовлює необхідність його застосування. Наявність або відсутність такої ситуації в кожному конкретному випадку визначається даними про фактичні обставини, з якими закон пов'язує застосування того або іншого заходу забезпечення кримінального провадження. Фактичні дані, які свідчать про наявність ситуації, що обумовлює необхідність застосування певного заходу, є підставами для його застосування [6, с. 43]. Підстава - безпосередня, необхідна передумова застосування будь-якого заходу забезпечення кримінального провадження. З нею пов'язані насамперед поняття обґрунтованого й необгрунтованого застосування таких заходів.

Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 208 КПК України уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати таких осіб:

- особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, лише в таких випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин;

- особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно в таких випадках: 1) якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього під час обрання запобіжного заходу; 2) якщо підозрюваний не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

Незважаючи на те, що в тексті цих норм не йдеться про «підстави затримання», саме ці випадки розглядаються в теорії кримінального процесу та практиці кримінального провадження як фактичні підстави затримання особи уповноваженою службовою особою без ухвали слідчого судді, суду [7,с. 98-99].

Водночас для того, щоб затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, недостатньо лише підстав. Вони надають лише право уповноваженій службовій особі застосувати цей захід. Для обмеження права людини на свободу й особисту недоторканність, крім підстав, мають бути додатково наявними такі обставини, які переконували б у необхідності цього заходу, вказували, для запобігання яких негативних проявів у поведінці особи він застосовується. Приводом, причиною застосування до конкретної особи в конкретній ситуації короткочасного обмеження свободи слугують мотиви затримання.

На жаль, чинний КПК України, на відміну від КПК України I960 р. (ст. 106), не зобов'язує уповноважену службову особу до формулювання мотивів у кожному випадку затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Можливо, це можна пояснити тим, що законодавець поєднав підстави й мотиви затримання, назвавши цей симбіоз «випадки» (ч. ч. 1, 2 ст. 208 КПК України) [8], однак зрозуміло, що таке поєднання на має належної основи.

Як ми вже зазначали, підстави затримання надають лише право уповноваженій службовій особі застосувати цей захід, а відповідь на питання, чому в конкретній ситуації затримання було застосоване чи не було застосоване за наявності до того підстав, мають дати мотиви затримання.

Без урахування мотивів затримання в кожній конкретній ситуації положення, закріплені в ч.ч. 1,2 ст. 208 КПК України, перетворяться з таких, що уповноважують, на такі, що зобов'язують. Це трансформує відповідне законодавче положення, яке визначене як право уповноваженої службової особи, на її обов'язок щодо застосування затримання в кожному такому випадку, що фактично й відбувається в правозастосовній практиці. За даними проведеного нами анкетування більшість опитаних слідчих (72%) за наявності обставин, передбачених уч. ч. 1,2 ст. 208 КПК України, визначають для себе як обов'язок застосування затримання без будь-яких додаткових аргументів. кримінальний уповноважений гарантія законність

Однак для того, щоб право на затримання перетворилося на обов'язок, окрім підстав мають бути наявні також мотиви, які обумовлюють його необхідність у конкретному випадку. Мотиви затримання, передбачаючи цільову спрямованість цього акту, визначаються тією метою, що ставиться перед запобіжними заходами загалом, а затримання особи є їх тимчасовим заходом (ч. 2 ст. 176 КПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання таким спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та (або) суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку з речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста в цьому ж кримінальному провадженні;

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення або продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Відповідно, мотивами затримання буде запобігання спробам вчинення особою вищезазначених дій, якщо фактичні дані, які є в розпорядженні уповноваженої службової особи на момент прийняття рішення про затримання, свідчать про можливість їх вчинення.

Визначаючи мотиви затримання, у кожному випадку необхідно враховувати можливі негативні наслідки застосування цього заходу, ретельно зважувати всі обставини кримінального провадження. Висновок про наявність того чи іншого мотиву затримання повинен ґрунтуватися, як і під час встановлення підстав затримання, на конкретних даних, що містяться в матеріалах кримінального провадження (ними є насамперед дані про особу, а також її поведінку під час затримання, доставления до органу досудового розслідування тощо).

З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що ст. 208 КПК України потребує доповнення положеннями щодо обов'язку уповноваженої службової особи формулювати мотиви затримання, повідомляти їх затриманому, а також зазначати їх у протоколі затримання.

На підтвердження наведеного також зауважимо, що положення ч. 4 ст. 29 Конституції України зобов'язують до невідкладного повідомлення кожному заарештованому або затриманому мотивів арешту чи затримання.

Відповідно до норм міжнародного права забороняється введення обмежень щодо затриманої особи, у яких немає безпосередньої необхідності з точки зору цілей затримання, або усунення перешкод для розслідування чи здійснення правосуддя, або підтримання безпеки й порядку в місцях тримання затриманих.

Мета затримання свого часу була сформульована в Положенні про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (1976 р.). Відповідно до ст. 1 цього документа метою затримання є з'ясування причетності затриманого до злочину та вирішення питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту [9]. Фактично цей акт уже не діє, однак його норма щодо мети затримання в законодавчому порядку не змінювалась і продовжила існувати у вигляді доктрини [10, с. 136; 11, с. 176].

На наш погляд, такий підхід до визначення мети затримання не враховує специфіки затримання як самостійного заходу забезпечення кримінального провадження, усуває межу допустимості затримання з урахуванням співвідношення повноважень органів влади та прав і свобод людини.

З'ясування причетності особи до вчинення злочину є загальною метою досудового розслідування, а тому застосування затримання з цією метою невиправдано розширює межі примусового впливу. Вирішення ж питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту як мети затримання позбавляє затримання як окремий вид запобіжного заходу самостійного значення.

Загалом слід погодитись із твердженням, що мета затримання полягає в тому, щоб припинити кримінально протиправне діяння особи, запобігти її уникненню від слідства й суду, фальсифікації нею доказів та іншим спробам завадити кримінальному провадженню [12, с. 452].

Отже, загальна мета затримання має поліфункціональний характер. Вона досягається через реалізацію окремих цілей, сукупність яких складає одну загальну мету. Слід зазначити, що подекуди цілі затримання визначаються не об'єктивною оцінкою ознак злочинних дій особи, а іншими суб'єктивними факторами. Встановлення балансу між правом органів державної влади на застосування примусу та правом людини на свободу й особисту недоторканність за певної мети затримання (а значить, і встановлення потреби в застосуванні цього заходу в конкретному випадку) повинне мати ситуативний характер. Це означає, що мета затримання як така не повинна переважати, вона повинна відображати потреби певного моменту (в межах якого приймається рішення про затримання), а не потреби в затриманні взагалі.

Застосування заходів процесуального примусу, у тому числі затримання, не може не обмежуватися певними умовами, призначення яких - визначити чіткі межі законності застосування подібних заходів [13, с. 9-10].

У процесуальній літературі називаються різні умови затримання. Ними вважають такі: наявність підозри у винуватості особи; наявність ознак злочину, а не будь-якого протиправного діяння, за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі [14, с. 91]; необхідність негайної ізоляції підозрюваного через наявність загрози його ухилення від слідства й суду, перешкоджання встановленню істини або продовження злочинної діяльності; відсутність можливості негайного застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту через відсутність достатніх підстав або об'єктивні перешкоди його належного оформлення [15, с. 79] та деякі інші.

Аналіз чинного кримінального процесуального законодавства дозволяє зробити висновок про те, що законодавцем передбачено сукупність обставин як правових вимог, які покликані забезпечити режим законності під час застосування затримання уповноваженою службовою особою та про які можна говорити як про умови застосування цього заходу. Ними, на нашу думку, є такі: 1) розпочате досудове розслідування; 2) уповноваженість (компетентність) службової особи, яка здійснює затримання; 3) підозра у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, або підозра у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього під час обрання запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

Висновки. З урахуванням вищевикладеного можна дійти висновку, що затримання уповноваженою службовою особою - це тимчасовий запобіжний захід, який застосовується з підстав, із дотриманням умов та в порядку, визначеними КПК України, з метою й мотивів припинити кримінально протиправне діяння особи, запобігти її уникненню від слідства й суду, фальсифікації нею доказів та іншим спробам завадити кримінальному провадженню. Співвідношення «підстави-мотиви-мета- умови» у випадку застосування затримання можна відобразити таким чином: якщо підстави, мотиви та мета, які є причиною, приводом до застосування затримання, характеризують його з точки зору обґрунтованості, то умови як сукупність певних вимог правого характеру слугують гарантією законності його застосування.

Список використаних джерел

1. Проблеми затримання та взяття під варту на досудовому провадженні по кримінальній справі / В.І. Борисов, Н.В. Глинська, В.С. Зеленецький, О.Г. Шило. -X. : Східнорегіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2005. - 352 с.

2. Словник української мови : в 11 т. / І.К. Біло дід, А.А. Бурячок та ін. - К. : Наукова думка, 1975- .-Т.6.- 1975.-830 С.

3. Словник української мови : в 11 т. / І.К. Біло дід, А.А. Бурячок та ін. - К. : Наукова думка, 1973.-Т. 4.- 1973.-840 С.

4. Словник української мови : в 11 т. / І.К. Біло дід, А.А. Бурячок та ін. - К. : Наукова думка, 1979. - Т. 10.- 1979.-657 с.

5. Корнуков В.М. Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве / В.М. Корнуков. - Саратов, 1978. - 136 с.

6. Шульга О.В. Фактичні підстави затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину / О.В. Шульга //Підприємництво, господарство і право. -2014. -№2. - С. 98-101.

7. Шульга О.В. «Підстави» чи «випадки» затримання: до питання визначеності законодавчої термінології / О.В. Шульга // Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи : тези доповідей IX Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 22 листопада 2013 р.) / за ред. В.В. Коваленка, В. Чернея, М. В. Костицького та ін. -К., 2013. - 215 с.

8. Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину : затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 липня 1976 р.

9. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій : [навч. посібник] / Л.М. Лобойко. - К. : Істина, 2005. - 456 с.

10. Азаров Ю. І. Кримінально-процесуальне право України : [навч. посібник] / Ю.І. Азаров, О. Заїка, В.Г. Фатхутдінов. - К. : КУТЕП, 2008. - 430 с.

11. Кримінальний процесуальний кодекс України : [наук.-практ. коментар] / за заг ред. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. - К. : Юстініан, 2012. - 1224 с.

12. Рожнова В.В. Застосування заходів процесуального примусу, пов'язаних з ізоляцією особи : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09/В.В. Рожнова. - К., 2003. - 17 с.

13. Стремовский В.А. Участники предварительного следствия в советском уголовном процессе / В.А. Стремовский. - Ростов-на-Дону : Изд-во Ростовского ун-та, 1966. - 260 с.

14. Григорьев В.Н. Задержание подозреваемого органами внутренних дел / В.Н. Григорьев. - Ташкент : Изд-во Ташкентской ВШ МВД СССР, 1989. - 121 с.

Анотація

У статті аналізуються мета, мотиви й умови затримання уповноваженою службовою особою в кримінальному провадженні. Встановлено, що підстави, мотиви та мета, які є причиною, приводом для застосування затримання, характеризують його з точки зору обґрунтованості, а умови як сукупність певних вимог правого характеру слугують гарантією законності його застосування. Ключові слова: обмеження права на свободу та особисту недоторканність у кримінальному провадженні, затримання уповноваженою службовою особою, підстави, мета, мотиви,умови затримання.

В статье анализируются цель, мотивы и условия задержания уполномоченным служебным лицом в уголовном производстве. Установлено, что основания, мотивы и цель, которые являются причиной, поводом к применению задержания, характеризуют его с точки зрения обоснованности, а условия как совокупность определенных требований правового характера служат гарантией законности его применения.

Ключевые слова: ограничение права на свободу и личную неприкосновенность в уголовном производстве, задержание уполномоченным служебным лицом, основания, цель, мотиеы,услоеия задержания.

In the article the purpose, motives and detention conditions by the authorized official in criminal proceedings are analyzed. It is established that the bases, motives and the purpose which are the reason, an occasion to detention application, characterize it from the point of view of validity, a condition as set of certain requirements of legal character, serve as a guarantee of legality of its application.

Key words: restriction of the right on freedom and security of person in criminal proceedings, detention the authorized official, bases,purpose, motives, detention conditions.