Філософські аспекти природи людини і права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософські аспекти природи людини і права

Г.В. Дідківська

А.Б. Антонюк

У статті розглянуто та проаналізовано дослідження в сфері філософії, зв'язок права з життям і соціальним буттям людини.

Ключові слова: філософія права, людина, суспільство, громадське життя, філософська антропологія.

В статье рассмотрены та проанализированы исследования в области философии, связь права с жизнью и социальным бытием человека.

філософський правовий антропологічний

Трансформація українського суспільства в напрямі цивілізованих форм організації неможлива без затвердження його на правових засадах. Тому сьогодні право виявилося в центрі обговорення всіх соціально значимих проблем, що зумовило потребу в глибокому проникненні в сутність цього складного феномена на основі його філософського осмислення. Останнє припускає погляд на право не просто як на соціальний інститут і засіб здійснення політичних цілей, а як на складний світ, багатогранну реальність зі своїми закономірностями, устроєм і логікою розвитку, що відрізняють його від інших сфер людського буття.

Метою цієї статті є дослідження в сфері філософії права та вивчення умовних установлень у межах певного історичного правопорядку, пізнання самих фактичних основ права.

Право виводиться за межі держави й розчиняється в суспільстві. Вихідний пункт і центр права вбачається не в законодавстві, а в суспільних відносинах, тобто прихильники цього напряму виходять із пріоритету громадського суспільства над державою.

Особливістю соціологічного об'єктивізму є те, що він підкреслює зв'язок права з життям, із соціальним буттям. Розуміючи під ''життям” громадське життя, соціологічний підхід розглядає право як 'занурене” у цю соціальну реальність.

Перевагою правового об'єктивізму є те, що в ньому звертається увага на той безперечний факт, що правопорядок включений в актуально існуючі відносини й немислимий без їхнього урахування. Завдяки їхньому урахуванню ставиться й вирішується питання про те, за яких умов правопорядок може бути справедливим. Водночас об'єктивізм абсолютизують роль існуючих умов (соціальних й культурно-історичних) як джерело правосвідомості, перетворюючи правосвідомість і правопорядок у дзеркальні відбиття цих умов. Так, безперечна ідея про те, що суб'єкт не може бути самодостатнім у створенні правопорядку, виходить лише із самого себе, обертається розчиненням суб'єкта в суспільних відносинах, недооцінкою творчої активності суб'єкта [4, с. 3].

У рамках некласичного праворозуміння за крапку відліку береться не позиція зовнішнього спостерігача, що співвідносить право з яким-небудь зовнішнім критерієм, а внутрішній досвід учасника правового спілкування. Тут право розглядається не як далека людині сила, що прагне його підкорити, а як спосіб його буття. Формування некласичної моделі правосвідомості пов'язане з екзистенціальною трансформацією, що відбулася в XX столітті, що виявилося в протесті проти влади формальних норм, що не дозволяють людині реалізувати його экзистенщю. Люди погоджувалися жити відповідно до тих норм, які не нівелюють особистість. Тому потрібні були нові способи обґрунтування права, що реалізують запит на гуманізацію правопорядку. Характерним виявився перехід від раціонально-теоретичного пізнання сутності правових явищ до відшукання конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень, від пошуку раціонального узагальнюючого принципу до життєвої конкретності.

„У рамках екзистенціально-феноменологічній онтології справедливість як підстава права розглядається як форма людського співіснування, спосіб буття з іншими. Вищий критерій справедливості вбачається в екзистенції як вільної самореалізації людини” [4, с. 44].

Комунікативна парадигма в сучасній філософії права акцентує увагу на дискурсі, тобто обговоренні всіх проблем у рамках громадянського суспільства. Морально-правовий дискурс дозволяє порівняти всі наявні ціннісні орієнтації і тим самим урахувати виражені в них соціальні умови, втілюючи цей процес у системі процедур як правил „мовної гри”. Забезпечуючи „умиротворення”, він сприяє актуалізації справедливості і як надпозитивна інстанція обмежує й контролює владу.

Даному підходу також властиві переваги й недоліки. Виходячи з договірних концепцій права, інтерсуб'єктивний підхід як основний елемент правової реальності розглядає правовідносини. Однак сутність правового суб'єкта із правовідносин безпосередньо не виведена. Якщо не реалізуються права людини, то всі правовідносини виявляються фрагментарними.

Як відомо, філософською антропологією називається частина філософії, у якій вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи й людського буття, аналізуються способи людського існування.

Філософська антропологія є фундаментом сучасної моральної й правової філософії. Саме звертання до сутності людини дозволяє обґрунтувати ідею права, критерій справедливості, тобто вирішити фундаментальне питання філософії права. Дана обставина дозволяє виділити в рамках філософії права такий розділ, як правова антропологія.

Однієї із центральних проблем правової антропології є виявлення антропологічних передумов правової теорії. Дослідження цього питання виявляється можливим тому, що існує закономірність кореляції „образ людини” й „образ права”. Суть її полягає в тому, що той або інший „образ права”, а також обумовлена ним правова система орієнтуються на певний „образ людини” [4, с.221].

Незважаючи на те, що „образ людини” залежить від нашого вибору, все-таки можемо вказати принаймні, на спосіб дії, що дозволяє виділити людину з усіх інших живих істот. Таким способом дії є „повинність”. Як підкреслює Е. Агацци, „кожна людська дія пов'язана з деякої „ідеальною моделлю”, з тим, ”як повинно бути”. Тому людина - це істота, що постійно співвідносить свої дії з ідеальними зразками й тим самим спрямовується до цих зразків, цим ціннісно-орієнтоване поводження людини відрізняється від простої цілеспрямованості поводження тварин [1, с. 26].

Права людини з позицій філософії права є одним з видів прав взагалі, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінюване становище їхнього власника. З позиції однієї із двох альтернативних теорій - теорії волі - права дають переваги волі їхнього власника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у конфлікті, з позиції іншої теорії - теорії інтересу - права служать захисту або здійсненню інтересів їхнього власника.

Поняття „право” й „обов'язок” мають настільки величезне значення для розкриття феномена права, що вони можуть бути названі модусами права. Як відомо, модус (від латинської modus - міра, спосіб, образ, вид) - це є одиничний прояв субстанції, тому права й обов'язки є ні чим іншим, як безпосереднім проявом ідеї (суті) права.

Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Являючи собою „опосередковані принципи справедливості” й „моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок”, права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної).

За своїм змістом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистісної автономії [4, с. 230].

Із часів просвітництва права людини називали „природженими”, „священними”, „невідчужуваними”. І в цьому полягала самоцінність і безумовна значимість прав людини. Натуралістичний термін „природжені” фіксував розуміння прав людини як такі, що існують незалежно від будь-яких людських установлень, від всієї практики позитивного права; термін „священні” має такий світський зміст: „безумовні”, „незаперечні”, або, юридичною мовою, „понад” або „надюридичні”; автентичний зміст, що вкладається в поняття „невідчужуваних прав”, полягає в тому, що вони „невід'ємні”, тобто ніхто й ніколи не може в людини їх відібрати, у тому числі й самій людині не можна від них відмовитися [3, с. 14].

Традиційно в ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, які дають їм можливість захищатися від зазіхань на їхню волю з боку структур державної влади. У формулі „громадянин проти влади” виражається антиавторитарний зміст прав людини, або, по суті, негативний зміст, як вираження „свободи від”, і їхнє суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи.

Однак права людини й право в цілому отримують ще й позитивний зміст, вони самі виступають як сила, що наповнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву можливе включення людей як атомів у певну систему відносин. Завдяки правам людини право виступає як умова участі кожного в суспільних відносинах. Отже, права людини служать необхідними умовами людського існування й комунікації.

Суть прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід'ємних підстав сучасної державності, або принципів легітимації. Це означає, що права людини розглядаються як незалежні стандарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяльність уряду й інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Значення прав людини як найважливішого легітивного принципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого занурення в підстави цих прав, тобто переходу до філолофсько-антропологічного обґрунтування ідеї прав людини, або з'ясуванню джерел цих прав, звідки ці права в людини і які вони [4, с. 231].

Для цього необхідно розрізняти максимальну й мінімальну антропологію. Перша наголошує на здатності людини до змін і реформаторства. Друга - на необхідності залишатися людині собою.

Максимальна антропологія намагається з'ясувати, що є оптимальною формою буття людини, вона орієнтується на образ людини в піднесеному стані, але, як правило, виявляється байдужою до права й прав людини. Таким був образ людини в Ницше, Хайдеггера, романтичний образ людини в слов'янофілів, так, мабуть, і в марксизмі (концепція ''всебічно розвинутої особистості”).

Мінімальна антропологія відмовляється від усякої телеології, тобто від навчання про цільове призначення людини. Те, яким повинна бути людина, залежить від рішення самої людини. Людині властиво визначати мінімальні умови того, що необхідно людині, що робить людину людиною. Саме такий зміст надає правам людини французький філософ А. Юпоксман: „Ідея прав людини знаходить свій певний контур не тому, що ми знаємо, якою повинна бути ідеальна людина, якою вона повинна бути по природі або як влаштована людина, нової людини, людини майбутнього й так далі. Ні, ідея прав людини знаходить визначеність тому, що ми дуже добре уявляємо собі, чим людина не повинна бути...”. Тому правова антропологія переносить акцент у визначенні людини з того, до чого людина прагне - щастя, самореалізації або осмисленого існування, на початкові умови, що роблять людину людиною. Ці моменти „природжені”, невіддільні від людини й тому мають антропологічний характер. Вони є умовами можливості людського існування (трансцендентальними умовами). Стосовно прав людини, то вони є принципами забезпечення цих умов [4, с. 232].

Основний принцип обґрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається в наступному: „людина як людина повинна мати право”. Це право вона повинна мати для того, щоб не загрузнути в трясовині повсякденності. При цьому вона повинна мати його як людина - не як „богоподібна істота”, не як „надлюдина”, а саме як людина, а отже, істота недосконала, „приземлена”, що займає середнє положення між „досконалістю добра” й „низькістю зла”, між святим і звіром. Це право аж ніяк не забезпечує йому гарантований рух до нового, а лише не дозволяє опуститися нижче певної межі, за якою закінчується людське. Тому це рятувальний (а не рятівний) засіб, на зразок „рятувального жилета” або страховки альпініста. Права людини мають антропологічну основу у внутрішній мірі прагнення людини до ризику й новацій, що полягає в прагненні зберегти себе, свою екзистенцію. У моральному плані це прагнення зберегти себе виявляється вище, ніж досягнуті успіхи в освоєнні нових життєвих вершин.

З положення про кооперативно-конфліктну природу людини випливає те, що, з одного боку, людина - „позитивна соціальна істота” і це означає: люди здатні допомагати один одному й доповнювати один одного. Вона живе не тільки „для себе”, але й „для інших”, здатна установлювати порядок у взаєминах з іншими людьми. Водночас у ситуаціях, де втілюється позитивна природа людини, права людини виявляються непотрібними. Тому потрібно враховувати, що, з іншого боку, людина - це „негативна соціальна істота”, своїм протистоянням несучи в собі загрозу іншим людям. Із цієї небезпеки, що виникає через конфліктну природу людини, і потрібна необхідність прав людини [4, с. 233].

В основних правах людини, що висловлюють фундаментальний антропологічний інтерес - збереження власного Я, проявляються трансцендентальні інтереси, тобто такі, від яких людина не може відмовитися: інтерес зберегти єдність тіла й життя як умови виживання людини, збереження власності - як умови більш якісного виживання й, нарешті, волі - як виживання ще більшої якості.

Соціокультурне поле постає як взаємопов'язана мережа ідей, правил, дій та інтересів. Мережа ідей (вірувань, доказів, дефініцій) утворює „соціальну свідомість”. Мережа правил (норм, цінностей, приписів, ідеалів) формує нормативний вимір. Взаємопов'язані мережі взаємодій репрезентують „соціальну організацію”, а мережі інтересів (життєвих шансів, можливостей, доступу до ресурсів) - вимір за шкалою можливостей або „соціальну ієрархію” [2, с. 129].

Людське суспільство як відкрита, необоротна, неврівноважена система, така що саморозвивається і самоорганізується, може еволюціонувати в будь-яких напрямах, і внутрішня свобода індивіда, його вибір відіграє тут далеко не останню роль. Внутрішній світ особистості є найважливішим і провідним компонентом усього суспільно-історичного розвитку. Соціальний саморозвиток людини подібний до соціального саморозвитку суспільства, але далеко не тотожний йому. Саморозвиток індивіда має випереджаючий характер порівняно з саморозвитком суспільства, і його діяльність у сферах мислення, спілкування все більше перетворюватиметься на самодіяльність. Тобто сама людина є абсолютною цінністю, більше того - цінністю-ціллю і ні в якому випадку не цінністю-засобом, проти чого застерігав ще Іммануїл Кант [5, с. 22].

Отже, можна припустити, що фундаментальним людським прагненням є прагнення зберегти своє Я, свою екзистенцію, свою ідентичність. І це прагнення являє собою головний антропологічний інтерес. Як мінімальна умова здійснення цього інтересу, виступає вимога відмови від насильства. Реалізація цієї вимоги є мінімальною умовою, що робить людину людиною, що означає вимогу визнання права іншого, його цінності й достоїнства.

Список використаної літератури

1. Агоцци Э. Человек как предмет философии / Э. Агоцци // Вопросы философии. - 1989. - №> 2. - С. 24-34.

2. Злобіна О. Категорія „особистість” у системі понять соціологічної теорії / О. Злобіна // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - N° 2. - С. 121-134.

3. Соловьев Э. Чтобы мир до времени не превратился в ад (религия прогресса и идеал правового государства) / Э. Соловьев // Знание - сила. - 1995. - № 7. - С. 14.

4. Філософія права: учебник / Данильян О. Г., Байрачная Л. Д., Максимов С. И. и др.; под ред. О. Г. Данильян - Х.: Прапор, 2005. - 384 с.

5. Шульга М. Соціальний ареал життя особистості / М. Шульга // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2002. - № 2. - С. 20-23.

Размещено на Allbest.ru