Поняття та зміст вітчизняної сфери банківського кредитування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ВІТЧИЗНЯНОЇ СФЕРИ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ

БУРТОВИЙ М.О., кандидат юридичних наук,

начальник відділу ГСУГУМВС України

Анотація

Одним із джерел отримання коштів для розвитку виробництва чи інших сфер господарської діяльності є кредитування. Кредитна політика банку повинна визначатися за декількома основними аспектами: 1) єдиними правилами при здійсненні операцій з клієнтурою; 2) практичними діями працівників банку, які утілюють у життя ці правила; 3) здатність керівництва банку управляти кредитними ризиками і рівнем кваліфікації працівників банку, які в процесі своєї практичної діяльності запроваджують у життя кредитну політику банку і здійснюють таким чином весь комплекс заходів з видачі-погашення кредитів.

Ключові слова: правове регулювання банківської діяльності, кредитна політика, кредитна діяльність, кредитні відносини, ризики у сфері кредитної діяльності.

Аннотация

Одним из источников получения средств для развития производства или иных сфер хозяйственной деятельности является кредитование. Кредитная политика банка должна определяться несколькими основными аспектами: 1) едиными правилами при осуществлении операций с клиентурой; 2) практическими действиями сотрудников банка, реализующих в жизнь эти правила; 3) способность руководства банка управлять кредитными рисками и уровнем квалификации сотрудников банка, которые в процессе своей практической деятельности внедряют в жизнь кредитную политику банка и осуществляют таким образом весь комплекс мер по выдаче-погашению кредитов.

Ключевые слова: правовое регулирование банковской деятельности, кредитная политика, кредитная деятельность, кредитные отношения, риски в сфере кредитной деятельности.

Annotation

In the period of radical есопошіс transformation the importance got the range of Bank lending. The Bank's credit policy should be determined in several major aspects: 1) uniform rules for operations with customers; 2) the practical actions of its employees, who embody these rules; 3) the ability of the management of the Bank to manage credit risk and level of qualification of employees, which in their practical activities implement credit policy of the Bank, and carry out thus the whole complex of measures on the issue of the repayment of loans.

Key words: legal regulation of banking activities, credit policy, credit activities, credit relations, risks in range of credit activity.

Вступ

У період радикальних економічних перетворень важливе значення отримала сфера банківського кредитування. Це викликано тим, що в умовах ринкових відносин, які останні 23 роки будуються в Україні, суб'єкти підприємництва при здійсненні своєї господарської діяльності постійно відчувають потребу в грошових коштах для вкладення їх у різні економічні проекти. Одним із джерел отримання коштів для розвитку виробництва чи інших сфер господарської діяльності є кредитування.

Робота виконується в межах наукових досліджень автора у сфері економічної злочинності та економіки в цілому як важливої складової (а саме, її підґрунтя) вітчизняної злочинності. Проблеми, розглядувані в науковій статті, співпадають з тематикою кримінологічних досліджень в Україні, пріоритетними напрямами наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2010-2014 рр. (наказ МВС України від 29.07.2010 р. № 347), концепцією розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XIX ст. та рекомендаціями Координаційного бюро з проблем кримінології Академії правових наук України.

Постановка завдання

Мета роботи полягає в здійсненні правового аналізу поняття сфери кредитування та її змісту як підґрунтя та об'єкту вчинення злочинів у сфері банківської діяльності.

Значний внесок у дослідження злочинів, вчинюваних в економічній сфері та у сфері господарської і службової діяльності і вирішення зазначених питань зробили М.І. Бажанов, О.М. Бандурка, О.О. Дудоров, В.В. Коваленко, М.И. Коржанський, М.І. Мельник, В.О. Навроцький та інші дослідники. Однак сфера кредитування та її правова регламентація постійно удосконалюється, з'являються й нові способи вчинення злочинів та правопорушень у цій сфері, тому виникла потреба з'ясування загальних правових проблем, що регламентують кредитні правовідносини.

Результати дослідження

Одним з основних джерел отримання грошових коштів на фінансовому ринку є кредити, що отримуються в банківській системі країни. Суб'єктами кредитних правовідносин, з одного боку, виступають банки, що мають ліцензію на право здійснення банківських операцій, зокрема операцій кредитування, а з іншого - юридичні та фізичні особи. Банківський кредит згідно з вітчизняним законодавством - це один із видів кредитних відносин, що має декілька змістовних характеристик у залежності від його позичальника та мети такої позики: а) будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей; б) будь-яка гарантія; в) будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу; г) будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми [1].

У процесі банківського кредитування банки виступають фінансовими посередниками. Вони залучають через специфіку своєї діяльності грошові кошти вкладників, а потім розміщують їх на фінансовому ринку. Банківська діяльність, як один із видів господарської діяльності, представляє собою залучення банком у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів банком від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. ст. 1, 2) [1]. Систему банків в Україні утворюють Національний банк України та інші банки. Законодавець не називає, які банки можуть бути за видами (комерційні, акціонерні, спеціалізовані, кооперативні тощо). Вказується лише, що це банки (якщо мова йде про вітчизняні банки) та філії (коли мова йде про зарубіжні банки, які відкривають свої представництва в нашій країні) (ст. 2) [1]. Комерційні (створені без залучення державного капіталу) банки відносяться до особливої категорії ділових підприємств - фінансових посередників. Вони залучають капітали, заощадження населення, інші грошові кошти, що вивільняються в процесі господарської діяльності, і надають їх у тимчасове користування іншим економічним агентам, які потребують додаткового капіталу. Комерційні банки виступають у ролі фінансових посередників і здійснюють один із різновидів професійної підприємницької діяльності, оскільки кінцевою метою кредитних операцій є отримання прибутку.

При розгляді змістовної характеристики банківського кредитування слід зазначити, що основоположним законодавчим актом, регулюючим відносини у сфері банківського кредитування, є Цивільний кодекс України, у якому банківському кредитуванню присвячені ст. ст. 1046-1057-1. Безпосередньо банківському кредитуванню присвячені ст. ст. 1054-1057-1 [2]. Крім того, у різній мірі вказаної області можуть торкатися і інші норми Цивільного кодексу України (з питань зобов'язання, продажу товару в кредит, будівельного підряду та інших).

Наряду з Цивільним кодексом України відносини у сфері банківського кредитування регулюються нормами спеціального банківського законодавства, яке є похідним від цивільного законодавства. Такими є норми Законів України «Про банки та банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Щодо природи підзаконних актів, регулюючих відносини у сфері банківського кредитування, слід відмітити, що вони підрозділяються на два типи: а) норми, що видаються Національним банком України, що є обов'язковими для виконання всіма банками, котрі входять до банківської системи України; б) норми, видавані Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Державною фіскальною службою України, дія яких поширюється не лише на банки, а й на інших учасників кредитних правовідносин. Названі нормативні акти безпосередньо регулюють відносини, що виникають у сфері банківського кредитування і підлягають застосуванню лише в тій частині, в якій вони не суперечать нормам Цивільного кодексу України.

На цей час у сфері банківської діяльності важливе значення отримали локальні, корпоративні правові акти. Вони видаються в кожному комерційному банку у вигляді правил, процедур, інструкцій по видачі кредитів, займів, ссуд тощо. Тому на цей час можна стверджувати, що банківська практика виробила свої звичаї, правила видачі та погашення кредиту. Ці вироблені практикою банківської діяльності правила заповнюють прогалини національного законодавства, здійснюють позитивний вплив на розвиток правового регулювання в цій сфері, тому що закріплюють економічно обгрунтовані, перевірені практикою норми. Таке правове забезпечення більш повно відображає правову природу та реальні інтереси учасників кредитування.

Банківське кредитування, на відміну від інших видів господарської діяльності з надання грошових коштів на розвиток бізнесу, має принципову відмінність від комерційного кредитування. Сутність відмінності полягає в джерелах кредитування та механізмі правового регулювання. Для банків основним джерелом кредитування є залучені грошові кошти фізичних та юридичних осіб. У цьому випадку банки при здійсненні кредитних операцій ризикують перш за все коштами вкладників, які довірили їх банкам. Комерційне кредитування здійснюється за рахунок власних засобів кредиторів - юридичних та фізичних осіб.

Механізм правового регулювання банківського і комерційного кредитування відрізняється й тим, що в першому випадку правове регулювання повинно носити переважно публічно-правовий характер, а в другому - приватно-правовий.

Необхідність у публічно-правовому регулюванні банківського кредитування викликана потребою у високому ступені захисту інтересів вкладників і самих банків, з цією метою банківське законодавство передбачає ряд обов'язкових вимог до банків при здійсненні кредитних операцій. Це перш за все дотримання економічних нормативів по відрахуванню до Національного банку України обов'язкових резервів на можливі втрати по позиках, а так само обов'язковість наявності ліцензії Національного банку України, що дає право як банківським, так і небанківським установам здійснювати кредитні операції шляхом залучення чужих ресурсів.

Отже, банківське кредитування можна розглядати як самостійну ліцензовану підприємницьку діяльність кредитних організацій, здійснювану за рахунок залучених та власних коштів на свій ризик на умовах платоспроможності, терміновості й поворотності, з дотриманням резервних та інших обов'язкових вимог, що забезпечують права учасників кредитування. Умови банківського кредитування утворюють ті елементи, які дозволяють виключити зі сфери регулювання кредитування комерційне, здійснюване тільки за рахунок власних коштів і на свій ризик позичальником.

Розкриваючи поняття банківського кредитування з погляду публічно-правового механізму регулювання, необхідно розкрити зміст кредитних правовідносин, що складаються між банками і позичальниками. Кредитними правовідносинами є відносини, що врегульовані нормами права, і які складаються у сфері економіки та засновані на наданні в особисте розпорядження позичальників грошових коштів на принципах платності, забезпеченості, терміновості і поворотності.

Кредитні відносини між банком і позичальником укладаються у вигляді кредитного договору. Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов'язується повернути отриману грошову суму і сплатити відсотки за її використання [2].

З положень наукової статті випливає, що зміст та умови кредитного договору визначаються сторонами самостійно. При цьому як обов'язкові умови кредитного договору сторони повинні передбачити: мету кредитування, суму кредиту, розміри та строки отримання кредиту (якщо мова іде про отримання кредиту не одразу, а протягом певного періоду і по частинах, з можливим звітуванням про їх освоєння перед третьою організацією), термін повернення кредиту, забезпечення його повернення і процентну ставку за користування кредитом.

Розглядаючи вказані умови кредитного договору як обов'язкові, слід зазначити, що вони складають у сукупності систему принципів кредитування, визнану у вітчизняній та зарубіжній банківській практиці. Крім цих принципів, викладених у вигляді необхідних умов кредитування, існують ряд додаткових правил, що мають важливе значення в процесі кредитування. банківський кредитування злочин регулювання

Одним з таких правил є збереження основної суми боргу. Це пов'язано з тим, що при розгляді заявки фізичної чи юридичної особи на отримання позики банк завжди повинен враховувати перспективу погашення кредиту з метою забезпечення зобов'язань перед його вкладниками. Тому, перш ніж видати кредит, банк повинен оцінити пов'язаний з цим ризик непогашення позики у встановлений кредитним договором строк. Іншим важливим правилом є оцінка банком персональних якостей позичальника, якими є: його характер, фінансові можливості, наявність наступника, обє'ктів власності та їх вартість, можливість реалізації майна власника на аукціоні (у разі примусового його вилучення при невиконанні позичальником умов кредитного договору) тощо.

Оцінка матеріального становища організації (юридичної особи) припускає ретельне обстеження її фінансового стану за декілька років, отримання додаткової інформації про її діяльність. При цьому банк особливо уважно стежить, чи має організація зобов'язання перед іншими кредитними установами. Наприклад, якщо будівлі, якими володіє організація, уже перебувають під заставою, або установа має інші кредитні зобов'язання під наявність цих обє'ктів власності, це серйозно підриває її платоспроможність.

У практиці банківського кредитування відомо три види кредиту: короткостроковий, середньостроковий і довгостроковий. На цей час найбільше поширення отримало короткострокове кредитування, оскільки такий вид кредитування є одним із джерел формування оборотних коштів позичальника. Короткострокові кредити надаються, як правило, на строк до трьох місяців. Середньострокові кредити беруться також в основному на поповнення оборотних коштів і видаються, як правило, на термін від трьох місяців до одного року. Середньострокові кредити є найбільш актуальними, оскільки в сучасних ринкових умовах для малого і середнього бізнесу термін, на який вони видаються, є найбільш прийнятним.

Довгостроковий кредит видається на капітальні витрати позичальника, пов'язані з придбанням чи будівництвом нових обє'ктів нерухомості, розширенням виробництва або його удосконаленням, модернізацією устаткування, оновленням автопарку (чи інших машин та механізмів) тощо. Об'єктами кредитування є витрати підприємства на технічне переозброєння, реконструкцію, будівництво, пайову участь у створенні спільних підприємств і виробництв, на організацію й розширення матеріально-технічної бази підсобних сільських господарств. Термін такого кредиту визначається з нормативного терміну здійснення заходу і його окупності за проектом. Розмір кредиту визначається на базі повної кошторисної вартості запланованого позичальником заходу [3, с. 7]. Довгострокові кредити видаються строком на один рік і більше.

Враховуючи, що довгострокове кредитування передбачає організацію випуску нової продукції по повному циклу або інші економічні проекти, реалізація яких займає великий відрізок часу, банки, як правило, неохоче кредитують їх. Це пояснюється тим, що довгострокові економічні проекти кредитуються під низькі відсотки і відрізняються тривалістю окупності інвестування. Тому банки, як організації комерційні, діяльність яких спрямована на отримання прибутку, не прагнуть кредитувати малоприбуткову виробничу сферу економіки.

Оскільки короткострокове і середньострокове кредитування передбачає вищу плату за кредит, ніж довгострокове кредитування, банки за рахунок оборотності ресурсів, як і будь-яке інше комерційне підприємство, прагнуть використовувати їх економічно більш ефективно.

На наш погляд, довгострокові проекти більш життєздатні, більше окупаються, якщо даються під постійний випуск готової продукції і збільшення ліквідної товарної маси. Такі кредити є вигідними перш за все для кредитора. Але ж кредитування в кінцевому рахунку дає позитивний вплив на розвиток економіки держави. Важливою передумовою для залучення банків у довгострокове кредитування з'явилася б їх безпосередня частка в довгострокових інвестиційних проектах (як пайові партнери). Так, наприклад, при житловому будівництві із залученням банківських коштів частина власності (а саме, квартир у збудованому будинку) могла б надаватися банку як умова надання кредиту для позичальника і гарантія кредитування для самого банку. На цей час в Україні середньострокове кредитування не дуже розвинене, позичальники-фізичні особи віддають перевагу довгостроковим кредитам (на придбання житла, автомобілів, побутової техніки, інших обє'ктів власності, кредити на оплату навчання у вищих навчальних закладах тощо). Суми таких кредитів для фізичних осіб вираховуються від 2 тис. грн і більше. Юридичні особи отримують кредити на суму від 15і більше тис. грн.

Як уже вказувалося, за кредитним договором банк зобов'язується надати позичальникові грошові кошти. Зобов'язання він виконує шляхом зарахування відповідної суми грошей одноразово або по частинах на розрахунковий або інший рахунок, вказаний позичальником. Крім того, кредит може бути наданий у вигляді овердрафту, тобто у вигляді регулярного копійчаного покриття рахунку позичальника в разі відсутності позитивного залишку на цьому рахунку. Кредит можна видавати й у вигляді кредитної лінії, відповідно до якої банк видає позичальникові кредит не всією сумою одноразово, передбаченою в договорі, а по частинах, в терміни, вказані в договорі.

Для ведення обліку по видачі і погашенню кредиту банки відкривають на своєму балансі простий позиковий рахунок. Після видачі позичальникові кредиту і відображення цієї операції на позиковому рахунку, договір вважається укладеним. Відповідно до умов кредитного договору клієнт (позичальник) зобов'язується повернути кредиту терміни, вказані в договорі або в терміновому зобов'язанні (документі, яким оформляється отримання клієнтом кожної суми кредиту в межах загальної суми заборгованості). Кредит вважається погашеним з моменту зарахування грошей на рахунок кредитора.

Погашення позик, виданих зі спеціального позикового рахунку, здійснюється регулярно за допомогою зарахування платежів, що поступили, або періодичними платежами з розрахункового рахунку на спеціальний рахунок. Спеціальний позиковий рахунок є рахунком до запитання (on coll). При цьому банк має право за наявності порушень умов договору з боку позичальника вимагати від нього повного або часткового погашення кредиту, а також надання додаткового забезпечення (сплати пені, штрафу тощо).

Способами забезпечення виконання кредитних зобов'язань є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання майна боржника, завдаток, вимоги до спадкоємця та інші способи, передбачені чинним законодавством або безпосередньо самим договором про кредитування (ст. ст. 509, 534, 546, 560, 1281 Цивільного кодексу України) [2].

Незважаючи на існування різних видів забезпечення по кредитах, банки при виборі одного із них повинні дотримуватися наступних принципів: реальності, ліквідності, фінансової стійкості та платоспроможності. Враховуючи, що найбільш поширеним видом забезпечення повернення кредиту є застава, до цього виду забезпечення закон ставить особливі вимоги. Такими вимогами є: ціна застави; застава може виникнути тільки через договір або через закон, якщо це прямо передбачено законом; закладене майно повинно бути особистою власністю заставника або знаходитися в нього на праві господарського ведення (ст. ст. 572-576 Цивільного кодексу України) [2]; обов'язкова реєстрація заставну випадках, передбачених законом тощо.

Враховуючи особливу значущість застави в кредитних зобов'язаннях, банки-кредитори повинні приймати як заставу майно з високим ступенем ліквідності і оцінювати його. Як показує багаторічний досвід роботи зарубіжних банків, вартість застави повинна складати не менше 50-60% від реальної вартості майна (застави). При здійсненні банківських операцій, пов'язаних з видачею кредитів, банки отримують від цього прибуток. Водночас, як і будь-які інші суб'єкти підприємницької діяльності, вони несуть і ризик настання несприятливих наслідків через ті або інші обставини, що тягнуть фінансові втрати.

У банківській діяльності існують різні види ризиків, що класифікуються по видах діяльності. Кредитні ризики є одним із основних видів банківських ризиків. Можливість мінімізації кредитних ризиків залежить не тільки від кредитної політики конкретного банку, але й в цілому від кредитної політики держави. Кредитна політика конкретного банку включає в себе: загальну мету, що фіксується як вказівка на бажані і небажані кредити, їх територіальний розподіл; правила видачі кредитів з розподілом ухвалення рішення залежно від розміру позики між компетенцією різних кредитних працівників або колегіальних органів; вимога відносно забезпечення кредитів та його характеру (ст. ст. 44, 47, 49, 57, 58) [1]. Кредитна політика банку повинна визначатися за декількома основними аспектами: 1) єдиними правилами при здійсненні операцій з клієнтурою; 2) практичними діями працівників банку, які утілюють у життя ці правила; 3) здатність керівництва банку управляти кредитними ризиками і рівнем кваліфікації працівників банку, які в процесі своєї практичної діяльності запроваджують у життя кредитну політику банку і здійснюють таким чином весь комплекс заходів з видачі-погашення кредитів.

Слід відмітити, що певні ризики в процесі банківського кредитування приймають на себе не тільки банки, але й інші позичальники. Позичальники ризикують не отримати запланований прибуток. У зв'язку із такими обставинами вони можуть позбутися можливості своєчасно повернути кредит і процентну ставку за користування ним. Через це на позичальника буде покладена цивільно-правова відповідальність за порушення умов кредитного договору. Банки особливо прагнуть уникати ризиків у тому випадку, коли при видачі кредитів використовують не власні, а залучені кошти вкладників та інших клієнтів. Однак сучасна банківська діяльність в Україні характеризується тим, що банки та інші кредитні установи при зіткненні з проблеми неповернення кредитів покладають весь тягар такого неповернення на своїх вкладників. Неповернення отриманих клієнтами кредитів призводить до того, що банки не повертають депозити іншим своїм клієнтам - вкладникам. З початку 2014 р. така ситуація спостерігається в усіх банках, незалежно від того, хто є їх власником (держави чи приватні особи). Втрата неповернутих кредитів та відсотків по них в окремих регіонах країни (АР Крим, Донецькій та Луганській областях у більшій кількості, а в інших - у меншій) призвела до майнових збитків банків, відповідно - і їх вкладників.

Однак відмовитися від таких ризиків неможливо, оскільки сама природа банківського кредитування залежить від здатності банків залучати тимчасово вільні кошти інших осіб.

Це, у свою чергу, обумовлює кредитоспроможність банку, тобто його можливості вчасно, на першу вимогу повернути внески вкладників. Для цього банк повинен правильно оцінити ступінь ризику, пов'язаної з кредитними операціями. Кредитний ризик є функцією від параметрів позики і позичальника. Тому оцінка кредитної пропозиції, представленої потенційним позичальником, є в кінцевому рахунку, оцінкою різних видів ризику, що виникають при наданні кредиту банком-кредитором [4, с. 5-15].

Висновки

На наш погляд, система вітчизняного банківського кредитування саме в частині захисту банків та їх вкладників від неповернення кредитів позичальниками повинна мати більший ступінь захищеності. Незважаючи на те, що законом передбачено економічну самостійність банків (ст. 5) [1], захист фізичних осіб-вкладників повинна забезпечувати саме держава. Оскільки держава при видачі ліцензії приймає рішення самостійно, без урахування думки фізичних осіб-вкладників, чи потрібні їм комерційні банки (недержавні), то і весь тягар фінансової відповідальності за банкрутство таких банків (вимушене або умисне) повинно покладатися саме на державу, яка виступає гарантом забезпечення прав і свобод своїх громадян (ст. 174 ЦК України) [2]. У цьому повинні допомогти як резервні державні фонди, так і міжнародні норми щодо правонаступництва, які не прописані у вітчизняному банківському законодавстві.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» II Відомості Верховної Ради України. 2001. № 5-6. Ст. ЗО.

2. Цивільний кодекс України II Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44. Ст. 356.

3. Коган М.Л. Коммерческие банки и предприятия. Расчетные и кредитные взаимоотношения. Выпуск третий / М.Л. Коган. М.: Центр деловой информации газеты «Экономика и жизнь», 1992. 47 с.

4. Василишен Э.Н. Регулирование деятельности коммерческого банка II Банковский надзор и аудит / под. ред. И.Д. Мамоновой. М.: Финстатинформ, 1995. 136 с.

Размещено на Allbest.ru